Віктор Шовкун. Про свого колегу і друга

275

З АРХІВІВ: СПОГАДИ ДМИТРА ПАЛАМАРЧУКА ПРО МИКОЛУ ЛУКАША І ГРИГОРІЯ КОЧУРА

Дмитро Хомович Паламарчук належав до передової когорти наших перекладачів. Сьогодні його вже немає з нами. Але десь за два роки до того, як його не стало, ми з Олегом Жупанським відвідали Дмитра Хомовича у нього вдома, в Ірпені, й мали тривалу бесіду. Яку я передбачливо записав на магнітофон, добре знаючи, що ars longa, а vita brevis.

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Долучайтесь до УЛГ у Telegram!

Ми розмовляли про життя, літературу, а передусім – про художній переклад і про людей, з якими Дмитрові Хомовичу довелося зустрічатися, дружити й співпрацювати на його довгому життєвому та творчому шляху.

Говорили й про Миколу Лукаша. Нижче я подаю кілька уривків з цієї розмови, де йдеться здебільшого про те, яким був великий метр нашого перекладного письменства у своєму повсякденному житті (зрештою, невідривному від його творчості, адже, з одного боку, воно залежало від неї, а з другого – на неї впливало).

На той час Дмитро Хомович був уже не зовсім при доброму здоров’ї, й тому не слід дивуватися деякій незв’язності його думок та реплік.

Спочатку він розповів, як у таборі, де відбував свій політичний термін, доля звела його з Григорієм Порфировичем Кочуром, який і залучив його до художнього перекладацтва. Відбувши термін, Дмитро Паламарчук, за допомогою Максима Рильського, що скористався задля цього своїми депутатськими привілеями, зумів придбати хатину в Ірпені, де на той час уже оселився й Кочур. Сяк-так улаштувавши свій побут, Паламарчук узявся до активної перекладацької роботи…

 

ПАЛАМАРЧУК: – І знаєте, коли я робив тих два переклади (два романи Уеллса для видавництва «Дніпро». – В.Ш.), відразу запахло карбованцем, і ми змогли вже краще тут влаштуватися, і в хату дещо прикупити, бо голо все було, – дві кімнати… А тоді перевіз я книги до Богуслава, бо там були мої книжкові шафи…

Отаким способом опинився я в Ірпені. Й Григорій Порфирович, доки я жив тут, був завжди поруч, до самої своєї смерті. Якось на одному моєму вечорі я говорив, що мене видумав Григорій Порфирович, а людям показав [Леонід] Череватенко. Бо саме ці двоє виявили найбільший інтерес до моєї літературної долі.

ШОВКУН: – Скажіть, будь ласка, а з Лукашем ви були знайомі добре?

П.: – Краще й бути не може. Це він приходить, а я знаю, що він любить випити, і спеціально… бо принесу, бувало, півлітрову пляшку, а він просить іще… так я спеціально наливав так званий «мерзавчик», і коли він приходив, він уже це знав. Тож сідає за стіл і зразу запитує: «Дмитре, а де мій стограмовець?». (Усі сміються).

І я йому цей стограмовець…

Ш.: – То він це дуже щиро любив?

П.: – Любив. Та коли в нього «сухий рік» був, то він приходить – я йому стограмовець – а він: «Ні, цей рік у мене сухий». То не візьме ні під яким виглядом жодної краплі.

Ш.: – А чому Лукаш не купив тут нічого, в Ірпені, не прилаштувався біля вас із Григорієм Порфировичем?

П.: – Він, знаєте… Це – партизан. Він якось дивився на те…

Ш.: – Тобто йому треба було бути десь осторонь, самому, так?

П.: – Так… Ні, навіть не те. До нього багато приходили, заважали працювати, але не хотілося йому цього клопоту.

От, я йому кажу… бо він тоді одержав 12 тисяч [карбованців] за «Декамерона». Так от, я йому кажу: «Миколо, та ти купив би собі пальто!» А він: «Нащо воно мені?» – «Так холоди починаються…» Бо, знаєте, іде уже, весь тремтить… «Та ні, як буде вже зовсім холодно, то втечу до Ялти. А в Ялті, – каже, – пальто не потрібне. І ти ж знаєш, як воно буває – спочатку купи пальто, потім – костюм, а тоді ще те або те, і жити не буде на що…»

А в нього дуже багато було книжок. «Можу обійтись…» – «Ну, а як якийсь пленум абощо, викличуть до Спілки…» А він каже: «В таких випадках мені дають телеграму, я замовляю квитка, замовляю машину, везуть мене – роздягненого – до літака, я сідаю в літак, прилітаю сюди, тут замовляю машину…»

Ш.: – То він не мав і пальта?

П.: – Не мав.

Ш.: – Куди ж він ті 12 тисяч розтратив? Це ж тоді великі гроші були?

П.: – А 12 тисяч – це вже тема не зовсім літературна, але… Коли Микола готувався здавати книжку – а це ж у нього не одна книжка була, – то вже ті, хто полюбляв випити, крутилися навкруг нього, знаючи, що це ж він десь незабаром аванс отримає… і гурт за ним уже ходив назирці…

Ш.: – А що, то були люди абсолютно випадкові?

П.: – Ні, ні, це літературна братія… І від нього не відстануть, доки вже майже нічого не залишається. Він усі не брав із собою… Брав там якусь суму. Приїздить, було, додому, а в нього вже й на обід нема.

Ш.: – Ясно. Тобто все дуже швидко розходилось, так? На корисніші речі, аніж пальто…

П.: – І от був такий випадок. Ходив, ходив він із хлопцями, аж раптом: «Ой! Та в мене ж квиток на літак! Я запізнююсь!»

І всі гуртом туди, в банк. А це вже були гроші, 12 тисяч – то гроші… Ну, прийшов туди, а там уже між двома дверима стільчик, і сидить на ньому якийсь старий єврей, нікого не пускає. Лукаш підійшов і по-єврейському до нього заговорив…

Ш.: – Це на ідиші, так?

П.: – Ага, на тій, що на німецьку схожа. Ну й каже йому Лукаш: «Ви мене пустите? Бо я вже запізнююсь, мені на літак треба. Я вам білет покажу…» А той йому: «Та не треба мені білет. Ну, как? Шоб я вас нє пропустіл? Да как би я сєбя послє етого уважал?»

Ш.: – Лукаш справді вмів говорити на ідиші?

П.: – Умів, і добре.

Ш.: – А де ж він мав розмовну практику?

П.: – Він дуже легко засвоював мову.

Ш.: – Він, значить, не тільки письмові мови знав? Умів і розмовляти?

П.: – Дуже легко розмовляв. Річ у тім, що це вже був у нього природжений такий талант.

Ш.: – Практики ж у нього ніякої не було. За кордон не випускали. Він же, мабуть, так і не був за кордоном?

П.: – Він дуже легко засвоював мову й артикуляцію. Усе це вкладалося у нього вільно, легко.

Отож узяв він гроші, виходить, хлопці ждуть. «Ну, що?» Сміється: «Є!» Тут хлопці його під руки, а єврею ж поговорити хочеться, тим більше, довідався, що це письменник, гонорар ходив отримувати… А гонорар ішов великими сумами, це тобі не сіряк який-небудь… «Так ви, значіт, пісатєль…»

Ш.: – То єврей не вмів говорити на ідиші й відповідав йому каліченою російською?

П.: – Ну, ідиш чи не ідиш, а тоді це була єврейська мова .

Він же й мене тоді підбив перекладати з єврейської. Я йому й кажу: «Єврейської я не знаю, Миколо. У мене такий закон, як і в тебе. Не знаєш мови – не перекладай. Це ти винен, що я не хочу». – «А чого ж ти не хочеш?» – «Бо ти сам завжди кажеш: коли я не знаю мови, я не беруся перекладати».

Так він написав мені оригінал – як це має звучати. (Тут Дмитро Хомич продекламував вірша на ідиші. – В.Ш.) Я вивчив його напам’ять, щоб не вважалося, що переклав з підрядинка, і тоді сів перекладати.

Отак у мене й з грузинами було… Захотіли, щоб я переклав Табідзе. Улюблений поет був у Григорія Порфировича…. І Бараташвілі…

Ш.: – А що, Лукаш знав і грузинську?

П.: – Ніколи не говорив на цю тему, не знаю.

Ш.: – А проте складається враження, коли рівняти, скажімо, Кочура з Лукашем, – це, мабуть, наші найбільші постаті, – що Лукаш був «стихія», а Кочур, так би мовити, «інтелект». Тобто організований інтелект. Проте у цій своїй стихійності Лукаш, певно, був незрівнянний, у якомусь розумінні. Очевидно, що й Кочур не зміг би зробити того, що Лукаш зробив…

П.: – Кочур сам це й визнавав.

Ш.: – Але, з якогось погляду, Кочур перекладав «культурніше», бо в Лукаша є багато чого, навіть у тому ж таки «Дон Кіхоті», що я без жалю викорчував би, якби мені довелося редагувати. Його геніальна продукція іноді видається вкрай «розхристаною».

П.: – він узагалі неорганізований був. Міг пообіцяти що-небудь, і не зробити. Каже: «Завтра я буду в тебе о третій».

Ми завжди запрошували його на третю, бо хотіли, щоб він у нас пообідав. Бо то був такий партизан, що завжди ходив голодний.

І от жінка йому відчиняє: «О, добре, Лукаш є. Дмитре, бери його та ходімо обідати». – «Та я, – каже, – оце тільки від Грицька, там мене нагодували. Будемо вважати, що ти мені один обід винен!». (Усі сміються)

Ш.: – А він що, ніколи не мав своєї родини, Лукаш?

П.: – Мав жінку, але розлучився. Та про це мені не випадає говорити, бо він нікому цього не розказував.

Ш.: – Але за вдачею він був одинак і, мабуть, не створений для цього, так?

П.: – Аж ніяк. Для родинного життя він не годився…

Я запитав у Дмитра Хомовича, чи «позичав» він своє прізвище Кочурові, коли того було заборонено друкувати. Він мені відповів, що під його прізвищем опубліковано кілька віршованих перекладів Кочура та «Колодязь Святої Клари» Анатоля Франса, але…

П.: – Кочур узагалі не дуже любив друкуватися під чужим прізвищем. Я кажу йому: та ж треба, бо вас не друкують! А він мені: «Ви один залишилися, треба вас берегти, щоб бодай до вас не чіплялися».

Ш.: – А він як узагалі, дуже переживав, що його відлучили?

П.: – Він ніколи не розкривався до кінця в таких питаннях.

Ш.: – Стриманий був…

П.: – Був стриманий, і всякі переживання зовні не показував.

Ш.: – А як Лукаш? Це ж їх, по суті, разом відлучили, і Лукаша, й Кочура?

П.: – Десь одночасно.

Ш.: – Але ж Лукаш… Він перестав працювати, ось що погано.

П.: – Атож, він не раз приходив, казав: «Ну, оцей, вже я нічого не зроблю».

Але пізніше він перекладав… Вірші перекладав – і добре.

Ш.: – Але ж десь років, мабуть, із десять у нього пропало?

П.: – Так, десять-дванадцять років. Як приходить, каже: «Дмитре, я ляжу трохи». Ми говорим, говорим, і я відчуваю, він уже стомився. Він собі ляже на диван, подушку підкладе, лежить… Він себе почував тут, як вдома. Ми про все говорили. Але Кочур політики, як правило, уникав. І не з обережності – він просто цього не любив. Воно було чуже йому все. Лукаш же – то по натурі «партизан» був. Він усе говорив, що йому на думку спадало…

 

“Українська літературна газета”, ч. 5 (271), 13.03.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!