Ось і завершився ще один навчальний рік. Рік, який вимірюється не місяцями, а важкими днями між тривогами, багатьма кілометрами від рідного дому та кількістю вивчених не лише звичайних, а й життєвих уроків. Наш гурток з вивчення української мови, державної мови країни діє на базі Рівненської обласної універсальної наукової бібліотеки. На громадських засадах 4 роки викладаю курс сучасної української мови. Слухачі курсу – дорослі люди різного віку. які мають офіційний статус ВПО (в народі – «вимушені переселенці») отримують знання не лише з граматики, лексики, фразеології, а й знайомляться з літературною спадщиною відомих українських письменників, зі звичаями та традиціями українського народу. З належною увагою та розумінням щодо організації якісного та успішного проведення занять поставилась директорка Рівненської державної обласної бібліотеки кандидатка історичних наук Ярощук Валентина Петрівна. Для проведення занять працівниками бібліотеки створено належні умови: є постійне місце для проведення уроків – просторе світле приміщення у відділі Соціокультурного центру, застосовується сучасна комп’ютерна техніка для перегляду навчальних відео, магнітна дошка дозволяє гарне візуальне сприйняття навчальних таблиць і схем. Для мільйонів українців, яких війна змусила залишити рідні домівки, роки війни стали часом великих втрат, але водночас і великих винайдень! Саме тут у вимушеному віддаленні від рідного краю у кожного з моїх учнів відбулося глибоке переосмислення: українська мова перестала бути просто засобом комунікації чи звичайним навчальним предметом, вона перетворилася на щит, маркер безпеки та усвідомлений вибір вільної людини, яка повертає собі своє коріння.
І кого тільки за майже півстолітнє професійне життя мені не довелося навчати! Спочатку учнів у середній (ще радянській школі), в роки «перебудови» – учнів профтеучилищ (за новою назвою – коледжів). Більше 10-ти років, працюючи в системі профтехосвіти, методистом, завідувачкою методкабінету, завучем в училищі, відточувала свою педагогічну майстерність, постійно сама навчалась чомусь новому і навчала інших. Але найкориснішим й найцікавішим для себе періодом своєї професійної діяльності вважаю останню роботу перед виходом на пенсію (їй я присвятила 28 років життя) – це викладач-філолог в університеті, де я навчала української мови українських та іноземних студентів. Це почесна, але й дуже відповідальна робота. Тепер, повертаючись думками в минуле, скажу відверто, що легкою ту працю важко назвати, позаяк навчання іноземців – це виснажлива щоденна праця, яка вимагає від викладача повної віддачі, сумлінної підготовки до занять, високої кваліфікації, знання й застосування ґрунтовних методичних прийомів, а також знань з психології педагогічної діяльності та управління навчальним процесом. Після такої 2-3-х годинної інтенсивної роботи з аудиторії виходиш, як зі соковитискачки. Бо ж за 10, а іноді й менше місяців викладачі підготовчого відділення, повинні були навчити іноземців не лише читати, писати, спілкуватись на новій мові, а й знати терміни предметів з основ наук. Не кожному викладачеві така праця була до снаги. Але за одну лаконічну фразу, почуту в кінці заняття від своїх вдячних учнів – «Thank you, madam!» – ми готові були кожного дня знову сумлінно готуватися до наступного уроку. Лише тепер я усвідомила, що таке «професійне загартування» я тоді отримала невипадково. Як тут не повірити у Божественне провидіння! Недарма народна мудрість попереджає: «Якщо хочеш розсмішити Бога, повідай йому про свої плани». Доля розклала переді мною доріжку з яскравого рушничка важких, але цікавих справ і завдань, подарувала мені поступові етапи фахового вдосконалення і примусила опанувати певні нові знання, накопичити професійний досвід та пройти нелегкий доленосний шлях нових уроків життя, щоби потім цей накопичений «сейф знань» передати іншим людям. І якби мені ще 20 років тому, (при виході на пенсію) хтось би сказав, що мої знання ще знадобляться в майбутньому, я би просто сприйняла це за лукавий жарт: мовляв, на пенсії звичайно відпочивають.
І ось сьогодні у наші буремні воєнні часи переді мною в затишній залі обласної бібліотеки сидять знову – учні! Тепер це дорослі різного віку, різних професій, різних доль, люди, обпалені війною, котрі прийшли сюди, щоби здобути нові знання. Я ставлюся до них з особливою повагою, я шаную їх за те, що вони зрозуміли істину: «МОВА – зброя теж!» Це вони, маючи в минулому негативний досвід понівеченого війною життя, від якого й досі тягнеться шлейф минулих трагічних подій з болісними втратами близьких людей, зруйнованого рідного дому, сьогодні вони по-своєму протестують проти рашизму – вивчають і вдосконалюють мову свого народу, державну мову України! Надолужують те, чого, можливо, раніше не змогли зробити за певних життєвих обставин або просто, мабуть, не розуміли важливості та значущості володіння мовою народу, серед якого вони жили. А ще мені дуже імпонує те, що тепер для моїх учнів, яким 50+, їхні пізнавальні потреби – у пріоритеті! Літні люди рішуче змінюють свій світогляд. Нелегко деяким з них інтегруватися у місцеву спільноту. Адже в нашому товаристві зібралися люди з різних регіонів України! А це означає, що існує різниця в етнічному, культурному, мовному планах. І мені потрібно обов’язково це враховувати. Тому й готуюсь до занять з великою ретельністю. По-перше, маю на меті переконати слухачів у необхідності оволодіння мовою на сучасному історичному етапі. По-друге, пригадати (а когось і ознайомити) з лінгвістичною термінологією, актуальною навчальною інформацією, цим самим – зацікавити й заохотити до сумлінного вивчення солов’їної. По-третє, згуртувати колектив, щоби зустрічі були не лише корисними, а й приємними, а спілкування щиросердним. Чи вдається? Гадаю, так! Про це свідчить той незаперечний факт, що група відвідувачів задоволені якістю занять та різних за тематикою лекцій з української літератури, які пропонують їм найкращі обласні фахівці з філології: завідувачка кафедри української мови і літератури МЕГУ – Лілія Овдійчук та її колеги-філологи. Допомагає в організації занять куратор групи – Сисюк Олена Іванівна, котра також час від часу знайомить слухачів з надходженнями до книгозбірні нових книг різних авторів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Натякаючи на думку Божественного провидіння щодо мого постійного навчання, додам ще дуже цікаву деталь. У свій час я написала посібник «Психологія педагогічної діяльності та управління», тоді не здогадувалася, що ці знання й навички мені знадобляться на сучасному важкому, ускладненому війною, етапі життя. Виявляється, увесь мій професійний шлях становлення як фахівця готував мене до зустрічі з моїми теперішніми дорослими учнями? За логікою та перебігом життєвих подій – саме так! Позаяк спілкуватися з людьми, що пережили жах війни, очі яких бачили масштаби скоєного рашистами зла, слід дуже обережно.
У великих групах людей не завжди відразу будуються дружні стосунки. Час формує міцний колектив поступово. За моїми спостереженнями, в процесі велику роль відіграють міжособистісні стосунки. Я добре розуміла, що зазвичай люди зближуються за інтересами та уподобаннями. За 4 роки занять у групі утворилося стабільне «ядро» з її членів, котрі є авторитетними флагманами ідей, нових починань.
Чотири роки навчання під час війни… Були випадки, коли тривоги переривали навчальний процес і група не розходилась, а перебиралася в укриття. Втішно констатувати, що соціально-психологічний мікроклімат в групі хороший.
Сьогодні мені приємно спостерігати, з яким напівдитячим завзяттям і запалом «учні» виконують тестові завдання, як старанно готують перекази текстів. А про їхню добропорядність, доброзичливість та вимушений поворот доль я можу багато що розповісти. Дехто уже повернувся у звільнені ЗСУ рідні місця, дехто продовжує перебувати тут і навчатися далі. Назавжди запам’ятаються «яскраві» натури нашого Розмовного клубу (так спочатку називалося наше угруповання), які наразі вже живуть у рідному місті або перебралися до родичів чи виїхали за кордон. Усі пам’ятають зворушливу і водночас трагічну історію студента Саші зі Слов’янська і його розповідь про те, як він після ракетного удару рятував свого кота; вольову й товариську Настю з Олешків, котра тікала від війни. Молода жінка була вагітна і в нашому місті народила донечку. Активна, з чіткою громадянською позицією красуня Нелли з Херсону заряджала усіх своїм оптимізмом, цілеспрямованістю, волею до життя. Була серед моїх учнів мужня, стійка й дисциплінована Олександра, по-військовому підтягнута, цілеспрямована пані Олександра – колишня військовослужбовка з Маріуполя.
Наразі мене тішить присутність на уроках пані Тетяни з того ж Маріуполя, котра чудом вирвалася з пазурів смерті, переживши втрату найближчих людей, багато зазнала горя й переймань, але залишилася чуйною і щедрою душею. Майже кожної нашої зустрічі жінка прагне пригостити друзів своєю «фірмовою» випічкою. А скільки вона сплела для вояків ЗСУ теплих речей, годі й говорити! Велику зацікавленість до навчання виявляє пані Наталя з Луганська. Вона сумлінно виконує усі завдання, багато читає художньої літератури українських авторів і уже має неабиякі успіхи у мовному плані. Завжди приємно було спілкуватися з мудрою у своїх судженнях пані Ольгою, товариською, енергійною пані Ларисою з Маріуполя (наша колишня староста групи у 2022-2025 роках), котру з любов’ю називали «генератором ідей» та «фонтаном енергії». Є серед моїх учнів цікаві, творчі люди з притаманною їм сильною харизмою: пані Зінаїда (донеччанка) – астрологиня, казкарка, організаторка дитячих шоу, пані Ніна – щиросердна аматорка-фотографиня, пані Віра (в даний час староста групи) – дисциплінована та відповідальна, пан Микола – шляхетний поціновувач художньої літератури та різного роду мистецтва, гарненька доброзичлива й наполеглива Дінара.
Мій досвід роботи з вимушеними переселенцями показав, що мовне питання сьогодні вийшло за межі лінгвістики, позаяк мова для людей, травмованих війною, стала точкою опори. Наші слухачі не лише поглибили свої знання та вдосконалили свої знання, вони докорінно переосмислили значення мови у суспільстві, визнавши її головним чинником національної єдності та безпеки.
Як же можна не відповідати своїм «учням» щирістю почуттів, бажанням їм допомогти у вивченні нашої солов’їної, якщо вони адресують слова подяки на кожному занятті.
Віра Мельникова, членкиня НСПУ та НСЖУ,
викладачка-філологиня