Володимир Базилевський. Імпресії та медитації

З КНИГИ  «ІНСТИНКТ  ІСТИНИ»

 

ВЗАЄМОЗАЛЕЖНІСТЬ поезії й органічного існування. Коли останнє порушене чи загрожене, поезія механічно витісняється зарозумілою свідомістю у затіння.

Зарозумілість живиться чудесами цивілізації, які людина не встигає засвоювати, але завдяки яким зростає самоомана щодо усемогутності розуму. Навіть якщо той розум втратив зір і спонукає їсти модифіковані продукти чи пити воду з отруєних джерел.

У такій атмосфері поезії бракує кисню. Але вмерти вона не може з тієї причини, що є невід`ємною часткою людського єства.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Поезія ховається у підсвідоме і якщо й озивається, то спорадично, сплесками. Вона терпляче чекає на свій час, коли загодована матеріальними дивами людина зрозуміє, що втратила щось надважливе і відчує слабкість своєї сили.

Сьогодні час цей ще не настав. Прагматичний, але з більмами на очах розум продовжує нарощувати злочинні оберти. Попри те, що його зусилля спростовують викликана ним з небуття дияволіада на взір Чорнобиля і природні катаклізми з тих, що сталися в Гаїті, Таїланді, Чілі.

Випробування для людини – випробування для поезії. Розрив між нею і діяльністю суспільства зауважив Сен-Жон Перс. З того часу розрив той поглибився настільки, що може поглинути й саму людину.

Але поезія, як субстанція невмируща, врятує зарозумілу людину. Змусить її після незліченних катастроф повернутися до органіки існування. /Можливо, у формах, досі не задіяних/. І тим – порятується сама. Постане, як Фенікс із попелу, на руїнах цивілізацій.

 

У НАШОМУ сприйнятті письменник і творчість – щось само собою зрозуміле. Не те в Гоголя. Високо поціновуючи Ломоносова-поета, він відмовляв йому в творчості. Як відмовляв князю Вяземському і водночас називав його першокласним поетом.

За Гоголем, майже всі письменники, які не позбавлені творчості, володіють хистом зображення предметів, яких немає перед очима, так ніби вони їх бачать. Це не уява – спростовує Гоголь. Можна точно живописати реальність і не бути творцем. Бо творити – не живописати дійсність, не повертати читачеві людей такими, які вони вихоплені з життя, то, запевняє він, крок вперед.

Гоголь не називає слова преображення, але саме його має на увазі, коли говорить про творчість.

 

ГОГОЛЬ як поєднування непоєднуваного. Скажімо, пронизливого ліризму й виняткового сатиричного хисту. Дивувався і він сам: ніколи не думав, що буду сатиричним письменником. Ну, досаждав ровесникам у школі недоречними жартами, впадав у веселість, але ж епізодично, час від часу. І пояснював метаморфозу схильністю до меланхолії, хандри. Потім, за його словами, додалася до них хвороба.

 

У ЛИСТІ до Жуковського /1847/ Гоголь задекларував: мистецтво – то примирення з життям.

Збираючись до Єрусалима, він ревізував найкращі свої писання, відхрещувався від себе як художника.

Існування його зав`язувалося у такий вузол протиріч, який можна було тільки розрубати.

Творча криза, що в ній він зізнавався і яку сприймав як покару, теж підштовхувала його до самозречення. Але ціна самозречення для постаті такого масштабу та ще й з надчутливою нервовою системою – занадто висока. І Гоголь, дурячи себе, гнатиме коней своєї долі до кінцевої станції. Куди й дістанеться через п’ять років.

 

ЧИТАЦЬКИЙ слух, читацька пам’ять схильні до вибірковості. Читацька душа налаштована передусім на ту хвилю, яка співзвучна їй у контексті часу. У цьому зв’язку думаю про Ольжича. Він – напрочуд співзвучний. З ним можна й сперечатися. Але сперечатися так, як сперечаються з сучасником: він ніскільки не застарів.

Живі і повчальні його уроки політичні: «Товаришу, любий мій брате, дивися у вічі рабам, – як будете так воювати, Вкраїни не бачити вам». Або: «Доки сила зібрати слова – хлопці! Смійтесь як досі». Чи там, де він каже, що «лаврами діл, а не слова вінчає велика пора».

Хоч стосовно самого Ольжича, то слово і було його найбільшим ділом. Маємо пряме перегукування з ближчим до нас у часі поетом – Стусом.

Та ж одержимість і цілісність, ті ж стоїцизм і самозречення, – життя покладене на вівтар ідеї. І там, і тут – доля як свідомий вибір і слово-діяння як найвищий вияв цієї долі. Близькість – аж до експресії словника і синтаксису.

Ольжич-політик, Ольжич-націонал зачіпає і ранить. Це йому належать слова про те, що вся історія України – це боротьба сил конструктивних і руїнницьких, які розпорошуються у взаємному самопожиранні. А це, як правило, призводило до нашестя і панування чужинців. Чи не засторога?

Практика Ольжича підтверджує: справжній поет – це завжди і справжній критик. Як тонко він відчув Мисика – поета йому полярного, досі належно не пошанованого, що свідчить лише про одне – нашу недокрівність.

Це Ольжич сказав про Мисика, що в поезії його відбилася тисячолітня мудрість і естетика селянської національної стихії. Це він зауважив у його віршах «тонку меланхолійну символіку, яка тужить за спустошеним селом». І це його слова про «свіжого і запашного, як степові трави, Василя Мисика».

Осмислити б сьогодні естетичний феномен Ольжича. Наблизитися б до його поетичної субстанції. До Ольжича романтика і класициста. До Ольжича історіографа, з його чуттям минулого. Недаремно він студіював археологію, чимало зробив, а ще більше обіцяв у цій, такій спорідненій з поезією сфері. Його «прості й суворі» слова, їх матеріальність, їх експресивний ригоризм – виклик нинішній поетичній розшарпаності, приблизності, масовому аматорству.

Це письмо професіонала, свідомого трагізму часу: «О неба сірість, оливо води, в густих туманах обважнілі віти, страшна вагітність, що несе плоди, які аж правнукам уздріти». Або ось це, написане у зовсім молодому віці: «Як колись, і гріти і п`яніти, шоломом п`ючи, і життя наопашки носити на однім плечі».

Ні, не закликаю робити з Ольжича новітню ікону. Літературне іконописання – свідчення ущербності духу, тієї ж провінційності, яка завдала нашій літературі стільки збитків. З Ольжичем, повторюю, можна і треба сперечатися. Як сперечаються з розумним і шанованим співрозмовником. Сперечатися з його максималізмом, що нагадує більшовицький запал радянських поетів тридцятих років: «Світи запалим, стопчемо народи!» Сперечатися, коли на догоду тенденції він ганить вкупі з іншими поета-емігранта Г.Іванова.

Ольжич-поет ширший від Ольжича-публіциста. Маючи добрий смак, він тягнувся до всього справжнього, де б воно не було, підтверджуючи тим самим, що культура не має кордонів. Поезія Брюсова і Гумільова важила для нього більше ніж вірші знаменитого батька.

 

КОЗИРЯТИ такими епітетами стосовно таланту, як оптимістичний, песимістичний, мужній, немужній – абсурд, якщо йдеться про критерії оцінні. Хоч як дивно, абсурд живучий. Оптимістичний і мужній – добре. Песимістичний і немужній /?/ – погано.

Талант самоцінний. Він є таким, яким є. Вимагати від нього оптимізму – вимагати, щоб він говорив чужим голосом, якщо він сам до того не надається.

Що більше талант розкріпачений, то більше він є самим собою, то більше шансів у нього бути почутим. І – навпаки. Узяв Рильський чужу ноту, спробував говорити голосом Маяковського і – зірвав голос. Тому й повернувся на круги своя. І дуже швидко. Бо – талант.

 

НОВА аргументація старої версії про загибель Маяковського. Поет був агентом каральних органів і загинув від руки такого ж агента В.Полонської. Куля – відповідь на його фізичні домагання.

Чи був Маяковський сексотом? Різне спадає на думку. Перше: його часті й безперешкодні поїздки за кордон. Друге: широке коло знайомств серед керівного складу чекістів. Приятелювання і дружба з багатьма із них.

Чи не все найближче його оточення було завербоване, зокрема подружжя Брік, «моя сім`я», за його ж атестацією.

Полонську допитували, вона остання бачила  живого поета, але…відпустили і в подальшому не тривожили. Факт майже неймовірний як на той час.

Версія про самогубство була єдиним виходом з пікантного становища. Не могли ж чекісти сказати, що свій убив свого та ще й за делікатних обставин.

Версію про загибель підтверджує й похорон Маяковського. Ховали його чекісти з помпою. Віддали небіжчику усі належні знаки пошанування. Гроб був оточений тісним їх кільцем. Так, з усіма почестями ховають тільки свого. І – за особливі заслуги.

Час зміщує кут зору. Це зараз для нас Надзвичайка – вмістилище жахів, осереддя пекла. Тоді це слово не було позбавлене романтичного ореолу і асоціювалося ледь не з лицарськими чеснотами – мужністю, хоробрістю, відданістю вітчизні.

Та повернімося до факту наглої смерті. Пригадую відвідини музею Маяковського у Багдаді. Нас було усього кілька осіб. Дізнавшись, що гості з України, бритоголовий літній грузин, він же директор, пожвавішав і  в и к л а в с я  з тією відвертістю й запалом, якими не перейнятися було неможливо.

Коли хтось із нас зронив фразу про самогубство поета, директор різко заперечив: самогубство – вигадка. Маяковського вбили.

Ми були приголомшені. Це суперечило тому, що було розтиражоване по всій країні. А тим часом наш гід, не озираючись, відрубно викладав свої аргументи. Про неприродність пози поета. Про те, що стрілятися мав би він з лівої руки, що вкрай незручно. Про Людмилу Володимирівну, сестру Маяковського, яка у розмові з ним, директором музею, категорично відкинула  факт самогубства.

1974-ий. Багдаді. Пора репресій в Україні.

 

ЗНАННЯ чужих мов важливе для поета. Але тільки за наявності двох чинників. Якщо в нього доглибні зв’язки з власною культурою як виразника духу етносу. Якщо він чітко усвідомлює її сильні і слабкі сторони.

Такий поет потужний своїм знанням. Як стихійним так і надбаним. На цьому знанні ґрунтується його імунітет. Розвинена імунна система інстинктивно відторгає те, що чуже і непридатне для вжитку у його словесності, і, не без контролю розуму, бере те корисне, що надається на перспективу.

Коли ці два чинники відсутні, чуже гне і ліпить його за своєю подобою. Колись я вже згадував, як один з чільних поетів так званої нью-йоркської групи зронив фразу, що Рембо йому ближчий від Шевченка.

Немудро засуджувати цього поета з тієї причини, що формувався він у чужому середовищі. Наслідок його поетичних зусиль повчальний: гострі протяги чужини. Лексика українська, синтаксис і все інше – стороннє тіло. Як екзотична цукерка в обгортці із зображенням козака Мамая. Обгортка своя, начинка – чужа. І річ навіть не в тім – погана вона чи якісна, а в непоєднуватості того з тим.

Але, повторю, згадуваний поет має алібі з трагічним підтекстом, розводитися про який немає сенсу, настільки він очевидний.

Такого алібі не мають поети материкової України. З багатьох із них знання й напівзнання зле пожартували. На певному етапі вони так призвичаюються до чужих текстів, що слух і свідомість перестають вловлювати фальш звукових і смислових обертонів. Мавпування стає звичкою, набирає обертів, розливається мов каламутні води пізньої осені.

 

«ЖИТТЯ після життя». Автор Рой Абрахам Варгіз. Довгий ряд відомих фактів. Усі без винятку примітивні племена вірили в існування після смерті. «Епос про Гільгамеша», у якому мовиться про загробне життя. Єгиптяни, які вважали, що для повноцінного існування у потойбіччі важливо зберегти тіло. Піраміди й мумії фараонів як похідні тієї віри. Молитва знайдена в одній із пірамід, якій понад 4000 тисячі років. Вона призначалася для допомоги мертвому. Зороастризм як віра в життя після смерті. Антична Греція. «Одіссея» Гомера, де втілений образ того світу. Посилання на розповідь Платона про убитого воїна, який на 12-ий день, уже лежачи на вогнищі, раптом ожив і розповів, що він бачив у тогосвітті. Індійці і китайці з їх складною системою вірувань. Що ж, обізнаного читача цим не подивуєш…

Та є в книзі Варгіза розділ, який слугує чи не за доказову базу. Це те, що найменоване автором передсмертним досвідом. Свідчення людей, які пережили клінічну смерть. Цими свідченнями Варгіз силкується довести нематеріальну реальність. Що й змусило мене після деяких вагань узятися за перо.

Я пережив клінічну смерть у 30 років. Свої хаотичні стани на стадії умирання намагався відтворити у вірші «Реанімація». Вірш підхвалювали, але мушу визнати, що той текст лише наближення до того, що відбувалося зі мною насправді. Єдине, що мені, здається, вдалося якось передати, паралізуючий біль і нестерпне бажання, щоб він урвався.

Впам`ятку мить, коли я побачив картину власного похорону. Побачив і себе у напливах і мішанці видінь. Але живого, за пам’ятних ситуацій у реальному світі. Та сприймалося те відсторонено, з відчуттям чужості, як щось недоречне й далеке. Ніби той, ким я був, лишився на протилежному березі ріки, міст через яку відсутній… Втім, щодо мосту не певен, можливо, це мій інерційний домисел…

Зіставляючи пережите мною з пережитим іншими «смертниками», знаходжу чимало спільного. Передусім та ж неможливість його точного відтворення. Провали й розриви свідомості, западання у морок, у сліпучість світла і калейдоскопічність, які не піддаються фіксації слова. Якась суцільна фантасмагорія і позачасовість. З мерехтінням знайомих облич, жестів, відлунням голосів…

Зрозуміло чому наука не визнає і ніколи не вИзнає життя після смерті: нематеріальна реальність не надається сприйняттю. Не можна доторкнутися до того, чого фізично не існує. Як і не можна побачити невидиме.

Варгіз, посилаючись на аргументи спраглих істини, стверджує передбачуване: життя після смерті можливе тільки за наявності Бога. А все ж чи правомірно на підставі передсмертного досвіду робити висновок, що те, що ми називаємо смертю, лише перехід в іншу, важко уявлювану форму існування?

Після мого воскресіння я на десятиліття став об’єктом подиву для медиків. «Ну і як там, на тому світі?» – запитав якось один із них. «Не второпав…» – відповів я йому і то була правдива відповідь. Бо адекватно описати те, що я пережив, неможливо.

Може, кіно, яке прокручувала недовідома сила у підвалі реанімації київської Жовтневої /нині Олександрівської/ клініки, кіно з гіпотермією (зниженням температури тіла), трахеотомією (розтином трахеї при утрудненні дихання) – то лишень галюцинації і не більше?

Не знаю. Але звідтоді я перейнявся нав’язливою думкою, що та туманність, яку називають долею, прирікши на тяжке випробування, для чогось мене все-таки порятувала. До цього сумарно схиляв ряд грізних і дивних обставин. Літак санавіації, який всупереч застереженням синоптиків, за нельотної погоди вилетів з Кіровограда. Один-єдиний з п’яти діючих вільний апарат, який дихав за мене у реанімації, теж єдиній тоді на всю Україну. Суданський негр-практикант, що здавався мені чортом у пеклі, а виявився чорним янголом, бо навчив мене говорити очима. Водив указкою по дошці з алфавітом, літери поступово складалися в слова, на які я відповідав ствердним кліпанням вій, бо втратив дар мови. Тим часом на малій батьківщині переймалися тим, як достойно поховати старшого редактора дніпропетровського видавництва «Промінь» по Кіровоградській області. Реакція на сигнал з лікарні: ситуація безнадійна.

То як по всьому було не повірити у провидіння? Я ж був мічений. Та й лікарі так чи інак про те нагадували. Нагадують і зараз. «А ви унікальна людина…», – сказала мені у Феофанії уже за пандемії невропатолог, шарячи очима по монітору комп’ютера з історією моєї хвороби.

Назва її закарбувалася назавжди: «Поліневрит Гійєн-Барре з наступним паралічем Ландрі». Лікарі воліють називати її просто «Гійєн-Барре». Тільки зараз я довідався, що болячка ця – лідер по смертності серед нейроінфекцій. Захворюваність: один-два випадки на 100000 населення. Жан Ландрі, Жорж Гійєн і Жан Барре – саме в такій часовій послідовності – французькі лікарі, які діагностували й описали цю хворобу.

Синдром Гійєн-Барре означає, що імунна система хворого «божеволіє»: атакує периферійні нейрони і спричиняє множинне запалення нервів.

Моє в о с к р е с і н н я пов’язане з іменем відомого професора Анатолія Івановича Тріщинського, про якого написав у «Маленькій футбольній команді» Юрій Щербак. Він же й розповів мені про деякі подробиці з його життя, коли нас в Уфі звели Дні української літератури.

Та про «Життя після життя». Попри задекларовану переконаність, що воно існує, Варгіз вельми хиткий у її обґрунтуванні. Недарма уперто намагається перетягнути на свій бік знаменитих нейробіологів, нобелівських лауреатів, які впевнені в існуванні нематеріального. Устами одного з них, Джона Екклса, він шпетить «категоричних матеріалістів» за їхній забобон… матеріалізм з його претензіями на месіанство і обіцянкою світлого майбутнього…

Інший, притягнутий автором, нобеліант Чарльз Скотт Шеррінгтон, міркує так. Якщо думки – продукт діяльності мозку, то нам нічого про те невідомо. З цього випливає, що свідомість непояснима. І мають рацію ті, хто твердить про безсилля логіки, коли йдеться про ірраціональне. Тут справді потрібна інша логіка. Але яка?

Людський мозок містить 100 мільярдів нейронів, які отримують і пересилають інформацію за допомогою електрохімічних сигналів.

Існує чи не існує посмертне життя – питання віри, а не мозку. Віра не потребує доказів. Завжди були і будуть ті, хто те стверджуватиме і хто заперечуватиме. І справа тут, думається, не тільки в притягувальності найбільшої з таємниць і її перманентній актуальності, а й, коли йдеться про атеїстів, у підсвідомому впаданні в самооману. У підміні нематеріального матеріальним. Невидимого – видимим, Духа – плоттю. Людина не вірить, бо ототожнює безсмертя з власним тілом, а не з духом, з душею. А Бог, нагадує Варгіз, чистий дух. Віра в безсмертя – віра в Бога. Бог вічний, отже, вічна й душа.

Цим переймаються не тільки великі релігії, а й примітивні вірування. У цьому сенсі немає принципової різниці між кроманьйонцем і нобелівським лауреатом. А це означає, що людина ніколи не зможе змиритися з тимчасовістю свого існування.

 

ЧИ МОЖНА написати шедевр, уклавшись у три строфи і послуговуючись такими римами: розстріляли, пороздягали, насміхали, воля, поля, тополя, зима, нема, світило, ходило, кадило, січ, ніч?

Здавалось би, абсурд. З одного боку невигадливий дієслівний, та ще й «утроєний» ряд, з іншого – зачовгане далі нікуди римування.

Здоровий глузд категоричний: неможливо навіть пристойний вірш зліпити з такого інфляційного матеріалу.

Все так, коли б не торкнулася цього матеріалу чарівна паличка мага.

 

Зразу ж за селом

Всіх їх розстріляли,

Всіх пороздягали,

З мертвих насміхали,

Били їм чолом.

 

Випала ж зима –

Що тепер всім воля,

Врізали вам поля,

В головах тополя,

А голів нема.

 

Як зчорніла ніч,

За селом світило,

З співами ходило,

Берегло, кадило

Безневинну січ.

 

Ні яскравого образного ладу, ні метафори, ні порівняння – жодного із зовнішніх ознак поезії, а поезія – якнайвищої проби.

І добувається вона за рахунок подієвості в серпанку таємниці, витриманої від початку до кінця. Не зовсім зрозуміло, хто розстрілював і кого розстрілювали. Щоправда, з жертвами ясніше, але й вони – тільки множина. І в оцій деперсоналізованій множинності катів і жертв – уся суть. Явлено тільки епізод кривавого дійства, а перед очима – сам час з його духом одержимості і байдужості до людського життя.

Приглушений авторський тон, не відповідний тому, що сталося, посилює трагічну ноту. І не дуже й хочеться знати подробиці трагедії – така рельєфна правда часу.

Завершеність у незавершеності – це дуже характерно для Тичини, автора цього шедевра, і для Плужника.

Прийом неназивання з потрійним ефектом. Він дав можливість поетові максимально розкріпачитися. Уникнути втручання цензури. Употужнити чар поетичного за рахунок загадковості.

 

НАРЦИСИЧНА поезія. Еготизм як виклик і послідовність. Демонстративна нереакція на політичні буревії, війну, пандемію, на реальність у її кричущості. Снобізм щодо громадянськості.

Талановитість. Але талановитість другорядного і дріб’язкового. Втеча у позачасовість і загумінковість. У «моя хата скраю». У затишок з нав`язливою хіттю і побутовістю. Одноманітність рефлексій, позірна значущість – швидко набридає, надійно забувається.

 

АНТОНІНА ЦАРУК з Кропивницького. Критикеса, поетка, перекладачка. Пише вірші для дітей і переспівує мюзикли.

Книжка з поетичною назвою «Коди золотих рун». А в ній абзац:

«Пригадалось, як працювала над повістю-казкою Віктора Близнеця «Земля світлячків» /1979/ і раптом усвідомила, що образи печерних істот, пожадливих і байдужих, які вийшли з-під землі й нищать усе живе на своєму шляху, чиєю жертвою стає маленький Чублик, – це ж застереження про руйнівну силу «чорного вогню» атомної енергії, це передчуття втрат, дорогих серцю Світлячків. Не почули. Не читаємо чи не розкодували?»

Міркування на рівні душевної співпричетності. Як і це: «…пішов, щоб обов’язково повернутися».

Ще Юрій Мушкетик по свіжих слідах втрати зауважив: Близнець не прочитаний. Євтушенко: «Нежностью только за смерть награждают». Не нагородили. Дивувало й дивує зараз якесь незрозуміле й стійке мовчання довкола імені автора «Звуку павутинки». Навіть колеги, які працювали з письменником у «Молоді», не забувши приєднатися до хору величальної Григору Тютюннику, про Близнеця ані пари з уст. Одиниця ж суверенна. «Казково чудовий прозаїк» /О.Чорногуз, «ЛУ» № 1-2 ц.р./.

Антоніна Царук, чиї слова стали подразником для цих нарікань, авторка ще й невеличкої, але охайно виданої поетичної збірки.

 

Тобі вишиванка була б до лиця –

по білому білим,

та мушка «братерська» уп`ялась в бійця,

двоглавим прицілом.

Ти красень такий – закохалась біда

й тебе пантрувала…

Ти тіло, і душу, і мрію віддав

дев`ятому валу.

Ти викресав іскру живого тепла

в останню хвилину

старій, що бандерівців люто кляла

у сьомім коліні…

 

Вірш цей уподобав автор післямови Василь Бондар. Звернув на нього увагу і я. Логічніше, здавалось би, з огляду на «бійця», почати текст з «йому». Та є речі важливіші від граматики. І це, здається, той самий випадок.

Про війну мовиться часто. Аж до пориву випередити події.

 

Як тонко в оболоках і на споді!

Рождається мелодія земна,

найчудотворніша з усіх мелодій:

війні – кінець! Закінчилась війна!

 

На жаль, не закінчилась. Збірка А.Царук видана у 2018 році. Та кому з нас не прагнеться полегші, з якою видихнуті ті, такі бажані слова…

 

Сонце моє відважне,

лицарю ясноокий!

Без тебе тривожно й важко,

та хто нам поверне спокій?

Вірші Антоніни Царук прості і щирі. Це письмо, яке тяжіє до фабульності, притчевості, фольклору, стилізації. Окремі тексти напрошуються на музику. Найпереконливіша вона там, де поборює довготи, дисциплінує мовлення. Зворушливі інтимні й ті вірші, де за пейзажем вловлюється щось більше ніж пейзаж.

 

Цей тихий вечір і мрійливий дощ –

неначе спогад, що лоскоче душу.

І равлик тихий, що прямує повз

задивлену у небеса калюжу.

Сузір`я абрикосові зорять

в галактиці при равликовій стежі.

Дощевим спробам не згасить пожежі

смішної у банальності понять:

озоном скромні груди розпира,

здається, мить – і лусне шкаралуща,

й душа, як дивина скороминуща,

навшпиньки встане й зблисне, мов зоря…

 

Прагнення «упіймати день цей у слові Божому», з «хаосу дістати природну пісню» – це й нагадування про «вищий сенс», який ми немудро забуваємо.

Несподіваною видається поемка «Гелена», навіяна образом другої дружини Богдана Хмельницького. Добре було би до неї повернутися, доосмислити, поглибити концепцію, чіткіше розставити акценти. Це розширило б історичні виднокруги. Увиразнило би причини промахів гетьмана.

Про «Граніти й лишайники». Вірш-алюзію. Алюзія настільки промовиста, лишайники такі нахраписті й живучі, що лишається хіба зітхнути: державні граніти досі під загрозою…

 

ГОСТРЕ відчуття вичерпаності сили, здатної протистояти повзучій денаціоналізації. Як явній, так і латентній. Ніби все схоплено україноненависниками і спритниками, яких цілком влаштовує відсутність у паспорті графи національність. Де «Свобода»? Куди подівся «Правий сектор», яким лякав російського обивателя Путін? Де політична сила, спроможна чинити опір ворожим намаганням і домаганням?

Сподіватися, що олігарх, який програв президентські перегони, розхитає цитадель олігархату, несусвітня дурість. Він мав можливість це зробити і не зробив. Більше: дворушницькою внутрішньою політикою привів до влади дилетантів, на плечах яких пориваються тріумфально в`їхати на Банкову монстри партії, спраглої реваншу.

Доки люди фрази вправляються у красномовстві, насаджуються кадри, нетерпимі до найменших проявів національних почуттів. Корінна культура поневажується як другорядна і загумінкова. Заохочується література, орієнтована на відрив від тубільних первнів.

Знецінилася, полиняла Шевченківська премія. Таке враження, що члени нинішнього Шевченківського комітету уражені вірусом снобізму. Ігнорується саме поняття н а ц і о н а л ь н а найпрестижнішої з премій.

Грубо порушується її статут. Відзначаються г л у х о н і м і твори. Твори без розголосу, без відгуків у пресі. Навіть прізвища їхніх авторів нічого не говорять.

Скрізь і всюди атмосфера н е н а ш о с т і. Бракує кисню.

 

“Українська літературна газета”, ч. 7 — 8 (299 — 300), 9.04.2021 — 23.04.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.