«Негошіана» – з книг несподіваних і своєрідних. Несподівана, бо мовиться в ній про мальовничу і загадкову балканську країну. Своєрідна, бо автор її постає у кількох іпостасях. Як письменник, учений і художник. Ця триіпостасність у взаємопов’язаності і витворює той особливий психологічний клімат, коли чуже сприймається у максимальному наближенні.
На ефект сприйняття несвого як свого спрацьовує і сміливість художніх рішень, на які чи й зважився б письменник з філологічною освітою. Тому й напрошується довідка.
Володимир Пащенко, автор «Негошіани» – доктор географічних наук, професор фізичної географії. Ландшафтознавець-польовик, теоретик географії. У різні роки працював на керівних посадах, так чи інак пов’язаних з його фахом науковця. Йому належить чимало наукових і наукознавчих, монографічних і навчальних видань. Він засновник і редактор «Київського географічного щорічника» і серій книг «Українські достойники» та «Рідні місця українців». Плідно працює як літератор. Мешкає в Україні і в Чорногорії.
«Негошіана» – це поема «ПрОзори в Негошів край» та повість «Владика Негош». Поемі передує прозовий блок під назвою «Анфілади». Передісторія написання книжки. Вона теж належить до зухвалих авторських рішень. Бо пов’язана з біографічним матеріалом. Прояснює і обґрунтовує закономірність шляху хлопчика з села Мала Дівиця, що на Чернігівщині, до колоритної Црни Гори.
Та не тільки це. «Анфілади» – текст з алюзійним навантаженням. Хоча в буквальному розумінні – то ряд будов, які послідовно примикають одна до одної і розташовані так, що створюють перспективу навстіжності інтер’єра.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
За усміхненим зізнанням письменника, покручені життєві й експедиційні дороги призвичаїли його сприймати анфілади не тільки у вагонних чи двірцевих перспективах. «Так виникло іронічне означення хатнього домашнього планування: послідовно прохідні сіни – кухня-кімната – спальня – анфілада».
Іронія іронією, але й назва передісторії і закладений у ній підтекст спонукають уяву розширювати це поняття просторово, де замість будинків постають країни, що, примикаючи одна до одної, створюють означену перспективу навстіжності.
Так це чи не так, але в книжці не раз мовиться про перегуки історичних доль українців і чорногорців. Тому й промовисті ці паралелі: Україна – Росія, Чорногорія – Сербія, Шевченко – Негаш. Тому й виправдані біографічні подробиці, бо сприймаються вони як намацування того, що єднає народи. Від звичаїв, побуту, до фактів історії. Зокрема розпаду російської та югославської імперій, що спричинився до утворення незалежних держав. А серед них – України і Чорногорії.
Письменник чітко дає зрозуміти: його причетність до цієї країни не випадкова. Вона підкріплена усім його попереднім життєвим досвідом. Довгим покрученим шляхом шукань такого живописного куточка на Землі, який не поступався би найдерзновеннішій уяві. І такий куточок знайшовся. І став невід`ємною частиною життя залюбленого в нього уродженця Малої Дівиці.
Залюбленість ця підкріплена жанрово і графічно. З тексту: «Анфілади» – це та поетова проза, коли автор усе збивається на вірш, – і свідоме їх поєднання».
Але анфілади бувають різні. Акцентом на цій різності, що набуває філософського наповнення і завершується цей блок. Його фінал прямо перегукується з перекладеним автором уривком із славетної поеми владики Петара Другого Негаша «Гірський вінець».
Світ цей – і тиран, і для тирана,
що ж він для душі, котра шляхетна!
Він з`єднав пекельність протиборень:
в нім стинається душа із тілом,
в нім воює море з берегами,
в нім воює стужа з теплотою,
в нім вітри воюють із вітрами,
в нім воює живинА й живИна,
в нім народ воює із народом,
в нім людина – ворог для людини,
в нім воюють днини із ночами,
в нім духовне – ратне з небесами.
Так мовби замикається коло й увиразнюється масштаб мовленого.
Моя часткова обізнаність з деякими попередніми публікаціями Володимира Пащенка дає підстави думати, що цей поет-географ чи географ-поет з його ліроепікою, де замагає епічне, вільний від впливів і наслідування. Кажу про сучасну поезію. Він з його тяжінням до великих форм, споглядальністю, неквапною манерою письма спонукає згадати старожитніх авторів з їх увагою до подробиць реалій.
Тільки поет-науковець міг наважитися так виклично-просто і посутньо озаглавити розділи своєї поеми: «Співтворчість з природою», «Світоч нації», «Історія», «Зодчество», «Природа», «Господарювання», «Чорногорці», «Довкілля». Та чи й поема це в її усталеному сприйнятті й тлумаченні? З урахуванням прицілу на всеохопність, а з іншого боку на самостійність віршів, кожен з яких сприймається як суверенна одиниця, в сув`язі – то поема у віршах.
Вірші мають свої особливості. З їх ознак – внутрішнє римування, тяжіння автора до словотворів, до складної вигадливої рими на взір: «Негушах – неба шал», «Невдачі мав – означена» тощо. А ще до вигадливого і доречного вживання чорногорської лексики та прозових конструкцій, які в процесі освоєння тексту мовби опоетизовуються. Істинно:
Світлий труд душі – зростань до себе,
чорна праця ліплення себе…
«ПрОзори в Негушів край» – не путівник, не довідник, не інвентар, лиш коментар» – каже автор. Хоча побіжні ознаки переліченого цілком природні там, де йдеться про налаштованість на енциклопедичність. Та й коментарем, певна річ, чесноти не вичерпуються.
Уже назви віршів засвідчують трудомісткість цієї праці: «Чорногорія», «Картини», «Кольори», «Адріатика», «Радивоє», «Скадарське озеро», «Краєвиди», «Гірські тераси», «Оливкові гаї», «Стежки й дороги», «Маджарі», «Кам`яні оселі чорногорців», «Стара Бирца», «Храми», «Твердині», «Південна архітектура». І це лише частина.
Якщо до цього переліку додати назви віршів з циклів «Господарювання», «Чорногорці», «Довкілля», вимальовується картина повнокров’я осягнення Црни Гори.
Звичайно ж, за такої кількості об’єктів, а в підсумку панорамності відтворення, неминучі перепади дихання. Певної інерційності, обумовленої перевантаженням матеріалу.
У книзі вміщено …160 репродукцій художніх полотен Володимира Пащенка. Вони різні, як і вірші. Але загалом яскравістю барв, розмаїттям, піднесеністю увиразнюють емоційне сприйняття дивовижної гірської країни.
З авторських розмислів і самонастанов: «Щоденне усе об`єднає, вгостить: і гурмана від барв, і всіх, кому день той минає не в сяйних палітрах забав. Буденне згортає палітру, знецінює, збіднює світ. Є – колір. Є – просто повітря. Є – погляд. Є – світла політ… Як обрій польотом єднати, і квітам – натхнення рідня, то свято палітри – щодня, то в кольорі легко минати буденні суєти вкруг пня. Польотові ж – вільного плину, глибин, чистоти у тонах! Єднань майстрових – і дитинних, небесних, земних, соколиних, що в споминах, мріях, у снах. Щоразу під пензлем – бентега: від сяєв прийнятних красот, від таєн, котрі – обереги цих обріїв, барв їхніх, нот».
Від поезії до прози, що з б и в а є т ь с я на поезію. Повість «Владика Негош» – така ж, сказати б, персоналізована, як і поема у віршах. За задумом вона фрагментарна, за фактажем вибіркова. Романтизована і міфологізована. Не без сентиментальних пасажів. Йдеться ж про дитинство й молоді літа видатного діяча Чорногорії. Значною мірою у їх преображенні народною свідомістю. Рушій тексту – діалог. Кожен фрагмент вияскравлює якийсь сутнісний момент з біографії героя. Кінематографічне дійство: кадр за кадром. Повість-діалог як сценарій чи п’єса. Ідилічне, пасторальне сусідує з тверезим авторським роздумом, історичними фактами і сучасними реаліями.
Ця строката книга написана без озирань на правила. Перейнята духом діянь державника Негоша. Духовного очільника нації, реформатора, воєначальника і дипломата, філософа і поета. Образ цього церковного і світського правителя Чорногорії увічнений і в Україні. Про це киянам нагадує бюст великого чорногорця біля головного корпусу КПІ.
Осмислюючи його подвиги, письменник зауважив: на жертовного державця такого масштабу, яким був 200 років тому Негош, українці, на жаль, не спромоглися. Гіркота зрозуміла…
З історії протистоянь чорногорців османській імперії. У кінці ХVІІ століття, за Данила ПЕтровича патріоти, щоб зберегти незалежність, нищили так званих потурченців. Цебто колишніх своїх, які прийняли чужу віру. Факт, що засвідчує характер нації.
Є в цій щедро ілюстрованій книзі вірш «Храми», який спонукає згадати ті ж анфілади у їхній багатовимірності й різності. Надто, коли йдеться про «анфіладність доль осіб, країн». Отже, «Храми».
Щасливі норвезькі спудеї навчаються знань, не ідей.
Фіордам байдужі ідеї, там вічні церкви, – для людей:
по вісім століть, дерев`яні! У нас – двохсотлітні горять…
Засне все ідейне та п’яне, мине атеїзмівська рать.
А поки – радіймо сусіду, де храмам – у камені шов.
/Тридцяті, Поділ: до обіду – лиш пил з Пирогощі пішов…/
Вродилось, дозріло убоге – розвалам; таке – й на поріг.
Рогатому служить безроге /хай вибачить безріг цей гріх!/
Освятимо ауру дзвоном, дослухаймо янгола спів:
душа – той же храм із амвоном: у церкві, в руїнах-напів.
Церкви чорногорські – це чудо камінної пластики з рук.
Малі – й ті величні, як люди: хтось клав ті склепіння, хтось – брук.
А розписи – вчились у Джотто! Це поряд, вітрилам – за дні.
Храм Морачі: пташці клопоти. Великі спокутні роботи
по атеїстичній війні…
Що ж: спокутні роботи – невід`ємна складова творчості. А вона, за Володимиром Пащенком, теж анфіладна…
“Українська літературна газета”, ч. 24 (316), 3.12.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.