Він був одним із найобдарованіших і найяскравіших представників тієї славної когорти українських літературних перекладачів, яка творчо сформувалася й зміцніла в сприятливій атмосфері шістдесятницького Ренесансу і не зів’яла, хоча й зазнала великих втрат, під крижаними буревіями погромного брежневсько-андроповського «развітого соціалізму».
А когорта справді була славною. Кожне ім’я в ній – це сторінка з іще ненаписаної історії україномовного перекладацтва. Юрій Лісняк, Євген Попович, Ростислав Доценко, Володимир Митрофанов, Олександр Терех, Ольга Сенюк, Мар Пінчевський, Олекса Синиченко, Євгенія Горева, Олег Микитенко, Воліна Пасічна.
Євген Попович став справжнім метром перекладу на українську німецькомовної літератури – в його творчому доробку такі велети красного письменства, як Томас Манн і Генріх Гессен та багато інших.
Ростислав Доценко започаткував українську фолкнеріану й зробив дуже багато для популяризації в Україні ірландської літератури.
Володимир Митрофанов і Мар Пінчевський дали цілу низку високоякісних перекладів творів американської англомовної літератури.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Олександр Терех подарував українському читачеві грандіозну «Сагу про Форсайтів» Голсуорсі й заклав перший камінь у підмурок україномовного Джойсового «Улісса».
Ольга Сенюк уперше українізувала цілу низку творів скандинавських літератур.
Олекса Синиченко перекладав не тільки з німецької, а й з грузинської, самотужки вивчивши цю дуже непросту для нашої індоєвропейської ментальності мову, мову народу, чия культурна історія нараховує кілька тисячоліть.
Євгенія Горева перекладала не так багато, але її «Біла ворона» Генріха Белля є справжнім шедевром.
Олег Микитенко та Воліна Пасічна створили цілу бібліотеку перекладів із чеської та словацької літератури, а крім того віддали понад три десятки років свого творчого життя журналові «Всесвіт» – цьому форпосту сучасної зарубіжної літератури в Україні.
Дивовижно, але перекладачі, яких я щойно назвав, були не тільки славною когортою, а й належали до однієї творчої генерації – і то в найвужчому її розумінні, адже всі вони народилися в часовому проміжку 1928-1930 рр. Себто на тому найбільшому історичному зламі ХХ сторіччя, коли на одній шостій частині земного суходолу остаточно перемогли чорні сили комуністичного тоталітаризму.
Тобто саме в ті роки, коли російський більшовицький шовінізм та легіони виплеканих ним яничарів остаточно додушували все українське, українська земля нишком породила цілу плеяду славних дітей, яким судилося до блиску відшліфувати вкрай занехаяний і закіптюжений фасад, що ним споруда української духовності обернута до світу.
А сам Юрій Лісняк? Яким був його особистий внесок у створення україномовного світового письменства, що відповідало найсучаснішим вимогам літературної досконалості?
Лісняк був майстром універсального обдарування, однаково вправним у всьому, за що йому доводилося братись. Як і Євген Попович, Олекса Синиченко та Євгенія Горева, він переклав кілька великих творів німецької літератури (цикл романів Генріха Манна про французького короля Генріха IV, твори Бертольда Брехта), як і Ростислав Доценко, Володимир Митрофанов та Мар Пінчевський, зробив вагомий внесок у популяризацію в Україні великої американської літератури («Мобі Дік» Германа Мелвіла), які і Олександр Терех, брався за витлумачення творів визначних англійських романістів (і створив на цьому терені справжній шедевр – «Тяжкі часи» Діккенса), як і Олег Микитенко та Воліна Пасічна, перекладав із чеської мови грубий том творів Карла Чапека.
Але й це ще далеко не все.
Десь у середині сімдесятих видавництво «Дніпро» готувалося видати п’ятитомник Анатоля Франса і залучило до цієї роботи й мене як молодого і «перспективного» перекладача. Коли я ознайомився із запропонованими мені творами й сказав Галині Лозинській, яка завідувала тоді «дніпрянським» відділом перекладної літератури, що в мене виникло чимало проблем (адже я був «початківець» і ще не знав, як їх розв’язувати), вона порадила мені звернутися з усіма своїми запитаннями до Лісняка, з яким я тоді ще не був знайомий.
Я поїхав до нього просто додому. Пам’ятаю невеличку квартирку, геть завалену книжками. І посеред тих кучугур – чоловіка середніх літ із добрим і ніби трохи сором’язливим виразом обличчя, який виявився напрочуд розумним і дотепним співрозмовником. Він одразу відповів на мої запитання й пообіцяв прочитати всі тексти, що вийдуть з-під мого початківського пера.
Так він і зробив згодом, подарувавши мені безліч неоціненних зауважень, які були для мене справжньою школою перекладацької майстерності. Але Юрій Якович не тільки уважно прочитав мої тексти (та й не лише мої), яких, у кінцевому підсумку, виявилося на добрий том, хоч публікувалися вони в різних томах. Він і сам переклав кілька найцікавіших і найскладніших для витлумачення романів Франса, з яких особливо слід відзначити «Острів пінгвінів». Цей твір із його умовним гротесково-химерним сюжетом під вправним пером Юрія Яковича заграв незвичайно яскравими барвами ,де дивовижно перемішалися кольори як французького, так і українського ментального спектру, зрівнявшись із такими загальновизнаними шедеврами високого мистецтва перекладу, якими слушно вважаються, наприклад, Лукашів україномовний переклад «Декамерона» чи російськомовний «Гаргантюа і Пантагрюель» у витлумаченні Миколи Любимова.
Юрій Лісняк був обдарований не лише винятковим талантом перекладача, а й подиву гідною працелюбністю. Ціла бібліотека творів світової літератури, які вийшли з-під його пера, – це тільки верхівка айсберга. Річ у тому, що Україна ніколи не мала стільки перекладачів високого фаху, які могли б виконати ті завдання, що їх тоді ставило перед ними одне видавництво «Дніпро», не кажучи вже про «Молодь», «Веселку» та журнал «Всесвіт». Через те до того ж таки «Дніпра» надходило чимало «сирих» перекладів, над якими треба було ще добре попрацювати, аби довести їх якщо не до досконалості, то принаймні до пристойного стану, що дозволив би надрукувати їх, не ризикуючи видати очевидний брак.
І Лісняк, жертвуючи своїм часом, неоціненним для кожного великого майстра, перелопатив цілу гору таких сирих перекладів, доводячи їх до прийнятного стану. Хоча як рецензент він мав би тільки вирішувати, годиться переклад для публікації чи не годиться. То був справжній подвиг патріота, який знав, що необхідно заповнити зяючі прогалини в україномовному світовому письменстві – а для читача байдуже, яке прізвище під ними стоятиме – Лісняк чи хтось інший. Бо ж під усіма тими творами Ліснякове прізвище не стоїть, а стоїть прізвище людини, яка, бувало, виготовляла лише неоковирний сурогат.
Мало хто знає і мало хто знатиме, що чи не на кожній сторінці україномовного п’ятитомника Анатоля Франса й україномовного шеститомника Вільяма Шекспіра попрацювала рука Юрія Яковича, відшліфовуючи переклади, що за них нерідко бралися люди з відомими в літературі іменами, проте які або досить туманно уявляли собі, що то таке – літературний переклад, або ставилися до цього жанру як до чогось нижчого за оригінальне письменство.
І ще хотілося б сказати кілька слів про Юрія Лісняка як про людину, Людину з великої літери. Складалося враження, що все його життя – в перекладі, в письменстві, на полі літературних фантазій та літературного інтелекту. Повсякденності для нього мовби й не існувало. Коли я з ним познайомився, йому добігав уже п’ятий десяток років, а він не мав дружини, не мав сім’ї. Я не пам’ятаю, щоб він кудись поїхав відпочити, бодай на кілька днів забувши про тяжку й натхненну літературну працю.
Він виснажував себе нею, а здоров’я було безнадійно підірване в сталінських таборах. Пам’ятаю, як зустрів його на дорозі до поліклініки Літфонду. Я туди йшов, а Юрій Якович повертався звідти. Він дуже змарнів, і я запитав, як він себе почуває. Йому було зле, але, як завжди, він знайшов у собі снагу пожартувати, хоч і невесело. «Мені випала велика честь, – сказав він. – Адже маю дві знамениті хвороби – і то які! Одна звела в могилу Шевченка, а друга – Бетховена».
Через півроку після тієї зустрічі Юрія Яковича не стало. Я ще встиг навідати його в лікарні. За кілька днів до смерті він зберіг і свій гострий розум, і свою дотепність, жваво цікавився політичною ситуацією, яка на той час (як і сьогодні, зрештою) була дуже напружена.
Доля була до нього (як, утім, і до більшості людей) і немилосердною, й прихильною. Вона визначила йому народитися в час катастроф, витримати дуже й дуже нелегкі випробування, але вона ж таки допомогла йому пережити страшний Голодомор 1933 року, коли смерть викосила мільйони українських дітлахів, найстрашнішу за всю історію людства війну, сталінські табори, куди його, ще неопереного студента фізичного факультету, кинули як учасника антирадянської змови, про яку він і гадки не мав. Допомогла здобути освіту, вивчити чужоземні мови, перекласти на рідну українську чимало великих творів світової літератури, стати метром українського перекладацтва і здобути великий авторитет та глибоку повагу колег. А на схилку віку вона подарувала йому ще й родину, якої він доти ніколи не мав – дружину, доньку і навіть онука, якого він любив усім своїм добрим і щедрим серцем і якому присвятив свій останній художній переклад, що його так і не дала йому завершити смерть – роман Вальтера Скотта «Айвенго».
А може, його щастя й у тому, що, доживши до здійснення, здавалося б, нездійсненної мрії всіх тих, хто, як і він, присвятив себе збереженню та розвою рідної мови – Україна стала самостійною і незалежною державою! – він сьогодні не бачить, якої нечуваної ганьби та приниження зазнає ця мова від людей, здавалося б, покликаних усіляко плекати її й захищати. Не бачить, як невмируща орда манкуртів та яничарів захопила все, що можна було захопити, проникши навіть у стіни українського парламенту. Не бачить, що людям із його ж таки славної когорти перекладачів, які здебільшого ще топчуть ряст, немає де публікувати свої художні переклади, а часто немає де навіть заробити собі на шматок хліба!
До такого Юрій Якович, хвалити Бога, не дожив. Хоча і йому доводилося тяжко працювати до своїх останніх днів, і він, незрівнянний митець художнього слова, мусив братися за переклад усіх текстів, здебільшого далеких від літератури, але за які платили бодай якусь копійку. Він перекладав навіть тоді, коли йому відібрало праву руку й він мусив диктувати текст дружині або дочці.
Це був великий трудівник і великий митець, він залишив по собі не тільки гору перекладеної ним літератури, а й багато картин, про які досі мало кому відому. Бо кожну вільну хвилину, що їх було в нього завжди обмаль, він присвячував малярству.
Тож лишається тільки сподіватися, що народ, для якого він творив усе своє життя, колись таки підніме голову і згадає про тих, кому завдячує те, що досі не вмер. Таким людям, як Юрій Лісняк, у цивілізованих країнах ставлять величні пам’ятники. То, може, й ми коли-небудь таки станемо цивілізованими?
“Українська літературна газета”, ч. 10 (276), 22.05.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/