Наша газета відкрила для вітчизняного читача немало імен з численної когорти українських письменників у західній діаспорі. Як не дивно, але українське літературне життя по-сусідству – на схід та північніше од нашої Батьківщини (а воно ж було, було!) донині залишається для нас «білою плямою», за винятком кількох персоналій, чия творчість хоча б частково стала відомою сучасному читачеві в Україні (Василь Мова, Яків Жарко – з Кубані, Гео Коляда, Кость Буревій – із Москви…)
У започаткованому ще в дев`яності роки циклі історико-культурологічних статей «Міст до Атлантиди» український поет, перекладач, літературознавець з Москви Віталій Крикуненко простежує маловивчені або й незнані досі сторінки побутування української літератури на теренах Російської Федерації ( публікації в журналах «Дніпро» – №8, 1991; №5-6, 1994; «Книжник», в газеті «Літературна Україна», збірнику «Литературное зарубежье: проблема национальной идентичности. Выпуск 1. ИМЛИ РАН, 2000 р.). Серед численних представників літературного процессу двадцятих-початку тридцятих років минулого століття згадувалася й непересічна постать поета, прозаїка Івана Дорожнього, публікації якого та відгуки на них з`являлися тоді в українських виданнях Москви, Північного Кавказу, а також УРСР. Результатом наступних пошуків стали пропоновані читачам журналу ескізні начерки до творчого портрета призабутого письменника, а також публікація фрагментів з його книги «Прорість», виданої коштом автора в Москві 1926 р.
Отже, хто він – Іван Дорожній?
Чи знайдемо бодай часткову відповідь на це запитання в його, схоже, ранньому автобіографічному вірші «Провесень», який, безумовно, ще несе на собі зримі ознаки початківства?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ой піду, піду на вигін по полю,
Пригадаю день той… Мій весняний день,
Коли з батогом ішов я з чередою,
Держучи цигарку з кізяків – «купцем».
То в Сибіру, то далеко,
Тоді гнівавсь на лелеку…
Чого, дурна, принесла під стріху
Мене, не кого-небудь –
Батька дала, що ходе по шинках,
Матір, що часто скубуть…
То в Сибіру, то далеко,
У дні сірі, дні дитячі.
Вигін, поле… – Пригадаю, – радість…
Від вас пішов на заслання в тюрму,
Тоді я пізнав життя ріжнобарвність,
Панські балачки, сухозлотицю…
То в Сибіру, то далеко
У дні бурі, дні жовтневі.
Ой піду, піду на вигін по полю,
Пригадаю день той, мій весняний день,
З вітром заспіваю, йдучи з чередою,
Сучасну мою пісню – Провесень.
То в Сибіру, то далеко,
Тоді гнівавсь на Лелеку…
Якщо прийняти за автобіографічну версію, подану в цьому вірші, то наш поет, схоже, – український сибіряк, або ж сибірський українець. Й хоча, зрозуміло, це свідчення аж ніяк не документальне, з численних творів І. Дорожнього переконуємося, що безмежний російський простір художньо освоєно й представлено в його творчості сповна й глибоко ізсередини. І це, безумовно, має надавати спадщині українського письменника, який жив і творив у Росії, особливої цінності, роблячи її по-своєму ексклюзивною…
В першому і єдиному числі журналу «Нео-Ліф» (№1, 1925 р.), що його видав Союз українських пролетарських і селянських письменників в РСФРР «Село і Місто» («СіМ»), Іван Дорожній представлений як член Казахстанської філії «СіМу». В цьому ж числі «Нео-Ліфу» друкуються уривок з його повісті «Степи» (про події громадянської війни в Сибіру, на Алтаї, де жило чимало українців) та лірична поезія «Провесень» (з промовистим рефреном «То в Сибіру, то далеко…») З уміщеної на цих же шпальтах рубрики «Хроніка» дізнаємося, що Іван Дорожній був причетний до першої організаційної спроби «збирання активу українських письменників в РСФРР» , «розсипаних від Кубані до Москви і Сибіру». Ці письменники, зазначає редакційний оглядач, «блукаючи одиночками поміж одними та другими групами російської літератури, чи то як пролетарські, селянські, або «попутники» – єдналися більш менш поміж собою національним шляхом». Таке єднання відбулося спершу в рамках Московської філії «Гарту» (Москфільгарт), що проіснувала з жовтня 1923 р. по серпень 1924 р. Разом з І. Дорожнім до складу засновників цієї організації журнал зараховує також В. Гадзінського, Г. Коляду, Анищенко, Скелю.
Цікаво, що у виданій 1930 р. в Ростові над Доном книзі Ю. Тарана (П. Зайченка) «Українська література Північного Кавказу. Короткі нариси» Іван Дорожній згадується також і як ініціатор створення у 1923 р. літературної організації під назвою «Кубанська філія пролетарських письменників «Гарт» («Кубфільгарт»), до якої входили переважно студенти Кубанського українського педтехнікуму в станиці Полтавській: Ів. Дорожній, Кирило Тихий, Грицько Маруся, Пилип Прірва, Микола Промінь. А згодом, як повідомляє Ю. Таран, у зв`язку з реорганізацією «Кубфільгарту» в кубанську філію «СіМу», Іван Дорожній делегується до Центрального Бюро «Села і Міста» в Москві як представник українських письменників Кубані.
Й на цьому власне будь-які згадки про присутність І. Дорожнього в кубанському літературному середовищі уриваються. Натомість, як видно з повідомлення в «Нео-Ліфі», 1925 року він – уже член Казахстанської філії СіМу», що, схоже, засвідчувало амбіції керівництва цієї загальноросійської організації українських письменників вийти за рамки республіканської спілки й, можливо, постати в масштабі всесоюзнім. Як би там не було, але «одісея» Івана Дорожнього пролягла далеко на Схід, звідки він вже щедро черпав теми й мотиви для своєї творчості. Судячи з того, що в полі його художнього зору, творчого досвіду – й тамтешні події пореволюційні, конкретні епізоди громадянської війни на Далекому Сході, – життєва стежка письменника привела його на тихоокеанське узбережжя ще раніше. Як це відбувалося? Якими маршрутами проліг творчий шлях цього цікавого українського автора по неозорій російській замлі? – на ці питання ще належить відповісти.
Поки ж що навіть у найновішій п`ятитомній «Українській літературній енциклопедії» (т. 2, Д/К, 1990 р.) про І. Дорожнього – ані згадки. Вигідно відрізняється в цьому відношенні виданий майже вісім десятиліть років тому славнозвісний (але досі, на жаль, не перевиданий) довідник Олександра Лейтеса «Десять років української літератури» (1917-1927), т. 1-2. Харків, 1930. Тут міститься коротенька бібліографія творів І. Дорожнього (до переліку ввійшли московські видання «Прорість», п`єса «Лебедина пісня», згадувані вже публікації в журналі «Нео-Ліф»: «Степи» і «Провесень», збірки «Молодик», «Весняні зорі». Називаються також опубліковані в українській періодиці (журналах «Червоний шлях», «Життя й революція», «Молодняк» та в «Літературній газеті») рецензії на твори Івана Дорожнього, зокрема, й таких відомих на той час критиків як Ф. Якубовський, М. Доленго.
Але що стосується власне біографічної довідки про письменника – то й у Лейтеса її годі шукати! Ані словечка до життєпису: де й коли народився, де вчився, де жив-працював український письменник Іван Дорожній.
Отож, усе це ще належить з`ясувати. Й добре, що кінчики тієї дороговказної ниточки, яка повідає нам про життєві та творчі шляхи Івана Дорожнього, – вже є в наших руках. Це й уже згадувані факти його організаційно-творчої діяльності як активного учасника українського літературного життя на теренах Російської Федерації і, звичайно ж, самі книги, поодинокі публікації письменника в українських та російських часописах 1920-х рр.
Маємо знати життєві та творчі витоки, шляхи-дороги талановитого автора.
Ось як не без властивого йому максималізму відзначив небуденність з`яви Івана Дорожнього в тогочасній українській літературі у своїй передмові до книги «Молодик» Валер`ян Поліщук: «…Твори Дорожнього… на нашому молодняцькому, безбарвному тлі треба виділити хоч за їх добру тенденцію.
На тлі, що позначається хуторянською випещеністю й угодовством художніх форм: неокласичної сухопарости з частиною ваплітянської мелодійно-занудистої симболіки та вуспівським поетичним середняцтвом з улюбленими мелодіями радянських гітаристів од поезії, – на цьому тлі твори Дорожнього… відрізняються густим і низинним складом мови та майже пісенною просто-народною ритмікою, прагненням вирватися з тупіка української журнальної поетичної кошари». На думку В. Поліщука, Іван Дорожній, як і ще один автор збірки «Молодик» М. Туган-Барановський, «стремлять зруйнувати канони пересічности в художніх формах – і в тому їх молодість».
Отже, судячи з цієї передмови, на час її написання (18 серпня 1927 р.) Іван Дорожній належав до «молодих авторів», яких авангардист Поліщук закликає вітати так щиро, «як вітають авангард у поступі, як вітають піонерів нового життя».
Життєві шляхи його справді пролягли по Далекому Сході та на Алтаї. З автобіографії поета дізнаємося: «Отец мой крестьянин-бедняк, был выслан в 1904 в Сибирь, мать домашняя хозяйка. До 1926 я жил в Сибири. В 1918 был красным партизаном на Алтае. В 1920-21 был в Красной Армии в первом революционном полку, три месяца занимал должность комиссара полка, а затем опять был в партизанах до октября 1921…»
Ось звідки, як також і від перебування в тривалому відрядженні в Казахстані (м. Кзил-Орда), в його творчості виразно звучали сибірсько-орієнтальні мотиви. В середині двадцятих років устиг попрацювати директором українського педтехнікуму в станиці Полтавській на Кубані, очолив там філію «Гарту». Перебуваючи в Москві, навчався в Академії комуністичної просвіти, співпрацював з організацією українських письменників «СіM» («Село і Mістo»), був заступником голови московської письменницької організації (українська секція). Закінчив інститут червоної професури в Харкові, вчителював, викладав у педтехнікумі ім. Г. Сковороди, в Інституті профосвіти. З 1935 – завідував кафедрою Вінницького педінституту.
Того ж року був заарештований. На той час вже були зліквідовані всі осередки українського літературного життя в Росії, до яких був причетний Іван Дорожній, піддано репресіям і страчено одного з колишніх очільників московського «СіМу» Костя Буревія (Едварда Стріху). Івана Дорожнього також засудили до розстрілу, який замінили десятирічним ув’язненням у виправно-трудових таборах (Соловки). Втім, як стало відомо лише наприкінці 1990-х років, рішенням особливої трійки Управління НКВД Ленінградської області від 9 жовтня 1937 р. вирок було переглянуто і 3 листопада 1937 поет таки був розстріляний у Сандармоху в один день з іншими в’язнями Соловецького табору – Миколою Зеровим, Миколою Кулішем, Лесем Курбасом, Павлом Филиповичем, Валер`яном Поліщуком, Валеріаном Підмогильним, Михайлом Яловим, Григорієм Епіком та іншими видатними діячами української культури, зокрема, й тими її яскравими представниками, що, як і Іван Дорожній, працювали на діаспорному полі в Російській Федерації. Всім їм, як засвідчує «Дело №103010-37 Оперативной части Соловецкой тюрьмы ГУГБ НКВД СССР на 134 человека украинских буржуазних националистов, осуждённых на разные сроки за к.-р. националистическую, шпионскую и террористическую деятельность на Украине, которые, оставаясь на прежних к.р. позициях, продолжая к.-р. шпионскую террористическую деятельность, создали к.-р. организацию «Всеукраинский центральный блок», було відмовлено у праві на життя. Віднайдений науково-дослідним центром «Меморіал» (Санкт-Петербург) у кадебістських архівах розстрільний список подає скупі й, здається, не у всьому точні біографічні дані про письменника: «ДОРОЖНЫЙ-МИНЕНКО Иван Дмитриевич. 1897, Бойковка Полтавской губернии. Литератор, доцент (Киев), член ВКП /б/. Приговорён к расстрелу с заменой на 10 лет ИТЛ (22.10.1935; ст. 54-8, 11 УК УССР; ВТ Киевского военного округа)».
Повертаючись же до життєпису поета, додамо що, як з`ясувалося, справжнє його прізвище – Іван Міненко. Народився 07. 01. 1897 в слободі Бойківка колишньої Полтавської губернії.
Нижче подаємо фрагменти з виданої в Москві 1926 р. коштом автора книги «Прорість» та деякі інші твори Ів. Дорожнього.
«Прорість», яка не в`яне
«Прорість». Москва.
Видання має 100 сторінок, зазначений наклад – 3000 прим. Книга містить рекламне повідомлення: у Москві готується до друку поема автора «Потяг смерті», 32 стор., наклад – 1000 прим. Дивно, щоправда, виглядає в 1926 році посилання на час виходу очікуваної (згідно анонсу) книги – 1925 рік…
«Прорість» – збірка своєрідних поезій у прозі, що їх можна ще визначити як прозові ритмізовані мініатюри. Твори ці лірично наснажені, експериментальні, вельми самобутні за своєю формою, що одразу ж відзначила критика.
Десь мініатюри Дорожнього нагадують раннього Тичину («Очерети стрункоясні клонять голову – до рясту…»), десь – Коцюбинського («Приїзди скоріше, друже.. Я нездужаю, тяжко нездужаю»), в чомусь схожі на ремінсценції народних пісень («По полю-поленьку широкому…»). В багатьох мініатюрах звучить характерний для автора мотив подорожі, вічна тема блудного сина («Я поїду на чужину…»).
Зазначено місце та рік написання окремих творів, що, як на читацьке сприймання, дає уявлення про неабиякий географічний осяг авторських спостережень та їх драматичну хронографію: Москва, Кубань (1925),Сибір-Павлодар (1918), Баку (1926), Алтай (1918), Н. Київське, Далекий Схід (1919)…
Судячи зі змісту, в мініатюрах виразно звучать і автобіографічні мотиви: ліричному героєві (авторові?) доводилося й воювати під час громадянської в Сибіру, і перебувати в ув`язненні… Разом з тим у ліричних новелетках, попри їхню неабияку емоційну наснаженість та експресивність, не простежуються чіткі політичні акценти, і якщо згадуються трагічні колізії громадянської війни, «червоні орли» або ж «бандити», то автор не поспішає декларувати однозначні оцінки, але імпульсивно й рвучко, а подекуди й відсторонено «об`єктивом», наче в спалахах фотозйомки, відтворює, драматизм тих подій: «Стану я… Подивлюся на Далекий Схід… Скілько нас покладено мертвяками? Без труни, без ями в купи-ожеред. Тілько вітер плакав… Тихий Океан сунув грізним шквалом на Повстання».
Цікаво, що в сповнених особливого драматизму далекосхідних сюжетах своїх новелеток Іван Дорожній виступає, як на мій погляд, попередником Івана Багряного з його «Тигроловами». Особливо показова тут мініатюра 75 («Горить вогонь полум`ям сонливим…»).
Схильний до образних узагальнень, одначе уважний і до конкретики факту, поет в цих текстах наче змагається з документалістом. Намагання послідовної (хронометрично?) фіксації подій прочитується й у формі подачі мініатюр «Прорості»: всі вони пронумеровані – їх вісімдесят.
Невдовзі після того, як збірка побачила світ, Михайло Доленго в №12 журналу «Червоний шлях» так відгукнувся на своєрідну прозу «СіМ»івського автора: форма тих творів «запозичена в народної пісні та в її сучасній міській інтерпретації», «крім селянських українських мотивів, є чимало екзотичних, східних», «є мотиви міські, навіть футуризовані – «в голові московські вулиці, скандально переплутались…», автор виявляє нахил до вишукування нових сюжетів у ліриці». І нарешті: «Форма поезій І. Дорожнього …своєрідна, і їй не можна відмовити в музичности… Невеличку збірочку його можна вважати за позитивне явище в сьогорічній літературі».
Перечитуємо рядки з цієї непересічної книги через дев`ять десятиліть – й переконуємось: а талановита «Прорість» таки не в`яне…
4.
Стану я… Подивлюся на Далекий Схід. Рідні мої браття… Дорогий нарід…. Тепер синьо… Давньо… Спогади сумні. Скілько нас покладено мертвяками? Без труни, без ями в купи-ожеред.
Тілько вітер плакав. Дув скажено… Тілько в просідь, п`яно… Тихий Океан сунув грізним шквалом на Повстання. Ми роззуті… голі… В таборі японськім. Падаєм під балками, а балки носимо.
За що батогами катовано нас? За яку провину? А в який це раз?!
6.
Я народився в степу золотому. В ніченьку темну болиголову. Мати хороша була подорожниця, пісень нашептала в голову: будеш зростати ходячи по людях… Щастя спізнавати одиноке всюди. На вигоні чужому, на чужій молочі ганяючи коней погоничем.
Мати чудова була подорожниця. Виріс я… Виріс… Та на чиюсь голову.
8.
Я йду… Зустріну любоньку. Драстуй, дружино, сонголубиця! Не сумуй, не плач по зустрічі, я люблю тебе, зозулечко, по простому, степовому, як колись.
Я горю вогнем-тайгою.
Мрію бором, мрію бором….
Що як беркут, над явором на Далекім Сході.
Не сумуй, не плач, не майся…
Я ні з ким так не кохався як з тобою, чарівною в хвилях океану…
10.
Приїзди, скоріше, друже…
Я нездужаю, тяжко нездужаю.
В голові – московські вулиці, скандально переплутались.
І як не ходжу бульваром, не цілуюсь у жмурках з черешнею…
А падаю… Все падаю на брукову неприємність.
А ві сні плачу за Вагнером, жаль такого лебедя… Слізно…
Душе моя, ну, як за нелюбим.
21
Проспівали півні на зорі… А замети в степу снігові.
Ой, не п`яніть, не п`яніть… Вином білим не поїть.
Дайте змогу не спиватись вин!..
Серцем юним полюбить пісні…
Ой пісні, пісні, весілля новини.
Трав зелених радості.
Дайте змогу не п`янитись у снігах, під гру фуги на цимбалах.
Павлодар. 1918 р. Сибір
39.
Очерети стрункоясні клонять голову – до рясту,
та в музичнім переливі:
Здорово дні ясновродливі.
Клонем голову шовкову…
Хліб та сіль вам. Хліб та сіль.
54.
Я поїду на чужину, запитаю свого сина: – Гей, скажи, якого броду шукати треба по народу. На якому на коні виїзджати по весні… Щоб свою, свою судьбу не впустити з рук.
– Гей, повідай рідну правду, про героїв, конокрадів, що як ніч, та по степах, всі вигулюють на конях…
На великій, на дорозі, зустрічають подорожніх.
– Гей, синочку, любий брате, поучи бурлакувати, щоб по дикому шляху, не пропасти від звірюк…
Та по синій по діброві не блукатись здорово. Все розкаже мій синочок.
Буде празничок.
62.
Червоні стрільці
По полю-поленьку широкому, широкому полю… Їдуть молоді, червоні орли – червоні. Попереду ватажок, товариш, отаман на білому коні вогневому.
– Гей, хлопці-молодці, молодці, та ще й молодці, відточуймо мечі, багнети та списи та літунами полинемо, під хмари. На ворога воріженька, що бореться з нами.
Що в злоті голова, черево в сріблі, руки-ноги в крові…
Гей хлопці, молодці, молодці та ще й молодці червонозорі.
– Чому нам не повстать?
Чому зміюці не відірвати голову? Чому, товариші?
І відгукнулись молодці:
– Чому нам не повстать?!
Чому нам не повстать?!
Чому нам не повстать?!
Ми молоді, за нами сила…
Ми молоді, за нами сила…
– Чому під хмари не полинуть?! На схід один… На схід другий… На схід ще й третій, четвертий на північ, а на південь та на захід парами побрались. Хмара хмароньку закрила…
– Потеклася кров по світу, по всесвіту білому. – Ой та й боротьба завзята. – Ой та й боротьба.
69.
Сучан
Сьогодні круків-круків. Похмуро-пасмурно. Степи заплакані, як після снів важких, степи заплакані каравано-сумом-самумом як перед війною.
Золотими стежками осени в листі первоцвітнім хожу рознаряжений, мріючи Сучаном, перед заходом сонця понад Су-Дайрою в Казакстані.
Листя – сріблисте. Хвилі – як листя в кружінні-кружінні, болінні – музичнім. Листя вогнисте.
Хвилі – шовк Осакотокійський на виставці всесвіту в Японії.
Мрію Сучаном. Сонце очі злипає. Спатки.
Сонце – японець Аната… сонце за океаном… Сонце п`яненьке від сакі, сонце іде в Нагасакі, Антанту бачить – генералів.
Мрію Сучаном. Хребет Сухоталін. Під`йомна машина на кручу здіймає нас в вагонетках, маленьких, прудких. Свистом висвистують колісчатка, б`ють по рельсах акордом, а поруч дуби мовчазні. Верхів`я грізні бору. А поруч тайга сибірська, провалля – низи-безодня; лунають прозорочисто, на полустанках гудки… Лунає пісня бору, а в неї наш вільний спів: «Гей, дамо прочухана японцям. Повчимо хунгузів».
Золотими стежками осени в листі первоцвітнім.
75.
Горить вогонь полум`ям сонливим. В вагоні – мряка-сум. Залізну пічку ватагою вкружили сорочки заложників. Рядами – луск. До долу паразититів!
На підлогу холодну, крижану!.. Далекий шлях потягом транзитним встилає людом закоцюблим. І хто дізна Байкалу синю просинь? Сльозу в бурані на морозі? Вагон з клеймом п`ятикутньозорим, розмальованим мізком невідомих героїв?
Хто пісню потім про верхів`я гори, буран скажений, люту спеку – складе, як мороз узори на вагоні смертників?
77.
На Кубані
Як пливли плавнями-плавнями, хлопці молодці удалі: – Гей, широкими степами, між осель, та хуторами хлопці байдами. Гей, голяночко, як плесо. Квітчай в роси очерет. Гей, гуляйте, хлопці наші, ніч наша, та й наш день.
Світи прядивом у воду, що бандити?..
Не біда. Без рушниць, гармат постоймо.
Нас бандити не встрашать!
«Лебедина пісня»
Так назвав Іван Дорожній свою п`єсу, що її жанр автор уточнив як «драматичний нарис до історії революційного руху на Далекому Сході». Виданий у Москві 1926 року, цей твір засвідчує немалу (й досі належним чином не вивчену та не поціновану) роль далекосхідних українців у складних суспільно-політичних, державотворчих процесах Примор`я та Приамурщини після 1917 року, в яких, схоже, діяльну участь брав і сам автор. Хоч його драматичний нарис і не відзначається сюжетною довершеністю, він все ж дає уявлення про тамтешнє українське середовище, яке не тільки було активно задіяне в громадянській війні, в партизанській боротьбі з японцями на Далекому Сході, але й жило власними національними колізіями, суспільно-політичними мріяннями та пориваннями.
В першій картині п`єси «Лебедина пісня» подається гостра дискусія про українство, що точиться між головними героями – Юрком Мовою та Оксаною. При чому домінують тут гострі безсторонні оцінки-характеристики, що їх формулює Юрко Мова: «Я не люблю українців. Народ хвалько. Продажна публіка. Він тебе буде обзивати генієм і вішатиме на шибеницю… Буде визнавати тебе богом, і одночасно топтати в багно… Душити.
Годі апостольства. Набридло. Подивись он на представників рідної культури. Які вони вбогі. Юди.
Кобзар. Вчитель. Лікар… Та де в них почуття? Це народ, що розуміється в кошарі…»
Такі жорсткі й однозначні потрактування не сприймаються Оксаною, не всі їх поділятиме і читач, однак висловлений в них авторський критицизм, наче холодний душ, змиває піну національної пихи та самовдоволення, змушує задумуватися над невідворотними проблемами розвитку народної етики та культури.
Картини друга («Карцер. В`язні-смертники») та третя (сцена в монастирській келії) присвячені перипетіям громадянської війни та боротьби з японською інтервенцією на Далекому Сході – темі для української літератури, безумовно, свіжій та неосвоєній. Тож введення в сучасний літературний обіг творчого доробку Івана Дорожнього здатне суттєвою мірою посприяти заповненню цієї прогалини в історії нашого красного письменства.
«ВЕСНЯНІ ЗОРІ»
Книга новел і оповідань Івана Дорожнього «Весняні зорі» побачила світ у Харкові (1929 р.) як «видання автора», накладом – 3000 прим. Знов, як і в «Прорості», судячи зі змісту окремих творів, спостерігаємо в них виразні автобіографічні мотиви (новела «Калмагал» про Кубань, повість «Весняні зорі»).
Також можна говорити про зумисне занижений соціальний пафос, скептицизм і навіть критицизм автора в ставленні до революційних зрушень. Схвально відгукуючись на появу цієї книги, «Літературна газета» в рецензії, підписаній – «Ів. Р.», наголошує, що автор «уникає карколомних експериментів з своїм словом, а, приглядаючись до життя, вивчає його». Показове в цьому cенсі оповідання «Коли надходить травень» про сумну долю «замученої злиднями істоти». Йдеться в ньому про колишнього командира Червоної армії «пана Ре-ке-пе», а тепер – «подивіться на нього. І не віриться… Галасає щодня по вулицях. Воює з дітворою… – ні родини, ні кутка». І тут же: «Наближалося тріюмфальне свято травня». Так, революція охоче пожирає своїх героїв, – стверджує логікою своїх образів автор. Та питання переростає встановлені рамки: «А чи зробила революція щасливим народ?»
В оповіданні «Повідь серця» Іван Дорожній сміливо порушує болючу тему української історичної пам`яті. Сварка, або як сказали б сьогодні, історична дискусія між селянами Причепилівки та Перещепної, які мають різні точки зору на події Шведчини та на Мазепу, набуває в оповіданні значення мало не символу донині неподоланої ідейної розшарпаності українського суспільства в поглядах на власну трагічну історію:
– Заждіть, заждіть!.. Ми вам ще докажемо, як з царем Петром воду пити у Причепилівці, як з гетьманом Мазепою ходити на Охтирські полки».
В опублікованому 1929 р. «Літературною газетою» (№16) відгуку на збірку «Весняні зорі» автор рецензії, що підписався як «Ів. Р» (гадаємо, що це міг бути Іван Розумієнко з Кубані) зазначається, що «почавши свою літературну діяльність з поезій і зазнавши гострого осуду з боку критики, Ів.Дорожній пробує свої сили в галузі художньої прози, написавши оповідання «Степи» (надруковане в московському журналі «НеоЛіф» – В.К.), а згодом цю збірку оповідань», в яких уже «уникає карколомних експериментів з своїм словом, а приглядаючись до життя, вивчає його…»
Особливості художнього стилю, географічний колорит і певну екзотичність заснованих на автобіографізмі драматичних сюжетів у творах Івана Дорожнього, та, власне й сильний, правдолюбний характер автора досить яскраво ілюструє новелетка «На п`яте квітня», вміщена в книзі «Весняні зорі».
НА П`ЯТЕ КВІТНЯ
Фрагмент
Як не згадати рожевий Суйфун на Зеленому Клині. Прудкі хвилі Сучану; б`ються вони в груди велетням – свідкам океанським – «Сестрі та братові» (село Олександрівське).
Ще й тепер квітень у спогадах – залізний наступ японців на гарнізони Владивосток, Уссурійськ, Спаськ, Іман та Хабарівськ.
Ще й тепер багнети – ножі лютого ворога – не дають мені спокою. Сняться друзі загонів Думкіна, Корфа й товариша Цоя (це в Кореї, над озером Ханка).
Ми партизанили. Ми билися з ворогом… Їли чумізу, редьку солону, запивали водою холодною з джерел свободи, спочивали по фанзах бідних, обдертих, корейських, звеселялися, п`ючи сулю на радощах перемоги часткової, як уміли втішали корейську матір-страдницю, що тужила за своїми синами від ранку до ранку, припадаючи до каменю холодного в сопках.
Ми з рук матері брали прапор Червоний (її синів), вишитий слізьми, мовчки залишали корейку стару на руїнах, відважно йдучи на бої: човнами – по Суйфуну, байдаками – по Ханці.
Образ матері тривожить серце моє, хоч дев`ять років пройшло з того часу, як на військо наше нападали генерали японські з крейсерами й салдатами.
Як боєць, я готовий завжди йти на перший поклик матері для допомоги й рятунку, тільки хай заграє бойова марсельєза.
Я не проситиму хліба у моря, як було це колись в давнину, стаючи на коліна, якщо ворог здолає, пісень на показ не співатиму і не плакатиму.
ВІРШІ І. ДОРОЖНЬОГО З КНИГИ «МОЛОДИК»
Вірші. Передмова Валер`яна Поліщука. Оформлення Василя Єрмилова. Видання авторів. Харків-1927. Тир. 2000.
***
Я пригадую сніг… білі ночі
Прощання… сльози дівочі…
Сльози мої… кришталі наївні…
Ах, це далеко, в Сибіру,
Скаржилась віхола,
Танцювала п`яненька,
Сніжинками падала, крапельками з неба.
Вітер-п`яниця на бубна грав…
Як у заслонки сліпець вибивав!
«А, розлюбила! Забула посвяту!
Метеликом впала на ниву сріблясту…
Шпори та дзенькіт. Бали-танго.
Ну, прощавай… навіки пішов:
Скаржилась віхола, бешкетувала,
Я ж, в невідомість ідучи, плакав…
А по дорозі братів зустрічав,
На телеграфних стовпах розіп`ятих.
*
Чорний ворон над моїм вікном
Криком б`є, по вітах клену…
Ворон хвору голову докору
Кладе на сніг крізь сон.
Ворон хворо
Старим побитим дзьобом,
П`ючи в утомі цілющу воду,
Як мандрівник краю невідомого,
Над кленом в сутінь вечерову
Ворожить про майбутність Сходу.
Ворожить ворон дзьобом,
Чорний ворон над моїм вікном.
Чи не провіщення вже недалеких тридцятих з їх воронами-«воронками» оці сповнені трагізму рядки?
Як і в драмі «Лебедина пісня», де словами свого героя (Леоніда) автор промовляє сокровенне: «Ворог лютий – звір – ненажера може вивести – як в росход виведено по трафарету. На зорці… В полі… Під березками…
Все можливо. Тебе везуть. Осінь. Темний день. Смуток. Над тобою знущаються. Ось дивіться… Смертник… Падає від вітру… Щеня… ось, ось, дивіться!»
А возитимуть довго, довго… Ешелон за ешелоном спускатимуть з одкосу. А годувать погано будуть, щоб тиф-цинга скоріш опанували…
А помиратиме багато вдач, що мають мягку душу-тіло…
43 повісти… 43 поеми…
43 етапи, коли тебе, затравленого, як вовка садять:
«Покірливо гни голову. Виконуй роспорядок. Рий мерзлу землю, голий, босий… віднось на цвинтар товаришів, крейдою обливши, заховай… А потім знову – другого, третього, десятого. А потім заховають і тебе. Сістема… Одна нудота!
Прокляті кати!».
В тридцяті роки й усі наступні вісімдесят років ім`я Івана Дорожнього та його творчість оповиті глухим мовчанням. Можна здогадуватися, що його життєвий шлях, як і творчі долі багатьох представників українського письменства, обірвали «прокляті кати» часів сталінського терору.
А все ж нам залишилася «Прорість», яка не в`яне, й непогасле світло «Весняних зір» долинає до сучасників крізь імлу забуття, закликаючи спізнати далекі шляхи й драматичні перехрестя Івана Дорожнього – одного з багатьох трудівників на ниві українського письменства, які творили на теренах Російської Федерації.
Вірші Івана Дорожнього різних років
***
Я народився в степу золотому
в ніченьку темну болиголову.
Мати хороша була подорожниця,
пісень нашептала в голову:
будеш зростати ходячи по людях…
Щастя спізнавати одиноке всюди.
На вигоні чужому, на чужій молочі
ганяючи коней погоничем.
Мати чудова була подорожниця.
Виріс я… Виріс…
Та на чиюсь голову.
***
Приїзди, скоріше, друже…
Я нездужаю, тяжко нездужаю.
В голові – московські вулиці, скандально переплутались.
І як не ходжу бульваром, не цілуюсь у жмурках з черешнею…
А падаю… Все падаю на брукову неприємність.
А ві сні плачу за Вагнером, жаль такого лебедя… Слізно…
Душе моя, ну, як за нелюбим.
***
Загубило сонце коромисло,
беручи місяцем воду,
в полі осінньо-пожовклому, між околків…
Граючись, трави, у коників,
спіткнувшись, упали до озера:
– Гей, гукають, прозорість!
Гуляймо до нового сонця!
***
Синя шапка на березі инію…
Місяць ранковий на небі сизий…
А на вигоні вітряк понуро дума думу:
Правду кажуть люди людям…
Прийде старість – нудно. Болять
Кістки та поясниця…Болять ребра.
Куди діть себе?
***
Цілу ніч проплакала осінь
рвучи на небі волосся;
а на рано вмилася снігом, ступаючи босоніж.
А на рано – протерши очі,
припала до тополі:
– Тополенько, доленько,
погано голому та босому…
Ніби за літо в шинку пропито молодість всю…
Ніби обпилася самогону на бабиних поминках.
***
В голові – одуд степовий.
– Не спивайтесь, зорі весняні.
Не спивайтесь, трави шовкорясі…
Бо не бувать добра… Ой не бувать.
Так важко п’яному від сонця.
***
Вечір. Тиша. Вербна тонь.
Хмари низько, низько – сонні.
Обрій млосно темний дикуном ось, ось,
звихриться сполохом…
Ось, ось ударить на голову берез…
Порве крайчасті рядна, до сучків порве…
Стане плакать п’яний, знервований пияка:
«Яка пропаща далеч. Мряка».
Стане город в шумі гнати вперед – дзвін.
І знов тиша… Вечір… Ніч…
***
Коли люди мають любовниць…
о, яка напасть!..
Коли люди ніколи нічого не люблять – це жах!..
Коли ж я люблю…
Та «я», як любовниця людська – це щастя.
О, глупа приємність…
О, дике узгір’я бажань…
Нене, природо, навіщо жахливо караєш.
Паруси рвеш у морі на шмаття…
Мене, як той парус, шматуєш б’ючи серцем –
об скелю на радість бакланові.
М. М. М.
Принесла телеграма вістку:
«Не чекай мене – не приїду».
Нудно в Москві хворому…
А поїду по морю Чорному…
Там я на байді на хвилях гулятиму вільно-привільно.
А як сумно піду до тополі…
Покличу гірського сокола.
Скажу: Соколе, брате…
Розваж мою тугу крилату…
Та скажи словечко милому.
Хай не кохає нікого.
Хай не блукає по бульварах.
Хай не спивається ранком.
Люблю я друга, любитиму…
В морі любов оту питиму.
Принесла телеграма вістку.
А я не знаю… Чи вірить.
Втома
Переливає переливом місяць в воду.
Така втома…
Далечінь, що сон дитячий…
Мрійно-млосний…
Небо – леді кучерява та прозора,
що востаннє на піано гра Бетховена…
Та Bravissimo під ритм гармоній б’є поклони…
Небо – леді.
А земля сліпець, старчиха, з костурмою…
В лахмах, дранті – та з собакою.
Переливає переливом місяць в воду…
Така втома.
***
Я не люблю тебе, бездушну та жорстоку,
Морська глибінь – безодне.
Я не люблю тебе, дружино кароока,
Як примару холодну, –
Коли п’янієш люто в морі,
Женучись за шквалом,
Коли листи твої безкровні
Скребуть по серці ралом.
Я не люблю тебе, черству, солону,
Ах, мріє… повідь…
Коли в очах сумних монгольських
І кара й злоба.
***
Тричі пролітала переді мною ластівка,
Грала гарно-гарно, наказувала:
«Нападуть бандити в діброві під літо…
Ножами пошматують груди та ще й тіло…
Та дадуть цигарку покадить у травах,
Щоб краще було помирать.
Як тільки кружлятиме попіл,
А сами – на коні в перегони в поле…
Тоді прийде на ніч чорнява дівчина,
Поразку заговорить слізьми,
Окропить водою вечеровою,
В груди повно-повно наллє любови».
Тричі пролітала переді мною ластівка
Грала гарно-гарно, наказувала.
***
Теплосиній вечір припав до черешень.
В похилій задумі снігу в’яжуться мережі синьо-сині,
Мережі, як в хатньому теплі.
В’яжуться мережі до верби-черешні,
Де гілля сухого, голого, як вечірня осінь,
В’яжуться, як в просинь, теплоємнім кольором.
Теплосиній вечір припав до черешень.
Добрий вечір.
Добрий вечір.
Підготував Віталій Крикуненко (Росія)
Від редакції
У наступних числах плануємо подати чергові нотатки Віталія Крикуненка про літературне життя в східній діаспорі, зокрема, про майже невідому нам творчість раннього Василя Барки (Очерет) часів його перебування на Кубані, Костя Буревія, Гео Коляди, про українське літературне життя (творчі осередки, періодичні й книжкові видання) на Північному Кавказі, в Москві, на Поволжі (1920-і –поч. 1930– рр.).