“Українська літературна газета”, ч. 3 (359), березень 2024
(СПОГАД ПРО ІВАНА КОВАЧА)
Відійшов у засвіти визначний громадсько-культурний діяч, український письменник Румунії, перекладач, видавець і журналіст, щирий і відданий друг України. Його офіційний і неофіційний послужний список представляє колоритну творчу особистість, яка завжди перебувала у вирі подій – державних і міждержавних, літературно-мистецьких і освітніх. Адже він – член Спілки письменників Румунії і Національної Спілки письменників України, видавець і редактор багатьох книг, кореспондент радіо «Свобода» («Вільна Європа»), власкор Національного агентства преси «Укрінформ» та Національного радіо України, один з ініціаторів заснування Союзу українців Румунії, багатолітній радник Міністерства виховання та досліджень Румунії з питань освіти українською та іншими слов’янськими мовами, очільник часопису «Вільне слово». Зрештою, усіх його посадових і громадських обов’язків, мабуть, навіть за найретельніших старань не злічити.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Народився Іван Ковач 29 серпня 1946 р. в селі Копачеле Караш-Северинського повіту Румунії. Навчався в Сігетській українській школі, закінчив українське відділення факультету іноземних мов Бухарестського університету (1969). З 1970 р. працював у газеті «Новий вік» (тепер – «Вільне слово»), спочатку як літературний редактор, а відтак – як головний редактор. Дебютував віршами 1966 р. в газеті «Новий вік». Друкувався також у колективних збірниках «Ліричні струни» (1968), «Наші весни» (1972), антології «Balada locului: Poezie ucraineană din România» («Балада місця», 1975), альманасі «Обрії» (1979 – 1989) та ін.
Іван Ковач – автор близько двадцяти поетичних і прозових збірок та книг літературної критики. Лауреат Премій Спілки письменників Румунії (1977, 1985, 2006), Чернівецької обласної премії імені Юрія Федьковича (2016), Міжнародної літературно-мистецької премії імені Ольги Кобилянської (2021). Нагороджений Грамотою Кабінету Міністрів України (2001), Почесною Грамотою і Золотою медаллю Товариства «Україна – Світ», медаллю Національної спілки письменників України «Почесна відзнака» (2020).
На початку 2000-их років, під час свого першого навчально-наукового візиту до Сучавського університету «Штефан чел Маре», у місцевій бібліотеці я натрапив на незвичну, як для поетичних збірок, квадратного формату книжку. На титулі значилося: «Іван Ковач. Зав’язь. 1978». З фотографії, уміщеній на другій сторінці обкладинки, дивився вродливий юнак із акуратно зачесаним назад буйним волоссям; білосніжна сорочка, пов’язана краваткою, виказувала його вроджену інтелігентність і делікатність. І раптом котрась сторінка із розкішно широкими полями несподівано потужно вдарила в серце строфою про «червонооку вишню»:
Вітри січуть її, січуть
на крові дрібненькі грінки
і чухають коні вороні
вже гриви гривасті свої
об гілля крихке та росою набите…
І мерзнуть тут птахи шпильчасті,
земним притяганням падучі,
і сонце розплавлює мідь нам ув очі.
Це була, як з’ясував згодом, не дебютна книжка. Уперше поет голосно заявив про себе великою добіркою віршів у альманасі «Ліричні струни» (1968), спорядженому Євгеном Мигайчуком. У передмові до нього іменитий критик відзначав, що творчість Івана Ковача формою і змістом «відповідає поезії нового покоління». А це був час, що дав світовій літературі цілу плеяду неперевершених майстрів слова: в Румунії – Нікіту Стенеску, Маріна Сореску, Йона Георге, Чезара Балтагу, Йона Александру, а в Україні – Івана Драча, Ліну Костенко, Дмитра Павличка, Василя Симоненка, Миколу Вінграновського, Василя Стуса та інших шістдесятників.
Перша збірка Івана Ковача «Поезії» (1972), за одностайним визнанням критиків, стала переломним явищем в українській літературі Румунії, засвідчивши її перехід від традиційного до модерного письма, сходження на новий рівень наймодерніших мистецьких віянь у загальнорумунському та материковому українському контексті. Цю особливість підтвердили і наступні збірки Івана Ковача: «Рівнодення» (1975), «Зав’язь» (1978), «Fruntea singurătăţii» («Чоло самотності», вибрані поезії в перекладі румунською мовою, 1980), «Диво» (1981), «Життя без ком» (1985), «Остаточні світанки» (1988), «Заборговані ранки» (2000), «Ґлісандо» (2001), «Право на сум» (2003), «Потойбіч рубінових небес» (2009), «Де корінь, де поверхня» (2013) та ін.
Витоки поезії Івана Ковача легко віднаходяться в народнопоетичній стихії. Зрештою, фольклорні мотиви, образні засоби, інтонації, ритми вловлюються і в сучасній творчості митця. Вони органічні, бо змалку разом з українською класикою увійшли в його свідомість, стали часткою багатобарвного художнього світу. Так, змістова структура «Балади про покритку» (а цей жанр із-поміж інших найчастіший у творчості поета) засновується на традиційному в українському фольклорі й літературі сюжеті. Водночас Іван Ковач уводить у твір ще й народне повір’я, яке завдяки містким метафорам мінімізує оповідь, лаконічно передає драматизм долі зведеної дівчини («накувала зозуля розтулену рану») й увиразнює трагізм її ситуації («за руку тримала свою безнадію»). Одним майстерно вжитим словом молодому авторові вдалося розкрити всю складність переживань покритки, яка з народженням дитини, відчувши тягар ганьби й людського осуду, втратила будь-яку життєву перспективу. І в інших компонентах сюжету балади – кульмінації і розв’язці – поет теж свідомо уникає багатослів’я. При цьому він уміло послуговується традиційним для цього жанру фантастичним елементом – прийомом метаморфози: «А дівчина на мості вербою ставала». «Балада про покритку» відзначається і чітко організованим сюжетним ладом. Кожен із її трьох катренів послідовно замикається у стислий подієвий ланцюг, що в свою чергу забезпечує експресивність малюнка й посилює наростаюче відчуття тривоги, поступово підводить читача до розуміння логіки вчинку безталанної матері. У заключній строфі концентрується найвища емоційна напруга твору, яка передається рядками з ледь помітним натуралістичним відтінком: «набубнявіли води, проковтнули час / (з моста впала верба, млосно дно задзеньчало)». Враження від «Балади про покритку» було б неповним, якби не згадати про образ-символ червоної хустини, який у творі сприймається неоднозначно: з одного боку, він уособлює заміжжя дівчини, яке стало для героїні Івана Ковача недосяжним, а отже, залишилося нездійсненною мрією молодої людини, стало причиною її трагедії; а з іншого, – її колір (барва кохання і водночас барва крові) підкреслює пристрасть людських почуттів, яку тяжким болем залишило після себе марно страчене молоде життя. Такою глибоко асоціативною і рідкісно багатою на вишукані метафори сприймається «Балада про покритку», і було б зайвим так багато говорити про неї у спеціальній статті, якби вона значною мірою не розкривала неповторності художнього світу її автора.
Внутрішнє багатство, експресію думки і високу естетику поезії Івана Ковача організовують метафори й порівняння. При їх творенні поет не мудрує і не винаходить їх заради якогось зовнішнього ефекту. Вони вибухають із глибин його неосяжної натури, гармонізуючись із оригінальним сприйняттям світу, й укладаються в дивовижні картини й образи: «половіє жмут акацій, наче сум», «три берізки вигинають при дорозі вечір», «медом висвітлився гай», «на скалки розпалася ніч», «гупає місяць об скло твоїх віч», «клени скрегочуть болінням вогню», «дикий півень висить на місяці кров’ю».
Поезії Івана Ковача властиві інтелектуальне начало, конденсація художньої думки, вивищення над логікою та емпіричною реальністю, шукання виражальних засобів у підсвідомому прояві. Ці та інші прикметні риси стилю поета відбилися у чудовому вірші «На дзвіниці» із збірки «Зав’язь», який чарує експресією вислову та загадковістю сюрреалістичних образів:
На дзвіниці висів місяць –
без умов,
сови випили той місяць,
наче кров.
А об небо бився сокіл,
мов огонь,
а той сокіл був не сокіл, –
кулі грань.
Ой, чом гори нависають,
наче сни,
чом, ой, пащу сонця крають
солов’ї?
Чом роса в повіки ллється
лоскотом?
Чом з грудей брунькує-тчеться
явором?
Іванові Ковачу здебільшого властива імпресіоністична манера письма. Суб’єктивні враження і спостереження, мінливі почуття і переживання часто-густо постають чудовими картинами природи, як, зокрема, у цьому вірші:
Нічого, нічого,
нічого! –
лиш зойки
довкола в долині.
І берега жили
сумного,
змальовані
кров’ю калини…
В арсеналі Івана Ковача невелика кількість жанрів, якими він послуговується постійно. Серед них домінують ліричний вірш і балада. Інколи автор вдається до тих жанрових різновидів, які в сучасній українській поезії трапляються нечасто, як, приміром, колискова. Справжнім поетичним шедевром насмілюся назвати вірш такого жанру під назвою «Дзінь-дзелень!», уривки з якого пропоную увазі читачів:
Спи, дитинко біла, наче сонце,
спи, бо ніч чатує на твій зір, –
бачиш, присмерк дивиться в віконце
і хропе ведмежо дикість гір…
Спи, дитинко рідна, наче сльози,
спи, бо в стіни кігті вп’яла ніч,
пустотливий кіт у верболози
поволік невиспаний свій клич…
Спи, дитинко, поки півні білі
сонце викукурікають день,
спи, бо місяць випирснув, мов спілий,
гроноп’янний, хитрий дзінь-дзелень!..
Особливістю поетичного світу Івана Ковача став його постійний, безупинний рух, змінність, розвиток. Це поет, який не створює закостенілих віршових канонів, а постійно йде до неосяжних обріїв досконалості, творячи власні секрети поетичної творчості. У його доробок останнього десятиліття потужним струменем увірвалися молитовні інтонації. Особливо це показово для його поетичної книжки «Потойбіч рубінових небес» (2009). Неважко помітити, що молитовна забарвленість віршів Івана Ковача йде від суто містичного почуття, безмежного благоговіння перед величчю Творця, щирого прагнення наблизитися до осягнення Його краси й гармонії.
За манерою світосприйняття Іван Ковач – романтик. Тож небо – невипадково улюблена поетова стихія, яка постає у своїй мінливій сутності кольору й форми в багатьох його віршах. Рубіновий тон, стверджують дослідники, символізує любов і вогонь, військову доблесть. Проте в поезії Івана Ковача рубінова барва має значно ширше філософське й художньо-смислове наповнення. Це знак вранішнього й вечірнього неба – одвічного космічного циклу, а відтак і код земного ритму людини, який відкриває призначення і сенс буття окремого індивіда і визначає зв’язок його духовного світу із таїнствами Неба:
Горизонт у діжку
Вилив свій вогонь,
Журавлі згортають
Присмерк осторонь.
Колосіє вечір,
Нароста в траві,
Паперовий місяць
Висить на брові.
Коли мова йде про Івана Ковача як поета, то не треба скидати з терезів і його прозу. Має цілковиту рацію Михайло Михайлюк, коли стверджує: «Щоб зрозуміти прозу Івана Ковача, навіть захопитися нею, треба неодмінно добре знати його поезію, він бачить дійсність очима поета, у новелах вага ліричної емоції – найголовніша і визначальна з художнього кута зору». У справедливості наведеної сентенції переконається кожний, хто прочитає прозові книги «Явір, що в полі одинокий» (1974), «Чуга» (1976), «Оранжева балада та інші новели» (2006).
Здавалось би, митець, що пише в царині ліричного осягнення буття, у прозових жанрах почуватиметься доволі дискомфортно, скуто – широкий політ фантазії, карнавал образів не любить рамок і обмежень, що їх вимагає епічне бачення світу. Однак характеристика поезії Івана Ковача уповні стосується і його прози. Так, ця проза – ліризована: автор творить у галузі ліризованої новели, де також важливу роль відіграє образ-деталь, лейтмотивний образ, музичність фрази, тому й має більшу свободу, ніж у жанрах із питомішою вагою епіки й розлогішим наративом.
З погляду жанрово-стильових особливостей прозу Івана Ковача складають новели різного типу: як ліризовані, з ослабленою фабульністю, так і твори, наближені до жанру класичної новели. В основі їх структури – промовиста деталь, що створює відповідне емоційне навантаження.
Проза – органічна й закономірна частка творчого доробку Івана Ковача. Ліризовані новели, етюди, новели з класичною архітектонікою, новела-балада, сповідальна лірична проза разом із поезією творять єдність його художнього світу. Своєрідність поетичної метафізики прози письменника – у своєрідному світоглядному пантеїзмі автора, у тонкому відчутті краси. Прикметно, що часопростір прози також наближений до поезії: це «точковий» хронотоп, на перетині координат «об’єктивного» (даного у сприйнятті оповідача) і суб’єктивно-переживального простору-часу.
Як прозаїк Іван Ковач дебютував новелами «Той явір, що в полі одинокий», «Лебедине підбите крило», «Щоб не розтолочити ненароком ночі», «Десь по-вовчому нестерпно вив собака», «Спорожнілі бабусині очі», «Оранжева балада», «Чорнобрива сусідська Олена» і «Біла хустина з червоними цятками на краєчках» у колективному збірнику «Наші весни» (1972), перенісши у цей жанр малої прози весь чар своєї поезії. Я ж виокремлю твір «Чуга», жанрові особливості якого Михайло Михайлюк підкреслено означив як «мікророман». У його центрі – образ молодої людини, яка наполегливо шукає свого життєвого прихистку і на тому шляху зазнає перших радощів і прикрощів. Але за будь-яких поворотів долі відчуває в собі постійну потребу повертатися до рідної оселі, де завжди знаходить велику втіху від спілкування з дорогими її серцю людьми, черпає фізичні і духовні сили в навколишньої природи. І ця гама почуттів, розбурхана відвідинами дорогих серцю місць і споминами про них, відлунює також щемливою тугою в рядках вірша, що народжуються у глибинах душі:
Летять ще коні в святій погоні
На отчії сліди, –
То долю крає туга за краєм,
Де виріс, – в світ життя піти.
Розводять руки дерева, звуки, –
Таке усе моє!..
Серед дороги паду у ноги
Селу, що дише, як своє.
До вас, сельчани, гоїти рани
Приходжу звідусіль, –
Вони відкриті, в барвінку вмиті,
Та не згоїти їх приціл.
Бо село для нього – то не лише своєрідна філософія національного буття, життєва мудрість і душевний спокій, а й неперервна тривалість у часі Поета, кожного з нас, усього народу:
Село – як притча, та село, –
Бери й родися в нім досхочу,
Зерном у душу залягло,
Вагітним гробом серед ночі.
Воно не рай, не світ, не сон, –
Комусь пригодою з рогатки
Втекло без жодних перепон.
Село – як речення без крапки…
…Супроти неба твердне час,
Як подих, вирівнялась днина.
Скажу вам чесно, без прикрас,
Село ж – рідніша батьківщина.
Найбільша його насолода – відвідини горбистої місцини, до підніжжя якої туляться сільські хати: «Ранок… Багряний такий ранок!.. Завітав в улоговину села, оточеного зеленим золотом шестигорбої Чуги, як серце грудьми. Сонце вже зійшло. Це вже, мабуть, його особиста, яка б не чудна, справа. Дерева одяглися у весну, як в недільну вишиванку. У очі набивається світло, рятуючись наче від свіжого, легенького вітру. Виходжу з хати, ставлю острішком долоню над очі і позираю у вись». Тут він виростав, тут кріпився духом, тут звіряв свої радощі й печалі, сюди повертався і знову вирушав, щоб поринути у вир щоденних справ:
Стоголосить Чуга рідна
У вечірнім небокраї,
Де отари, де череди
У травневому розмаї.
Вона скине свою втому
Там, де дідові черешні,
Й світ покине, і полине,
Де земля в житах небесних.
Там, де пісня, де сопілка
Плаче, стогне, розквітає,
Там моя рідненька Чуга
То радіє, то ридає…
Літературно-критичні статті – то окрема грань письменницького таланту Івана Ковача. Ще на початку своєї творчості він написав наукові розвідки про творчість Тараса Шевченка («Як умру, то поховайте…»), Лесі Українки («Трагічність генія в Лісовій пісні» Лесі Українки і «Лучафері» Міхая Емінеску») та ін., передмови до збірок творів своїх колег – українських письменників Румунії. Протягом тривалого часу під рубрикою «Сміються, плачуть солов’ї…» в літературно-культурному журналі українських письменників Румунії «Наш голос» ним публікувалися роздуми про українську класичну й сучасну літературу. У своєрідних «портретах-просвітліннях» (жанрове визначення самого їх автора!) постають у найхарактерніших творчих рисах Тарас Шевченко й Іван Франко, Юрій Федькович і Сидір Воробкевич, Павло Тичина й Микола Бажан, Василь Стус і Василь Симоненко, Ігор Калинець і Борис Олійник, Іван Драч і Микола Вінграновський, Павло Мовчан і Мойсей Фішбейн, Михайло Ткач і Володимир Вознюк, Орест Масикевич і Богдан Мельничук, а за ними – ще ціла низка майстрів слова. Професійно влучні літературознавчі спостереження – в нагоді став добротний фаховий вишкіл на українському відділенні Бухарестського університету – підкріплюються добірками творів письменників. Тож запропоновані читачеві літературно-критичні матеріали, що вийшли окремим двотомником у бухарестському видавництві 2010 і 2014 років, справедливо іменувати навчальним посібником, який направду, за визначенням його ж укладача, «стане корисним як учителям й учням старших класів, так і студентам, відповість смакам усього гетерогенного читача».
Незважаючи на важку хворобу й вік Поет весь час перебував у роботі й турботі про все довкола суще. Мав на меті завершити книгу про своє рідне село, яке «серцем завжди затуляв у негоду», а на тлі його історії – й автобіографію. За два тижні до свого відходу телефоном сповіщав про план нових видань і дякував за мої передмови до них…
В одному з віршів, заворожений переходом темряви ночі у світанок нового дня, Іван Ковач написав:
Увечері зблякло
світіння.
Стоїш
на порозі,
мов свічка.
Іду
і дивуюсь,
що знову
під стріхою ночі,
спопелілою,
Господь Бог змайстрував
біле диво.
Невимовно жаль, що диво народження нового дня душа Майстра спостерігає з уже інших світів…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.