Віталій Пономарьов. «Чужого не хочу, свого не віддам»

387

У страшному сні Володимира Набокова Микола Гоголь знов і знову писав українські повісті. Той сон виявився віщим: українська людина, неначе могилянський спудей-філософ Хома Брут, знову й знов окреслює захисне коло на позначення свого культурного спадку, розширюючи його залученням нових імен, — чи призабутих нею, а чи «запозичених» в неї чужинцями. Бо це коло є найповнішим свідченням її своєрідності та самодостатності, а додаванню імен до нього вельми сприяє нинішній прискорений плин української історії.

Класичним прикладом такого залучення є «привласнення» українською спільнотою творів і самого імені Бруно Шульца. Воно розпочалося 1985 року із двадцяти примірників машинописної «самвидавної» збірки українських перекладів кількох оповідань Шульца, виготовленої львівським філософом Тарас Возняком. Наступна чверть століття стала часом засвоєння Шульцової спадщини через публікації його новел у часописах, видання книг його прози у Львові, Києві та Дрогобичі, через статті, виставки, радіо- і телепередачі про нього, проведення традиційного Міжнародного фестивалю в Дрогобичі та через віднайдення, а потім і викрадення його фресок. Таке освоєння створеного Бруно Шульцом стало частиною сучасної реставрації картини старого єврейсько-польсько-українського міського світу Галичини, а відтак істотно збагатило і бачення українського простору загалом. Відтоді українські читачі можуть як своїми милуватись оспіваними Шульцом Липневою Ніччю та Олександрійською Порою Року або відшукувати у своєму місті Вулицю Крокодилів і Цинамонові Крамниці, а найбільш проникливі з них напевно вловлять у цій химерній та подекуди містичній прозі відблиск сяйва Книги-Автентика.

…У вересні 1919 року вояки російської армії, яка щойно захопила Київ, привселюдно спалили книгу українського філософа і соціолога Ольґерда Іполита Бочковського «Поневолені народи царської імперії, їх національне відродження та автономістичні прямування (до національної справи в Росії)». Для них вона була «одіозною», бо її автор показав Російську імперію як справжню «в’язницю народів», а водночас і як безнадійно застарілий «Карфаген», що неодмінно має бути зруйнований: «Росія — delenda est!». На щастя, самого Бочковського тоді не було в Києві – він працював аташе з питань культури в Надзвичайній дипломатичній місії Української Народної Республіки у Празі.

Наступне перетворення того «Карфагена» із самодержавного на робітничо-селянський не змінило ставлення Ольґерда Бочковського до нього і до його майбутнього: «Як завалився царський „колос на глиняних ногах“, так розпадеться совітський гігант на бетонних лапах». Водночас він закликав до об’єднання європейських держав у економічний та воєнний союз («Пан-Європа»), який один «зможе зломити вістря російської небезпеки». І чи не першим у Європі Бочковський довів ідейну спорідненість російського більшовизму, німецького нацизму та італійського фашизму як «сіамських близнюків», а напередодні війни він попередив про загрозу світу від геополітичного трикутника «Москва-Рим-Берлін».

Однак тодішня, за словами Бочковського, «безхребетна Європа» була охоплена «моральною інфляцією», а її сумління «змаразмилось у болоті політичної кон’юнктури», тож вона дуже охоче співробітничала з московським режимом, який саме у той час винищував українців голодом і терором. «Сьогодні протест тих, що виступлять зі своїм „Звинувачуємо Москву!“, — обурювався Бочковський, — буде справді голосом волаючого в пустелі». Звісно, для такої Європи були (і досі є) неприйнятними і твердження Бочковського про москвофільство як «громадянський рак», і його бачення західної цивілізації, яка закінчується на східному кордоні України.

Так само неприйнятними були думки Бочковського і для комуністичної влади: попри його ідейну опозицію до чинного націоналізму, для неї він був типовим «буржуазним націоналістом», і вона подбала про те, щоб його ім’я та праці були невідомі в підрадянській Україні. Тож лише 1995 року київський журнал «Генеза» вперше опублікував скорочений виклад головного твору Бочковського «Вступ до націології». А через 100 років після спалення в Києві книги «Поневолені народи царської імперії…» київське видавництво «Дух і Літера» перевидало її у першому томі тритомника вибраних творів Ольґерда Іполита Бочковського, цим остаточно повернувши його ім’я до українського культурного кола. І це стало символічною відповіддю на заклик Григорія Сковороди до української людини: «Повертайся додому!». Втім, праці Бочковського відсилають її і до іншої настанови Сковороди — «Пізнай себе», — бо дають їй ключ до розуміння себе і своєї нації.

Модерна нація, за Ольґердом Бочковським, — це духовна, «психо-волюнтаристична» спільнота («Нація — це воля бути нацією»), до якої людина належить не за народженням, а за власним вибором. Виразним прикладом тут є доля самого Бочковського: народжений у польсько-литовській родині та вихований у польській культурі, він двадцяти одного року обрав собі українську ідентичність і, володіючи двома десятками мов, своєю мовою зробив українську. Звісно, в обраної нею нації людина запозичує (а потім і привласнює) не лише мову, а ще й обжитий нею терен, пам’ять, культуру і навіть етичні норми та естетичні уявлення.

Ольґерд Бочковський розрізняв націю-державу, століттями створювану владою «згори» (приміром, британська, німецька, французька), і націю, впродовж кількох десятиліть сформовану «знизу» громадянським суспільством (зокрема, українська, фінська, чеська). Але ці два типи націй справді відрізняються не лише способом і тривалістю творення їх, а ще і мірою своєї згуртованості та звичними для них відповідями на виклики. Досить згадати хоча б численні напади на жінок у Німеччині новорічної ночі 2014 року: оскільки поліція не захищала жертв ґвалту, німецькі чоловіки почали об’єднуватись у загони самооборони, які, однак, швидко «розтанули», щойно поліція визнала їх незаконними. У ті самі дні Верховна Рада України ухвалила «диктаторські закони 16 січня», проте сотні самооборони Майдану не «розтанули» — вони продовжували свій спротив розгортанню державного терору.

Попри відстань у вісім-дев’ять десятиліть, тодішні розмірковування Бочковського не раз повертають сучасного читача його творів до досвіду Майдану. Як-от коли він пише про дивовижну здатність громадянського суспільства до самоорганізації на засадах «Народ — собі» та «Свій до свого по своє». Або коли він уподібнює культуру нації особистості людини, що заохочує читача порівняти перебіг масових протестів у Києві (жодної розбитої вітрини!) із протестами у Франції та США, які нерідко супроводжуються погромами. Та й сама Революції Гідності сприймається як підтвердження ідеї Бочковського про перебирання нацією-суспільством історичної суб’єктності від держави.

Ольґерд Бочковський був здібним учнем історії-вчительки, і здобуті від неї знання, разом із розвинутою інтуїцією дослідника, рясно живили його передбачення. Він був переконаний в історично неминучому визволенні всіх націй, поневолених «народами-панами». І він також передбачив проголошення П’ятого Універсалу, нинішню «органічну українізацію культурно-громадського життя» та навіть здобуття Києвом політичного лідерства у майбутній «чорноморсько-балтійській Антанті».

Отож, повернення імен до українського кола триває, а критерій відбору їх ще наприкінці 1917 року сформулював Богуш Шіппіх у своєму плакаті, виданому київським видавництвом «Вернигора»: жінка в українському одязі лівою рукою притискає до себе дитину, а правою з ножем обороняється від величезного чорного двоголового орла, промовляючи: «Чужого не хочу, а свого не віддам».

nv.ua

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!