Одна з основних рис мистецтва в Азії – його служба при дворі
монархів, аристократії, або ж ідеологій. Натомість визначення «придворний
митець» для західного світу давно стало глумливим і нещадним. В Україні ж і
досі чимало авторів як пишуть, так і писали «при дворі», чи то – у рамках «офіційних ідеологій». І нічого: і
друкуються, і читач є, і живуть собі потроху. Мета цього матеріалу – порівняти
українського письменника зі східно-ортодоксальним та поставити запитання для
роздумів: чого більше – шкоди чи користі від національно спрямованих текстів?
«ВІЗАНТІЯ» В ЖИВОПИСІ
Власне, мистецтво в полоні ідеологій і мистецтво «при дворі»
– чи така суттєва різниця між ними? Хоч як прикро, та для української
літератури це питання не втрачає актуальності й досі. Здається, «Візантія»
застрягла не лише в нашій політиці, людських стосунках та мисленні, а й у
полотнах, і на письмі.
Варто згадати, як західні художники свого часу руйнували
канони іконопису, додаючи динаміки, руху в лики Богородиці та святих, і риси
Пантократора дедалі позбувалися грізності: Бог страждав, а рухи й контури його
змарнілого тіла з кожним сторіччям ставали все більш схожими на людські. Тим часом
над нами тяжіла статика грецьких майстрів: могутня, ніби міркування античних
філософів, чи то радше літургічні тексти й догматика святителів перших
християнських соборів. Зрештою, не те, щоб тяжіла – вона скоріше хилиталася,
мов маятник: ось князі на софіївських мозаїках роблять перші нечіткі кроки; ось
у лаврських розписах художників привабило «католицьке» бароко, а десь у
дерев’яних церквах під Києвом святі і взагалі ожили в образах посполитих. Хоча,
насправді таке українське мистецтво важко назвати «західним», і не скажеш, ніби
воно залишилося затиснене у «візантійські» рамки. Якась нескінченна
середина-наполовину, ні риба, ні м’ясо, ні те, ні се.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«ВІЗАНТІЯ» В СТАМБУЛІ
Такий «живописний» приклад, здається, з одного боку чимось
майже відображає й фундаментальну різницю між західною літературою як такою, що
розвивалася, розбиваючи припис за приписом, та східною, котра ще півтора
сторіччя тому ґрунтувалася винятково на каноні та немовби успадкувала
візантійські правила живопису. З другого боку, цей «іконописний» приклад наче
вказує й на українське проміжне становище. Наразі марно згадувати відомі віхи з
європейської історії літератури – доречніше звернутися до не надто відомих
східних зразків.
Скажімо, доволі символічно, що застигла в каноні османська
література географічно розвивалася саме на просторах колишньої Візантійської
імперії. Мало того, навіть центром незвичних Заходові мусульманських мистецтв
став той-таки колись не менш ворожий йому, переповнений «статичними» іконами
Константинополь. Адже якщо за сотні миль на Захід від Босфорської протоки в ХІХ
сторіччі називатися придворним поетом вже було не просто принизливо, а навіть
огидно, то в «константинопольському» Стамбулі така літературна каста, хай і
доживаючи своїх днів, не спізнала зневаги ні від царедворців, ні від простого
люду. І таки мала на те право. Отож, коли дехто із сучасних турецьких
інтелектуалів сумно визнає: «На жаль, частина нашої еліти успадкувала від
візантійців дві кепські речі: пристрасть до вина та педерастію», вони забувають
додати, що османи мимохіть успадкували від грецьких пенатів і частинку
мистецького духу (так це, либонь, прозвучало б у юнгівському формулюванні).
Власне, придворна, або література «дивану», що існувала
паралельно «суфійській», як відомо, уособлює цілу епоху в розвитку красного
письменства на Близькому та Середньому Сході. І навряд чи варто так
категорично, як це роблять окремі мистецтвознавці, виносити їй різкий присуд
мов такій, що через усталені принципи з часом утратила можливості для розвитку,
достоту як візантійська ікона. Авжеж, чимало сторіч не лише османські, а й
перські та арабські поети, після завершення епохи Мевляни й Сааді, Хагані й
Рудакі, Хаяма й Фірдоусі, здавалося б, лише наслідували їхні тропи, метафори,
стиль та образи як непорушні поетичні вершини. У такі касиди, газелі та рубаї
було доволі важко закласти щось власне, оригінальне, неповторне. У такому
контексті чимало обдарованих літераторів, очевидно, так ніколи й не змогли до
кінця проявити свій хист. Вже сама ця поезія заслуговує на епітет «придворна»
тому, що стилістично не виходить за рамки довершених зразків, а не тільки через
те, що своїми мотивами часто оспівує падишахів, принців та царедворців або ж
пишеться винятково задля їхньої втіхи. А у випадку османської літератури – ще й
мовою, яка на вісімдесят відсотків складалася з незрозумілих простим смертним
арабських та перських лексем і зворотів. Імена приречені на забуття?
Можливо… Щоправда, тут чомусь часто
згадується один із далекосхідних віршів, присвячений довершеній юрті як
справжньому шедевру архітектури. Ну, отаке от: хтось зводить готичні шпилі, а
хтось уміє нитка за ниткою сплести затишну юрту. «Усякі порівняння безглузді» –
стверджує французька приказка.
«ВІЗАНТІЯ» ЯК СПОСІБ
ПЕРЕСЛІДУВАННЯ
А втім, можливо, отака своєрідна візантійсько-східна
літературна традиція зможе якось пролити світло й на стан наших справ? Адже
традиція, укорінена в масову психологію, може не просто нести чарівне світло
«статики», а й обертатися для митця жорстокістю. Найпаче ж, якщо вести мову про
східний світ. Традиціоналізм загалом, і літературний – зокрема, як один із його
виявів, обертаються жорстокістю тоді, коли письмо суперечить бодай котромусь із
трьох «китів»: владі, визнаним або нав’язаним ідеологіям, громадській думці.
Причому лякає навіть не те, коли митця кидають за ґрати, притягують за його
творчість до судової відповідальності, або видають фетви (релігійні укази) про
фізичне знищення. Лякає насамперед публічний остракізм, як свідчення осуду
виявів індивідуальності, думки, що не вписується в рамки чи то загальної
моралі, чи то державної або релігійної ідеології. І тут годі, просто наводячи
необхідні приклади, звертатися до відомих прикладів Салмана Рушді, Орхана
Памука або решти митців, чиї імена в різні історичні періоди ставали своєрідним
табу для їхніх співвітчизників. Тут передусім варто звернути увагу на один
цікавий парадокс, пов’язаний саме з турецькими та загалом близькосхідними
літераторами: провокуючи суспільство, навіть ганячи його, зрештою, на думку
багатьох, банально «обливаючи багном», митець нерідко робить своїй країні або ж
культурі унікальну рекламу. Будучи чужим серед своїх, він, певна річ, не завжди
стає і своїм серед чужих. Однак, безсумнівно, у найцікавішій формі доносить до
чужої культури виміри того світу, де сформувався сам, який на нього
безпосередньо вплинув. Відтак саме ці мистецькі, у цьому разі літературні,
«радикали» і стають тими частинками, які, мігруючи між культурами, крок за
кроком наближають їх до діалогу. Можна й не бігати далеко за прикладами: хай би
як обурювалося такою авторкою, як Еліф Шафак, турецьке суспільство, при цьому
не перестаючи її читати, проте саме вона вкотре та вкотре звертає увагу
західного читача на унікальну постать Мевляни. Хай би як огуджувало того ж
Памука радикальне крило турецької еліти, однак
саме завдяки йому чи не вся плеяда турецької літератури кілька років
тому презентувала свої твори на книжковому ярмарку у Франкфурті-на-Майні.
Зрештою, хай би скільки погрожували джихадисти Салману Рушді, а для багатьох
попереднє знайомство з ісламом як із унікальним релігійно-світоглядним явищем,
либонь, таки починалося з його книжок. І східний світ, мабуть, зважаючи на
майстерність прози Рушді, насамперед викликав у багатьох читачів зацікавлення,
а не ворожість чи відторгнення.
Усе це відкриває для нас ще одну цікаву рису
міжлітературного діалогу, якщо так можна охарактеризувати цю взаємодію читача
та автора з далеких одна одній культур: пересічний чужоземний читач здебільшого
просто не знаходить у творі невизнаного на батьківщині автора того, через що
читач-співвітчизник боїться, аби та «небезпечна» проза потрапила за кордон. Чи
стали б «Сатанинські вірші» рекламою антиісламу, якби їх такими не зробив
Хомейні? Навряд чи. Чи став би для не турецького читача роман «Сніг» твором,
присвяченим «вірменській проблемі», якби його не зробили таким у самій
Туреччині? Навряд чи. Читач зазвичай далекий від глибоких міжконфесійних або
міжетнічних проблем, ще й у невідомому для нього світі. Його цікавлять речі
значно прозаїчніші: сюжет, вдалі образи, переживання героїв, що зачіпають
власні емоції.
НЕЗДОЛАННА
«ВІЗАНТІЯ»?
Та тільки яка ж тоді функція митців, позбавлених права на
комфортне існування у власних країнах? Функція суто мистецька – фантазувати й
писати, дивлячись на події у власній країні очима дитини, людини, очима жінки,
очима чоловіка, старого й молодого, закоханого й самітника, людини щасливої й
нещасної, людини доброї й підступної, людини в пошуках щастя, сенсу життя, утіх
або самозречення, людини, яка потребує розуміння або ж співчуття. Адже лише
таке письмо здатне долати міжкультурні бар’єри в сучасному світі, і всі
національні та релігійні бар’єри тоді відступають у ньому на заднє тло. Тому
основна провина митця перед владою, ідеологією та суспільством у згаданих
прикладах та, що він зумів стати позарелігійним, позанаціональним, тим самим і
позадержавним та владним, як і поза різноманітними фібрами душі, за які
постійно смикає всіх нас інформаційний простір. Причому, мимохідь стаючи
«ворогом» власного народу, митець і приносить йому користь.
Можливо, саме тут і варто пошукати відповідей не лише на
питання митця та влади, а й на тісно пов’язану з нею наріжну для української
літератури проблему митця та ідеології? Чи не є певна заідеологізованість
української літератури аналогом «візантійсько-східного канонічного спадку»? Чи
не стали наші болючі національні питання, якими вона переповнена, – своєрідною
«статичною» віссю, поки чимало письменників зарубіжних країн із не меншою
кількістю внутрішніх проблем зуміли давно з ними впоратися? Адже сторонньому глядачеві таки непросто буде
зрозуміти, чому всі наші бестселери мають неодмінно торкатися національних
питань. Візьмімо хоча б Ліну Костенко, Оксану Забужко чи Василя Шкляра.
Переступати через себе завжди важко, а абстрагуватися від
проблем, що стоять перед очима – і поготів, проте, як багато розкішних фантазій
має витати в головах наших письменників, пов’язаних передусім не з політичною
чи національною боротьбою, не з соціальними проблемами й не з помаранчевою
революцією, а з чимось глибшим, внутрішнім, або ж просто – фантазій, здатних
піднятися над довколишньою рутиною. Хай це через їхні нові рядки й обеззброїть
владу, зробивши їх не менш відомими за маститих Нобелівських лавреатів.
Парадоксальні умови для парадоксальних ідей мали б давно визріти.
м. Київ