Володимир Базилевський. Імпресії та медитації

727

З КНИГИ «ІНСТИНКТ ІСТИНИ»

ВІДОМО, що пишучи про минувшину, письменник пише і про сучасність. Надто, коли йдеться про етапні періоди історії, тієї самої, якої, за Винниченком, читати без брому неможливо.

Історичний твір, як правило, пов’язується із знаковою постаттю, як носієм і виразником колізій своєї епохи. Пам’ятаючи про це, подумки задаєшся питанням: а хто з українських президентів заслуговує – про величальну не йдеться – хоча б на пошанування «без страху й докору»? І подумки відповідаєш: ніхто. Навіть кращий з них – П’ятий, попри заслуги, не надається до героїзації. Згадаймо принагідно бодай його не державницьке ставлення до того, що найдражливіше для українського інтелігента, письменника зокрема: до гуманітарної сфери.

А ось промовистий факт з найсвіжіших. Лідер «Європейської солідарності» публічно привітав з днем народження і возніс на роль класика літератора, чия творчість не має до класики жодного стосунку. Ба більше – є її антиподом. Чи сам він себе підставив, чи підставили немудрі підпомічники – нічого не міняє. Факт буфонадний.

Діяння наших чолових – неперервне примноження ілюстрацій до книги ганьби і курйозів. Голосування за лицедія, який упродовж років грубо збиткував ся над українством, фарс з досі немислимих. Але фарс з ознаками трагедії.

Ще з комедійно-трагедійного фактажу. У Харкові обирають на мера пацієнта берлінської клініки, людину в інвалідському візку, чия політична біографія пов’язана з кримінальним світом. Багатьом, либонь, у пам’ятку, як цей чоловік, ідеологічний ворог, у парі з таким же фруктом як сам, маячив на телеекрані з георгієвською стрічкою на грудях. Як не згадати Грушевського: «Біда України в тому, що нею керують люди, яким вона не потрібна».

І ось за цього суверенного абсурду з’являється друком великоформатний том обсягом у 800 сторінок, а в ньому …5 романів у віршах і 5 поем. Праця, якій її автор Андрій Гудима віддав понад 40 років. Праця, у якій задіяно …400 персонажів. З визначальних – Ярослав Мудрий, Северин Наливайко, Іван Богун, Мазепа, Максим Залізняк, Гонта, Кармалюк. Маємо – нечувана досі у нас річ – епопею у віршах.

Але спершу лист від автора. Лист дотичний до психології творчості, який проливає світло, чим є для письменника його книга. Та ще й дерзновенна за задумом і втіленням. До того ж цей зворушливий документ цілком вписується у мої «Імпресії…»

«Шановний Володимире Олександровичу! Оце надсилаю Вам свій майже півстолітній біль і гнів, радість і печаль, розчарування і надію – епопею «Україна – це доля». Зауважте, я не кажу, що таке видання ще не бачене в історії нашої літератури, а пишу: «Нехай, хто може, зважиться на краще».

Якщо відкрити душу мою, то Ви самі зрозумієте, бо Усевишній не поскупився наділивши Вас гострим і всеохоплюючим аналітичним умом: ця книга – верцадло душі моєї. І спасіння. Так, саме – спасіння, бо я вже десять років у самотині: дружина, не попрощавшись навіть, відправилась у кращий світ, а діти й онуки «розлізлись межи люди».

Ось так і триваю. Але мені не скучно у добірному товаристві – від Ярослава Мудрого до когорти Іванів, а від них – аж до «Небесної сотні».

Отож читайте, високодостойний Поете, і нехай з кожною прочитаною сторінкою Господь додає сили Вам і здоров’я. І най буде так, бо прошу цього милосердя і Сили Всевишньої і для Вас, і для себе.

Щиро Андрій Гудима, 01.12.2020, Біла Церква».

Книга «Україна – це доля» з тих фундаментальних праць, осмислення якої попереду. Тому імпресійно, як того й вимагають мої записи.

Письмо предметне, яскраве, насичене фактографією, деталями, за якими вгадується копітка робота з історичними джерелами. Багата мовна палітра з широким залученням польської лексики і цитацією уривків з шедеврів українського мелосу. Особливо це стосується роману «Іван Богун», вершинного твору книги.

Епопея Гудими – трудомістка, гідна подиву і заохочення праця. Чи виправдана вона сьогодні, коли поема і віршований роман видаються анахронізмом?

Коли кон’юнктура нав’язує постмодерну практику? Та ось питання – чи здатна ця практика навіть у відомих її персоналіях – освоїти сьогодні такий огром матеріалу?

Щоб у читача склалося бодай приблизне уявлення про епіку Андрія Гудими, наводжу початок одного з розділів роману «Северин Наливайко»:

 

Ах, польний гетьман! Сам себе затуркав.

Кого йому до діла підпрягти,

Щоб заступити волохів од турків

І мир з султаном конче зберегти?

 

А може – хай…Волощину віддати?

А там – і Семиграддя? Боже мій,

Тоді повік тих кресів не видати,

А це ж Корони – віковічна з мрій.

 

На Україні тліють головешки.

Ось-ось бурхне роз’ятрений вогонь.

Народ – що кінь: міцні потрібні віжки,

Щоб правувать чи стримувать його.

 

А князь Острозький! Назбиравши «хмизу»,

Либонь, шукає іскорку в золі.

Закопошились – Микошинський з Низу

І Лобода – у бидла на чолі.

 

А ще – пся крев! – з’явився Наливайко –

Цей рукодайний! Гультіпака цей!

Вогнем і мечем! – спопелити шайку.

Нема в Корони інших панацей…

 

І не було Жолкевському спокою –

Сидів у кріслі – туча грозова.

Замойський теж… І линули з покоїв

Під клавесин шовковисті слова…

 

Звичайно, у жанровому плані не всі романи, можливо, є романами. Автор і не наполягає. «Поеми та віршовані романи в окремішності своїй можна без усяких натяжок назвати «циклами», які поєднані спільною історичною тематикою. Навіть літературні персонажі – відомі історичні постаті – відпрацювавши у своїй епосі, продовжують бути в епохах наступних поколінь. У цьому, вважаю і полягає цілісність видання, поєднаність його окремих циклів, незважаючи на цілісно-часову амплітуду та епічну дистанцію між ними».

Виразність і динаміка батальних сцен, призабуті й незнані побутові реалії, майстерні діалоги, психологічний клімат, мовна вигадливість – то все з начиння книги «Україна – це доля».

Є тут і данина екзальтації, коли йдеться про культові постаті. Та чи можна уявити без неї історичний твір? Міфілогізація – складова історії.

При уважному вчитуванні в тексти Гудими зауважуєш передусім ті негації української ментальності, що дотягнулися до сьогодні.

Відступництво насамперед.

Чим це загрожує? Катастрофою. Виродженням. За автором, «духовним спустошенням». Гудима: «Мимоволі складається враження: я л о в і є /виділено мною – В.Б./ Україна. Не приведи, Господи, щоб ця недуга переросла у хронічну безплідність».

Нагадую: діапазон книги – від Ярослава Мудрого, засновника Білої Церкви, тисячоліття якої припадає на 2032 рік – до «Небесної сотні» Євромайдану – 2014».

Цим виданням автор започаткував рубрику «Історія України у поемах та віршованих романах».

Епопею Андрія Гудими увиразнюють додатки: примітки і коментарі, карти-схеми історичних подій, алфавітний іменний покажчик.

 

СУЧАСНА людина з усіма її цивілізаційними прибамбасами – підневільна й закручена. Вона забуває про рух світил над головою. Їй ніколи підняти голову вгору. Ніколи зосередитися. Вона собі не належить. Опора під ногами нею втрачена. Її бог – успіх, спосіб життя – гонитва. Її «духовність» – ходовий товар.

За приклад може правити чортополох дурацької, якщо скористатися терміном культурологів, літератури. Потрібне нове Середньовіччя, щоб людство, отямившись, знову почало несуєтно накопичувати духовний потенціал.

Середньовічний ритм життя спонукав до постійних роздумів. Середньовічна людина думала про спасіння душі. Сучасній – думати про це бракує часу. Як наслідок, метушливе життя, метушливий талант.

 

ХАМІЗАЦІЯ літератури почалася не сьогодні. Вона чітко простежується упродовж минулого століття. Сплески її бачимо у 20-ті й 30-ті, коли такі постаті, як Зеров, послідовно витіснялися на маргінеси малокультурною, але агресивною пролетарщиною.

Та ніколи ще п’яний від уседозволеності хам не розвертався на всю широчінь своєї хамської натури так, як сьогодні. Нинішній літератор-хам – прямий нащадок хама, породженого більшовицьким переворотом. Такий далекосяжний наслідок «Великої Жовтневої» і задіяних нею заходів розлюднення людини.

Та нинішній хам ще й сноб. З претензіями на аристократизм. Маланюк читав під класичну музику шляхетну поезію. Хам під ту ж музику читає хамські тексти.

 

ВИБРАНІ твори Івана Прокоф’єва – як прорив до себе. Від перших книжок – до «Лабораторії», «Міри», «Центра ваги», «Стежки в пісках».

Нічого, на перший погляд, дивного. Нормальний еволюційний шлях. Якби цей шлях, за автором, «дорога до себе», не мав індивідуальної симптоматики.

Прокоф’єв перелічених книг – це лірика. Зокрема, здавалось би, і в «об’єктивізованому» варіанті. Але то тільки видимість, майя, якщо за ведизмом.

Скажімо, вірш «Сув’язь» сприймається як розгорнута філософема спокійного плину і логічної мотивації. Та спокій цей порушується, тільки-но в тексті з’являється лексема «внуча»

 

й твоя тривка іще нестарість

бере на руки й цю несталість,

як Божий дар,

як ключ до таїнств.

 

Пов’язаність сугестивного ліризму і медитації у творчості Прокоф’єва слушно зауважив літературознавець Олег Рарицький. Не підлягає сумніву суголосність його поезії з поезією, наприклад, Свідзінського. Маємо прямі перегуки. Як ось у вірші «Внутрішній зір» з його ж першим рядком «Бачити й те, що невидиме». Чи у «Непрочитаності» з фінальним запитанням: «Хто сяйні вчитає смисли?»

Намагання побачити невидиме, прочитати потаємні смисли буття – з домінантних нот лірики Володимира Свідзінського.

 

невисоко

злітає душа

неглибоко

копає око

 

Це не лишень текстуально, а й інтонаційно схиляє до «свідзінськості», рідкісного вокалізу у поетичному хорі.

Ні, Прокоф’єв не наслідує попередників і сучасників. Але як і кожний автор, потребує внутрішньої опори. Підтвердження доцільності напрямку обраного шляху.

Цей поет притягує передусім діапазоном й інтенсивністю думання. З його сентенцій: «Як добре ходить по землі і про підземелля не знати», політ, який «приречений на недоліт», світ «зі стрілою Ахіллеса в п’яті», «З нікуди в нікуди – чудна крутія. З нікуди в нікуди – дорога твоя».

Нетиповий поет. З тих, яких, схоже, проґавила критика. Окремі його вірші надаються як ілюстрації до знаних чи й призабутих філософських праць. Несподіваний й образний лад деяких з них.

 

Старість – провалля,

з якого нагору

вперто й щомить

осипається стежка.

 

У вибраному багато гіркотного. Як у вірші про чорних археологів, які «недорого продають Україну». І – запитань без відповідей.

 

Чи не абсурдний чин

пересипання піщин

в лабораторії

світової історії

—————————–

Хто нас програв у карти,

вкинув у ці тенета?

В землю – уже мільярди,

сенсе-химеро, де ти?

«Чом – за курйозом курйоз?»

 

З ознак цього письма – западання у метафізичне, недовідоме, творення сполук з іманентного й трансцендентного.

 

Стоїть над обривом подив:

«За чим я сюди приходив?

Чого тут душа шукала?

Кого вона так виглядала?

 

Я вже писав: цей поет економний у засобах. Годиться додати: економність ця – зі знаком якості. Вірш «Флакон».

 

Склотара – зужитий формат.

У викинутому флаконі

іще відчутний аромат

днів, що не вернуться ніколи.

 

Глибокі води, як відомо, тихоплинні. Іван Прокоф’єв – поет високих смислів. Вагомих узагальнень. Поет з даром наближення до розуміння, якою має бути поезія завтра.

Слушно зауважено Олегом Рарицьким: «Ліричний герой поета – людина мисляча. Йому відомі проблеми гносеології. Він – і стоїк, і скептик, і агностик, і релятивіст, і невтомний шукач на дорозі пізнання».

Лишається додати, що в особі цього автора маємо сумлінного перекладача і дотепного гумориста. З апеляції до короля поетів у мініатюрі «Несправедливість»:

 

Тебе вивчатимуть,

а про мене мовчатимуть?

До яких пір,

пане Шекспір?!

 

САМОРУЙНАЦІЯ людства. Вилучіть із сьогоднішньої літератури, кіно, телевізійного мотлоху сцени насильства й конвульсії голої плоті, убогі у своїй повторюваності сцени злягання, – і від них нічого не лишиться.

Сказати, що світ рухається навспак, у непрозірну темінь свого печерного існування – це наклепати на первісну людину, яка в плані моральному була незмірно досконалішою від сучасної.

Вбивства і тілесний шал мали тверде підґрунтя, обумовлене диктатом необхідності: потребою вижити і продовжити рід. Не усвідомлення, а інстинкт штовхав первісну людину у те й те просто і органічно. Вкорінюючись у ворожу, але й життєдайну природу, вона сама була природою і жила за її законами.

З плином часу людська сарана, винищуючи природу, втратила з нею зв’язок. Звідтоді діяльність її, попри всі здобутки, – справжні й позірні, стала самовбивчою. Звідтоді її постійні супутники – карколомні втрати. Втративши себе колишню, людина втратила й цілісність свого далекого пращура.

Первісна людина не знала почуття сорому, та й соромитися їй не було за що. Сором – виплід еволюційного розвитку, захисна плівка культури, інстинкт самооборони. Набутий, а потім втрачений сором – ознака деградації.

Первісна людина була обмежена у своїх діях неписаними табу і дотримувалася їх, не замислюючись над тим, обтяжливі вони для неї чи ні.

Людина цивілізації, успадкувавши від попередників з такими неймовірними труднощами здобутий комплекс поведінки, регламентаційних правил, порушує їх на кожному кроці. На якомусь етапі вона повірила у благо вседозволеності, і це стало початком її кінця. Супутником переситу стала розбещеність. Газета, телеекран – то дзеркало безнадійно хворої душі, свідоцтво її каліцтва. Людина саморозвінчується і саморозпадається.

 

МИ, УКРАЇНЦІ, – нація дальтоніків. Наш романтичний патріотизм – найгірший різновид дальтонізму. Він завадив нам своєчасно вибратися з болота на сушу: тверезо поцінувати свою історію – необхідну передумову якісно нового поступу. Довженкова формула про вміння і в калюжі бачити зорі стосовно нас – однобока й шкідлива.

Зорі ми бачили. Не бачили самої калюжі. Це стосується не тільки історії, а й літератури. Я за ч и с т у поезію. Але вимагати такої поезії, сидячи в болоті, – той же дальтонізм. Болото є болото і калюжа – калюжею. Тому ч и с т и й поет у болоті – дальтонік. Підмінювач реальності утопією, правди – фальшем.

 

К’ЄРКЕГОР, як і Паскаль, був нещасною людиною. Гостро відчував абсурдність світу. Тому й відмовився від нареченої. Одержимість, безмір болю – К’єркегор передусім у цьому. Глибина відчаю – один проти всіх. Він, як і Якобі, вважав, що розсудливе знання відносне. Абсолютне знання – знання безпосереднє, віра. Віра і людська логіка несумісні. Позитивізм – це логіка. Індивідуальне вище від загального, колективного.

Якщо для Гегеля істина – об’єктивність, то для К’єркегора – суб’єктивність. Загал йому ненависний. Людина – найвища цінність. Тому й д е м о к р а т і я – н а й о г и д н і ш а з т и р а н і й /виділено мною – В.Б./. Ключ до людини – відчай. Відчай – мірило трансцендентного. Щастя вбоге. Таємниця життя в стражданні. Велич у стражданні.

Новизна філософії К’єркегора в мисленні символами. Його вчення – сума образів. Він – хворе дитя хворого світу. Древні були сильні, вірили в розум, тому вважали, що найбільше нещастя – стати місологом, цебто ненависником розуму.

К’єркегор бореться з розумом, з раціоналізмом. Філософія греків – з подиву. Філософія К’єркегора – з відчаю. Щоб віднайти Бога – треба відмовитися від знань.

 

ПОЕТКА вистрілила дуплетом у вигляді великих добірок в обох «Літературках» в одночассі. Порушивши неписане правило, вистрілила одними і тими ж віршами. Не квапмося за те її засуджувати. Можливо, це той виняток, коли вірші варті подвійного оприлюднення. Тому прямо до суті.

Є в цій публікації вірш «Філософія спідниці». Ця чудернацька філософія в сумарності текстів – неабиякий внесок до існуючих філософських систем. І до живопису. Зокрема сюрреалістів з їх ексцентрикою і неймовірними видіннями. А позаяк мовиться про поезію, то годиться виокремити ще й неповторну образну мову.

Усе в ній надається до зачудування. Зорі, які «купають сонце в молоці і вигрібають попіл кочергою», тінь весни, що «упивається плоттю поета», сніг, який «паде усіченням голів».

 

В огромі схарапуджених злягань

єлей троянд принаджує офіру.

І ніч горошком ліпить білі крила

жертовних шовкопрядових бажань.

—————————————————

Дурманить липи окаянний плід…

 

Чому злягання схарапуджені, бажання шовкопрядні й жертовні, а плід липи окаянний, поетеса майстерно приховує.

 

Очі спивають муку

спраглих очей навпроти.

Танці в театрі кабукі –

не для хмільних геродотів!

 

Згадується зачовгане: «Ішов дощ і два студенти». Звідки взялися геродоти, та ще й під шафе, які, судячи з вірша, не байдужі до класичного японського театру? Таємниця за сімома замками.

«В натільній тиші мутних снів». Схоже на прояснення: «мутних снів» предостатньо.

 

Убий метелика, убий! –

кричать монади.

Хай динозаври підуть в бій

…над безпорадним.

 

Винахід з епохальних. Монади, які кричать, таке не снилося ні модерній філософській думці, ні Сальвадору Далі. Як і динозаври, що, з’ясовується, не упокоїлися у своїм мезозої, а здатні й сьогодні ходити «в бій… над безпорадним».

Безпорадність переконлива. І могла би навіть зворушити, якби не виплески блюзнірства: Мати Божа «наче в неповнім здраві», «Вже теплінь не вагітніє богом, бо Він вирішив жах цей забути». Аматорська данина антихристиянській інфекції.

 

На острівцях застуджених феєрій

чорніє сніг чернетковим чорнилом.

Мов стомлений лівацьким наративом,

закляк рядок зелених євангелій.

Скресає час неплідної завії

крізь чорні цятки ветхого мінору.

І білий птах, впираючись глаголу,

ще пуп землі тримає при надії.

 

Китайська грамота, а все ж дещо второпати можна, вдавшись до розумових надзусиль. Та чи варто вдаватися, з огляду на скромність, якщо не на відсутність винагороди? Бо що ж це за білий птах, який, «впираючись глаголу, ще пуп землі тримає при надії»? І чи не перебрав він на себе функції невдатного, за авторкою, Творця?

Питань безліч, відповідей катма. Але на одне з них – чи варто було витрачати калорії на цитацію плодів несмаку і безконтрольної уяви? – відповімо: так, варто. Бо йдеться не лишень про конкретні промахи конкретного автора, а й автора як носія шкідливої тенденції.

Про каламутне письмо як виплід розумування. Імітацію мудрості. Про марні намагання мотивувати те, що мотивації не надається.

Упирається розум, з-під якого вибито опору у вигляді причинно-наслідкового зв’язку. Будинок, який зводиться на алогізмах, такий же аварійний, як і той, що на піску. Замість підмурка – видимість підмурка. Замість розумної доцільності – видимість розумності.

Треноване око досвідченого споживача поезії зауважує катастрофічний розрив між тарою і начинням. Між ефектним модерним шапкуванням віршів і їхнім змістом.

Туманність видається за тайнопис. Невміння впоратися з логікою – за винахідливу криптограму. Навіть очевидне: відсутність стрижня утверджується як позитив. Недовірливі та доскіпливі, ймовірно, спробують подумки упорядкувати це господарство, але марно. Надто різнорідний матеріал, не поєднуваний. Як в одному з названих віршів, де Ванда, бароко, театр кабукі і загадкові «хмільні геродоти».

Ім’я поетки? А навіщо? Явище інфекційне. За ним ціла армія віршників і віршувальниць різних поколінь. Усіх не назвеш.

 

УКРАЇНСЬКА література загине не через авангардистів, модерністів, постмодерністів чи традиціоналістів, навіть не через графоманів, хоч вони й спустошують літературну флору із завзятістю австралійських кролів.

Українська література загине через посередність. Хіт-парад посередності, яка править бал – ось Карфаген, який має бути зруйнований.

Та мусимо визнати, що зараз це практично неможливо.

Талант самотній, він страждає і мучиться у шуканнях відповіді на питання життя і смерті. Він самотужки намагається проломити мури недосконалості світу.

Посередність прагматична. Вона чудово усвідомлює, що пробити мури до благ набагато легше гуртом, ніж поодинці, як і те, що тільки в такий спосіб можна уникнути травми черепа. Таланти рідко знаходять спільну мову між собою, кожен вариться у власному соку. Цим винахідливо користується посередність, яка підтримує посередність, солідаризується з нею.

Посередність – це сила кількості. Вона бере числом, а не вмінням. Ні, літературний Карфаген посередності стояв, стоїть і стоятиме незрушно й далі. Бо Ганнібал його – багатоголовий і многорукий, як Шива.

 

СИТУАЦІЯ в літературі адекватна ситуації в державі. Літературний процес фактично неконтрольований. Є видимість контролю: інерція переважно одних і тих самих імен. Інерція імені нав’язує інерцію сприйняття. Усталена репутація стає нормою, незалежно від того, справжня вона чи фальшива. Крок вправо чи вліво, цебто об’єктивне порпання в літгосподарстві «унормованого» сприймається як правопорушництво, замах на аксіоми.

Про цілісність не доводиться навіть мріяти. Іригаційна літературна система настільки розгалужена й заплутана, що сказати з певністю, в чиїх водах водиться справжня риба, можна лише з певними застереженнями. Життя осмислювачам ускладнює кількісний показник: найпродуктивніший розум безсилий охопити сподіяне двома тисячами членів Спілки.

 

СЕРЕД розмаїття мотивів цієї книги – мотив стоїцизму. Мотив історичної і особистої долі. В нероздільності й відокремності. Не форсований, не пафосний. Незрідка мовби прихований. Тим відчутніший.

 

Коли ставить життя навколішки,

Котиш камінь…

————————-

Ні, не треба сліз,

Немає ліків на живий поріз:

Буксують всі колеса історичні…

Але й прямоказання. Бо ж як без нього.

І кожен крок, немов останній суд,

Живою кров’ю плаче сочевиця.

Ти йдеш, народе, чи тебе несуть

Чужі корогви і змертвілі лиця?!

Страшний потік, коли його нема

І сорок літ. І триста…І – нічого,

Бреде крізь сон покинута юрма:

Шукає Бога…

 

З чеснот – уміння одним-двома рядками реанімувати цілі пласти історії.

 

Кружляємо. Через світи й сторіччя.

Шукаємо правдивого обличчя.

А нам під ноги – бутафорський сніг,

А нам в обличчя – істеричний сміх,

Чи історичний? Чуєш, «сурми кличуть»

І стелиться дорога без доріг…

 

Сурми, які обернулися дорогою без дороги, гадаю, цього розтлумачувати не випадає. Досвід кровоточить досі.

 

Майже тридцять років самостійно

Власний світ руйнуєм до основ.

 

Констатація, приперчена іронією, якщо не сарказмом:

 

Гірко усміхається Месія:

«Це ж котора партія веде?!»

 

Цей останній рядок, та ще й вкладений в уста Спасителя, зріз нинішнього політичного і психологічного клімату суспільства.

Так, повторюю, мовиться лише про один з аспектів «Первосвіту» Світлани Антонишин.

 

Класика шляху: від прірви – до прірви,

класика долі: народження – смерть…

—————————————-

Всі дороги камінням вишито:

Хтось підніметься, хтось – впаде…

 

Знаючи про випроби, які випали на долю цієї, схильної до філософської рефлексії авторки, як не подивуватися:

 

Мене метаморфози не лякають,

Дарма, що «карма» й «кара» – все на кар…

 

Це не похвальба, не демонстрація стійкості. Тим паче, що в цьому світі «Все не моє і все моє…»

 

Треба триматись. Ніхто не підкаже, за що?

Треба стояти. Ніхто не підкаже, для чого?

 

Трагедія – не завжди безнадія. Це знали ще древні. В одному з віршів Світлани Антонишин є вислів «ламаються душі». Сказано не про себе. Сумарно слово її сприймається як самонастанова на терпіння й опір.

 

Нас уже не спокусиш крихтами,

Ми не жебраєм. Ми – стоїчні…

 

Інформація для читачів «Первосвіту». Є в цій книзі вірш «Замість епілогу» з підназвою «Велика секстина». Наскільки мені відомо, досі до великої секстини не звертався жоден з українських поетів. Це дуже складна строфічна будова, яка складається з 36-ти рядків, пов’язаних вигадливою системою римування. Велика секстина потребує неабиякої технічної майстерності. У мої наміри не входить аналіз цього твору. Звертаю увагу на сам факт ПЕРШОСТІ освоєння цієї строфи у нашій поезії. І належить ця першість Світлані Антонишин.

 

СПІНОЗА належав до тих небагатьох філософів, чиї твори були доступні і в тоталітарну епоху. Догматична думка зараховувала, хоч і з певними обмовками, його до «своїх». Цьому, безсумнівно, сприяли і відомі висловлювання Енгельса.

Але матеріалізм Спінози досить своєрідний: якщо людина має ідею Бога, то Бог уже повинен існувати формальним чином. Для філософів істина, природа і Бог – одне й те ж саме. Людина – тільки частина природи, від якої вона залежить і керується нею. Отже, для свого порятунку і щастя самостійно зробити не може нічого.

Спіноза доводить безсмертя душі в такий спосіб. Душа – ідея, яка виникає у мислячій речі. Якщо душа – ідея тіла, а тіло минуще, то й душа минуща. Але ж це не так. Таким чином, душа – ідея певної субстанції, яка незмінна й постійна. Така субстанція – Бог. Бог вічний. Отже, вічна й душа. Не дивно, що боротьба за Спінозу продовжується.

Своєрідно тлумачить Спіноза людські пристрасті. Сум для нього, як вияв невдоволення, – почуття негативне. Він – наслідок невміння користуватися своїм розумом. Нездатність пізнання Бога як найвищого блага. Негації і муки совісті – то спокута, бо вони теж вияв того ж невдоволення, а воно шкідливе. Шкідливі й погибельні навіть такі поняття, як честь і сором, бо вводять в оману ніби людина, а не Бог – першопричина дій. Отакий матеріаліст.

Люди за своєю природою вороги, – запевняє Спіноза. Тому таке важливе дотримання законів. Закони – душа держави. Але позбавлення свободи волевияву, свободи судження – завжди джерело бунту.

Спіноза був відлучений юдеями від юдаїзму не просто за вільнодумство. Єврей – він замахнувся на міф про богообраність євреїв і чи не перший вказав, що їх кастовість, їх «дружність» викликані ненавистю народів, серед яких вони осіли.

Ілюстрація: Микола Кумановський

 

“Українська літературна газета”, ч. 1 (293), 15.01.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!