З КНИГИ «ІНСТИНКТ ІСТИНИ»
КОЛИ доскіпуєшся причин наших принизливих поразок і збочень на шляху державотворення, вкотре переконуєшся, що риба гниє з голови. Україною керували і керують люди переважно обмежені, національно байдужі, з психологією мародерів. Люди, якість життя яких такого рівня, що їх на гарматний постріл не можна підпускати до влади. Фарисеї, аматори, фанфарони. Люди фрази, а не діла.
Скільки людського сміття у нинішньому складі парламенту! Вуха в’януть, коли слухаєш цих персонажів авантюрного складу. Слухаєш і згадуєш сказане гай-гай коли істориком Володимиром Антоновичем.
«Трагічна розв’язка історії України викликана тим, що український народ ніколи не міг виробити ані ґрунтовної цивілізації, ані міцної власної дисципліни; бо ті, що ставали на чолі його та бралися піклуватися народною долею, мали собі вельми недостатній запас культури».
Слова тяжкі як брили і чи знайдеться бодай у віддаленій перспективі той, який допоможе звільнитися від цього тягаря? Бо ми таки не виробили тієї міцної дисципліни, якої дотримувалися і дотримуються народи історичні.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Не тільки культуру політичну мав, либонь, на увазі Антонович, а культуру в її, сказати б, поліфонії, яка піднімає індивіда над його вузькими інтересами і ліпить з нього державника.
ЗНАМЕНИТА, за Леонідом Новиченком, «Смерть Гамлета» Бажана була написана тоді, коли Україну накрило чорне крило Голодомору.
Бажанів Гамлет не має нічого спільного з героєм драми Шекспіра. Це політична інвектива з претензіями на філософічність. Конформістська і вульгарна, мічена пафосом і відлунням поетики Маяковського, на якого в ту пору взорувався поет. Втім, не лишень у ту пору.
Але це сьогоднішнє сприйняття. З відстані в часі. Бо неможливо всерйоз реагувати на ці агресивні випади, на гучне таврування «двоязикої гомілетики», «роздвоєнського психозу» «блідого Гамлетика», на надземний «романтичний туман», який «смердить труповинням».
Труповиння відлякує. Бо нагадує про катастрофу з мільйонними жертвами. Але ж знову таки – це зараз. Тоді ж це гучномовлення сприймалося як викривальна правда. Принаймні не обтяженим освіченістю читачем. Але й обтяжений потрапляв під вплив цього суддівського вердикту. Данина часу. Інерція загальмованої свідомості під пресом більшовизму. Не тільки як ідеологеми. Більшовизм – то й вкрай спрощене розуміння й тлумачення життєвих колізій та явищ.
В автора «Смерті Гамлета» він живився ще й схильністю до радикальної мови, суголосної часу. Літературний більшовизм Бажана розминувся з правдою крутіше ніж в інших тому, що мав яскраве індивідуальне забарвлення.
Вся складність образу Гамлета в драмі, у якій Шекспір явив себе найповніше, Бажан звів до тенденцій насильницької доби. Прив’язав до світоглядної убогості режиму. Спотворив образ до невпізнання. Знамениту формулу, тезу й антитезу «бути – чи не бути» спекулятивно використав, щоб виставити Гамлета як стимулятора дій «старих контррозвідників й чистих поетиків», які «вивчають скорочені курси естетики погромів Петлюри і кар Колчака».
По повній дісталось не тільки Гамлету, а й «християннішому князю Мишкіну» та «Альошам Карамазовим». Загалом «марі Достоєвського» за «гвардію чорних скажених ісусиків».
Завершується «Смерть Гамлета» закляттям: «Вмирай, чорний Гамлете, принце лякливости, щоб в боях народивсь чоловік!» Який же то чоловік? Відповідь: той, «який навчить вас застрелити ворога в лоб». І безапеляційне твердження, що сьогодні звучить як знущання: «Єдина велика і справжня людяність – ленінська людяність класових битв».
За чотири роки до «Смерті Гамлета», коли прогинання перед режимом ще не стало правилом, Бажан у «Розмові сердець» явив свою філософію серця, яке він «готовий розламать навпіл і дати псам напитися із жил».
І в «Смерті Гамлета», і в «Розмові сердець», і в «Трилогії пристрасті», де теж задіяне серце, Бажан силкується натягнути на нього броню невразливості. Складається враження, що він усвідомлено полемізує із своїм сучасником і антиподом Плужником, у якого лексема серце теж із поширених. Але це сковородинівське серце. Серце у тому його наповненні, що про нього писали філософи від Юркевича до Шлемкевича.
Плужник, послідовно декларуючи свій кордоцентризм, свою т и х і с т ь, зухвало кинув кривавому режиму: «І не вірю, не вірю – ні! – що сотворить добро недобрий». Це йому належить фраза: «Вірю – сльоза одинока каліки важить більш, ніж промови, баланси і тисячі віршів і драм». Між революціями, війнами і агонією «маленького людського серця» він обрав останнє. Більшовизму з його нещадністю до людини протиставив самоцінність космосу індивідуального життя.
Бажан високо поціновував Плужника. Але вже тоді, коли режим почав давати збій. Коли спадщина Плужника стала надбанням читача. Чи не позаздрив старий і загалом благополучний поет сучаснику, який і за екстремальних умов зумів лишитися самим собою? Він з його освіченістю й обізнаністю не міг на спаді віку не усвідомлювати, що його форсований більшовизм аварійно знецінюється у зіставленні з шляхетною стриманістю плужниківської правди.
Первомайський, який теж віддав щедру данину казенному ентузіазму і демонстративно кинув: «Я не плакав по тих, що упали за Крути», присвятив Бажану свого «Гамлета». Присвята полемічна. «Гамлет» Первомайського – цільна особистість, яка свідома свого вибору. Вибір цей – протистояння злу. Вичерпна фінальна строфа цього вірша:
Не боячись ні шпаги, ні отрути,
Весь вірність, саможертва й чесний чин,
На власний запит: бути чи не бути?
Загибеллю відповідає він.
ЛІТЕРАТУРА без гальм – похідна демократії без гальм у всій сукупності її руйнівних процесів.
П’єса Наталки Ворожбит «Погані дороги» про, як сказано в анотації, «загострені та спотворені війною» стосунки жінок і чоловіків на розбитих дорогах Донбасу.
Підтверджуємо: спотворені до блювоти. Із садистськими і мазохістськими кадрами впереміш, сексуальними збоченнями і фізіологічними відправленнями. З парфумами нужника, скочуванням у порно і сюр. Як ось сцена з домаганнями жінки інтиму в машині, де труп її чоловіка з відрізаною головою.
Скверна і лайка тут такого крутого замісу, що дивуєшся винахідливості слабкої статі.
П’єса «Погані дороги» про виродків. Уточнюю: дегенератів, недолюдків, бузувірів, недоносків, потвор, монстрів. Уриваю перелік, аби читач міг подовжити цей синонімічний ряд. Народна мовна палітра у неприйнятті аномалій напрочуд вигадлива.
Кому, окрім парапсихологів, цікава патологія виродків? Їх психічні вивихи? Внутрішнє каліцтво? ВИкликати співчуття вони не можуть. Надто розлюднені. Точніше – о т в а р и н е н і.
Нас намагаються переконати, що ці чудовиська були колись людьми. Але повірити в це неможливо. Занадто груба авторська робота. Втрачено міру. Надмір дьогтю як свідчення провальності смаку.
Для авторки й видавця (Львів, «Видавництво Анетти Антоненко») «Погані дороги» – то правда про війну. Точніше: «безжальний погляд на те, як війна дегуманізує людину».
Дегуманізує. Та ось питання: чи була людина? Чи можна дегуманізувати виродка? Виродження не лікується. Виродок і в мирний час виродок. Як приміром, Чикатило чи Онопрієнко, на рахунку яких в сукупності чи не дві сотні загублених життів. Війна тільки мотивує аномалії нелюда, розв’язує йому руки. Тому це правда виродків на війні. Правда фактів, якими війна не вичерпується. Це тільки частина тієї правди, що її засвідчує страшна статистика: понад 13 тисяч оборонців України, які загинули за сім з гаком років російської агресії.
30 з них, якщо повірити словам антигероя, убито ним, ворогом, який обліковує убієнних укропів на вагу, кілограмами.
В дитинстві був у нього хом’ячок. І ось що він з ним зробив. Пряма мова: «Он меня за палец укусил, а я ему зубы вырвал. Потом лапы. Потом он плавал в своей кровище, пока не утонул».
Факт-епізод, що спрацьовує проти авторської тенденції. Не все можна списати на війну.
Образ жінки схематичний, заданий: ніби н а ш а, але нашість ця теж схиблена. У фіналі ця особа убиває виродка цеглиною, а потім, даруйте, пісяє на нього. Робить з ним те, що він робив з нею. І таким чином доводить, що попри спорадичні сигнали наближення до просвітління, вона йому рівня.
Так, правда про війну не має нічого спільного з міфом. У конкретному якомусь вияві вона може бути ще потворнішою. Але це не привід для вивертання нутрощів, аби знівелювати трагедію, яка продовжується і якій не видно кінця.
Потуги на філософічність і синтез тільки примножують огиду. А це почуття несумісне з можливістю катарсису.
Мова п’єси російська й українська. Щедро присмачена суржиком. Це теж, звичайно ж, має переконати читача в правдивості авторської правди. Не художньої з її магією преображення, а правди натуралістичної і шкідливої, яка, здавалось би, ніяк не ув’язується з творчою біографією режисерки, сценаристки, кураторки, якій належить півтора десятка п’єс. Найрезонансніші з них інсценізовані в Україні, Росії, США, Латвії. Належить авторка, читаємо, до напрямку «Нова драма». Разом з німецьким режисером заснувала документальний «Театр переселенця». П’єсу «Погані дороги» вперше було поставлено – знай наших! – в одному з лондонських театрів. А вже потім на сцені Київського театру драми й комедії на лівому березі Дніпра.
Я не бачив вистави за цією п’єсою і не маю ні найменшого бажання її дивитися. В умовах війни пропагувати такий маразм – злочин. Але не подивуюсь, якщо вистава користується успіхом. Бо давно дійшов висновку: суспільство тяжко хворе. Нахрапистість постмодерну з його зневагою до класики і традицій, засилля кітчу, телесеріалів, де вбивають і злягаються, люмпенізація сакрального, поп-культура у всіх її виявах, зміщення наголосу з голови і серця на те, що нижче пояса, безперебійність зусиль глобалістського бульдозера, байдужого до національних надбань і нищенням культурницького гумусу, диктатура смаків охлосу – призвели до того, що на цих пісках виросло ціле покоління. І саме воно у переважній більшості віддало голоси за «слуг народу» на фатальних виборах 2019-го. Досі перед очима – я вже писав про це – роздерті безтямним реготом роти споживачів українофобської продукції «95-го кварталу». Наскільки ж треба бути зіпсованою, щоб грандіозну тему – людина на війні, тему життя і смерті так опоганити. Звести до патології.
Не дивуймося, що прем’єра «Поганих доріг» відбулася в Лондоні. Дегуманізація на війні – складова дегуманізації людства. Нині сущий американський консерватор Керк, якого я згадував у своїх читацьких записах, нарікає-бідкається: населення Америки внаслідок сексуальних збочень і вживання наркотиків втрачає людську подобу.
Що ж, неабияка заслуга в тім демократії без гальм, з її злочинним лібералізмом, потуранням розгнузданим інстинктам і блювотній літературі.
ЗГУБНА практика публікації віршів. Рядок, строфа бездумно і свавільно ламаються. Заганяються в рамки колонки, у якій їм тісно. Порушується ритм. Вірш втрачає функціональність, перестає дихати. Чар, якщо він у ньому був, губиться, вивітрюється. Насильницькі дії задля технічної зручності призводять до знеживлення тексту.
Це легко простежується на прикладі гекзаметра. Якщо поламати графіку «Іліади» чи «Одіссеї», скалічений текст механічно обернеться каліцтвом сприйняття. Ось чому так важливо дотримуватися графіки, запропонованої автором. Звичайно ж, якщо він сам її не порушує.
Ще заувага. Поширюється тенденція декорування добірок віршів. І якщо це якоюсь мірою прийнятно у вигляді окремих малюнків чи репродукцій, то абсолютно неприйнятно, коли вони підминають текст. Коли кричать про себе і глушать поетичний голос.
Тенденція від лукавого. Віршам не потрібні декорації. Вони відволікатимуть увагу від головного: вживання в зміст. Щоб те сталося, має бути чистий фон і тільки. Так, винятки можливі. Якщо це винятки на взір гравюр Фаворського: ілюстрацій до віршів Пушкіна. Вони не домінують над ними, а підпорядковані їм. Налаштовують на їх хвилю. Увиразнюють їх настроєвість.
А отже, поглиблюють засвоєння.
«У КІРОВОГРАДСЬКІЙ правді» у відділенні сільського господарства був працівник з фізичною вадою: більмом на оці. На планерках, летучках, зборах він постійно мене критикував. Кожну публікацію моїх віршів розносив у пух і прах. Як правило, випади його завершувалися сентенцією: цього не зрозуміє ні тракторист, ні доярка. А ми ж пишемо для них, простих трудівників, передплатників нашої газети…
Сьогодні це видається комічним. Тоді ж було не до сміху. За вірші, надто т у м а н н і, викликали «на килим», в обком партії, виносили догани, звільняли з роботи. Газетяр з більмом на оці висловлював тенденцію, дотримання обов’язковості якої оберталося в масштабах країни горами халтури.
За логікою здорового глузду, літератор, якщо він не без хисту, мав би піднімати «простого трудівника» до певного рівня культури. Його ж змушували опускатися до рівня обізнаності і розуміння доярки. Так утверджувалися дояркозалежні вірші й проза. Так творився масив літератури з більмом на оці.
ЧИТАЮЧИ роман Оксани Луцишиної «Іван і Феба», не раз зауважуєш: як це зірко підмічено, як точно схоплено. Віддаєш належне загальній обізнаності, майстерності ведення діалогу. Переймаєшся екзотикою закарпатських реалій, звичаїв, побуту, місцевого діалекту.
Та ось книжка дочитана. Намагаєшся відтворити картину в її цілісності, а вона не відтворюється. Якась мозаїчність, розмитість, розпорошеність. Бракує основи? Нею за задумом мала стати Революція на граніті. Не стала. Іван хоч і охороняв студентську акцію, але не перейнявся нею настільки, щоб вона переінакшила його безбарвне життя.
Розділ «Революція» з різноголоссям персоналій, залученням відомих імен, цитацією документів, звичайно ж, важливий. Важливий ще й тому, що дає можливість зіставити те, що діялося в дев’яностих, з тим, що відбулося після проголошення Незалежності. І якщо з цією частиною роману письменниці вдалося більш-менш впоратися, то це на карб успішного освоєння нею фактології.
Але конструкція твору надто хистка. Напрямна лінія обернулася на криву чи точніше зигзагоподібну. Іван остаточно заплутався. Фабула обросла надміром балакучих персонажів. А серед них і такими, чия присутність необов’язкова.
Непрояснена, розтягнута в часі «переляканість», за авторкою, типажем, який назвався Сашком Петренком. Стосунки з ним спрощені і збаналізовані.
Письменниці не бракує вміння ліпити характери. З її удач – образ Маргіти. Дієвий інструментарій психологічний. Особливо у відтворенні занепадних душевних станів.
Та цього замало, щоб роман став цілісною фактурою. Назва його не вмотивована. Феба, вона ж Марія – поетка. Жінка, яка зачинена в собі. Живе своїм, незрозумілим для консервативного оточення, життям. Боротьбу з цією, як мовлено, «внутрішньою Фебою» Іван програє. Порозумітися їм важко. Вони мовби на різних берегах ріки. Спроба письменниці поляризувати високе й низинне, поезію і прозу життя не вдалася через недовиписаність колізій і дійових осіб. За логікою розвитку образу Іванові бракує характеру. Щоби стати переконливим, контраст мав би бути увиразнений.
Фебі приділено значно менше уваги. Але як натура, вона самодостатніша, цілісніша. І на відміну від Івана знає, чого хоче. «Пишу вірші і буду писати». Вона, як може, виборює своє право на незалежність, бо переконана: «життя не повинно так чинити з поетами».
Та цей образ «підмочений» недоречним, притягнутим за вуха «першим монологом». Сприймається він як стороннє тіло. Тональності цього довгого тексту мав би передувати якийсь трагічний досвід. Він не названий. Не означений навіть пунктирно. Монолог завис у повітрі.
Третій і він же останній розділ твору Оксани Луцишиної тримає у напрузі: чим же завершиться протистояння Івана і Феби? Інтрига витримана до кінця. Але результат неочікуваний, алогічний. І прочитується як відхилення від посутнього. Як уникнення відповіді на те, що відповіді потребує.
Іван, втративши самовладання, піднімає сокиру на швагра Стьопу. Убив він його чи ні – авторка не прояснює. В реальності могло так статися. Але художня правда – то інше. І вона порушена.
Таке враження, що письменниця не знала як повестися зі своїм інертним рефлексуючим персонажем, який ув’яз у сітях споживацького часу.
Фінал твору змазаний. За піротехнікою туману, яким він завершується, нічого не видно. Тому запевненню, що він, Іван «більше не такий, яким був раніше», повірити важко.
Не заглиблюючись у стилістику, принагідно зауважу, що загалом прийнятний текст ба ні та й псують незграби на зразок: «Феба мовчала, ціла обернена всередину себе». «Маргіта мала день народження». «Закинув обличчя догори». А ще ніж, який «замість угрузнути в м’ясо й зупинитися, продовжив рух».
Роман «Іван і Феба» відзначений Національною премією ім. Т. Г. Шевченка. З огляду на молодість Оксани Луцишиної, хочеться вірити, що цю високу відзнаку їй пощастить відпрацювати.
ЦЕЙ великоформатний том привертає увагу з першого погляду. Подібні видання трапляються вкрай рідко.
Мовиться про «Літературну енциклопедію Черкащини» (ЛЕЧ). Автор-упорядник – літературознавець і критик Володимир Поліщук.
За його словами, проєкт цього видання визрівав упродовж… тридцяти років. А почалося все з того, що він, аспірант Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченко, захопився літературним краєзнавством. Ще до аспірантури потрапив йому на очі біобібліографічний покажчик «Письменники Черкащини». Він і став поштовхом зацікавлення, яке стало сенсом життя. Додалася й освоювалася необхідна література. Зокрема й та, доступ до якої, як і до архівних матеріалів став можливим після проголошення Незалежності України.
На цій основі ентузіаст-пошуковець створив у Черкаському державному університеті ім. Б. Хмельницького авторський музей «Літературна Черкащина». Музей з шести тематичних залів, у них відтворена літературна історія регіону від Київської Русі до початку ХХІ століття.
У тому ж навчальному закладі Володимир Поліщук започаткував спецкурс «Література рідного краю». Під цією ж однойменною назвою вийшов підручник, який спонукав до активізації творення енциклопедії.
Про принцип відбору і вміщення матеріалів детально розповів сам автор-упорядник. Тому всіх зацікавлених відсилаю до його передмови.
Нам же лишається констатувати, що «Літературна енциклопедія Черкащини» – подія не лишень регіонального, а й загальнокультурного значення. Такі книги творяться одержимими. І потребують колосальних трудомістких зусиль.
Цінність ЛЕЧ стане ще очевиднішою із завершенням проєкту, цебто з виходом наступних томів.
Мені ж лишається мріяти, що сусідка Черкащини, моя рідна Кіровоградщина, теж спроможеться на таку значущу і необхідну працю.
Титульна ілюстрація: Хамід Савкуєв
“Українська літературна газета”, ч. 2 (320), 28.01.2022
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.