Він же такий молодий…

Уже сорок сім літ, як душа його відлебеділа. Але – диво дивне – з кожним роком він все ближче до нашого серця.

Нещодавно у Києві відкрили пам’ятник видатному поетові-воїну Шандору Петефі, шанованому не лише в обширах його рідної Угорщини, а й у світових. Подумалось: якусь фатальну таїну закладено у віковому цензі поетів: у 28 літ пішли у кращі світи Михайло Лєрмонтов, Шандор Петефі, Василь Симоненко. Щоправда, ще молодшим, у дев’ятнадцять років – Василь Чумак. І всі вони стали знаковими постатями і своїх народів, і планетарного многоголосся.

Чи коректно, – запитають, – рівняти Петефі і Симоненка, позаяк перший утверджував незалежність Угорщини не лише пером, а й мечем. Не будемо виважувати, кому тяжче – Шандору, який знав, де і хто ворог, чи Василеві, котрий жив і діяв у системі, де панував, здавалось би, соціальний мир, де братолюбство було офіційною доктриною? І чи багато з його сучасників зважились повстати супроти цього благоденства, де природна любов до України нерідко кваліфікувалась як «буржуазний націоналізм», що дорівнювало «ворог народу»? Себто, як на нинішній сленґ – «піти проти своїх»?

Відтак закидати надмірну пієтизацію і значимість творчості Симоненка – це або страждати суспільною глухотою, або естетичною сліпотою, або просто сичати хуторянською заздрістю, що й демонструють деякі доморослі та заокеанські графомани і зоїли.

Так, Василь Симоненко на першопочатках справді не надто вирізнявся з-поміж своїх університетських перевесників, де вже в п’ятдесятих засвітилися своїми першими збірками поезії Микола Сом, Тамара Коломієць, Леонід Тендюк, Дмитро Головко…

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Я знав його по університетській літстудії не один рік. Василь читав свої вірші неголосно, якось ніби млявувато. Вірші – як вірші.

Та раптом натрапив серед надісланих (я вже працював у «Молоді України») на його вірш «Дід умер…», який особливим спалахом по-новому освітив Василя Симоненка. Ця поезія, опублікована в молодіжці, і нині, як і півстоліття тому, так само стискає серце якоюсь глибинною, світлою печаллю по неминучому відході за вічну межу великих у своїй скромності трударів: «От і все – поховали старезного діда…».

Покоління Василя Симоненка, певне, пам’ятає тодішнє натужне бадьорицтво, адекватне святенництву: в радянському суспільстві, мовляв, недопустимі еротика, та й про смерть говорилось якось нагинці. Величалась героїчна смерть на бранному полі, а про кончину пересічного простолюдина – якось глуховато, так, ніби у нас люди безсмертні.

А тут:

 

Поховали хорошу людину,

Повернули навіки у лоно землі.

Та невже ж

Помістили в тісну домовину

Всі турботи ії, всі надії, жалі!

 

Цей по-селянськи відкритий зойк на похоронах порушив табу «благородного сімейства». І тоді народилися вірші, що потрясли офіційний оптимізм.

 

Народе мій! Титане непоборний,

Що небо підпирає голубе!

Твій гордий подвиг не принизить жорна –

Вони лиш возвеличують тебе.

Цілую руки, що крутили жорна

У переддень космічної доби.

 

Найголовніше відкриття Симоненка – таке ж просте, а зважаючи на його час, – і неймовірно трудне до ризику, і мужнє: говорити як воно є, а не як це комусь хочеться чи вигідно. І цим він здобув незаперечний авторитет не лише серед масового читача, а й серед своїх колег – шістдесятників, котрі, вже бардзопохвальонні, шанобливо прийняли Симоненка до своєї когорти.

Він заторкував уже обжиті звіддавна теми любові до свого родового гнізда, шаноби до предтеч, до героїчного і трагічного минулого, і – зрозуміло – до України. Але якщо й нині чимало з колег вельми галасливо, на межі риторики, не стільки люблять, скільки декларують любов до неньки, як свого часу – до партії й комсомолу, то Василь і в цьому святому почутті ішов від поштовхів серця, а не грюкоту барабанів, обравши найдемократичнішу віковічну і діткливу форму колискової:

 

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати…

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

 

І до Василя, і по ньому ніхто так просто і воднораз по-людськи, не крикливо, а тихо виповів синівську любов до України як до власної неньки. Хоч за що би брався Симоненко – чи за гострі інвективи, чи за інтимну лірику, чи за дитячу казку, чи за баладу, леґенду, розгорнуту поему, думу, за пісню, – в усьому цьому жанровому розмаїтті бачиться його чорноземне буйноквіття, що тягнеться до неба.

Але про це ми дізнаємося лише згодом, з публікацій у журналі «Дніпро», а передусім по виході його першої книжки «Тиша і грім». Зауважимо, що в найсоліднішому і найпрестижнішому Держлітвидаві (нині видавництво «Дніпро»), де чекали черги класики, де можна було сподобитись на друк хіба що після десятків своїх книжок, – раптом виходить перша збірка поезії ще не вельми відомого новобранця!

Сьогодні подячно вклонимось ветеранам цього видавництва, які тонко відчули не лише незаперечний поетичний геній, а й громадянську мужність в обстоюванні ідеї України, що й подвигало нашого незабутнього Олеся Гончара коронувати Симоненка на «витязя молодої української поезії». «Тиша і грім» явила нам зрілого, самобутнього, зі своєю неповторною інтонацією поета. Воістину складалось враження, що у Василя не було періоду початківства, поетичної молодості. Одначе все це він перебув, але неймовірно висока вимогливість і скромність утримувала його від оприлюднення скоро-
спілок. Тільки після жорсткого відбору він посилав у світ свої справжні перлини.

Літературна доля Симоненка рішуче спростовує нами ж самими нав`язуване українське «моя хата скраю», або «щоб у сусіда…». Йому справді поталанило на батьківську увагу і високу оцінку наших класиків Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Андрія Малишка. Та найбільшої втіхи він зазнав у колі своїх ровесників, які створювали йому, черкасцю, атмосферу найвищого благо сприяння в столиці. Одне слово, задемонстрували українську солідарність. Серед його друзів – Ліна Костенко, Григорій Кочур, Микола Сом, Іван Сподаренко, Володимир Біленко, Анатолій Перепадя, Володимир Коломієць, Іван Драч, Микола Вінграновський, Тамара Коломієць, Наталя Кашук, Петро Засенко, Дмитро Чередниченко і ще й ще.

Найближче до Василя плечем тулився його перевесник і однокурсник Микола Сом, з яким він і гаряче дискутував, і ділився останнім окрайцем хліба. Микола був і залишається не тільки вірним пам’яті друга, а і його матері, котрою по-синівськи опікувався до останніх її днів.

По відходу поета у вічність чи не найсуттєвішу роль у популяризації творчості його зіграв Володимир Біленко, котрий разом з Володимиром Прокопенком, Валерієм Гужвою, долаючи круті бар’єри, виставлені режимом після публікації в зарубіжжі щоденника поета, намагались через видавництво «Молодь» донести до масового читача слово Василя.

Справді подвижницьку працю сподіяв знаний літературознавець, професор Василь Яременко, по зернині зібравши від поезій до газетних публікацій свого геніального земляка.

Беззастережно підтримали і сприяли професіональному вдосконаленню, усвідомленню своєї ролі сурмача української ідеї правдоборці Микола Руденко, Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк…

Усупереч деяким похнурцям, осмілюсь твердити: поет затишно почувався у колі черкаських колег-журналістів, куди він подався з четвертого курсу. Об цім цікаво і тепло розповіла Лідія Шитова в есеї «Я воскрес, щоб із вами жити». Безцінну фотосесію залишив нам його молодший побратим Ігор Осадчий. Як на мене, черкаський період видався найщедрішим і в творчому, і в родинному планах, особливо після того, як Василь забрав матір, – незабутню Ганну Федорівну.

Позавчора наш мобільний гурт загостив до рідних Василеві Бієвців і Тарандинців, відвідав Черкащину, де трудився Поет. І полтавці, і черкасці зробили все, аби вшанування було справді народним, за що їм низько кланяємось. Віншування такої духовної величини мало б відбутися на державному рівні. І рівень цей забезпечив голова нашої громадської комісії по вшануванню Симоненка заступник голови Верховної Ради, істинний культуролог Микола Томенко, котрий відробив і за Раду, і за Кабмін, і за президентські структури. Сердечна дяка йому.

Нелегко в кілька сторінок увібгати повноросте життя і дії істинного витязя поезії, безмежно талановитого митця, безоглядно відважного воїна за волю і долю Вітчизни. Поета, котрий прийняв на себе тяжку дозу радіації від тодішньої оприччини, витязя, котрий не скорився обставинам, віддавши всього себе Україні. Отож, уриваючи розповідь, хотів би завершити її так: щасливий народ, що подарував світові такого поета. Щасливий поет, якому судилось народитися українцем.

Невже йому сімдесят п’ять?

Та облиште: він же такий молодий….