З КНИГИ «ІНСТИНКТ ІСТИНИ»
Закінчення. Початок див. litgazeta.com.ua за 9.11.2021 («Статті»)
СУМБУРНИЙ конспект статті під назвою «Людина сміттєзвалищ». Статті, якої я не написав.
І вже не напишу. Згаяно час. Щезло відчуття свіжості і повноти задуму. Налаштованості на аргументацію у її послідовному розгортанні. Не повернути стану душевної піднесеності як першопоштовху писання. Лишилась протокольна констатація складових задуманого. І все ж щось у ній є, що спонукає ті складові оприлюднити. Можливо, це неусвідомлена надія, що хтось над цим замислиться і оприлюднить свій варіант людини сміттєзвалищ.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Отже, протокол. Людина сміттєзвалищ як виплід цивілізації. Горький: «Мотлох людський». Розанов: «Мусорный человек». Ортега-і-Гассет: «масова людина». Ієрархія людини: від генія – до ідіота. Про що воліли не пам’ятати ідеологи рівноправ’я. Рух людства у напрямку усепланетарного сміттєзвалища. Українська специфіка: корупція, рейдерство, злочинність. Незупинність процесів занепаду суспільства, у якому не діють закони і мораль.
Людина сміттєзвалищ – людина без гальм. Розпад її у всіх сферах життєдіяльності: політиці, економіці, культурі, освіті. Підміна цінностей. Переорієнтація свідомості на вторинне і низинне.
Тріумф масової людини. Масова культура. Демографія: диктат числа. Виверження юрб /Ортега/. Імпотентна демократія як живильне середовище людини сміттєзвалищ.
Людина сміттєзвалищ – законодавець моди. Якості життя. Тепер і тут. Психологія розлюднення. Денаціоналізація. Сміттєзвалища літературні. Перенаселення Землі. Зникнення білої раси / в Америці через 4-5 поколінь/. Мальтус: війна як закономірність і необхідність. Кінець історії. Новий відлік часу.
Так, це сумбур. Але з означеною напрямною. Чи є їй альтернатива?
ВІН – з парадоксальних авторів. З тих, до яких не знаєш з якого боку підступитися. Ускладнений і простий, сумбурний і дисциплінований, заземлений і піднесений, іронічний і ліричний. І при тому інколи самочинний до ризику обриву контакту з читачем. Схильний до стихійності і предметності.
Якщо до цього додати, що автор багатоверстатник: прозаїк, поет, драматург, публіцист, то упоратися з цим строкатим матеріалом у короткому відгуці не випадає. Мета скромніша: нагадати враженому вірусом забудькуватості літературному середовищу про неординарну творчість Броніслава Грищука. Письменника, який мовби демонструє свою волю споживачам його текстів. Кажу мовби, бо досягається це якоюсь наступальною життєстійкістю кращих творів. І хто знає, можливо, вже й не така велика відстань між автором і героєм послання у безвість «Платон і Ксенія». Як можливе й інше: свідома спроба збити ловця-критика зі сліду, щоб приховати, що сказане надається оскарженню. Що герой не такий чи не зовсім такий за якого себе видає, що підтверджує і завершальна фраза цієї цитати: «Бо я, взагалі-то, грубіян, примітивний мужлан. Усе правильно: цинік, грубіян, мужлан. Зате грубіян з вищою освітою. Зате – заслужений.
І отой заслужений цинік України, незбагненна моя дівчинко, вдячний долі хоч би за те, що позбавила мене можливості глядіти в твої янгольські очеса й шарітися від встида за власну поведенцію».
Узятий на старті двоїстий тон – одне з підтверджень уже означеної парадоксальності цього письма.
По всьому не дивуєшся, що книжка вибраного Грищука «Чи я сторож брата свого?» починається з публіцистики, а не завершується нею, як це водиться у нашому літгосподарстві. А все тому, що публіцистика це водночас і життєпис автора, поданий фрагментарно у вигляді окремих епізодів. З курйозами, забавними історіями, придибенціями, анекдотами, фіксацією кількості спожитого спиртного за різних життєвих колізій.
Схильність письменника до «вольного говорения» найповніше відбилася саме в цьому розділі, де тон задає журналістика. Правдивість розповіді увиразнюють згадувані автором прізвища знаних в Україні людей, літераторів зокрема.
Публіцистика Грищука – наближення до головного в його доробку – художньої прози. Проза ця орієнтована на читача культурного, здатного перейнятися розмислами автора та його героїв. Спроможного зауважити наполегливе шукання відповідей як на питання, які називають вічними, так і на ті, що обумовлені злободенням доби. Цебто віддати належне артистичній грі смислами, що є найбільшою чеснотою цієї, сказати б, радикально персоналізованої прози. Прози, стилістика якої спрацьовує на прояснення авторського фенотипу.
Семен Суходольський з оповідання «Чи я сторож брата свого?» Неординарна особистість, яка сипле цитатами з Біблії, знає її напам`ять, але…не вірить їй. Він – апологет знання, з якого витворив культ. Тільки воно, на його переконання, єдино можливий шлях до вдосконалення світу. Йому навіть на думку не спадає, що правда не за ним і його освіченістю, а за носіями віри – дідом Остапом і малограмотною матір`ю.
Образ Суходольського – яскравий приклад того, як збіднює, внутрішньо спустошує людину спрощене розуміння нею складної механіки життя, яку вона силкується загнати в пастку логіки, вичерпати формулами, розкласти по поличках, догматизувати. Життєрозуміння Суходольського не лишень особиста його катастрофа, якої він не усвідомлює, а й виклик матеріалізму і пов’язаного з ним атеїзму, які тяжко позначилися на новітній історії і людській індивідуальності.
Резюме від діда Остапа: «Яка несправедливість, яка несправедливість, мамо рідна, що така пам’ять не тому дарована. – Він витер кулаком набіглу на щоку сльозу. – Пам’ять є, а віри нема…»
У новелі «Дін-дон, дзень-дзелень» вловлюється якийсь не чітко означений зв’язок між сновидінням з опаданням птахів у зимовому лісі і реальною картиною спилювання рогів /пантів/ в оленів у якомусь радгоспі.
Це вторгнення жорстокої дійсності збурює свідомість, налаштовує на зневіру: краса не тільки не врятує світ, вона сама, пресована споживацтвом, приречена на загибель.
Як було зауважено, Грищук схильний до іронії, скепсису, сарказму. У вже згадуваному посланні «Платон і Ксенія» маємо шаржовані портрети Літературознавця, Поета і Мецената. Саме так, з великої літери, що сприймається як орієнтир на узагальнення і викликає відповідні асоціації.
Яв і вигадка, приземленість і піднесеність, ліризм і раціо, містифікація і метафізика дозовано присутні у художній прозі Грищука.
Чи не найповніше те відбилося в повісті « Urtica dioica», написаній 20 років тому від імені музиканта-віолончеліста струнного оркестру. Найцікавіше у цій повісті не еротика, хоч вона й промовиста, не сюжетні чи фабульні зигзаги, не вибрики уяви, з якими потроху звикаєшся, а образ Івана Сажотруса як носія свідомості творчого інтелігента в її розшарпаності, суперечностях, прозріннях і сумнівах, скептицизмі й інстинктивному прагненні віднайти опору під ногами в аварійному світі. Загалом як присуд імпровізаційності життя, що її названо в повісті. Не подієвість, а рефлексії, надто коли вони торкаються творчості, з пріоритетних ознак почерку Броніслава Грищука.
Не зайве повторити, що таке письмо потребує відповідних знань. Зокрема Біблії й античності. Про античність годилося б нагадати уже тому, що у вибраному вміщена трагікомедія «Нерон».
Мені невідомо, чи отримала вона сценічне втілення, але читається ця річ з інтересом. Дарма, що тема, яка в ній порушена: до яких крайнощів та озвіріння може призвести необмежена влада – стара як світ. У контексті сьогодення п’єса сприймається як засторога.
Грищук з письменників, які не байдужі до експерименту. Зміщення планів, запрограмовані неясності, зухвалі спроби поєднати не завжди поєднуване, усе це, як і вже згадуване, спонукає мізки трудитися.
Книжка Грищука завершується поезією. Розводитися про неї не випадає з тієї причини, що представлена вона скромно. У цьому є свій позитив. Кмітливий читач отримує вільний простір для доуявлення і доосмислення. А щоб ці зусилля не були марними, пропонуємо три строфи для відштовхування.
Глухий готель, німа кімната,
кусочок сиру на столі,
і пляшка, щойно розпочата,
і дощик при віконнім склі.
Нема з тобою, слава Богу,
ні того, хто тебе хвалив,
ні того, хто тебе обмовив
за те, що ти з ним хліб ділив.
Нема кому зронити слово,
кого чекать, до кого йти.
Терпке вино, сирок солоний,
нічний метелик над плафоном
і тиха розкіш самоти.
/ «Райцентрівський кайф»/
Вірш, ясна річ, не вичерпує напрямних руху віршування автора. Але своєю предметністю повертає нас до предметності його прози. І в певному сенсі мовби замикає коло.
Одна прикрість: наклад вибраного… 100 примірників. Але це прикрість не тільки Броніслава Грищука, а й наша з вами…
ЄВРЕЙСЬКІ історики й публіцисти, як, скажімо, Альтшулер, називають Богдана Хмельницького погромником, гетьманом-катом.
І ні пари з вуст про причини погромів, які справді мали місце. А про них прямим текстом говорив ще Костомаров.
Неспростовна даність: польські пани, як правило, віддавали маєтки в оренду євреям, які не тільки вигадували нові здирства, а й одержували від власників дозвіл судити селян і навіть карати їх смертю. Дійшло до того, за Костомаровим, що орендарі-євреї стали фактичними господарями православних церков. Єврей брав ключі від храму і здирав гроші за кожне богослужіння…
Костомаров: Хмельницький, навіть якби він дуже того хотів, не зміг би зупинити народну стихію.
Говорити про наслідки цієї трагедії і замовчувати її причини – означає – ословити лишень півправди, а не всю правду.
Між іншим, у посланні «До юдеїв» Костомаров, посилаючись на Старий Заповіт, делікатно зауважив: що б не говорили юдейські патріоти про гуманність і людяність, які б факти не наводили з творів своїх рабинів, все це лише другорядні явища, а не дух юдейства…
ВТІШАЮСЯ Шопенгауером. Вибірково занотовую.
Кожен живущий зачинений у своїй свідомості, як і в своїй шкірі.
Доля може змінитися, власна ж природа – ніколи.
Дев`ять десятих нашого щастя залежить від стану нашого здоров`я.
Найкоротший шлях до щастя – веселий настрій. Але всі видатні поети, філософи, політики схильні до меланхолії.
Невиправдана залежність від того, що про нас думають інші.
Великі духовні задатки відчужують людину від решти людей.
Комунікабельність. До неї схильні поверхові люди. Люди, які бояться самотності як передумови духовного спокою і здоров`я.
Держава як механізм обмеження безмежної людської несправедливості.
Перші 40 років життя – це текст, наступні 30 – коментар до нього.
Ядро людини – її характер. Він вроджений і незмінний.
Послідовність життєзаперечення. Світ як безперервне страждання.
Шопенгауер засуджував лицарський кодекс честі. Називав його трибуналом фізичної сили, кулачного права, тваринного начала. Ні в греків, ні в римлян цього не було. Лицарська честь – то породження зарозумілості й дурості.
Поезія від Шопенгауера. Ранок – юність дня. Вечір – старість дня. Кожен день – маленьке життя: прокидання – маленьке народження, свіжий ранок – маленька юність, сон – маленька смерть.
Філософ радить не піддаватися зовнішнім подразникам. Уникати сутичок з людьми. Сприймати дрібні негаразди мов камінці на дорозі.
Подумати тільки: уже він, Шопенгауер, зауважив, що завершився період, коли негатив цивілізації поступався її позитиву. Ціна прогресу така висока, що позбавляє його будь-якого сенсу…
ПОСТМОДЕРНА практика з її збиткуванням над класикою і здоровим глуздом, невмируще аматорство у супрязі з графоманією, лженовації, запобігання перед європейським ширвжитком, десятиліття розгнузданості у поводженні зі словом – призвели до таких викривлень і збочень, що інколи впадаєш в ступор: такого не може бути. З`ясовується, може. Суди, читальнику, сам: «брови горобця замело снігом тому їх не видно», «суглоби снігу тяжко уражені тому він ніяк не може упіймати птаха», «маленькі вуглинки вириваються з живота повітря», «миті минають немов цвяхи вони хочуть прибити горобця але він вправно тікає орбітою ока», «жінка у якої найсмачніше молоко у цьому краї бинтує сіре небо», «гілки гомонять щось своє наче кістки месії».
Автор снує своє чортзна-що цілеспрямовано і послідовно: «вимираючі види сніжинок осипаються мов лупа янгола смерті», «небо сіре і діряве мов білизна Укрзалізниці».
З його «культурологічних» надбань: «цей день схожий на Лесю Українку у день її смерті», «Тарас у бур`янах розмальовує вугіллям очі твоїй смерті».
Сентенція як шедевр абсурду: «у нудному лісі юний і недосвідчений чорт жене самогон». Судячи з фізії при добірці маємо справу з юним, недосвідченим, але вкрай зіпсованим д а р о в а н і є м.
Щось подібне траплялося у попередні роки у «Кур`єрі Кривбасу». І щоразу я припускав розіграш з боку хуліганистого віршувальника: дасть видавець чи не дасть? Припускаю й зараз. Задаюся питанням: а може, це відросток сміхової культури без ознак культури? Буфонада із западанням у сюр?
А якщо ні? Якщо всерйоз? Тексти ці – доказ безсилля пародії. Самопародійність такого ґатунку, що перевершити її неможливо.
Чую: чи варто витрачати порох на явну нісенітницю? Варто. Бо це глум над літературою. Глум з провокативним душком. З метою свідомого чи несвідомого її збезчещення. ДурнЯ заохочує марнославство: якщо можна комусь, то чому не спробувати мені? І пробуватимуть. Поширюватимуть інфекцію.
Фальшивомонетників карають. Літературних, на жаль, ні. І вони й далі будуть каламутити воду ойкумени словесності. Завжди знайдеться, за дотепною дефініцією поета Михайла Дяченка, черговий дураціо абсолюто і плюне в колодязь з якого п’є.
Літературний абсурд – похідна абсурду державного. Ігри такого роду кінчаються плачевно. Проєкт «Слуга народу» завершився успіхом слуг тому, що населення втратило життєві і національні орієнтири. Блазень в`їхав на білому коні на Банкову завдяки інфантильності виборця і п’ятій колоні.
АХМАТОВІЙ бракувало розуміння й широти душі Блока. На запитання сучасника, як вона ставиться до поезії Єсєніна, Ахматова зневажливо зронила: «Но ведь он не сделал ни одного стихотворения».
Підозрюю – це не просто вияв егоцентризму, такого властивого їй у повсякденні. І не тільки упереджене ставлення до «чужого». Але й не до кінця усвідомлена заздрість до поета усенародної слави, про що вона в гордині своїй зізнатися не могла.
Анна Андріївна ж вельми чутлива була до чужого успіху. Відоме її зверхньо-поблажливе ставлення до Цвєтаєвої. Вона ревниво прислухалася до шуму й гулу її посмертного визнання. І хоч підхвалювала Мандельштама й Пастернака, які, до речі, усвідомлювали винятковість хисту Єсєніна, у глибині душі тільки себе визнавала за поета номер один. Вона й Блока, перше знайомство якого з Єсєніним завершилося констатацією: «стихи чистые, звонкие», якось намагалася заступити собою, але, як розумна жінка, вчасно зрозуміла, що справа ця безнадійна.
Втім, Єсєнін справді «не делал» віршів. «Делала» їх вона, Анна Андріївна Ахматова. І хоч робила це з вищою мірою досконалості, все ж не спромоглася за все своє довге життя й на дещицю шедеврів, які Єсєнін вихлюпнув тільки за останній рік свого тридцятилітнього безалаберного життя.
ПУБЛІКАЦІЯ Костянтина Сушка в «УЛГ» «Так хто ж захистить Хортицю?»
Голос відчаю. Крик душі.
З`ясувалося, влада намислила, як висловився автор, спецоперацію під назвою «Хортиця – без бар`єрів». План реконструкції, реалізація якого призведе до того, що національний заповідник перетвориться на розважально-відпочивальну зону.
Сушко нагадує: Хортиця – це пам’ятні місця, пов’язані з історією запорозького козацтва. Це 1070 видів рослин, 11 видів реліктових і 41 ендемічних, цебто таких, які не зустрічаються більше ніде. Хортиця – це унікальні плавні / 327 га із загальних 2365/.
Абсолютна заповідність, уточнює автор, означає абсолютну недоторканність плавнів. Туди не можна ні заходити, ні заїзджати, ні запливати. Бо то територія диких звірів і птахів. Комах і тих же рослин.
Письменник волає: підтримайте моє послання. Хортиця в небезпеці. «Не від себе діє спритний хлопець, чекав команди. Процес пішов».
Голос волаючого в пустелі. Позаяк послання механічно надається до узагальнення: «Так хто ж захистить нашу національну спадщину?»
Нищення історичного Києва, яке розквітло за мерства Черновецького, продовжується досі. Черновецький і «спритний хлопець» з одного поля ягоди. На Покрову цей останній побував на Хортиці. Говорив правильні речі. Та хто ж повірить цій ритуальній патріотиці з огляду на послужний список заслуг спритника? На цинічне збиткування його над українцями та Україною, яку він, лицедіючи в Юрмалі, обізвав повією? Вимушений грати роль патріота, він був і лишився її ворогом.
Нищення культурно-історичних об`єктів набуло сталості норми. Київ – жертва ненатлості мародерів. Його хаотична забудова призвела до того, що він перетворюється на місто-монстр, місто-кам`яницю з металевими ріками заторів. Плюндруються заповідні зони, зникають дитячі майданчики, знакові будівлі. Київ з його хмарочосами і потворними недобудами катастрофічно втрачає свою
к и ї в с ь к і с т ь. Те, що відрізняло його від інших міст Європи.
Мені впам’ятку виступ у Спілці письменників Яра Славутича, який відвідав Україну невдовзі після проголошення Незалежності. Він сказав зокрема таке. Я побував у 40-ка країнах світу. Кращого міста аніж Київ – не бачив…
Київська кращість, його неповторний ландшафт, зелені масиви, парки, внутрішні дворики віддані на поталу нуворишам.
Мешкаю неподалік від цирку, фактично у центрі міста. Це територія колишнього Євбазу. Моя Золотоустівська у її нинішньому варіанті – такий собі кам’яний коридор з сирітськими острівцями дерев і латками ще не зашитої асфальтом землі. Зарозумілі висотки стиснули її з обох боків так, що почуваєшся в ньому пригніченим. Тільки на місці колишньої тютюнової фабрики і далі аж до заправки, що належить одіозному Табачнику, принишк в очікуванні поневолення розораний масив. Хоч гай-гай коли ще було оголошено, скільки зелених коштуватиме придбання… одного поверху (саме так!) у майбутніх будинках.
Будівництво затягнулося з причин зрозумілих: надто вже ласий шматок. І мародери, які задля користі ладні влаштовувати танці на могилах, гризуться за нього досі.
Телефонний дзвінок від колеги: «Я пройшов усю твою вулицю.
Розумію тепер, чому ти тікаєш у Глеваху».
Мимоволі подумалося: а куди ж нам тікати від тотального абсурду, який триває роками і якому немає кінця? Коли піддається руйнації і паплюженню те, що живить наш розум і серце, чарує око, не дає нам опуститися і занепасти? Це якщо за Достоєвським.
Глум над Хортицею, реальна загроза її спустошення – складова національної трагедії. Україна в загребущих лапах мародерів. Захистити її нікому окрім нас. Але де потужні масові страйки-протести? Багатотисячні вуличні демонстрації на взір тих, що відбуваються в інших країнах? Невже ми вичерпали свою майданівську вітальну силу?
“Українська літературна газета”, ч. 22 (314), 5.11.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.