Візії предтечі

188

Щороку березневої пори, себто під час великодніх шевченківських
свят на всенародній Прощі у генія нації, нам більше, ніж у будь-який інший час
відкриваються два його історіософські образи: “І на оновленій землі / Врага не
буде, супостата, / А буде син, і буде мати, / І будуть люде на землі”. Так за
рік до смерті в поезії “І Архімед, і Галілей…” сформулював Тарас Шевченко візію
українського майбутнього. Щасливого майбутнього, коли національно-визвольна
боротьба буде успішно завершена, будь-яка окупація зникне й українці заживуть
повноцінним людським життям. Але у 1859 р. в переспіві “Осія. Глава XIV” він
прозрівав і щось жахливе: “Погибнеш, згинеш, Україно, / Не стане й знаку на
землі, / А ти пишалася колись / В добрі і розкоші! Вкраїно!”. Оновлена
українська земля, світ вільних сина і матері, і світ без України, земля
загиблих “лукавих чад” – ці дві можливості майбутнього написані на отих
окреслених Дмитром Донцовим “незримих скрижалях Кобзаря” і постійно
супроводжують нашу націю.

І кому-кому, а Шевченкові неможливо не вірити. Бо він –
унікальний феномен в історії нашої культури, унікальний поет, поет-мислитель,
апостол і пророк, а ще – поет-предтеча.

Тому, чим більше мене переконують, що ми жили чи живемо в епохи
“розвинутого соціалізму”, “толерантного” постмодернізму, глобалістичного
мультикультуралізму чи пострадянської “економічної кризи”, тим чіткіше
усвідомлюю щось абсолютно інше. Ми, якщо звичайно ототожнюємо себе з
українською нацією, вже довший час жили і живемо в епоху Тараса Шевченка. Але,
на жаль, часто не помічаємо цього. Принагідно до дат згадуємо його ім’я та
драматичну долю, з більшим чи меншим успіхом читаємо поезію, і дбайливо
витираємо порох із поставлених на полицю “Кобзарів” та повішених на стіну
портретів. А ще вміємо пустити сентиментальну сльозу. І переважно на цьому все.
Духовне спілкування із генієм закінчується і починається  одвічна людська спроба жити, розуміти себе і
світ, вирішувати особисті, загальнонародні та міжнародні проблеми… Але чомусь
уже без Т.Шевченка. Наче ці величини існують окремо в національному бутті:
Кобзар і теорія та практика нашого існування.

Не так дивляться на Т.Шевченка ті, що не мислять щастя своїх
панів без України. Поневоленої України. України-колонії. України без українців.
Не випадково ще й досі товчуться на поруйнованих російсько-комуністичним
окупантом теренах української культури цілі когорти новітніх, як їх влучно
назвала Ліна Кстенко, “десакралізаторів”. Знову з’являються на зміну старим
радянським нові ліберальні політичні міфи про Шевченка, якого ми, начебто, “не
знаємо” – “шамана”, “міфотворця”, “відьмака”, “вурдалака”,
космополіта-“загальнолюда” та ін. Деякі самозакохані постмодерні поети
висловлюються ще брутальніше і вульгарніше.

Така боротьба з Т.Шевченком та іншими українськими класиками,
мабуть, не випадкова. Вона виростає з усвідомлення того, що він – духовний
батько новітньої української нації. Він – основний елемент новітньої
української культури. Він – найголовніший критерій українськості кожного, хто
претендує називатися українцем. Як же ж його за це не знищувати тим, для кого
поневолення інших народів стало основною ідеєю існування? Як не обпльовувати
тим, для кого “права людини” є насправді правами колонізатора на політичне,
економічне, духовне визискування свого ближнього? Як не фальсифікувати тим, для
кого природна наявність на земній кулі незалежних націй, самобутніх культур та
держав є кровною образою їхньої універсалістсько-глобалістичної збоченості
євроатлантичного чи москвофільського зразка? Шевченко пропонує нам духовний
імунітет проти будь-яких лжеістин. За це його заслужено ненавидять вороги
нашого незалежного національного буття, але чи не саме за це він заслуговує на
нашу любов, повагу, розуміння і захист?

Тарас Шевченко, як ніхто інший з українських письменників,
підходить під окреслення поет-предтеча. Він справді надходить з нашого
українського майбутнього, поєднавши у собі теперішнє та минуле українського
народу. Він приходить до нас, як приходив перед тим до інших поколінь
українців, як, сподіваюсь, приходитиме і до нащадків, із здобутою істотно
істиною про наше національне буття. Істиною новою про те, що робить нас
українцями, а значить, людьми. Істиною давньою про Того, хто є нашим небесним
вічним Отцем. Істиною відтепер завжди актуальною про те, що наше колективне
“бути чи не бути” нерозривно пов’язане із наявністю чи відсутністю наближення
його слова – живого, не просто ритуального, спілкування із “Кобзарем”.

Животворність цього духовного зв’язку між українцями та їхнім
генієм помічено давно. І найсуттєвішою рисою цього зв’язку, безумовно, є його
націотворчий характер. Бо подобається це декому чи ні, але сучасний українець
духовно походить саме від Тараса Шевченка. Ось як про це пише український
етнопсихолог Микола Шлемкевич: “…сучасна українська людина народилася… з пориву
створити свій власний новий світ із власних джерел і власних сил. На прапорах
тієї нової української людини виписане… гасло: Борітеся – поборете! Сучасна
українська людина – це шевченківська людина”.

Т.Шевченко не лише по-батьківськи надихає чи остерігає, він у
літературній формі ще й пропонує національну ідеологію, націоналістичний
суспільний світогляд та буттєво-історичний, національно-екзистенціальний тип
мислення – мислення у категоріях захисту, відтворення та розвитку нації. Саме
ці світогляд і мислення формують новий шевченківський тип української людини,
саме вони покликані забезпечити тривання українців та їхньої Батьківщини у часі
й просторі. З яких найважливіших компонентів складаються ці світогляд і
мислення?

Насамперед Шевченко пропонує три найосновніші національні ідеали,
три найголовніші цінності, що повинні б визначати орієнтири життя й окремої
людини, і цілого народу. Йдеться про Бога, Україну і Свободу. Передусім життя
українця – це життя з християнським Богом, Творцем всього сущого, Батьком
правди і волі. Шевченко, як справжній пророк, нерідко веде дискусію з Господом,
бачачи невимовні страждання своїх земляків, але утверджує все ж усепереможну
віру в Нього як, наприклад, у поемі “Кавказ”, коли стверджує, що християнському
Богові “Помоляться всі язики / Вовіки і віки”.

Другий ідеал випливає із закоріненості життя  людини у Батьківщину. Але це закорінення
вимагає осмислення і дії: слід бути відповідальним за Україну перед Богом,
перед предками, перед нащадками. Тому у медитації “Мені однаково, чи буду…”
поет устами ліричного героя засвідчує готовність протиставитись намаганням
“лукавих”, “злих людей” збудити “окрадену” Батьківщину в огні антинародної
війни.

Нормальне буття людини і народу неможливе без свободи.
Імперіалізм, рабство, неволя, окупації зовнішні та внутрішні спустошують
кожного індивіда, деформують усі природні суспільні зв’язки, тому третій ідеал
утверджує цінність Свободи. Українець і Україна можуть належним чином існувати
у Божому світі лише політично, духовно, економічно вільними. Ось чому, як
зазначає Тарас Салига, “від першої сторінки «Кобзаря» до останніх днів своїх
Шевченко так оберігає духовну свободу”. Звідси і заклик до земляків у “Заповіті”
порвати кайдани окупації та окропити волю “вражою злою кров’ю”.

Якщо спробувати збагнути визначальні культурно-психологічні риси
новітнього українця, то легко помітити, що стрижневою ідеєю, довкола якої
розбудовується система світобачення, світосприйняття та світоосмислення
шевченківської людини, розбудовується шевченківська філософія національної ідеї
– буде національний імператив. І тут важливим феноменом постає „Кобзар”, який
найбільш чітко й масштабно вчить мислити в національних категоріях, формуючи
тим самим новий тип української людини.

На початку поеми “Катерина” ліричний герой Т.Шевченка
висловлюється в найбільш особистісному, здавалося б непідвладному жодному
колективному контексту інтимно-моральному сенсі. Але виявляється, що все не
зовсім так, що порушення традиційної моралі призводить до особистісної,
родинної, зрештою, національної трагедії, тому: “Кохайтеся, чорнобриві, / Та не
з москалями…”.

У медитації “Подражаніє 11 псалму” віднаходимо категоричні
накази, що стосуються митецької, зокрема літературної творчості. Тут риторичне
ствердження виражає важливу ідею – мистецтва як охоронця національного буття
взагалі та буття кожного українця зокрема. Відтоді “возвеличити” “рабів німих”,
поставити “на сторожі коло їх” слово правди, – стане основним імперативом
творчості кожного справжнього українського інтелігента.

В інших рядках виразно звучать імперативи
суспільно-громадянського змісту, в яких відбувається суто націоналістичне
розширення поняття патріотизму: любити свою Батьківщину замало, слід бути
відповідальним за неї перед Богом і нащадками, слід боротися за її щасливе
майбутнє і не впадати у відчай. Так про це пише Шевченко, наприклад, у
передмові до невиданого “Кобзаря” 1847 року: “Горе нам! Но, братія, не
вдавайтесь в тугу, а молітесь Богу і работайте разумно, во ім’я матері нашої
України безталанної”.

У поемі “Тризна” міститься концептуальний наказ у сфері
пізнавальній (філософсько-науковій). Національне, виявляється, є справжнім
критерієм істинності тієї чи іншої ідеї. Безнаціональне міркування
інтернаціоналістичного чи космополітичного зразка насправді має деструктивну
суть, бо приводить, у кінцевому підсумку, до руйнування людини і нації:

 

И тот, кто мыслит без конца

О мыслях Канта, Галилея,

Космополита-мудреца,

И судит люди не жалея

Родного брата и отца;

Тот лжепророк! Его сужденья

Полуидеи, полувздор!…

 

В інших творах віднаходимо релігійний (християнський) імператив.
Як далека ця природна для українця віра у торжество християнської ідеї від тих
псевдохристиянських “толерувань” усіх форм сатанізму, що міцно вкорінюються у
нашій сучасності (від пропаганди гомосексуаліму до антихристиянського
сектантства). Шевченко вчить нас чомусь іншому: “Молітесь Богові одному, /
Молітесь правді на землі, / А більше на землі нікому / Не поклонітесь” (“Неофіти”,
1857).

У “Посланії”, котре можна назвати суцільним розгорнутим
імперативом, одним із найбільш важливих аспектів національного наказу стає
аспект політично-державницький, котрий формує сутність шевченківської філософії
національної ідеї. Стрижневим елементом цієї ідеї була й залишається ідея
національної державності, показана Шевченком через наскрізний образ “хати”. Що
ж, як не національна держава, повноцінно і на всіх рівнях захищає націю та її
буття? Де ще, як не у цій символічній “хаті”, народ стає справжнім господарем
своєї долі на своїй власній землі? Де ще, як не в Українській Соборній
Самостійній Державі, можуть існувати українські “правда, сила і воля”?

І цей ряд можна продовжувати, доповнюючи новими творами, що
увиразнюють визначальні для нової української культури аспекти і національного
імперативу, і культивованих ним націософії та національного мислення. Однак
ідейним знаменником усіх окреслених моментів може бути висловлювання ліричного
героя зі „Сну” („Гори мої високії…”), котре вважаю найбільш загальним
художнім формулюванням Шевченкового національного імперативу:

 

…Я Богу помолюсь…

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!

 

Вищий ступінь духовної самопосвяти для глибоко віруючого християнина
годі собі уявити: пожертвувати спасінням своєї безсмертної душі заради спасіння
безсмертних душ своїх земляків. Саме ця націоцентрична позиція ліричного героя
стає зразком для наслідування й у сфері практичної суспільної діяльності, й у
сфері мислення українця. Цю ж жертовність мали б усвідомлювати і ми, озвучуючи
слова державного гімну: “Душу й тіло ми положим за нашу свободу…”. Але чи
усвідомлюємо? Чи пам’ятаємо цей шевченківський наказ так, як пам’ятали його
наші предки – воістину шевченківські люди! – січові стрільці, воїни УНР і ЗУНР,
наддніпрянські повстанці, бойовики УВО та ОУН, партизани УПА?..

З іншого боку, зацитований уривок максимально узгоджується з
логічним перекодуванням, яке можна виснувати з цілого „Кобзаря” і яке є базовим
для всіх інших формулювань національного імперативу: все, що йде на користь
нації і не суперечить християнству – добро, все те, що шкодить нації і
християнству – зло.

Має рацію академік Степан
Смаль-Стоцький, котрий суголосно висловлюванням І.Нечуя-Левицького, Б.Грінченка,
І.Франка, С.Єфремова, М.Євшана, Д.Донцова, Є.Маланюка та ін. писав: “…Шевченко
серед найрізніших філософських течій і напрямків умів зберегти свою
самостійність… …усе… вмів він пропустити крізь призму свого Духа, умів він у
горнилі своєї душі перетопити рідним, наскрізь українським світоглядом у свою
рідну, питому українську систему”. Але, додам, зумів зробити це Кобзар,
створивши новий тип українського світогляду та нової української філософської
системи, системи національної ідеї, передусім шляхом формування національного
імперативу.

Тому Тараса Шевченка загалом неможливо не розглядати як предтечу
нашого українського майбутнього, як духовного батька сучасної української
людини, як автора національних ідеалів та національного імперативу, зрештою, як
творця питомо української ідеологічної системи – українського націоналізму.

Саме Т.Шевченко, його ідеали, імперативи, його животворна
національна ідея спонукають замислитися на нашим сучасним життям і запитати
себе наступне. Так за чиїми зразками й підказками, за якими цінностями й
ідеалами будуємо Україну? Шевченковими? Навряд чи. Так чий категоричний
імператив утілюємо в життя? Шевченків? Не віриться. Так чи українську
національну державу, свою державу-“хату”, державу українського народу ось уже двадцять
два роки будуємо? Шевченкову? Сумнівно.

А якщо так, то чого дивуємося, що й далі на повен зріст постають
загрози нашій мові, національній самобутності та незалежності, що множаться
україновбивчі міфи євразійського “руского міра”, що лібералістичні духовні
карлики бездумно закликають до поділів України і сепаратизмів… Невже нам знову
судилася доля бути рабами “на нашій – не своїй землі”? Невже знову будуть вести
нас чергові “донощики і фарисеї” у чаді запозичених “з чужого поля”
псевдовартостей у прірву небуття?..

Невже й на наших очах може здійснитися апокаліптичне пророцтво
генія: “Погибнеш, згинеш, Україно, / Не стане й знаку на землі…”? Таки може.
Але цього може ніколи й не статися. Достатньо лише відважитися на глибинний
духовний діалог із поезією “Кобзаря” і формувати себе, своє мислення і
світогляд, формувати державне майбутнє своєї країни відповідно до національних
ідеалів, настанов та ідей нашого духовного батька – Тараса Шевченка. Лише у
цьому випадку нас чекатиме інше майбутнє, напророковане іншою його візією: “І
на оновленій землі / Врага не буде, супостата, / А буде син, і буде мати, / І
будуть люде на землі”.

м. Дрогобич.

2013 р., осінь

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!