Віктор Некрасов і Україна

163

Гончар щиро співчуває Некрасову. В душі. Потайки передає йому, потребуючому засобів для прожитку, – через Григорія Поженяна – гроші. 

До 100-річчя з дня народження письменника

Закінчення. Початок у ч.2

Гончар щиро співчуває Некрасову. В душі. Потайки передає
йому, потребуючому засобів для прожитку, – через Григорія Поженяна – гроші. От
як згадував про це згодом Поженян: «Хай пробачить мене Олесь Гончар. Ви
пам’ятаєте, Олесю, нашу з вами зустріч в Ірпені? Це було, коли Віктор ще не
виїхав до Парижа. Дуже багато чим ризикуючи, – раптом би я проговорився, ви
мені дали гроші для Віктора. Я зрозумів, що це максимум того, на що ви тоді
були здатні».

Ще один запис з’явиться 29.11. 1973 року: «Партком… Бачу
самовпевнені пики Рудя, Козаченка, Гончаренка… Це вони були «відтиснені».
Тепер – інше. Тепер – «озон»! Вони серйозно говорять про цей «озон»! Не
відчувають, що від нього тхне 37-м роком!

Поза партією опинилися захисник Сталінграда (Некрасов) і
захисник Ленінграда (Микола Руденко), труять Драча… Нічого собі «озон»!
Вигнали зі Спілки Лукаша, змусили замовкнути Ліну Костенко, терзають всіх, у
кого збереглося відчуття гідності і честь… Тільки те й роблять, що полюють на
«відьом», а коли таких немає – конструюють їх штучно! Мафія, хунта, банда, що
упивається своїм сморідним «озоном»!»

Нагадаю, що це Гончар довірив тільки щоденнику. У жодному
протоколі засідань тих письменницьких парткомів я не знайшов бодай одного його
відкритого протестного виступу. Так, його тоді вже зняли з керівництва Спілкою,
перед тим клювали за «Собор». Але членом ЦК і депутатом Верховної Ради він
залишався! Віктор Некрасов потім утомлено повторював:

– Вони всі мовчали! Розумієте – мовчали! В кращому разі
«ставали» хворими і не приходили туди, де їхній голос міг би щось вирішити. Я
розумію – євреї сотнями мовчки йшли в газові камери. Але там були есесівці і
автомати! А тут що? Рабство! Огидне рабство, коли сподіваються мовчанням
зберегти свої привілеї і життя. Хоча їхнім життям ніщо не загрожувало…

У «Щоденниках» Олеся Гончара про Віктора Некрасова – не
густо. В першому томі (1943-1967) – ні рядка, немов би шляхи їхні і не
перетиналися. Адже саме 1959-го Гончар очолив Спілку письменників, перше
побиття – при ньому. Декілька записів я вже цитував. Але більше всього про
Некрасова – в останньому, третьому томі (1984-1995). Коли нічого вже не можна
було повернути.

Ось один такий запис. «18.09.1988. Вже кілька разів
передають про Віктора Некрасова (роковини смерті). Згадалося, як захищав його на
парткомі, коли розглядали його справу у зв’язку з виступом на мітингу в
Бабиному Яру. І як на зборах в арсенальному клубі довелося мені – у зв’язку з
його відкриттям – брати весь вогонь роздратування читачів на себе (якраз
подавалося організоване «опрацьовування» нарису Некрасова про Америку). Весь
вечір мені як голові СПУ кидали із залу повні гніву звинувачення: «Чому ви його
не втихомирите?», «Ви, напевно, теж такі!», а вершиною аргументації було «Ми
підемо йому вікна розіб’ємо!..»

Що й казати, українські письменники ставилися до нього
дружньо, де могли захищати – захищали, а він… Він ніколи і ніде не став на
захист, скажімо, української мови, хоча знав, бачив. Як її гноблять… Виріс в
Україні, вчився в Україні, і було відомо, що він володіє українською, але в
розмові ніколи не дозволив собі вжити українське слово.

Такою була ця взаємність. Тільки вже опинившись в Парижі,
раптом чуємо Некрасова: виступає по українській «Свободі» – чеше
по-українськи… Мабуть, біда змусила?»

Записано це Гончарем заднім числом, вже на новій хвилі (у
щоденниках того часу нічого подібного немає)… Але колишні образи прослизають.

У травні 1974 року правління Київської організації СП
України виключило Некрасова зі Спілки письменників. Йому інкримінувалася
«поведінка, несумісна з вимогами статуту СП СРСР», «зганьблення високого звання
радянського письменника антирадянською діяльністю» і тому подібне. Незадовго
перед тим письменник був виключений з партії, членом якої став на фронті. А 3
січня 1975 року, вже після його від’їзду за кордон, рішення про виключення В.
Некрасова зі Спілки письменників було ухвалене на засіданні президії правління
СП України.

Згодом президія правління СП України скасувала це рішення.
Ім’я Некрасова посмертно відновлене в списках членів письменницької
організації…

Можливо, Віктор Некрасов був просто упертий і не хотів
вступати в діалог з властями?

Ні, він неодноразово посилав заяви в різні інстанції, де
намагався пояснити безглуздість того, що відбувається навколо нього. Ось його
останній лист до Ленінського райкому партії Києва, – в рік поголовних арештів
української інтелігенції, в рік  розгрому
її культури.

«19 вересня ц.р. на засіданні парткому Спілки письменників
України мені було нанесено тяжку образу. Я був виключений з партії. На підставі
абсолютно бездоказових наклепницьких звинувачень у здійсненні вчинків, яких я
не здійснював і зробити не міг. […] Мене звинувачували, що я підтримую
зв’язки з націоналістичними і сіоністськими типами, з людьми антирадянськи
налаштованими, такими, що приїжджають з-за кордону, «беруть у мене інформацію».
Може, це комуністи Ренато Гуттузо і Луї Арагон, або Генріх Белль і Карло Леві,
яких я дійсно приймав? Або Джон Стейнбек? […] Прошу вас […] скликати
партзбори, на яких я міг би відстояти свою честь.

Віктор Некрасов

18.ХІІ.72 року».

Лист не був взятий до уваги.

Зберігся ще один цікавий документ. Розуміючи, що на низах
питання не може бути вирішене, Віктор Некрасов 20 травня 1974 року звертається
до Брежнєва:

«Шановний Леонід Ілліч!

Я вимушений звернутися до Вас із цим листом, оскільки все,
що відбувається зі мною і навколо мене, штовхає мене на ухвалення певного
рішення.

Умови мого життя за останні роки склалися так, що я начисто
позбавлений можливості працювати. Ось факти. У травні 1973 р. я був виключений
з партії, в яку вступив 30 років тому в розпал боїв у Сталінграді, – про
обставини цього виключення я свого часу Вам писав. Два роки тому, в березні
1972 р., була накладена заборона на видання моїх творів в Держлітвидаві, і з
тих пір дорога до читача мені закрита.

Важко, звичайно, змиритися з думкою, що письменника, свого
часу відзначеного Державною премією за повість «В окопах Сталінграда», книги
якого видані більш ніж 120 виданнями на 30 мовах світу, повністю припинили
друкувати. Але комусь і цього виявилося мало. Знайдені були інші міри впливу і
покарання за те, що ти завжди прагнув відстоювати свої принципи і переконання.
У січні цього року у мене на квартирі був проведений 42-х годинний обшук, і
серед інших речей, вилучення яких може викликати тільки подив, були відібрані і
досі не повернені мої власні чорнові рукописи, які я не встиг навіть
передрукувати на машинці. Протягом наступних шести днів мене допитували. Не
уникнули обшуків і допитів багато моїх друзів. Цікавилися в основному їхніми
взаєминами зі мною. Дійшло до того, що одного з них – письменника і
кінорежисера Г.І.Снєгірьова – за дружбу зі мною виключили з партії і усунули
від роботи.

На довершення всього останнім часом я відчуваю явно
неприховану увагу до моєї персони. За кожним моїм кроком стежать. І не тільки
стежать. У березні ц.р. я був з дружиною висланий з Москви із-за сміхотворної
причини – за порушення режиму про прописку (ми прожили у мого товариша більше
трьох днів непрописаними!). 

Без яких-небудь підстав мене затримує на вулиці міліція. У
Києві, в квітні місяці, протримали ніч в міліції через те, що при мені не було
ніяких документів, що засвідчують мою особу. У Москві, 6-го травня ц.р., в день
мого приїзду, мене затримали на шляху з аеродрому в готель і без всяких
пояснень протримали півтори години в 88-му відділенні міліції, після чого,
вибачившись, відпустили. І хоча затриманий був саме я, працівники міліції
пояснили затримку тим, що машина, яку вів мій товариш, схожа була на іншу, що
нібито збила якусь дівчинку.

Всі ці факти, значні і дрібніші, – є ланцюгом одного
процесу, образливого для людської гідності, процесу, що свідчить про одну мету,
–  не дати можливості спокійно жити і
працювати.

Я міг би в цьому листі перерахувати все те корисне, що я, на
мій погляд, зробив для своєї Батьківщини, але все це, як я бачу, до уваги не
береться. Я став неугодний.

Кому – не знаю. Але терпіти більше образ не можу. Я
вимушений зважитися на крок, на який я ніколи б за інших умов не зважився б. Я
хочу отримати дозвіл на виїзд з країни терміном на два роки.

Відчуваючи явну недоброзичливість з боку певних органів, я
звертаюсь особисто до Вас, розуміючи, що вирішення таких питань вимагає
найавторитетнішого втручання.

Зрозуміло, що зі мною повинна виїхати моя сім’я, і дозволено
мені буде вивезти необхідні мені книги і мій архів, як літературний, так і
сімейний, такий, що накопичився за 63 роки мого життя.

Зрозуміло, що таке рішення прийняти було нелегко, – дуже
багато пов’язано у мене з країною, в якій я народився, ріс, вчився, працював,
захищаючи яку двічі важко був поранений – але іншого виходу в мене немає, мене
до нього змушують.

Письменник не може працювати, знаючи, що кожну хвилину до
нього можуть прийти, забрати і не повернути написане.

В очікуванні Вашої відповіді

З повагою – Віктор Некрасов

 

20 травня 1974 р., Київ, Хрещатик, 15, кв. 10. тел..
21-61-71

Некрасов Віктор Платонович».

А наступного дня, 21 травня 1974 року, правління Київської
письменницької організації виключило Некрасова зі Спілки письменників «як
такого, що зганьбив високе звання радянського письменника антирадянською
діяльністю і аморальною поведінкою»…

10 жовтня 1992 року я прочитав у «Правді України» статтю В.
Некрасова  «Іван Дзюба, яким я його
знав». Він написав її у важкий для Дзюби час, коли той був засуджений на п’ять
років позбавлення волі. Стаття пролежала в архівах КДБ 20 років і була виявлена
там тільки після отримання Україною незалежності. Це не тільки визнання в
любові Івану Дзюбі, – це визнання в любові до України. До України Івана Дзюби, зрозуміло.

Іван Дзюба не міг не відгукнутися на «квіти, що запізнилися»
від свого старшого друга.

«У моєму житті, – пояснював він, – все якось так складалося,
що мене одні (переважно люди казенні) понад міру лаяли, інші понад міру
хвалили. І те, і інше заподіювало мені немало клопотів. Втім, хоча злість
огудників і пригноблювала, я в душі здебільшого, тверезо розміркувавши,
знаходив їм виправдання. А ось непомірними похвалами завжди був присоромлений,
оскільки гостро відчував свою невідповідність образу, який створила уява того,
що хвалить.

І зараз, читаючи давно написану, але лише недавно виявлену в
сейфах КДБ і, можливо, незакінчену статтю Віктора Платоновича Некрасова, я
відчував не тільки хвилювання, а і сором за себе, і провину перед ним»…

…Що ж з нами, власне, відбувається, якщо поглянути на нас
очима Віктора Некрасова, очима Андрія Сахарова, 
Льва Копелєва, очима  Івана
Світличного, Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола?

Всупереч повному падінню моралі, честі, етичних і державних
засад (хочеться вірити – тимчасових!) – ми живі   і навіть намагаємося  далі «жити не в брехні»,  дошукуючись проклятої  «правди, тільки правди», в бутті художньому і
соціальному, особистому і суспільному, 
правовому  і безправному -– хоч як
би прагнули втиснути нас у прокрустове ложе нового рабства нувориші від
політики і «базару по поняттях». І не треба переадресовувати все це на суто
український комплекс маргінальності, – тенденція загальна, глобальна, хіба що з
невеликим національним коефіцієнтом. Всі ми одним мотузочком на цьому світі
зв’язані, і поодинці не позбавимося від оков.

Нагадаю особливо завзятим прихильникам радикальних
висновків, що не було, немає і не може бути однорідної України, як не було
ніколи і бути не могло однорідної Росії, як не існує єдиної для всіх віри і
єдиної історії. А в світі художньому єдинобожність і взагалі неможлива –  це протирічить самому духу свободи, втіленням
якої  був Віктор Некрасов. Вимовлене і
таке, що відбувалося в одну епоху, не може бути жупелом для іншої; старі
порахунки і образи – не дороговказ для прийдешнього взаєморозуміння, а приманка
для брехунів і політичних клоунів, яких, як правило, виносять з поля бою на
санітарних носилках битими після закінчення зіграного ними спектаклю. Вічне
зелене дерево життя вимагає благодатного сонячного тепла і живої води для
зрошування – не з іржавих  совкових
каналізацій, а з джерел загальнолюдської пам’яті і віри. Відкинемо ж лазарети
минувшини самолюбств – за вікном третє тисячоліття, і нехай рубці минулих образ
залишаться за його порогом.

Сказано в Біблії – потерпілий до кінця та буде врятований.
Віктор Некрасов не був визнаний у своїй вітчизні – вона, ця вітчизна, по
суті,  і розпалося внаслідок щеплення їй
аморальності, зведеної в закон і норму. Але ім’я Некрасова не належить суєті
минулих днів. Він визнаний  в іншій
вітчизні, ім’я якій – вічність.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!