Десь у кінці шістдесятих років до моєї комірчини в гуртожитку на Ленінських горах увійшов мій колега-аспірант і приятель Георгій Люлько. І подав мені аркуш паперу, видертий з якогось часопису:
– Почитай, – сказав він.
Я став читати:
…Да й у берег її завів я –
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
за дівчину її мав,
а вона була заміжня.
Була нічка петрівчана,
весільної грали тіні –
ліхтарі якраз погасли,
а цикади заблимтіли.
Я торкнув її сонні перса,
як виходили за місто,
і вони мені розкрились,
мов дві китиці ряснисті…
Я був зачарований цим віршем. Його дивовижна динаміка, що блискуче віддзеркалювала палахкотіння розбудженої циганської пристрасті, розкішна, насичена багатими метафорами та влучними народними ідіомами мова, що озивалася до найглибших глибин моєї духовної підсвідомості, накочувалася на мене, мов прохолодна морська хвиля в спекотний день. Але ні, то не море на мене накочувалося, а кришталево чиста і прозора вода Ворскли – незабутньої річки мого дитинства.
…за ожинником колючим…
Авжеж, по берегах Ворскли росли густі ожинові хащі…
…кинув я її горілиць…
Мені, правда, не випадало таке щастя – кинути горілиць на березі улюбленої річки прекрасну дівчину, що палахкотіла б до мене пристрастю, але після таких рядків це було зовсім неважко собі уявити:
що аж коси буйнокосмі
у вологу рінь урились…
Ніжніше ніжних конвалій
оксамитилося тіло,
ясніш ясного кришталю
при зорях воно ряхтіло.
А потім рядки, які відтоді завжди були для мене недосяжною вершиною любовної еротичної лірики:
Стегна полохко пручались,
мов дві спіймані рибини,
то кригою гоголіли,
то жевріли жаром білим.
Дивовижна образність і звукопис, гідний безсмертних рядків Кобзаря: «А Цвіт королевий схилив свою головоньку, червоно-рожеву, на білеє пониклеє личенько Лілеї».
– Що це? – запитав я в Люлька.
– Це вірш Лорки в перекладі Миколи Лукаша.
У той день я зробив навіть не одне відкриття, а кілька, що не тільки збагатили мене духовно, а й практично визначили весь мій подальший життєвий шлях.
Оскільки я вже читав вірші Лорки – в російських перекладах – і особливого враження вони на мене не справили (а ще, кажуть, геніальний поет!), то я зрозумів, що поезія по-справжньому озивається до душі тільки тоді, коли вона звучить рідною мовою.
А значить, моя рідна мова все ж таки українська, хоч на той час, провчившись майже вісім років у Москві, я вже почав її потроху забувати.
І ще одне відкриття, яке було мені особливо приємне і сповнило мене великою гордістю: моя рідна мова здатна виразити найдовершеніший художній зміст, а отже, попри всю свою занедбаність і затюканість, вона нічим не поступається найрозвиненішим мовам світу – ось же він, український Лорка! А значить, може бути й український Шекспір, й український Рабле, й український Гете, і хто завгодно!
Саме від того дня почався мій шлях у художнє перекладацтво, хоч тоді я ще сном-духом не відав, що через два десятки років саме мені присудять першу літературну премію імені Миколи Лукаша.
А близько запізнатися з великим маестро мені так і не пощастило. І я досі сприймаю це як одну з найбільших невдач у своєму житті.
Тому Микола Лукаш завжди був і залишився для мене людиною-символом, Генієм з ласки Божої. Для тих, хто з ним приятелював, це був чоловік, що любив іноді й чарчину перехилити, і згаяти цілісінький день у парку, «забиваючи козла» з випадковими партнерами. А я досі уявляю Його собі як надзвичайно потужний згусток інтелекту, як дух, наділений неземним талантом.
У 1976 році редакція «Всесвіту» доручила Анатолю Перепаді, Олександрові Мокровольському та мені перкласти новий надзвичайно цікавий роман Алехо Карпентьєра, кубинського письменника, який жив у Парижі й був одним із чільних представників літератури так званого латиноамериканського «магічного реалізму», що вела тоді перед у світі. То був роман про диктатора однієї з латиноамериканських країн, котрий, будучи людиною, що засвоїла європейську культуру до самих її глибин, обернув ці свої знання, образно кажучи, не в той бік.
Роман мав назву Recurso al método («Застосування методу»), перегукуючись із назвою відомого трактату Декарта, що звучить в іспанському перекладі як Discurso del método («Дослідження методу»). Тобто йшлося про те, що один із сучасних учнів та послідовників Декарта (а Декарта вважають у Європі батьком сучасного раціоналістичного світогляду) застосував його вчення не для того, щоб глибше пізнати світ, а для суто практичної мети – здобути абсолютну владу над подібними до себе. (Чи не так само більшовики застосували вчення Маркса лиш для того, щоб захопити владу над однією шостою земного суходолу?)
Я на той час лише починав перекладати, і мені проблема відтворити в українській мові цю гру слів видалася нерозв’язною. Перепадя мав значно більший досвід, та й він не знайшов задовільної розв’язки, хоча, пам’ятаю, ми довго радилися з ним на цю тему.
Розв’язки він так і не знайшов, зате знайшов вихід – пішов до Миколи Лукаша, з яким давно приятелював, виклав йому нашу проблему й повернувся з результатом. За порадою великого тлумача ми назвали роман Карпентьєра «Розправа з методом», а назву Декартового трактату переклали у виносці під романом як «Розправа про метод». У такий спосіб пощастило зберегти подану в оригіналі гру слів – адже застосування наукового методу знаменитого філософа для такої ганебної справи можна сприймати і як розправу з цим методом!
Перепадя, наскільки мені відомо, одержав від свого друга-вчителя чимало таких перлів, за які потім віддячив йому вже посмертно, зробивши можливою публікацію «твору його життя», українського «Дон Кіхота».
Микола Лукаш переклав багато і з багатьох мов, попри те, що протягом десятка років не міг опублікувати жодного свого рядка. Усе, що він переклав, зроблено на найвищому рівні, а проте – це вже з мого особистого погляду, хтось, можливо, думає інакше – особливо вдалися йому поезії Лорки, а в прозі – «Декамерон» і «Дон Кіхот».
У перекладах із Лорки я хотів би ще згадати про такі дивовижні речі, як «шість поезій по-галісійськи». Як відомо, мало хто наважується перекладати твори, написані діалектом у одній мові, на діалект іншої мови – в таких випадках здебільшого виходить нісенітниця. Скажімо, зазнали абсолютного краху ранні спроби витлумачити Ролланового «Кола Брюньйона» російським просторіччям (тут досить буде назвати заголовок – «Николка Персик» – і все стає ясно). І лише людина Лукашевих масштабів могла зважитися на щось подібне й допомогтися незаперечного успіху!
Ось, наприклад, «Танчик місяця над Сант-Яго»:
Ади, фраїр, ади, білий,
весь од студіни заціп!
Нє, то місяць танцує
над подвір’єм мерлеців.
Так і бачиш, як виходять уночі з хати на подвір’я мати з донькою. Над ближніми бескидами завис сліпучо-білий місяць. Мати показує на нього рукою і промовляє, звертаючись до дівчинки: «Ади, фраїр, ади білий, весь од студіни заціп!» («Бачиш, хлопець онде білий геть від холоду закляк!») А мала їй відповідає, що то не хлопець, а місяць (вона вже це знає), і її дитячій уяві ввижається, що він танцює над подвір’ям мерців (певно, цвинтарем) – і тому-то він і білий, адже мертвяки білі.
Дивовижна образність Лукашевого вірша стає особливо відчутною, якщо порівняти його з іншими перекладами – наприклад, російським перекладом Федора Кельїна (Испанские поэты ХХ века. БВЛ. Изд. «Художественная литература». Москва, 1977 г.):
Посмотри, как застыл
побелел тот влюбленный!
Это пляшет луна
над долиною мертвых.
Попри вкрай принижене становище нашої культури, ми маємо з добрий десяток тлумачів художньої літератури, якими можна пишатися. Досить назвати такі імена, як Григорій Кочур, Борис Тен, Василь Мисик, Сидір Сакидон, Ірина Стешенко, Юрій Лісняк, Євген Попович.
Проте Микола Лукаш вивищується над ними всіма, як Ейфелева вежа над будівлями середньовічного Парижа. Усі вищеназвані (і ще з десяток інших) нічим не поступляться найвідомішим тлумачам художнього слова на будь-яку з високорозвинених європейських мов (зокрема, й таким майстрам перекладу, як росіяни Лозинський або Любимов). Але рівного Лукашеві ніде не було й немає. Він перетворив поезії Лорки, «Декамерона» та «Дон Кіхота» на шедеври українського письменства. Українське слово заграло в цих знаменитих творах світової літератури такими барвами, що я не завагаюся назвати Миколу Лукаша найбільшим українським письменником ХХ сторіччя. Тому абсурдними видаються мені закиди деяких «перекладознавців», що Лукаш, мовляв, дозволяв собі відступати від змісту оригіналу надто далеко. Такі теоретики іноді навіть намагалися подати свій «точний» варіант перекладу там, де великий митець «надміру фантазував». Але, звичайно ж, їх не те що рівняти з Лукашевими, а й згадувати в контексті його творчості не випадає.
Якось, розмовляючи з Юрієм Лісняком, також нашим великим перекладачем, людиною виняткового обдарування, я став умовляти його, щоб він узявся за переклад Рабле – мені тоді здавалося, що ніхто краще від Лісняка з цим би не впорався. Адже він умів справді блискуче відтворювати художні образи, побудовані на тонкій іронії, що й довів, створивши такі україномовні шедеври, як «Тяжкі часи « Діккенса та «Острів Пінгвінів» Анатоля Франса.
Тоді Юрій Якович признався мені, що й сам давно про це думає, але ж колись такий намір виявив і Лукаш, А він Лукашеві не рівня.
«Юрію Яковичу, – сказав йому я. – Та ж у Лукаша до Рабле ніколи не дійдуть руки. Беріться до роботи – і негайно!» Та Лісняк відповів, що ніколи не візьметься за жоден перклад, якщо залишиться бодай одновідсоткова можливість, що його захоче робити Лукаш.
Немає вже Лукаша, немає й Лісняка, немає в нас і українського Рабле… (на час написання цієї статті повного українського перекладу роману Франсуа Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель» не існувало. – Ред.)
Цькування Лукаша, виключення його зі Спілки письменників – одна з найганебніших сторінок в історії радянської тоталітарної системи та її блюдолизів. Я сподіваюся, що хтось, обізнаний у цій справі, назве імена тих пігмеїв, які доклали всіх зусиль, щоб зробити життя нашого генія нестерпним, щоб не дати йому ані творчо працювати, ані вільно дихати.
На жаль, геній виявив слабкість духу, не зумів примусити себе писати «в шухляду», і років десять неоціненного й безповоротного часу випали з його творчості. Якби вся Спілка письменників УРСР перестала в ці роки писати – це було б для української культури куди меншою втратою.
Та, мабуть, недарма наш великий Кобзар започаткував велику традицію: справжній митець не має права принижувати своє високе покликання й колінкувати перед можновладцями. Певно, Тарас міг би кинутися в ноги імператорові й вимолити в нього прощення, врятувати загублений у неволі десяток років свого творчого життя. Та чи хтось назвав би його після цього пророком?
Я знаю, що чимало щирих доброзичливців Миколи Лукаша з номенклатурного прошарку не зовсім нездарних, а інколи й наділених певним талантом письменників, умовляв його підігнути коліна, написати покаянного листа. Але він цього не зробив.
Він не завершив свого «Дон Кіхота», не почав ані Рабле, ані Гріммельсгаузена, але залишився собою. Залишився Миколою Лукашем, якого ми знаємо.
Генієм у літературі й Дон Кіхотом у повсякденному житті.
Як і Тарас Шевченко.
Як й Іван Світличний.
Вічна йому пам’ять і слава!
“Українська літературна газета”, ч. 8 (274), 24.04.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/