Володимир Базилевський. «Імпресії та медитації»

497

З КНИГИ  «ІНСТИНКТ ІСТИНИ»

 

ПРОЖИВАЄМО в часі, затруєному абсурдом такого замісу, що його перестаєш помічати. Абсурд деспотичний. Він засмоктує як трясовина. Привчає до себе. Породжує інерцію звикання. І це найгірше. Бо означає, що набута хвороба перейшла у хронічну форму і лікувати її вкрай складно. Свідомість настільки загальмована, що поняття здорового глузду, доцільності мовби випадають з обігу. Про них забувають. А якщо вряди-годи й згадують, то механічно, не задумуючись.

І раптом – тверезі голоси. Книга-діалог довжиною у два роки /2014-2016/. Видана тернопільським видавництвом «Навчальна книга – Богдан», вона прибилася до мого берега тільки зараз, завдяки одному з її авторів – Олександру Клименку. Його співрозмовниця – знана письменниця, Шевченківська лауреатка Галина Пагутяк.

Назва книги елементарна: «Розмови про життя і мистецтво». Елементарність оманлива. Бо передбачає читача вибіркового, з широким колом зацікавлень, інтелектуального. Книга вільного дихання, діапазон якої широкий і строкатий. Майдан і помайдання, державні аномалії, прочитана лектура, музика, живопис, кінематограф, психологія творчості, традиції і новаторство, висока література і масова культура – всього не перелічити.

Попри відчутну впорядкованість і, думається, напередвизначеність тем для обговорення, проглядаються і певні імпровізаційні відхилення, які неминучі, коли розмова затягується до обсягу книжки. У цьому є свій позитив. Надто коли це торкається особистого досвіду. За Клименком, індивідуального неба.

Читаючи, переймаєшся думкою: не перевелися літератори з гострим критичним мисленням у нашому забур’яненому господарстві.

Галина Пагутяк: «Є відчуження від рідного як наслідок колоніального минулого, що виявляється у висміюванні класики, яку навіть не збираються вивчати як слід». «Традиція – це той абсолют, який є у кожного народу. Щоб знищити народ і його літературу, треба зруйнувати традицію». «Постмодернізм наклав лапу на найважливіші людські цінності». «Це ж основа постмодернізму: віддавати перевагу профанним, епатажним речам перед високими».

Олександр Клименко: «Письменник, який написав чергову «жуйку», і критик який із розумним виглядом сипле навсібіч світовими іменами, вихваляючи масове чтиво, – вони обоє роблять злу справу». «Свої переконання і своє життя – таке, яким воно є, – я відвоював. Кажу це без перебільшення. Мене могло б уже не бути, але я для чогось є. Тобто я знаю, що маю робити. І хочу бути з людьми, з якими не треба поневірятись в термінологічних хащах, блукати у псевдоінтелектуальних і псевдодуховних сутінках, не треба ганяти понти. В юності я пробував писати російською, в молодості працював за кордоном. Але все це мене не влаштовувало. Бо це – та й не тільки це – було частиною своєрідної тьми. І якби я сьогодні не знав, як виглядає персональний морок, то не знав би, яким має бути й персональне світло».

Спраглому істини імпонує така відвертість. І коли я читаю у Пагутяк про розірваний зв’язок між культурою минулого і сучасністю, про необхідність повернення довіри до літератури, про зацикленість письменників на письменстві, а не на тому, що діється в світі, про глобалізацію як стирання різниці між людьми; коли вона твердить, що епатаж, вживання обсценної лексики і жаргону, крадіжки з іноземних літератур – не новаторство, як і багато іншого, ловлюся на тому, що втішаюся: співрозмовники – мої однодумці. Дарма, що набагато молодші від мене.

Втішаюся, натрапляючи у Клименка на твердження про необхідність читання як вивіряння свого маршруту, рятування душі класикою, багатоликість традицій чи той своєрідний пасаж, де він, мовлячи про творчість, переконує, що найкраще бути глибинною рибою, яка не скидається над водою, а тому й не потрапляє на очі ні іхтіологу, ні рибалці. І віриться мені, що ці автори не опустяться у своїх писаннях до баналітету, пласкої очевидності.

«Розмови…» – то вияв суголосності однодумців, рівноправних партнерів в інтелектуальній грі, які розуміють одне одного з півслова.

Ні розходжень, ні полярних оцінок, отже, й полеміки – це трохи заколисує, з огляду на обсяг бесіди. Але автори, здається, й не ставили собі за мету дотримуватися закону драматургії. Принаймні, Г.Пагутяк згадала, і думається, невипадково, гуманістів, які володіли мистецтвом бесіди без протистоянь і змагань.

Втім, якщо це й виправдання заднім числом, обумовлене усвідомленням деякої монотонності діалогічного дійства, втрата компенсується щедрістю інформації і самостійністю думання.

Тому в пам`яті назбирується ціла колекція вражень про село, квіти, мандри, філософію ландшафтів, додосвідне знання, літературну критику. А ще розсипи несподіваних підходів, спостережень, афоризмів. Як ось цей: «Класична література – це дзеркало, в яке треба заглядати бодай іноді, щоб пересвідчитись, чи ти не перетворився на мавпу» /Г.Пагутяк/

П`ять років проминуло звідтоді, як відбувся цей діалог, а враження таке, що те діялось учора і діється сьогодні. Підтвердження розумності прицілювань і точності попадань. Ну хіба що за деякими винятками. Після ганебних виборів 2019 року важко чи й неможливо повірити, що Україна має шанс стати «першою в світі територією гуманізму». Спишемо це на рахунок інтелігентської прекраснодушності. Позаяк новітня наша історія, як і давня, – історія втрачених шансів.

Не віриться, що й процес літературного очищення «вже пішов». Як неможливо пристати на категоризм, що текст тільки тоді має глибину, коли його потрібно дешифрувати. Бо як же тоді бути, скажімо, з шедевром Шевченка, який завершується рядком: «А я в попа обідала – сирітка сказала».

Всерйоз не сприймається і зізнання штибу «Мені не подобається російська література», яке чую не вперше. Зокрема і від літературного кумира авторів «Розмов…». Надто багата і розмаїта та література, щоб укластися у прокрустове ложе індивідуального смаку й обізнаності. Тому й ризиковано вдаватись до подібних заяв навіть з огляду на війну.

Насамкінець – інформація. Галина Пагутяк – авторка відома. Представляти її не випадає. Олександра Клименка знають менше. Він пізно дебютував як письменник. Прізвище його відсутнє у письменницькому довіднику 2011 року. Та це швидше його позитив. Він знає і вміє робити те, чого не знають і не вміють ч и с т і філологи.

Протокольне свідчення з його листа до мене.

Музикант, випускник київської консерваторії. 15 років працював програмістом. Пішов на завод здобувати робітничий фах. Освоював роботу з машинами і програмним керуванням, спочатку листозгинний прес, потім лазер. Став технологом, проектує вироби з металу. Рік працював у Кракові. Нині переїхав до Варшави. Вважає за щастя, що добре володіє польською мовою. Ближчим часом має вийти його поетична книжка у перекладах поета Марека Вавжинського.

Думається, що читачеві романів Клименка, а їх, здається, у нього чотири, не завадить це знати, аби краще зрозуміти напрямні його непростого письма. Тим паче, що в «Розмовах…» чимало ґрунтовних його розмислів про музику, живопис, кіно. Гадаю, ми ще почуємо це ім`я…

 

МІРКУВАННЯ Розанова про витоки релігій. Людина не знала би Бога, не переймалась би Ним, не тягнулася б до Нього всіма помислами і пориваннями, якби вона не починалася і не кінчалася. Скінченне шукає нескінченного, відносне – опори в абсолютному. Людина хапається за Бога як за можливість порятунку.

Відносність її і скінченність в народженні і в смерті. Всі релігії обумовлені гробом і колискою. Переважає увага до першого – домінує релігійний песимізм. Переважає увага до колиски і релігійний песимізм рожевіє.

Апологія…самого себе – це те, що відрізняє Розанова від інших. Але вона в нього не груба й зарозуміла, а якась невинна й зворушлива. Така, що випливає із спокійної переконаності у важливості чи й винятковості своєї ролі.

Ось він звертається до себе: чому ніяковієш, Розанов? Будь кращим. Література – то краса. І якщо ти будеш кращим, ти переможеш. Ти маєш перемогти. Ти не маєш права не перемогти. Бо за тобою /ось воно найважливіше – В.Б./ корчма. Якщо ти не переможеш, переможе вона, корчма…

Моє ім`я ніколи не забудеться, а разом з ім`ям і мої думки, каже Розанов. І далі у той же розановський спосіб: «Розанов сказав», «Розанов хотів», «Розанов намагався». «Якщо мій розум не запам’ятається, то запам’ятаються мої поривання».

Ні, це не нескромність. Це відвага щирості. Можливо, саме ця якість його глибокодумних і напрочуд самобутніх писань озвалася у Маланюка захопленим вигуком: «геніальний москаль…»

 

КШИШТОФ Зануссі у «Стратегії життя» розмірковує про зміни, які трансформували світ. Привілеї колишніх еліт: культура, освіта, медичне обслуговування, свобода пересування, розваги стали доступні для всіх. Комп`ютерна революція уможливила усезагальний доступ до інформації: кожен може зв’язатися з ким захоче.

Зануссі переймається тим, якими можуть бути наслідки таких змін. Чи стане сите і добре поінформоване людство кращим? Чи зменшиться зло на планеті?

На його думку, у прекрасному новому світі, де насолоди будуть доступні для всіх, може настати катастрофа. Причина її – відсутність мотивації до зусиль. Адже, щоб не здеградувати, людина мусить долати труднощі.

З цим останнім не погодитися важко. Та ось питання: чи можливий він, той прекрасний новий світ, з огляду на самовбивчу діяльність людства?

Перенаселення Землі, вичерпаність її ресурсів, екологічні потрясіння, накопичення смертоносної зброї – неспростовно засвідчують ймовірність реальнішої небезпеки. Уже в найближчій перспективі людству доведеться боротися за елементарне виживання. Цебто поборювати власне нерозум`я. А це, судячи з накопиченого трагічного досвіду, справа майже безнадійна. Отже, мотивації до зусиль не бракуватиме. Та чи порятують ті зусилля з огляду на темпи прискорення руйнівних процесів?

Людина, каже митець, скінченна як і динозаври. Але у динозаврів не було вибору. У людини цей вибір є. Але вона уперто ним нехтує.

Зануссі переконливіший там, де розмірковує про духовний стан нинішньої Європи, про баналізацію кохання, про евтаназію.

Притягувальні його розмисли про смерть. Про нерозумну безтурботність щодо неї. Християнське середньовіччя, нагадує кінорежисер, жило з формулою «пам’ятай, що помреш». Нині ж це сприймається як щось украй реакційне. «З мирської перспективи смерть – це перехід у небуття. З перспективи релігійної це – крок у незнане».

Нинішня культура витісняє поняття сакральність. Західна Європа вихована на латинській культурі, завжди шанувала раціо. А воно не дуже узгоджується з сакральністю. З тим, що ірраціональне. Як віра. З вірою чи ж пак таємницею розуму впоратися важко.

Ці та інші міркування Кшиштофа Зануссі спонукають вдумливого читача до співучасті. Бо ж як не замислитися, коли раптом постає питання: а що як справді наш біологічний вид уже пройшов свій апогей розвитку?

 

АКСІОМА: наші писання – наше дзеркало. Ми пишемо прозу й вірші, вони п и ш у т ь нас. І в цьому є елемент фатальності: ні чеснот, ні вад не приховати. Інша річ – уміння їх побачити.

«Візерунки на пергаменті часу» Михайла Сидоржевського – книга-сповідь. Поема в прозі, де задіяні обидва жанри. Мотив її – повторне проживання життя. Життя у слові. Занурення у пережите на всю глибину пам`яті. Розмотування її снів-видінь. З проекцією на «затаєні смисли дійства».

Давно в моїй лектурі не траплялося книжки, яка б так подразнювала свідомість і викликала стільки асоціацій. Можливо, ще й тому, що люди сільського кореня неусвідомлено поєднані витоками. Тому такі упізнавані, с в о ї мальовничі пейзажі, побутові деталі, персоналії. Усе те далеке, суперечливе, чарівне, утрачене, яке однак завжди з нами.

Та не тільки це. Оті «дивні кольорові сни» – то й пейзаж внутрішній. Пейзаж душі в її вібрації, де дитинство і зрілість, старість і смерть постають у їх нероздільності.

Ця археологія, ці розкопки минулого відбуваються за психологічної напруги, яка унеможливлює поверхове прочитання. Текст протистоїть не тільки графічно, не лишень безабзацністю. Поліфонічна стилістика автора відома. Шлях, який він обрав для себе, з найскладніших. Бо п о т і к с в і д о м о с т і без повнокров’я деталізації і точності втрачає сенс. Та чи й можливий.

Але головне усе ж не в графіці. Вона лише вияскравлює культуру думання і мовлення.

Проза Сидоржевського адресована читачеві утаємниченому і вимогливому. Має рацію О.Хоменко, автор передмови, коли твердить, що ця книжка не для залюблених у звичну белетристику. Саме така стилістика надається до максимального самозосередження і реанімації часу у його многоголоссі. Зосередження, як передумови освоєння, потребує вона і від читача.

«Візерунки…» дивують чіпкістю авторської пам`яті, гостротою зору, психологічною правдою. Загалом отим глибокодуманням і глибоковідчуванням, які притаманні якісній літературі.

«На межі сну й реальності», «на пограниччі пам`яті» згадано конкретних односельців, а поміж них і несподівано-свіжо «українського йогина-характерника» Сковороду. Фрагмент з яблунею – то філософема в її суверенності. З щемом душевним читаються епізоди з кошеням, калічним Васею, похороном баби Марти. Ранимість письменницька підхоплюється і подовжується ранимістю читацькою.

Той, хто ув’язав триптих як цілісність, не названий на ім`я. Він – просто він. Звичайно ж, передусім сам автор. З огляду на наповненість тексту означеними смислами. На їх складність. На тяжіння до езотерики, запитання без відповіді: «…чи можна втекти від себе? і що мене триматиме на світі, коли світ тане нестримно…?»

«Візерунки…» – це й певною мірою ревізія власного життя. Оголений нерв його аварійності.

Фінали першого й третього блоків з передчуттям «наближення дороги» схиляють до просвітленого трагізму. Уривок для повноти уявлення:

«…стояла насторожена тиша, від його ніг до високого неба, здавалося, вібрували невидимі струмені, які в’язали небеса з землею, він боявся – зайвим рухом а чи й суєтною думкою – необережно порушити це сакральне німування високої трави і дерев у саду; він зупинявся і так незворушно стояв, не сміючи ступити бодай крок і далі прислухаючись до звуків настояної на пахощах розкішної серпневої ночі музики досвітнього інтермеццо… наступної миті він несподівано відчув нестримне бажання дороги, яке приходило до нього колись, у дитинстві, але чомусь лише напровесні, вечорами, коли стишувалися звуки гамірного життя, і фіолетові барви сутінків не могли погамувати нутряної тривоги і безпричинного неспокою в грудях, так чув він світ тільки тоді, напровесні, і більше ніколи; якогось березневого вечора, коли куций день згасав, і сонце догоряло за темніючими вербами, він, ніби відчуваючи якусь нестримну силу, ступив за поріг принишклої хати і відчув – плечима, спиною, потилицею – довгу дорогу в сутінках вечора; там, попереду, була дивна сполошена тиша, аж тоскно дзвеніло у вухах, і гострі запахи раннього березня пронизували серце гострими ножами наскрізь; раптом захотілося розплакатися і голосно кричати від нестримно-солодкого і разом з тим болісно-щемливого відчуття – чи то щастя, чи то якоїсь радості неземної від передчуття дороги, а чи від болю пекучого, котрий так незвідано-солодко народжувався ось саме цієї миті десь глибоко в грудях, під самим серцем…»

За шляхетністю тону, напругою роботи душі неметушлива проза Сидоржевського сприймається як виклик вульгарній белетристиці з її духовною порожнечею, розбещеністю, грубою тілесністю.

Колись в редакції одеської газети «Чорноморська комуна» пощастило мені побувати на зустрічі з легендарним Вольфом Мессінгом. Пізніше – на сеансі психотерапії знаного гіпнотизера В.Короля. Прочитавши «Візерунки…», піймав себе на думці, що ось ця медитативна прозопоезія чи поезопроза у відповідному музичному супроводі могла би успішно прислужитися як дієвий засіб душевного оздоровлення.

Фахівці стверджують, що епоха аристократичної літератури минула. Ця скромна за обсягом книжка дає підстави для оптимізму: ще не все втрачено. Ще можливі – бодай спорадичні її сплески.

Письменник назвав свій твір сугестіями. Цей акцент на карб поезії потребує від читача додаткових зусиль, аби, за Рильським, властиві сугестивній ліриці чарівні неясності стали його надбанням.

 

НОБЕЛІВСЬКА премія як рух у напрямку зниження критеріїв. Як поступка явищам масової культури. А це означає, що демократизація літератури у такий повзучий, але цілеспрямований спосіб /премія Бобу Ділану й іншим/ не що інше як підміна цінностей. Підтвердження тези літературознавця Блума про наявність прірви між аристократичною та демократичною епохами літератури.

Позаяк тенденція щодо демократизації письменства заохочується, то можна припустити, що на нього чекає третя епоха – охлократична. І то в найближчому часі. Тим паче, що маємо промовисті ознаки тієї третьої у нинішній демократичній літературі. А все це в підсумку означає, що сподіватися на велику літературу не випадає. Вона стане принципово неможливою, якщо її домінуючим голосом стане голос охлосу.

 

ДО БЕРДЯЄВА, здається, нікому не спадало на думку, що навіть радикальний інтелектуалізм і раціоналізм можуть бути…пристрасною емоцією.

 

ВРАЖАЮЧИЙ запис Вернадського у «Щоденнику»: «Готуюся до відходу з життя. Жодного страху. Розпад на атоми й молекули».

Як не позаздрити такій твердості духу. Такому стоїцизму. Але що сумарно означає ота підготовка….до відходу? Переконаний, що академік мав на увазі щось незмірно більше аніж впорядкування, завершення своїх справ. Але свідомо про те промовчав. Надто інтимна, надто делікатна субстанція…

СУЧАСНИЙ американський мислитель Рассел Керк ремствує, що зростаюча кількість населення, особливо в Америці, втрачає людську подобу внаслідок наркотичної залежності і статевих збочень.

У цьому зв’язку показовими видаються його роздуми про культуру, релігію, традиції.

Керк нагадує, що людина єдина істота, яка володіє культурою. І якщо культуру знищити, то зникне відмінність між людиною і твариною.

Культура з культу. І коли культові вірування втрачають силу, занепадає й культура. «…те, що багатьом здається тріумфом сучасної цивілізації, насправді є чинниками, які роз’єднують нашу культуру; що хвалена «демократична свобода» ліберального суспільства є насправді неволею, в якій апетити й ілюзії панують над релігійними віруваннями; надмірна централізація та урбанізація руйнує громадське життя; зникають життєдайні традиції та звичаї».

Зауважмо оте «життєдайні», з огляду на те, що дефініція належить американцеві, а не європейцю.

Людина, за Керком, влаштована так, що не може жити без авторитетів. Ті, хто відкидають традиційні авторитети, змушені будуть скоритися авторитетам новим і нещадним. Керк посилається на Т.С.Еліота. Якщо ви не хочете мати Бога, а він, Бог, ревнивий, то вам слід схилитися перед Гітлером або ж Сталіним.

У суспільстві, в якому не дотримуються неписаних законів, цебто давніх звичаїв, неможлива у п о р я д к о в а н а с в о б о д а /виділено мною – В.Б./. Це ж єдина свобода, яка уможливлює лад у душі і порядок у державі.

Наступний уривок з книги американського консерватора адресую нашим зарозумілим адептам самодостатніх новацій, які, не переймаючись читанням, шельмують як деструктив усе, що написане попередниками.

«Фульбер із Шартра й Герберт із Реймса, два видатні схоласти, казали, що ми, сучасні люди, – це карлики, які стоять на плечах велетів. Ми бачимо так далеко тільки тому, що виховані на досягненнях наших предків, а порвавши з предківською мудрістю, ми одразу занурюємося у прірву невігластва. Все, що ми маємо і знаємо, опирається на досвід людського роду. За словами Берка, «індивід обме­жений…а людський рід мудрий». Людина не має права, наголошував Берк, ризикувати самим існуванням свого народу і своєї цивілізації, вдавшись до експериментів у царині моралі та політики; приватний капітал розуму у кожної людини невеличкий, і тільки тоді, коли людина послуговується банком і капіталом століть, мудрістю наших предків, вона може діяти розважливо. Без підтримки з боку традиції й неписаних законів ми лишаємося тільки з нашим марнославством і коротеньким та частковим досвідом нашого минущого життя».

До сказаного лишається хіба додати, що Керк з явною насолодою посилається на Честертона, який називав традицію і неписані закони демократією мертвих.

(Закінчення буде).

 

“Українська літературна газета”, ч. 21 (313), 22.10.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!