Вірую в безсмертя доброї душі

163

Юрію Хорунжому – 75

Незабутній Юрію! Стою перед гробом, де ти лежиш  – почорнілий, змучений раковою бідою, у
вічному мовчанні… Добрався до Банкової з Валентиною, дружиною письменника
Василя Шевчука, у цю невеличку кімнату Спілки, яка стала місцем прощання – ми
були твої колеги по журналу «Україна». Надворі 
морозно, початок грудня 2007 року, та й тут холодно, понуро, як і на
душі. Промовляє тодішній очільник київських письменників Віктор Баранов, потім
до слова запрошена Павла Іванівна Рогова, директор бібліотеки імені В.Сухомлинського,
де ти не раз презентував свої унікальні історичні видання. Букет червоних
троянд у руках жінки кричить про втрату, слова 
крають серце. У коридорі, як чужак, 
тулиться голова Спілки Яворівський. Баранов кивком голови  його також запрошує до слова – той задкує й
зникає – і слава Богу, Юрію, не переживай, що в цього багатоверстальника не
вистачило кількох слів для тебе – він їх береже для свого вихваляння…

У такі хвилини в нас чомусь не вистачає саме тих слів, які
важливо сказати близькій людині в далеку дорогу, але залишається спомин. Він як
марево – повертається, зникає, але раз-від-разу тривожить душу незабутньою
зустріччю, вчинком, подією. Ось і я сповнив, Юрію…

Сиджу в залі другого поверху Спілки письменників, на
столичній вулиці Банковій – ти, Юрко, презентуєш  громадський та літературний журнал
Всеукраїнського Товариства репресованих «Зона». Тут зібралися  твої однодумці, члени редколегії видання –
Пантелеймон Василевський, Василь Гурдзман, Володимир Косовський, Левко
Лук’яненко, Євген Пронюк, Євген Чередниченко, колишні політв’язні, шанувальники
твоєї творчості.

 Ще далекого 1967 року
у видавництві «Молодь» вийшла твоя перша повість з життя і праці геологів під
назвою «Вісім місяців – лише мить». Разом із тобою пораділи та підтримали
творче починання перекладач і літературознавець Григорій  Кочур, поет Василь Стус, Іван Дзюба і
редактор книжки Юрко Бадзьо. Тому, знаю, завжди свою презентацію ти присвячуєш
тим людям.

Розповідаєш про тисячі невинних, які  томилися й томляться в тюрмах, про те, що
варто було б написати про них, надрукувати спогади, власне, й ради цього
започатковано «Зону».  Неспроста взяв й
епіграф до часопису – Стусові рядки: «Народе мій, до тебе я ще верну//Як в
смерті обернуся до життя// Своїм стражденним і незлим обличчям».

Я  тоді втратив нитку
розповіді, аж раптом  прозвучало із твоїх
уст слово «Бабин Яр», і  я прислухався –
що ж можна  ще нового сказати після
Анатолія Кузнєцова? А ти, посилаючись на архівні пошуки, яким присвятив
неймовірно багато часу, вів мову про факти, які нікого не залишають байдужими.

– «Бермудський трикутник» Києва, – кажеш, обіпершись лівою
рукою на край столу й робиш для нас відкриття, –  утворений його трьома «Б» — Бабиним Яром,
Биківнею і Березанню, довгий час і з різних причин залишався під неписаною
офіційною забороною. Спочатку Бабин Яр, де чекісти ховали розстріляних
контрреволюціонерів, відкрився очам киян, коли 1920 року до Києва прийшли
недовго денікінці. Ним же, Бабиним Яром, Б-трикутник Києва восени 1941року
завершується. Тоді, залишаючи 18 вересня Київ і 21 вересня Дарницю, чекісти
розстріляли у Биківні останню групу «ворогів народу». Німці ж, ліквідувавши 29
вересня Баришівський котел оточення 4-х радянських армій, включно з полком НКВД
і народними ополченцями з епіцентром у Борщеві, армією перейшли до
призупиненого Києвом наступу на Москву, а гестапо — до розстрілу у Бабиному Яру
єврейського населення Києва. А 18 вересня 1941 року розпочалася Березанська
трагедія захисників Києва, які більше двох місяців тримали героїчну оборону.  Отже, більш ніж 60 років тому — 21 вересня
1941року – припиняє своє страхітливе функціювання Биківня, а 29 вересня
німецьке військове командування доповідає Гітлеру про ліквідацію Баришівського
котла, і того ж дня нові окупанти Києва розстрілюють у Бабиному Яру кілька
десятків тисяч євреїв…

Десь підсвідомо я розумію, чому ти взявся за такі непрості
теми, пов’язані з репресіями, незаконно засудженими, стукаючись до архівів КДБ,
потайки зустрічаючись із політв’язнями й всіляко їх підтримуючи. Батько! Так,
це твоя пам’ять про свого, як кажеш ніжно, «тата», також письменника, Михайла
Івановича Хорунжого,  викладача
української мови і літератури у вищих і середніх навчальних закладах Херсона,
Сум і Києва. Вже покійного.

Михайло Іванович 
двічі зазнав політичних репресій — у 1929—1930 роках (у «справі СВУ») і
у 1946—1956 роках за «критику колгоспного ладу, розкуркулювання, сталінської
політики в національному питанні, політичних репресій, а також причетність до
ОУН». Зрозуміло, що ти доклав чимало зусиль, аби батькове ім’я стало чистим як
джерельна вода, і він був реабілітований. Колись ти зізнався Ларисі
Брюховецькій:  «Мій тато, Хорунжий
Михайло Іванович, 1923 року закінчив Херсонський педагогічний інститут з
дипломом викладача української мови і літератури. Викладав там, був заступником
голови окружного (обласного) Бюро українізації. За свою активність поплатився,
1929-го його притягнули до слідства у так званій справі Спілки визволення
України. Півроку тримали в «допрі» (в’язниці), але за бездоказовістю
звинувачень не засудили, а вислали з прикордонної Херсонщини. Відтоді почалися
його і родини поневіряння у пошуках роботи. 1937-го, коли я народився, по нього
приходили в Києві, щоб заарештувати, але ми тоді гостювали в Запорізькій
області у мого діда по матері, чекісти не знайшли тата, а далі чи забули про
нього, чи просто «гнали план», для них мала значення кількість заарештованих, а
не конкретна особа. Та згадали аж 1946-го, заарештували 22 травня, саме в
Шевченків день, вели слідство на Володимирській, 33, відправили до
Лук’янівської в’язниці, а тоді засудили на 10 років позбавлення волі за
«антирадянські і націоналістичні» настрої й запроторили на північ, до Комі,
міста Інти, де він гарував на шахтах. Повернувся до Києва 1957-го. Отож частина
мого дитинства і юність минали без батьківської опіки. За цей час я скінчив сім
класів 95-ї школи і Київський геологорозвідувальний технікум, устиг три роки
попрацювати в експедиції на території Московського буровугільного басейну».

Сьогодні, коли ти вже в далеких світах, скажу про часопис
«Зона»,  що його ти редагував 15 років:
побачили світ 20 чисел загальною кількістю журнальних сторінок понад 5 тисяч.
Знаю, тебе не раз  запитували: «Нащо тобі
здалися такі щоденні клопоти?» Так може здатися збоку – а справді, навіщо?
Адже, редагуючи, вчитуючись у ті матеріали, що надходили до редакції від
потерпілих від комуністичного режиму, тобі доводилося пропускати через свій
розум і серце ті страшні муки, поневіряння, трагедії людей… На це ти
відповідаєш  словами героя бельгійського
письменника Шарля де Костера – Тіля Уленшпігеля, який на запитання, що його
примушує боротися за свободу свого народу, відповідав: «Попіл Клааса стукає в
моє серце», попіл батька, спаленого на кострищі ворогами. Отож і попіл  батька, Михайла Івановича Хорунжого, який
пройшов усі кола пекла сталінських таборів, попіл мільйонів-мільйонів
політичних в’язнів-українців щосекундно стукали в твоє серце…

На запитання: «Чому ти, інженер, взявся за перо?», скупо
відповідав: «Ті кривди, які побачив під час експедицій в містах і селах
колишнього Союзу, злидні, виступ Микити Хрущова з розкриттям злочинів
сталінізму, і, напевно, спрацювали татові гени… Адже він мав літературний
хист, який не вдалося реалізувати через тодішні обставини».

…Справді, починав ти, Юрію Михайловичу, з творів про
геологів і геофізиків, але, певно, праця пошуковця земних надр за духом близька
до розвідників нашої історії, тому й прихилився до цього спрямування. Ще 1951
року вступив до Київського геологорозвідувального технікуму, а після  закінчення 1954-го направлений на роботу до
Тульської геофізичної експедиції. Маючи вольовий характер й бажання навчатися,
заочно підвищував професійний  рівень в
Московському інституті нафтохімічної і газової промисловості ім. Губкіна.
Трудився  в геофізичних і геологічних
експедиціях на території Росії, Казахстану, України. Але у вільний час своє
брала творчість – одна за одною з’являться твої книжки – «Дзвонити тричі»
(1971), «Давні мелодії» (1971), «Дивний камінь» (1976), «Шість балів за
впертість» (1982)…

…Коли ми працювали у журналі «Україна», ти мені
зізнався  – безпосереднім поштовхом  до написання історичних книжок було
прочитання трилогії Михайла Старицького «Богдан Хмельницький». І це захоплення
минувшиною України, її «білими плямами», бажанням докопатися об’єктивної
істини  давалося тобі  вечорами після геофізичних спостережень на
легендарному козацькому острові Хортиця, де отаборилася  експедиція. Почалася робота в архівах  здалеку, з нашої давньої історії, через
скіфський період і державу антів. І, як результат твоєї роботи, виходять збірка
«Давні мелодії» та повість «Гонитва до мосту», 
про  козаччину – «Коли промовляють
фальконети», українських народників – «Таємна грамота», згодом повість «Чуєш,
брате мій» про композитора Кирила Стеценка і «Людям мила» про письменницю
Людмилу Старицьку-Черняхівську.

 З часом, уже працюючи
в часописі «Україна», маючи за плечима десяток видань,  відпрацювавши 
роки в архівах, ти  відчув себе
здатним до крупнішого жанру прози: романів «Борвій», присвяченого твоєму
натхненнику до історичної тематики Михайлові Старицькому, і «Злет і заземлення
Григорія Полетики». До речі, тут ти був першовідкривачем –  знайшов документи про службу Полетики в
Петербурзі аж у військово-морському архіві Росії — документи, що їх до тебе
ніхто з дослідників не бачив…

В усіх романах і повістях 
–  «Вірую» (2001),«Шляхетні
українки» (2003), «Любов маєш — маєш згоду» (2003), «Мужі чину» (2005),
«Садовський садить сад – з Марією і без» (2005) ти  намагався дати портрети не тільки головних
дійових осіб, а й картину епохи, людей, які діяли в сув’язі з головними
героями. Для цього довелося багато працювати в архівах, з мемуарами, листами,
спогадами ще живих свідків…. Так і знай: 
і «Борвій», і «Садовський садить сад — з Марією і без» — внесок не
тільки в українську літературу та її біографічний жанр, а й в історію
українського театру.

…5 серпня тобі, Юрію Михайловичу, було б уже 75 літ – вік
достойного майстра слова.  Колись у
скверику перед твоїм будинком на вулиці Саксаганського ми мріяли зібратися
разом – працівники журналу «Україна». Не судилося – тепер  кладу квіти 
на поховання  Василя Юхимовича,
Віктора Голоти, Ліди Коваленко,  Миколи
Шудрі,  і ось – до тебе.  Вірю у вічність твоє доброї душі, яка так
багато віддала на землі,  й, переконаний,
знайшла спокій у піднебессі. Мертві нас ніколи не залишають, і ми маємо про це
вічно пам’ятати…

 

м. Київ 

 

Віктор ЖАДЬКО,

академік Академії
наук ВО України, радник міністра культури України, письменник

 

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!