У вранішній час наприкінці вересня ми їдемо до
Арсенівки, де народився класик української драматургії Іван Карпович Тобілевич
– Карпенко-Карий. Пряма, мов стріла, випущена з лука, траса з Кіровограда на
Умань і далі – на Львів приводить нас до селища Велика Виска. Ми звертаємо на
північ у напрямку до Новомирогорода. З правого боку весь недовгий час подорожі
буде видно річку Велика Вись. Уздовж заасфальтованої дороги, майже переходячи з
одного в інше, пропливають села з мальовничими назвами: Заріччя, Мар’янівка,
Павлівка, Матусівка. Про їхню назву дізнаємося скоріше не з дорожніх
покажчиків, а від достойного гіда, із чиєї ініціативи й відбувається поїздка, –
Віктора Погрібного, письменника, керівника обласного літературного об’єднання
«Степ».
Маловисківський
район закінчується – починається Новомиргородський. Перше село на шляху –
Арсенівка.
На
моє запитання: «Що далі? – звучить у відповідь:
«Веселівка».
Я
запитую знову: «А далі?».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І
тут мене, мов удар батога, приголомшує фраза, яка й буде лейтмотивом подальшої
оповіді:
– Далі – кінець світу…
Усе….
Скінчилася дорога – скінчилося життя. Найкоротший шлях до райцентру – лише
полями. Щоб туди дістатися в негоду, треба зробити чималий гак через інший
район.
Біля
самого «кінця світу» – батьківщина Івана Карпенко-Карого, яку Віктор Погрібний
врятував від загибелі, поклопотавшись про зв’язання її з обласним центром
асфальтовою дорогою, зорганізувавши тут музейно-природний заповідник, за що –
та й за свою поєзію – одержав з рук Миколи Вінграновського та Бориса Олійника
диплом лауреата літературно-мистецької
премії імені І. Нечуя-Левицького.
Тепер
стає зрозумілим, чому так болить Вікторові Олексійовичу його мала батьківщина –
його Матусівка й Арсенівка, чому він
докладає так багато зусиль, аби з цих сіл не пішли останні люди, аби ці
села збереглися не лише як позначка на всесвітній географічній мапі.
Нещодано
у видавництві «Український пріоритет» вийшла з друку книга Віктора Погрібного
«Куща. Проза 2012 року», 2014 р., куди ввійшли чотири новели («Намисто для
Миколи», «Артем», «Лист до письменниці», «Таємничий материк»), повість «Коробка
від японських цукерок» та два есе («Не кличте! Любові мені не треба…», «Меч
Вінграновського»). В одній із редакцій рукопису була ще й п’єса «Ковалівський граф».
Як
пояснює автор у слові до читача, «куща – це намет. Для всіх, хто в ньому,
однакові небо і зорі, однакові трелі солов’я і погук зозулі, як і сиві тумани
та срібні роси. Але одні прикипають до зір, а інші їх не бачать, бо не хочуть
підвести голову, ще для інших, хто в кущі, замість солов’їв краще б почути крик
кабанчика, якого колять для шкварок, хтось блаженствує, пройшовши росяними
травами, а хтось лається, що в росі промочив свої черевики…» Саме з цієї
позиції йде оповідь.
ДРАМА «КОВАЛІВСЬКИЙ ГРАФ»
То
хто ж він такий – «Ковалівський граф», чому «Ковалівський», чому «граф»?
Відповідь віднайдемо в тексті: «графом» героя охрестили сільчани за аналогією
зі Львом Толстим, який відмовився від проживання в місті, вибравши природне
середовище – село, бо, за словами славетного письменника: «В місті можна
пробути стільки, скільки можна пробути в клоаці», а «Ковалівським» – бо
головний герой мешкає саме в Ковалівці, яку він любовно називає Ковалівочкою, у
старовинному селі, де ще козаки зимували й відковували собі шаблі.
Доля
Трохима Івановича Кошовенка склалася так, що він залишився останнім мешканцем
села. Сенс його існування – повернути селу життя, привабити тих, хто покинув
свої поки що цілі будинки, повернути їх до рідних
домівок. Ось і вигадує старий різні речі: то самогоном напуває чоловіків –
колишніх сільчан, то старається вплинути на свідомість їхніх жінок.
Одначе все сталося інакше. До села навідується високе
начальство з пародійними іменами – «великий державний діяч» Михайло Давилович,
Станник – «міністр просвіщенія», Голишевич – «міністр – сільгоспник». Їхня
мета: остаточно зруйнувати всі ковалівки, які ще залишилися на Вкраїні, аби
дати простір «новим хазяям життя», яким немає ніякого діла до душі народу, до
його минулого і майбутнього.
Саме ця загроза згуртовує селян – колишніх мешканців
Ковалівки. Вони самі хочуть бути господарями своєї землі, повернути
господарство, яке сприяло б розквіту їхнього села.
Проблема поколінь… Дочка Трохима Івановича піддалася
загальному настрою й подалася до більшого села, до «цивілізації», але освічена
онука разом зі своїм чоловіком, поетом і науковцем, почула голос землі, голос
предків і має намір жити саме в Ковалівці.
Задоволений Трохим Іванович, задоволений і ще один
персонаж – душа його покійної дружини Ганни, яка свого часу не пережила руїни.
П’єса пересипана віршами, піснями – і народними, і
популярними, які вже стали народними. Персонажами є навіть солов’ї. І не дивно,
бо автор сам поет, любить співати народні пісні.
Мова драми соковита, кожен герой промовляє свої репліки й
монологи з притаманною йому інтонацією: селяни – чистою українською, пришлі
чиновники – суржиком – і не рідною, і не чужою – російською.
…Степовики… Яке щастя жити на батьківській землі,
вставати до схід сонця, спостерігати за пухкими хмарами, що білими зграями
пливуть у височині, сидіти ввечері на нагрітій за день призьбі, мити ноги у
вкопаному біля порога кам’яному кориті, у якому стертий той край, об який труть
стопи, заходити в хату з долівкою, вкритою запашними травами!..
Не всім воно доступне – це, для когось назавжди втрачене
щастя.
Немає вже села, звідки родом моя матір. Тільки похилені
хрести залишилися на цвинтарі. І все одно на «провідки» вже діти та
онуки-правнуки злітаються, мов оті пташата, збираючись до могил своїх пращурів,
застелюють рядна, розкладають їжу та напої й поминають тих, хто залишається з
ними лише в спогадах, у генній пам’яті…
На моїй оселі закопане кам’яне корито з дідового двору, у
якому вже ніхто не миє ноги, а в сараї зберігаються дідова коса, якою вже ніхто
не косить траву, та дерев’яна лопата, якою вже ніхто не відгрібає сніг…
Ще одним знаковим твором у збірці є новела «Лист до
письменниці». За емоційною напругою й глибиною проникнення в психологію людини
цей твір можна порівняти хіба що з «Листом незнайомки» Стефана Цвейга.
Сюжет напрочуд простий. Селянин пише листа до
письменниці, яку він лише одного разу бачив під час зустрічі з літераторами.
Він прочитав лише один її роман, але й сама жінка, й написане нею настільки
вразили його, настільки сколихнули потаємне, яке живе десь там, всередині
людини, і яке робить її саме людиною, що наш герой набрався сміливості написати
відвертого листа, де повідав про свої потаємні мрії. Та ще й як повідав!..
Кожен рядок опису того, як би герой ставився до
адресата, коли б вона згодилася стати його дружиною, як би вони зачинали своїх
діточок, які б красиві були їхні нащадки, вихідці з козацького роду, – поезія в
самому високому розумінні.
«…Одного разу я поніс би Вас під гору. І не було б мені
втоми… і поніс би до високої трави і поклав би під Вашу голівку свою сорочку,
щоб не була вона просто землі. А Ви лежали б на травах. І ми б у цих горах
справили б найсвятіші любощі… І зачали б ми з Вами хлопчика… Щоб у нього було
все: і зріст, і душа , і гордість чоловіча, і добрість, і милостивість і
благословенна любов до рідної землі. Коли напливла б найвища хвиля наших
любощів, Ваша рука потяглася б до трави і обійняла б жмут і зірвала б, а потім
піднесла до грудей і трава розсипалася б по грудях, а я її розсовував би в боки
своїми устами і цілував би Ваші білі груди, бо ними Ви б мали вигодовувати мені
трьох синів і доньку…».
Милування жінкою, її природньою красою – без сороміцьких
натяків. Усе природньо. Ніякого силування в оповіді. Еротика заради моди не
притаманна авторові. Але чоловіча сутність могутньо проривається чи й не в
кожному рядку.
Мимоволі кожна жінка, читаючи новелу, спроектує на себе
слова, щоб дати самій собі відповідь: чи відгукнулася б вона на цей поклик? Чи
знайшла б у собі сили жити природним життям, народжуючи дітей, створюючи
найбільшу цінність, яку поклала природа на чоловіка та жінку, бо лише в цьому
середовищі міг би народитися найпрекрасніший роман, який був би оцінений і
затребуваний усіма народами в усі часи, бо тільки так народжуються безсмерті творіння.
Новелу
«Артем» можна назвати «етюдом на тему моралі». Хлопчик років десяти залишився
без батька. Мати не витримала й пішла в блуд. Малий тепер сам на сам зі своїм
горем. У хвилину розпачу він ображає матір, називаючи її так, як вона того
заслужила.
Доля
хлопця невизначена. Не факт, що втручання вчительки, яка прихильно ставиться до
Артема, дасть результат. І мрія хлопчика про найріднішу жінку, якою колись була
його матір, може залишитися лише мрією.
Чи
зможе витримати все це Артем, чия душа ранима, а бачення світу поетичне? Він
бачить, «…як сходить в багряному одязі із золотою фатою сонце». «Його мучить
питання: чому, як встає сонце, то небо геть безхмарне. А тільки воно
підніметься над сусідньою хатою, то нізвідкись збираються хмари, а ще через
якісь хвилини вже й до нього, до сонця, добираються. І заступають, і ховають
його. Де вони нізвідки беруться?». Так і його горе, яке нізвідки взялося,
позбавило його батька й заступило йому рідну матір.
…Скільки
таких артемів мені як начальникові служби у справах дітей довелося відібрати з
сімей їхніх недбайливих батьків!.. Мені й досі ввижаються очі хлопчака, чия
мати-одиначка померла від передозування наркотиками, який знав, що таке «ширка»
та як її виготовляють, але не знав елементарних речей з математики та інших
наук. Він сидів, похнюпившись й безвільно склавши руки, у кабінеті директора
школи-інтернату, куди я його привіз, і на моє зауваження, що в цьому житті
повинен буде розраховувати лише сам на себе, печально кивав головою…
Новела
«Намисто для Миколи» – дзеркальний відбиток нашої дійсності. Село в нинішньому
стані розшароване, люди не мають роботи. Хтось кидає домівку та в пошуках долі
їде на чужину, хтось намагається втриматися «на плаву», правдами й неправдами
вижити, тяжко працюючи у власному господарстві, а хтось махнув на все рукою й
існує за рахунок крадіжок.
Головний
герой, якого на сході сільчани збираються покарати, вже підібрав усе в селі, що
«погано лежить», пропив усе, що можна пропити, й змирився з долею бути
знеславленим, навіть пробігти по селу запряженим віжками з вуздою в роті. Але
саме тоді втручається сільська п’яничка, колишня доярка на колишній колгоспній
фермі. Вона нещадно б’є словами всіх тих, хто хоче здійснити судилище над
дрібним злодюжкою, показуючи головного обвинувачувача Петра злодієм значно
більшого гатунку.
Виходить,
що злодій кричить: «Тримай злодія!».
«Не
суди – та несудимий будеш», – заповідь Божа в дії.
Новела
«Таємничий материк» фактично є роздумами автора над поняттям «жіночність».
Починається вона словами «Кінець XX та початок XXI століть ознаменувався тим,
що в цей час жіноцтво свої сідниці переміщувало зі своїх спідниць, вузьких та
широких… до джинсових чи з іншої якоїсь тканини штанців».
До
чого це призводить? П’ять разів рефреном згадується рубіж – кінець XX та початок
XXI століть. Саме цим автор підкреслює: відбуваються певні події, які можуть
призвести до зсувів у споконвічній моралі українців.
Сукня,
спідниця, декольте – споконвічна жіноча зброя в протистоянні з чоловічою
статтю, засіб зваби, аби продовжувався рід людський.
Штанці
– форма «унісекс». Не відрізнити, хто є хто. У минулі часи жінки
використовували декольте, прикрашаючи та оздоблюючи таємничу западину між
грудей, що лоскоче уяву чоловіків, а нині – оголений пупок, на чому художник
ніколи не дозволить собі зосередити увагу, бо нормами естетики на нього
накладене табу. Але нині жінки безсоромно оголюються, одягають на свої часто
непомірного розміру сідниці штани, чим безсоромно пропонують себе, відвертаючи
цим від себе чоловіків. Західна цивілізація «підливає мастила у вогонь»,
заоохочуючи неприродний потяг та так звані одностатеві шлюби.
Разом
з тим новела засвідчує великодушність, розуміння жінкою такту і святості. І в
цьому її таємничість.
Автор
не займається моралізаторством, наголошуючи наприкінці оповіді: «…даремною
справою займався той, хто хотів протягом усіх попередніх століть… повністю
зрозуміти жіноцтво. Цей досі і в наступних століттях таємничий материк у
безмірному океані на планеті Земля».
ПОВІСТЬ «КОРОБКА ВІД ЯПОНСЬКИХ ЦУКЕРОК»
Якщо
коротко сказати, про що йдеться в повісті, то це прозвучить так: про любов і
зраду. Про любов чоловіка до жінки, сина до матері, матері до сина. І про
зраду: жінки – чоловікові, сина – матері. І ще – про розплату, надто високою
ціною.
Сюжет
повісті простий: за радянської доби Дмитро, середнього віку еколог із
провінції, у складі делегації опиняється в Японії (що в ті часи було майже
нечуваним).
Життя
саме в той період ставить його перед вибором: чи продовжувати подружні стосунки
з дружиною-хвойдою, чи покінчити з цим раз і назавжди. Він вирішує зберегти
сім’ю буцімто заради двох дітей та заради кохання до дружини, яке попри все ще
й досі не згасло.
Герой
докладає максимум зусиль, аби дарунками привернути увагу дружини, не
обмежуючись коробкою цукерок, які йому дісталися в дарунок. Він на свій смак
ретельно вибирає подарунки – намисто з коралів і мушлів, сумочку з крокодилячої
шкіри, гаманець і набір мохерових ниток на розкішний платок.
Про
матір майже не згадує, вирішивши, що тій вистачить дармових цукерок.
Результат
зусиль заздалегідь передбачуваний: з ниток майстриня (бо дружина на це
незугарна) зв’язала гарну хустку, одягнувши яку, невірна дружина повіялася до
чергового коханця; буси залишилися невживаними, потім розсипалися через порвану
нитку й були викинуті на смітник; сумочка, у якій під надірвану підкладку
власниця ховала презервативи з «вусиками», які так полюбляли комсомольські
ватажки, слугувала певний час, поки не обтерлася боками. Майже всі цукерки були
з’їдені під час чергового, влаштованого дружиною «дівич-вечора».
Як
на сміх – залишилася одна-єдина цукерка, яку герой повіз-таки матері – на
згадку про Японію. Чи розкуштувала мати це заморське диво? Але коробці знайшла
пристосування: складала нечисленні листи від дітей, рецепти та записи про свою
хворобу.
Не
залишився син у неї навіть наніч – так спішив додому, боячись гніву домашнього
цербера, на якого перетворилася дружина. І гірко потім жалкував. І оплакував
матір після її смерті.
Але
за простотою сюжету ховаються справжні шекспірівські пристрасті: герой
любить-таки невірну дружину! І вирішує дилему: «бути чи не бути?»
Свого
часу вона полонила його своєю гріховною красою, бо в неї:
«…пасма
кіс спадають на округлі плечі, а очі – кольору такого світлого каштану, що в
них він і втопився того рокового першого дня. Ямочки на обличчі при навіть
натякові на посмішку…»
Атож.
…Примусила любовная чума
Подобу чоловіка в пеклі жить
Шекспір. Сонет 141. (Переклад О.
А.)
І,
стоячи у «філософському садку» на містку над урвищем, герой вибирає для себе не
свободу польоту, а несвободу й безкрилий політ.
«…Ну
він, Дмитро, стрибати не буде. Бо це – ЧП державного масштабу. Про Дмитра
повідомлять в радянське посольство, сповістять японські газети, журналісти
приставатимуть з допитом, чому ви це вчинили, ви на щось велике зважуєтесь? І
не бачити більше після цього ніякої закордонної поїздки…»
У
всьому він «совок». Усе йому до вподоби в Японії, але на догоду органам знімає
«виворіт капіталістичної дійсності». Він не здатен на вчинок – за свої погляди
й переконання (яких взагалі немає) не піде етапом, як Стус і Чорновіл, не
напише свого Торквемаду, як Павличко. Не вдарить кулаком по столу, наполягаючи
на своєму, а буде плисти за течією, заглядаючи в чарчину, гірко оплакуючи своє
нікчемне життя…
Чому
він, красень від природи, чия посмішка «не одній дівчині … затуманювала світ в
його студентські роки», на якого й дотепер задивляються жінки, романтик у душі,
згодився на принизливе існування? Через кохання до дружини? Мабуть, що ні,
інакше на впала б в око миловидна японка. Через дітей? Можливо, але не факт –
їм, дітям, в оповіді місця взагалі не знайшлося.
Тоді
чому? Кар’єра, матеріальне благополуччя – ось ключик від потаємних дверцят його
душі, ось вони, основні чинники! Бо Дмитро розумів: усе, що він має (нібито
має!), прийшло до нього завдяки дружині, такої собі чеховської «Анни на шиї».
Чому
так сталося?
Чом про високе думати не смів?
В дитинстві просто мало каші їв!
Не був зухвалим він – не доїдав.
В спортзал, перевдягнувшись, ледь
встигав
В. Висоцький (Переклад О. А.)
Ось
у чому розгадка нікчемної чоловічої особи!
Мати
вибивалася із сил, даючи йому «освіту», аби синочок не бідував, залишившись у
селі, аби «вибився в люди». У воєнну й післявоєнну пору, як могла, дбала про
матеріальне благополуччя. І синочок став тим, чим став… Підкаблучником.
Розкаяння
прийшло до нього, та надто пізно, коли матері вже не стало.
Приплакав
матір: і через тридцять літ вона його не відпускає. Мабуть, і до скону не
відпустить, бо за зраду найсвятішого немає прощення.
Повість
закінчується повчальним монологом:
«Чуєте?
Ідіть до своїх матерів, як вони живі. Ідіть, їдьте, прилітайте, приповзайте
немічні. Поки вони живі. Поки зможуть сказати: «Спасибі, сину. Дякую, дочко.
Дякую, онучки»».
І
все ж таки, звучить у повісті оптимістична нота, бо «…у відповідь йому почулося
«Ти не голодний, сину?..»».
Два
есеї «Не кличте! Любові мені не треба…» та «Меч Вінграновського» присвячені
спілкуванню автора з Григором Тютюнником і Миколою Вінграновським.
З
Григором Тютюнником ще молодого на той час автора звела доля в період тяжких
випробувань, які випали великому письменникові. І саме вірш, прочитаний
Віктором Погрібним, так вразив Григора Тютюнника.
…Не буде клятв! Не ловлюсь на
слові.
Не треба в голосі ноти шукати
сумні,
Краще дайте гніву мені,
Дайте гніву мені – для любові!
«Кажеш:
«Не кличте! Любові мені не треба… Дайте гніву мені»»? – ці слова з вуст
Тютюнника прозвучали при прощанні літераторів.
«І
коли десь через місяць-півтора мені потелефонували з Києва про трагедію, я
корив себе, що у той зимовий вечір прочитав того вірша», – так підсумовує
оповідь автор. Тоді стає зрозумілим, що присвята до цього вірша є ніби спокутою
за свій зовсім невинний вчинок.
У
есеї «Меч Вінграновського» Віктор Погрібний розповідає про свої довготривалі
стосунки з великим поетом, який одного разу дав потримати меча, щоб молода
особа відчула себе справжнім чоловіком,
Лицарем, якому не личить здійснювати негідні лицарської честі вчинки. У творі
оспівана любов поета до землі, яка надихала його на творчість, згадуються
яблука, якими при нагоді автор пригощав Миколу Вінграновського.
«Як
я мріяв, щоб Микола Вінграновський побував у моїй Матусівці, з дерева зірвав
сам ті джонатани і переможці, власноруч розрізав не корейського, а степового
істинного матусівського кавуна!»
…Матусівська
садиба Віктора Погрібного мені нагадує дідівську. Хата на дві половини, великий
сад, город. Усього тут є потроху, усе налагоджене дбайливими руками господаря.
І – диво: тут і дуби, і близько тридцяти лип, і берези, і берест, і гледичії,
і, звичайно ж, духмяні акаціі, і верби, і криниця, і калина, і каштани, і
яблуні, яблуні…
Яблука з матусівського саду… Янтарні, соковиті
«джонатани», які, коли надкусиш, бризкають соком, серединка яких прозора, що
так і хочеться вп’ястися в неї зубами, а облонка – яскраво-червона, ніби
розпашілі щоки дівчини, якими ніколи не намилуєшся; «ренети Симиренка», кислі
восени й розсипчасто-солодкі взимку, зелені, з жовтуватими боками, які лежать
аж до весни. І знімають їх, коли вже опадає листя.
Віктор
Олексійович щедро частує яблуками зі свого саду… Я не рву яблука, а піднімаю
здолу – нехай господареві залишаться ті, що на гілках, – на щастя, йому є ними
кого частувати.