“Українська літературна газета”, ч. 21 (339), 28 жовтня 2022
Один із найвидатніших українських письменників Румунії, отець Корнелій Ірод, прозаїк, поет і перекладач, досяг поважного віку 85 років, що є приводом для вдячності від усіх, хто має честь насолоджуватися покликанням і товариством його світлості.
Корнелій Ірод– член Спілки письменників Румунії (1968), Національної спілки письменників України (Київ, 1990), Українського ПЕН-клубу та член-засновник Союзу українців Румунії, народився 24 серпня 1937 р. у ceлi Мaріцей, повіт Сучавa.
Закінчив український теоретичний ліцей в м. Сірет, Сучавського повіту (1952-1955), 5-річний філологічний факультет Бухарестського університету (тоді «Ч. І. Пархон»), каф. слов’янських мов і літератур за спеціальністю українська мова і література, румунська мова (1955-1960) і Теологічний інститут університету в Бухаресті (1972-1974).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У 1960-1966 роках він був коректором і редактором шкільних підручників і університетських курсів у Дидактично-педагогічному видавництві Міністерства освіти, потім головним методистом Народного університету Бухареста (1966-1968), інспектором у Державному Комітетi культури і мистецтва (1968-1972), а з 1976 по 2005 рoку був священиком, парохом і протоієреєм Олтенської архієпархії.
Зараз є редактором літературного часопису «Українські відлуння», який видає Союз українців Румунії.
Корнелій Ірод є автором понад 35 томів поезії та прози, серед яких згадуємо тетралогію «Свято».
uur.ro
В одному з інтерв’ю Корнелій Ірод виклав своє розуміння поезії. На його думку, вона “двояка”, що, з одного боку, визначається ставленням до неї читача, а з іншого, – її творця. Читач сприймає поезію в уже готових естетичних категоріях, емоційних переживаннях явищ чи подій дійсності. Тоді як для творця поезія – це вияв його мистецької індивідуальності, “твір, пройнятий божественним ліричним дрожем і буйною метафоричною уявою”. Крім того, як вважає Корнелій Ірод, людина обмежена певним “поетичним віком”, тому “не годиться писати поезію до “пізньої осені”, до похилої сивини; поети – тільки молоді, оскільки старим уже не вдасться викрешувати справжній ліричний вогонь, а якщо декотрому інколи й удасться, то його намагання виглядає якось смішно, або сумно… Отож, поезія завжди молода!”. А от чернівчанин Богдан Мельничук стверджує інше: “Поети умирають молодими – / Чи в двадцять п’ять, / Чи в дев’яносто літ. / Нехай колючі заметільні зими / Вплітають в кучері сріблястий цвіт, // Нехай терпке дихання холоднечі / Літа безжально обпекло, / Нехай морщини-борозни старечі / Переорали осяйне чоло, / А він весну проносить невгасиму, / А в серці пломінь – не байдужий лід. / …Поети умирають молодими – / Чи в двадцять п’ять, / Чи в дев’яносто літ”.
Мабуть, не варто дискутувати щодо того, в якому саме судженні захована істина. Адже, цілком ймовірно, обидва автори виходили із конкретних спостережень, особистих переживань, тривалих осмислень і на цій основі, незалежно один від одного, сформували своєрідні висновки у вигляді теоретичних узагальнень та поетичних образів. Мене до незгоди призвело інше міркування Корнелія Ірода з того ж таки інтерв’ю: “Я насправді ніколи не вважав себе поетом, а прозаїком. Написані мною вірші були, мабуть, поетичною примхою молодих літ”. Тільки вродженою скромністю пояснюю цю самохарактеристику Поета, адже його збірка “Вечірня молитва” потужно влилася свіжим струменем у тодішню українську поезію Румунії, стимулюючи її до подальшого ідейно-тематичного та жанрово-стильового розвитку.
Очевидно, Корнелій Ірод одночасно з віршами почав писати і прозові твори. Колективні збірники “Серпень” (1964), “Про землю і хліб” (1972), “Наші весни” (1972) та ін., що виходили під егідою українських письменників Румунії, щедро зарясніли його новелами та оповіданнями, які згодом склали основу збірки “Світлотінь” (1974) – першої книжки уже сформованого прозаїка, зверненої до образу людини нової доби, її морально-етичних орієнтацій і прагнень. Враження від малої прози письменника доповнюють пізніші збірки письменника: “Білий рояль” (1990), “Від учора до завтра” (2014), “Сhixuri” (2015), які здобули всезагальне визнання завдяки філософському проникненню у зміст і сенс людського буття (“Надгробна фотографія”, “Вдячність”), винятковій увазі до таємниць природи (“Білуга”), дошкульній іронії та дотепному гумору у викритті суспільних пороків (“Злочин”, “Двічі розказувати про Куліцу”, “Горб”, “Ніч” та ін.). Письменник акцентує на морально-етичних і соціально-психологічних проблемах своєї дійсності, тлумачить їх з позицій загальнолюдських духовних цінностей.
З винятковою гостротою він ставить питання морального вибору, особливо коли йдеться про вірність і зраду, милосердя і жорстокість, сумління і лукавство, чесність і підлість (“Дорога”, “Заздрість”, “Золота душа”, “Мов, Михайле” та ін.).
Корнелій Ірод – майстерний оповідач, творча індивідуальність якого розкривається у різнобарв’ї тем і жанрово-стильовому багатстві. Зовнішній сюжет його творів послідовно розкриває якусь таємницю, дає відповідь на несподівану загадку, розслідує певну головоломну історію тощо. Невипадково низці його творів властиві елементи пригодницького, детективного жанру (“Житіє Тодера Боцана”, “Дверний ланцюжок”, “Злочин” та ін.). Зосібна “Житіє Тодера Боцана” – романтичний міні-роман, сюжетні лінії якого складають драматична історія вірного кохання та розслідування протиправної діяльності сучасного робінгудівського героя чи опришка.
Для побудови своїх творів письменник ефектно використовує сюжетно-образний матеріал різних генетичних груп, як, наприклад, фольклорних, легендарно-міфологічних, біблійних та ін. (“Лісовий роман, або Як дурний мій вуйко Іван кинув рибалити і став на чорних лисів полювати”, “Дзеркало” та ін.). Так, в оповіданні “Дзеркало” відбилося художнє сприйняття євангельської оповіді про Ісуса Христа та його антагоніста – зрадника Юди Іскаріота. Однак тут події розгортаються в іншу історичну епоху, що дає можливість персонажеві твору поглянути на загальновідомі події з позиції часової дистанції, а найголовніше – психологічно осмислити власну сутність крізь призму найганебнішого вчинку в історії людства. Морально здеградованого старого волоцюгу мучать докори сумління через те, що він за гроші продає свою людську гідність, позуючи Леонардо да Вінчі для зображення Юди в картині “Тайна вечеря”, тоді як у молодості послужив йому моделлю для створення образу Ісуса Христа. Цікаво, що аналогічний художній прийом використав Роман Іваничук у повісті “Смерть Юди” (1996), спонукавши натурників картини “Тайна вечеря” львівського художника Савояра коментувати вчинок христопродавця перед самим початком Другої світової війни.
Корнелій Ірод – творець своєрідного жанру, за авторським визначенням, “гіркувато-смішних спогадів”. Сюжети у них будуються на реальних випадках із біографії автора та життя його знайомих (цикл “Промахи”). Зауважмо, що подібний жанр культивується у творчості Михайла Михайлюка (“трафунки”) та Михайла Гафії Трайсти (пригоди вуйка Феріщака). Безумовно, ці новації додають творчості письменників естетичної привабливості та неповторного самовираження.
Прозова творчість Корнелія Ірода переконливо підтверджує художню вартість і мистецьку оригінальність української літератури Румунії, її співмірність із кращими зразками національної і загалом європейської прози другої половини ХХ і перших десятиріч ХХІ ст. Задум письменника створити тетралогію “Свято”, успішне втілення якого стало реальністю, промовисто свідчить на користь висловленої вище тези. До цього своєрідного епічного циклу увійшло чотири романи: “Передодень” (1975), “Ранок” (1984), “Сонце в очах” (1988) і “Ворог мого ворога” (2022). Кожен із них становить самостійну художню структуру і водночас за художнім задумом, розвитком сюжету та головними персонажами складає цілісний епічний твір про буковинське село середини ХХ ст., заразом відтворює типові події з історії усієї країни. У центрі розповіді – родина Дорінів. Саме крізь призму дій глави сімейства Ілаша, його дружини Івони, а згодом і їхніх дітей будуються основні сюжетні лінії тетралогії.
За характером епічного мислення, ліризмом оповіді і змалюванням людських характерів твір Корнелія Ірода близький до трилогії Михайла Стельмаха про долю українського села у складному вирі подій першої половини ХХ ст., в якій композиційно поєдналися романи “Велика рідня” (1951), “Кров людська – не водиця” (1957) та “Хліб і сіль” (1958). Хронікально-послідовний принцип розгортання сюжету тут зумовлений тим, що його центр виформовує образ Дмитра Горицвіта, а через нього виявляються характерні конфлікти епохи, пов’язані з колективізацією та подіями Другої світової війни. У тетралогії Бориса Харчука “Волинь” (1959 – 1965; друга редакція 1988) на основі розповіді про родину Гнатюків розкриваються найрізноманітніші сторони життя західноукраїнського села. Аналогічну роль у тетралогії Корнелія Ірода “Свято” виконує образ родини Ілаша Доріна, яка, однак, сфокусувала в собі характерні ознаки іншої суспільно-політичної дійсності.
Корнелій Ірод відтворив широкі пласти життя народу довоєнного і післявоєнного часу, його повсякденні проблеми й визначальні риси національного характеру, узагальнено плин історичних подій у їх зв’язках із теперішнім і майбутнім усієї країни, створено образ вольової та рішучої людини, здатної на протест проти несправедливості, на боротьбу за честь і гідність свого роду, готової навіть зі зброєю в руках відстоювати інтереси усієї громади.
Роман “Передодень”, що відкриває тетралогію, передає ритм напружених буднів південнобуковинського села напередодні Другої світової війни. Це високохудожній твір із філософським осмисленням конкретно-історичних фактів, якому властивий щирий ліризм оповіді, в центрі якого – прості селяни-землероби, люди із своєрідною психологією, способом мислення і специфічним сприйняттям світу. Вони неухильно дотримуються церковно-релігійних приписів, віддано ставляться до правічних традицій, звичаїв і обрядів, непохитно вірні й благовійні перед тим безмежним духовним світом, що віками формувався й усталювався у свідомості їхніх предків.
Майже всі події роману “Передодень” моделюються через історію родини Ілаша Доріна, авторитетного серед односельчан господаря, який уміло й запопадливо працює коло землі, що приносить йому неабиякий достаток і впевненість у собі. Однак чоловіча самовдоволеність у несподіваний момент повернулася проти нього. Одружившись з Івоною, яка кохала іншого, Ілаш так і не дочекався справжнього сімейного щастя, радості від високого людського почуття. Жінка щиро відгукнулася на його доброту й порядність, але лише повагою. Ілаш карається за свій необачний вчинок, внаслідок якого зруйнувалася мрія на щасливе подружнє життя двох закоханих – Івони Фількової та Петра Горбача.
Письменник майстерно використовує різні художні засоби, щоб підкреслити життєву драму Дорінів, родинні стосунки яких найвиразніше символізує історія неродючого горіха. Посаджений в день весілля Ілаша та Івони, він мав стати знаком їхнього щастя. Але минав рік за роком, а дерево не плодоносило, так само, як не складалися в очікувану ідилію стосунки подружжя. Проживши з Івоною десять років і наживши з нею п’ятеро дітей, Ілаш усе гостріше й гостріше відчуває ту глибоку й холодну прірву, яка утворилася між ним і дружиною. У прощальну ніч перед мобілізацією, яка на тривалий час відірве його від родини, він, як ніколи, усвідомлює брак бажаної ним жіночої теплоти й ніжності. Тому з сумом думає про марність майна, набутого тяжкою працею заради жінки, яку покохав так щиро й сильно, але яка насправді так і не стала його. Страждання Ілаша посилює згадка про посаджений ним горіх, який виявився таким же безплідним, як і його нерозділене почуття.
Ілаш Дорін приваблює багатьма рисами свого характеру. Він чесний і порядний, сміливий і рішучий, завжди готовий постояти за свої і громадські інтереси. Справедливість і правда – його найголовніші життєві принципи. Він не побоявся кинути виклик навіть самим легіонерам, за що був привселюдно тяжко побитий, але залишився таким же нескореним і відважним. За його зовні розбишакуватою і мстивою натурою простежується душевна чистота, нетерпимість до брехні і підлості. Своєю вдачею і поведінкою Ілаш Дорін дуже схожий до Тимка Вихора – героя роману “Вир” (1960) Григорія Тютюнника.
З усією художньою досконалістю й виразністю в романі “Передодень” виписано образи персонажів другого плану, змалювання яких допомагає глибше зрозуміти ту суспільно-політичну та морально-психологічну атмосферу, яка панує в селі. Серед них – вірний Ілашів побратим Кулунь Білик, вічно заклопотані Івонині батьки Марія і Філько, цілителька і знахарка Гуцулка, коваль Тодер Ґадос та його сини, сонлива корчмарка Міхаліна, веселун і жартівник Василь Пундик, дивакуватий пан Прункул та ін.
У романі “Передодень” органічно поєднуються реалістично-гумористичний і романтико-ліричний струмені оповіді, емоційні пейзажні характеристики, оригінальні метафори і влучні порівняння, колоритна мова із доречними вкрапленнями елементів буковинської говірки.
Твори Корнелія Ірода дають сучасному читачеві багато цікавої і потрібної інформації, яка стосується історії, фольклору та етнографії Румунії, зосібна предметно-побутових реалій середини ХХ ст., обрядово-звичаєвих дійств, народної медицини тощо.
Відзначене вище дає підстави стверджувати, що роман Корнелія Ірода “Передодень”, як і вся тетралогія, – своєрідне високомистецьке явище в українській літературі Румунії, яке має велике пізнавальне і художнє значення.
Другий роман тетралогії Корнелія Ірода “Ранок”, як і перший, виявляє жанрові ознаки панорамності, тобто широкого змалювання складної картини життя румунського суспільства. Тепер уже мова йде про суворі події воєнного і повоєнного часу, позначеного фронтовими тривогами, страхіттями голоду і надіями на краще в найближчому майбутньому.
Сюжет твору розгортається в хронологічній послідовності, представляючи найважливіші епізоди з життя Златної, а водночас і всієї країни. Це дало письменникові змогу ввести в романну дію досить значну кількість персонажів, людей різних характерів, об’єктивно показати складність їхньої поведінки у щоденних подіях, які відбуваються в селі та поза ним. Своєрідним зв’язковим між цими внутрішнім і зовнішнім світами, про які йдеться у творі, виступає глашатай Іван Москалюк. Попри поважний вік він сумлінно виконує свої обов’язки – сповіщає односельчанам сумні і радісні новини, стає немов би посередником між добром і злом, правдою і кривдою, життям і смертю.
Роман “Ранок” має кілька сюжетних ліній. Як і в “Передодні”, одна з них, центральна, стосується родини Дорінів. З відходом Ілаша до війська весь тягар господарських справ і щоденних побутових клопотів перебрала на себе Івона, стійко стримуючи удари лихоліття. Вона тяжко працює, намагаючись скрізь дати лад у своєму чималому господарстві і привчити до цього дітей. Водночас безбідне життя пробуджує в характері жінки надмірну скупість, егоїзм, зверхність у ставленні до односельчан і навіть родичів. Головною метою її життя стають гроші. Але скористатися їх надзвичайно великою кількістю Івона не може. Через інфляцію вони втратили свою цінність, як і втратила свої кращі людські якості їхня власниця. Вдача Івони найвиразніше виявляється у ставленні до Ілаша. Вона не стільки відчуває страх за його життя на фронті, як потерпає, що без чоловікових рук маєток поступово зменшиться, а то й узагалі занепаде.
Обличчя війни в романі суто сільське, зовні ніби спокійне, у ньому немає жодної батальної картини, але від цього загальна психологічна атмосфера в Златній не виглядає спокійнішою. Нужденність та одноманітність воєнної дійсності ще більше увиразнюють часті пейзажі, як-от: “Отак настав і Великдень. Та ніколи не був він у Златній таким сумним. Може, й тому, що з ночі ще посіявся мокрий мутний сніг, а далі перед світанком перецідився в не теплий ранковий дощ, після котрого люди догадувалися, що вже мусить потепліти, а в якусь сіру, холодну й нудну хляповицю. Наче промоклі дряхлі кури, дрімали хати, яким неспроможні були піднести настрій своїм глибоким святковим гулом навіть великодні дзвони”.
Значну увагу в романі приділено тому психологічному настрою, який оповив село. Його мешканці стривожено очікують наближення фронту і вторгнення москалів, які, за чутками, “розстрілюють людей, землю відбирають, заганяють усіх у якісь колгоспи, де прийдеться людям їсти гуртом із спільного казана”. Але неждано серед ночі в село увійшли “добровольці” – воїни-упівці. Їхній прихід круто змінив звичний ритм життя Златної. Несподівані гості розквартирувалися по селянських хатах, потіснивши господарів і потребуючи доброго харчу, а дорослих і дітей примусили до будівництва укріплень, що викликало невдоволення селян. Проте одразу ж з’явилися прислужники, котрі намагалися в усьому догоджати постояльцям, що спонукало їх жорстоко поводитися із селянами. А найбільше не вгавали легковажні жінки, які своєю розпусною поведінкою викликали всезагальний осуд. Такі реалії війни, така зумовлена ними непередбачуваність і неконтрольованість людської поведінки, про що письменник говорить відверто, із глибоким знанням психології селянина й неприхованим сумом.
У плані морально-етичного вияву сутності жінки психологічно вмотивованою видається історія стосунків Івони та офіцера УПА Лаврентія Сильвестровича. Пристрасність почуттів жінки, яку дівчиною видали заміж за нелюба і яка в подружжі не зазнала справжнього кохання, сприймається як життєва драма людини, котра заслуговує на співчуття і розуміння її поведінки. Згодом, коли повернеться Ілаш, Івона перед батьками й сусідами з усією відвертістю зізнається: “…Тому двадцять чотири роки продали-сте мене йому (Ілашеві. – В. А)… Щоправда, Ілаш був багатий і добрий душею. За доброту твоєї душі, – повернулася вона знов до Ілаша, – я завжди була тобі вдячна, хоч не завсіди показувала, і буду, доки сконаю. Але любити, Ілаше, я ніколи тебе не любила. Більше того, не раз ненавиділа тебе, вважаючи – по правді, до певної міри, – що тільки ти винен в моїм нещасті. Коли тебе взяли на фронт, я інколи навіть раділа, та не тому, що ти міг там загинути – за твою доброту і за те, що ти забезпечив мені задовільне життя, я банувала за тобою і не бажала твоєї смерті, – а раділа тому, що я нарешті сама, вільна, без того, котрому продали мене… Пізніше… пізнала-сми чоловіка надзвичайної вроди: файне в нього лице, файні очі, файне волосся, файні руки, файний голос, файне геть-чисто все, а ще файніші в нього слова та душа”. Цією прилюдною сповіддю Івона не виправдовує себе, а прагне вилити весь біль, що глибокою раною засів у її душі і за двадцять чотири роки подружнього життя завдав стільки страждань і горя. Вочевидь від цього вона стає іншою, добрішою і привітнішою, бо й на гнівні батькові слова лагідно відповідає: “А я вас люблю, татку”. Письменник не повідомляє, як після цього складаються стосунки Ілаша та Івони. Але, схоже, саме Івона стає ініціатором порозуміння з чоловіком, прагнучи інших стосунків з ним. Тому й просить його, за підказкою знахарки Гуцулки, спонукати неродючий горіх стати плодоносним деревом, щоби він виконав покладений на нього обов’язок – став символом їхнього подружнього й родинного щастя. З цього народного повір’я розпочинався “Передодень”, ним же завершується “Ранок”. Таке оригінальне композиційне обрамлення перших двох романів тетралогії – ще одне свідчення високої письменницької майстерності Корнелія Ірода.
Сценки з селянського життя озиваються щемливою печаллю, коли йдеться, приміром, про страхіття голоду. Старші брати Оглони призводять до загибелі молодшого, щоб заволодіти його мішком зерна. Василина Хамутова збожеволіла, втративши на війні єдиного сина, і у своєму горі проклинає кожного, хто повертається з фронту додому. Художньою деталізацією імпонує картина масової евакуації златнівчан. Не проминає письменник і знакових для усієї країни подій, зокрема говорить про листопадові вибори 1946 р. й земельну реформу, які започаткували встановлення гуманної влади і дали надію на добробут народу. Може, не так переконливо і правдоподібно виглядає процес входження комуністичної ідеології у свідомість селян. Щоправда, ідея колгоспної системи господарювання рішуче відкидається мешканцями Златної.
Роман “Ранок” – це високохудожній твір, який сягає глибин народного життя, безмежного і складного, це розповідь про пошуки нових доріг, які би принесли полегкість народові.
“Сонце в очах” – третій роман “Свята”. Він охоплює події 1953 – 1962 рр. На його початку автор пояснює особливості побудови своєї тетралогії: “І Передодень, і Ранок, і Сонце в очах, і що ще сотвориться – плоть від плоті уявного загального СВЯТА. Не плавно й не гладко – хоч іноді тихо – вливаються одне в друге і переливають свою каламуть з третього в четверте, де Ворог мого ворога розбурхує серед його обманливого тихого плеса кучеряві баранці й підлі вихори”.
Уже з перших сторінок роману “Сонце в очах” уважний читач із підвищеним інтересом пильно стежить за розвитком подій, а особливо за його основною інтригою, яка торкається стосунків Ілаша та Івони. Насамперед його хвилює те, наскільки зміниться зміст і сенс життя подружжя, чи безплідний горіх нарешті виконає покладену на нього місію і в родині Дорінів запанує спокій, а злагода і любов стануть повсякденною нормою поведінки чоловіка й жінки. Мабуть, саме з цією метою письменник нагадує про основні моменти з їхнього життя: знову підкреслює працьовитість Ілаша та його вміння вести домашнє господарство, що допомогло йому розбагатіти, повертається до розповіді про першу зустріч Ілаша та Івони на танцях та їхнє одруження, органічно вплітає у сюжетну канву оповіді історії про пограбування Івони членами “Залізної гвардії”, повернення Ілаша з полону, зізнання Івони в присутності гостей та своїх батьків про стосунки з Лаврентієм і народження від нього дитини, конфлікт Філька з донькою тощо.
Але, на жаль, як з’ясовується, у стосунках подружжя майже нічого не змінилося. Івона й далі поводиться грубо, намагається над усіма верховодити, визнає тільки свою думку, стає ще скупішою і цинічнішою. Дружина і матір, вона через надмірні претензії й забаганки нездатна створити бажаний для Ілаша та дітей домашній затишок, а своїми зухвалими вчинками, брутальністю і безпардонним втручанням у особисті справи інших до решти руйнує бодай якусь надію на гармонійні, сповнені взаємоповаги стосунки в родині. Будь-яку справу, навіть одруження своїх дітей, Івона оцінює тільки з позиції корисливої людини. Власне, це й стало причиною того, що Віктор, ображений на матір, раптово покидає батьківський дім після несподіваного викриття ганебного приховування Івоною та сільським поштарем листів, адресованих йому та його коханій дівчині.
Не дивно, що в такій домашній атмосфері, сповненій щоденними клопотами і безперервними сварками та колотнечами, ніхто не привітав Ілаша із п’ятдесятип’ятиріччям, “не обняв, не поцілував, не сказав добре слово. Ні жінка, ні діти”. Ілаш мріяв, що по закінченні війни і полону він повернеться до рідні, до дітей, дружини і заживе якщо “не щасливо, то хоч спокійно, без турбот і лиха”. Але “Івона такі викрутаси справляє, що не всидиш” у хаті. Спочатку Ілаш навіть хотів побити дружину, щоби вона стала іншою, добрішою й уважнішою до тих, хто поряд з нею, але не наважився, тільки втішив себе думкою, що основного в житті він досяг: “Мене били, мало не вбили, а я свого не попускав – таки виборов Івону для себе! Украв. Чи, може, купив, як декотрі закидають?.. Не в цьому річ. Головне те, що я добився свого. А наскільки оте трудно добуте стало щастям – Господь знає…”.
Щастя Ілаша Доріна – це його діти і стосунки з ними. Він – добрий, дбайливий і люблячий батько, завжди готовий у будь-який момент допомогти, порадити, захистити. Він не тільки веде з синами довірливі розмови, навчає їх господарських премудростей, а й виховує відповідно до загальнолюдських цінностей. Загалом Корнелій Ірод не ідеалізує свого героя, але він втілює в його образі ті якості, які віддавна шануються в народі. Від природи наділений мудрістю і розсудливістю, Ілаш гостро реагує на будь-яку несправедливість, постійно демонструє готовність покарати свого і чийогось кривдника, виступити на захист правди, оборонити честь і гідність слабшої фізично чи приниженої матеріальними нестатками людини.
У романі “Сонце в очах” колоритно показано народження нового покоління молоді, яке, враховуючи реалії свого часу, всі надії покладає на освіту. Це добре видно на прикладі Віктора Доріна, який наполегливо, прислухавшись до порад батька, прямує до вступу на медичний факультет Бухарестського університету. Щоправда, шлях до омріяної професії, як і саме навчання в університеті, виявилися для Віктора дуже непростими через різні інтриги тих, хто на сфабрикованих справах і наклепах намагався побудувати власну кар’єру.
Ще одна сюжетна лінія роману “Сонце в очах” стосується теми так званих соціалістичних перетворень на селі. Йдеться про організацію колективних господарств, а ширше – про проблему землі, про долю тих, хто на ній працює і хто про неї насправді дбає. Свідомі селяни Златної добре розуміють, що колективна власність позбавить землю істинного власника й господаря, того, хто щиро дбатиме про неї, тому й чинять опір примусовій колективізації. Особливо ці настрої посилилися після відвідин колективного господарства села Серільой, яке здобуло славу передового шляхом обману і шахрайства.
Роман “Сонце в очах” – це твір, який у високохудожній формі розповідає про складні, драматичні, а то й трагічні події буковинського села в історії Румунії середини ХХ ст. Своїми пізнавальними якостями він сягає глибин народного життя, переконливо ведучи мову про пошуки нових доріг, які призвели би до кращого життя усього народу.
Твором “Ворог мого ворога” письменник Корнелій Ірод завершив свою тетралогію “Свято” – своєрідний, художньо викінчений епічний цикл із чотирьох романів, який, на моє переконання, стане унікальним явищем у всій українській літературі. Бо справді подібних речей у нашому національному письменстві, як загалом і у світовому, не так багато. Для прикладу назву тетралогію Богдана Лепкого “Мазепа”, до якої увійшли романи “Мотря” (1926), “Не вбивай” (1926), “Батурин” (1927), “Полтава” (1928 – 1929). На їх основі автор дописав ще й п’яту частину, яка складається із двох книг – “Орли” та “З-під Полтави до Бендер” (1920 – 1930-ті рр.), довівши, таким чином, свою епопею до статусу пенталогії.
Роман Корнелія Ірода “Ворог мого ворога”, як і вся тетралогія “Свято”, – це твір, який у високохудожній формі розповідає про складні, драматичні, а то й трагічні події південно-буковинського села, тісно пов’язаного з усією історією Румунії середини ХХ ст. Своїми пізнавальними якостями він сягає глибин життя народу, його звичаїв, традицій, предметно-побутових реалій, переконливо ведучи мову про пошуки тих нових доріг, які призвели би до значного покращення політичного, матеріального й духовного життя усього суспільства.
Як і в попередніх частинах тетралогії “Передодень”, “Ранок”, “Сонце в очах”, сюжет роману “Ворог мого ворога” розгортається на основі розповіді про родину Дорінів, її способу життя, а також стосунків із односельчанами, друзями і знайомими. Щоправда, географія подій тут значно ширша, адже йдеться не лише про буковинське село Златна, а й про Дельту Дунаю, Бухарест і низку інших міст, сіл, місцевостей, монастирів і т. ін. Крім того, в романі представлена й більша кількість персонажів, які діють у різних життєвих ситуаціях, демонструють різні людські характери і допомагають збагнути те найважливіше, чим жив і переймався весь народ у складний політичний період, коли намагався побудувати нову країну на основі утопічних соціалістичних ідей.
Щоправда, у центрі подій постає вже не Ілаш Дорін, а його син Віктор, лікар придунайського села Сфинту-Ґеорґе. При цьому немалу роль відіграє все ж таки Ілаш, який, як і раніше, прагне тримати під своєю опікою усю свою родину. З винятковою любов’ю й увагою він ставиться до своїх дітей, у будь-яких побутових ситуаціях він служить їм надійною опорою, чим здобуває їхню любов, повагу й авторитет. Коли, наприклад, сина Михайла звалила тяжка недуга, зробивши його майже нерухомим і позбавленим дару мови, Ілаш купив для нього дорогий радіоприймач, щоби хоч у такий спосіб парубок міг спілкуватися із зовнішнім світом і не втрачати віри у своє повноцінне повернення до життя. Така ж батьківська турбота проявляється і у ставленні до інших дітей – сина Віктора, зятя Чезара, доньок Аспазії та Веронці. До того ж велике людське серце Ілаша не байдуже і до проблем друзів та односельчан. Для цього він не шкодує ні сил, ні коштів. Невипадково автор підкреслює, що “Віктор усвідомив, гордо й любовно, що в нього чудовий тато”. Найбільше Ілаш прагне, щоби в любові і злагоді жила вся родина. Він переконує Віктора, щоби той помирився з матір’ю, бо для матері, говорить він, “дуже боляче не видіти свою дитину стільки часу, а коли нарешті видить її, дитина не говорить з нею”.
Натомість Івона дедалі більше деградує, стає ще скупішою і злішою, не знаходить порозуміння ні з Ілашем, ні з дітьми, ні з односельчанами. Може, саме тому вона так і не дочекалася, хоч дуже хотіла того, почути слова прощення з уст рідного батька й сина Віктора.
Нове покоління, високоосвічене, талановите й готове до розв’язання будь-яких суспільних проблем, переконливо представляє Віктор Дорін. Щирий і людяний, він з винятковою увагою ставиться до своїх пацієнтів, працює над розв’язанням гострої проблеми питної води у Сфинту-Ґеорґе, активно спілкується з отцем Бутояну, щоби глибше пізнати суть християнського вчення.
Цікавим і багато в чому повчальним видається образ Миколи Іванишина, який спочатку щиро повірив у необхідність соціалістичних перетворень на селі, зокрема побудови колективних господарств. Ініціативний, спостережливий і допитливий, він як керівник сільського партійного осередку й одночасно народної ради намагається розв’язувати поставлені проблеми не тільки за вказівками зверху, а й насамперед на основі власних розрахунків та критичного аналізу. Тому й доходить висновку, що обманом, залякуваннями і силою з боку партійних органів справедливого і заможного колективного господарства не збудувати, тим більше, коли на їх чолі стоятимуть ті, що не знають і не люблять землі. Але, як з’ясовується, такі керівники, як Микола Іванишин, для соціалістичної системи господарювання не потрібні. Тому Микола зазнає гонінь і переслідувань, а згодом навіть ув’язнення. При цьому письменник на прикладі образу Семена Вареника викриває тих партійних кар’єристів, які здатні лише на те, щоби дбати про власні корисливі цілі, боротися з людьми ініціативними і творчо мислячими.
Одна з найбільших художніх знахідок автора тетралогії полягає у змалюванні образу священника, людини щедрої душі, колосальних знань і багатої культури. Таким є, наприклад, отець Владімір Бутояну, об’єктивний і критичний у своїх спостереженнях над проблемами філософії релігії, психології поведінки окремої людини і суспільства в цілому.
У загальну канву розповіді Корнелій Ірод майстерно вбудовує міні-сюжети про історії життя різних людей, як, приміром, Йосипа Туза, отця Владіміра Бутояну, пані Софіки, Маріна Шербана та ін., що допомагає колоритніше і масштабніше передати загальну атмосферу румунського суспільства середини ХХ століття, його прагнення, успіхи й невдачі.
Немалі заслуги Корнелія Ірода в галузі перекладу та розвитку румунського шевченкознавства, про що вже йшлося в літературознавчих працях.
Творчий доробок талановитого письменника, перейнятий любов’ю до людини та увагою до її насущних проблем, подає своєрідну художню концепцію дійсності в її багатоаспектному народознавчому вияві. Тож хай реалізовуються інші його творчі задуми і приходять до читача новими книгами!
Чільне фото: Корнелій Ірод
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/