До 100-річчя з дня народження письменника
Віктор Платонович Некрасов народився 4 (17) червня 1911 року
в Києві, в сім’ї лікаря. Навчався на архітектурному відділенні Київського
інженерно-будівельного інституту й одночасно в театральній студії при театрі
російської драми, яку закінчив 1937 року. Працював актором і театральним
художником в театрах Києва, Владивостока, Кірова та Ростова-на-Дону. З початком
війни відмовився від броні, пішов на фронт. Пройшов шлях від Ростова до
Сталінграда. Був інженером саперних військ, командував батальйоном. На фронті
був двічі серйозно поранений. Після Сталінградської битви вступив у компартію,
перші сумніви щодо якої з’явилися вже 1946 року, після відомої постанови про
журнали «Звезда» і «Ленинград». 1946 року в журналі «Знамя» опублікована
повість Некрасова «В окопах Сталінграда», за яку 1947 року він одержав
Сталінську премію. Всю премію Некрасов віддав на купівлю колясок для інвалідів
війни.
1963 року розглядалася персональна партійна справа Некрасова
за нариси про Америку «По обидва боки океану», яка закінчилася суворою доганою.
1966 року Некрасов підписав лист 25 діячів науки і культури Генеральному
секретареві ЦК КПРС із протестом проти реабілітації Сталіна, що стало початком
його опозиційної громадської діяльності. Восени 1966 року підписав колективний
лист до Верховної Ради РРФСР з протестом проти нових статей кримінального
законодавства (190-1 і 190-3), введених для боротьби з інакодумством. 1969 року
— нова персональна партійна справа за лист на захист В.Чорновола і виступ у
день 25-річчя розстрілу євреїв у Бабиному Яру. За сценарієм Некрасова знято
фільм «Солдати»; також за його сценарієм створено документальний фільм з багатьох
частин «Невідомому солдатові», який отримав почесну нагороду на Лейпцизькому
фестивалі документальних фільмів, та хронікальний фільм «П’ятдесят вісім хвилин
в Італії». 1970 року Некрасов уперше друкується за кордоном (журнал „Грани“,
№74). У червні 1972 року співробітники КДБ провели в нього обшук, під час якого
виявили самвидав. Того ж року Некрасова виключають з компартії.
17 січня 1974 року, після проведення обшуку, в Некрасова
вилучено сім мішків рукописів, книг, журналів, газет, листів, фотографій та ін.
Від 1974 року – в еміграції. Жив у Парижі, працював на радіо «Свобода»,
мандрував, писав. Помер 3 вересня 1987 року. Похований на російському кладовищі
під Парижем.
Спекотної весни 2007 року, в розпал пристрастей на
українському політичному Олімпі, з якого я тоді вирішив піти, – на 18-му році
мого парламентського життя, – додзвонився до мене з Ізраїлю мій товариш – Борис
Шифман, котрий виїхав туди на лікування і на постійне місце проживання, –
сліпий Шифман, що досі не втратив бурхливого некрасовського темпераменту. Його
регулярні дзвінки до мене завжди наповнені українською ностальгією: «Ну що там
у нас? Олігархи ще остаточно не з’їли Україну? Є ще порох в порохівницях? А що
з плівками майора Мельниченка? Нікого поки не смикали нагорі у справі про
Гонгадзе?» – аж до «Ми з тривогою стежимо за Білокам’яною – там на вулиці вже
відкрито вийшли фашистські молодчики. І Сталін опинився в рейтингу на першому
місці. Так їм і треба! – Якби тільки репресованих знову не волочили по мостовій
у буцегарні… Немає на них Сахарова і Некрасова!»
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Цього разу дзвінок був гранично конкретний:
– Лесю Степановичу, не мені вам нагадувати – на носі
сторіччя! Треба щось робити! Пам’ятник у Києві, вулиця, зібрання творів –
російською і українською! У вас збереглися матеріали до 90-ліття? Ми пробуємо
тут, але в Ізраїлі Некрасова не знає ніхто – окрім нас і «купки відщепенців»!
Починайте, вам і карти в руки! Почніть з єврейських організацій. Сподіваюся, їм
не треба нагадувати, що це і рік 70-ліття розстрілів у Бабиному Яру? Сам Бог
велів їм пригадати про Віктора Некрасова.
Шифман як у воду дивився. Керівники єврейських організацій,
до яких я звертався (починаючи від Вадима Рабіновича), за чотири роки не
вдарили пальцем об палець, не кажучи вже про можливе фінансування книги; а один
із них популярно роз’яснив мені, що листи-клопотання вони готові підписати, але
пов’язувати ці дві події не варто.
Не краще йшла справа і з владою. Ми створили свій суспільний
оргкомітет, куди погодилися увійти Іван
Дзюба, Іван Драч, Лесь Танюк, Микола Жулинський, Мирослав Попович, Неллі
Корнієнко, Євген Сверстюк і троє представників Ізраїлю – Борис Шифман і двоє
колишніх радянських право¬захисників-дисидентів Барух Шиклькрот і Яків
Сусленський. Потім туди увійшов письменник Леонід Фінкель, теж уже
ізраїльтянин. На жаль, два наших звернення до уряду Юлії Тимошенко і стільки ж
до адміністрації президента Віктора Ющенка залишилися без відповіді. Пізніше
Віктор Андрійович із щирим здивуванням (у особистій розмові) запевнив мене, що
він, будучи президентом, ніяких листів щодо Віктора Некрасова не одержував…
У травні і вересні 2010 року ми звернулися вже до нової
влади на чолі з Віктором Януковичем – з пропозицією створити урядовий
оргкомітет, знайти кошти на видання книг Некрасова і про Некрасова, провести
вечір його пам’яті на сцені одного з наших національних театрів, заснувати
державну літературну премію імені Віктора Некрасова і поставити йому в Києві
пам’ятник, показавши в дні некрасовського ювілею фільм про нього і за його сценаріями, ввести його твори до
шкільних підручників, і багато що інше. Але і нова влада виявилася глухою до
всього цього.
Спроба ввести ім’я Некрасова в «Календар пам’ятних дат
ЮНЕСКО» теж виявилася безуспішною – жодна з держав – Україна, Росія, Ізраїль –
не підтримали цієї ідеї, хоча звернення до їхніх відповідних служб були.
Українська комісія ЮНЕСКО 2007 року відповіла, що питання розглядати ще дуже
рано, а 2010-го – що вже надто пізно…
А київська міськдержадміністрація відповіла – про вулицю
нічого й клопотати – некрасовська вулиця
в Києві вже є (як тут не пригадати Хрущова – «не той Некрасов!»). Фахівці ж із
пам’ятників заявили, – досить з Віктора Некрасова і дошки в Пасажі, звідки його
виселили.
Чим це пояснити? Один із найталановитіших письменників ХХ
сторіччя, символ і знак «правди і лише правди», веселий гуляка і благородний
воїн, людина чесної і чистісінької душі, закоханий у Київ і померлий вигнанцем
і патріотом – залишається невизнаним у себе вдома?..
З Віктором Некрасовим доля зводила мене і в Києві в епоху
Клубу Творчої молоді – з 1959 року, і в Москві, де під час його піратських
набігів у Білокам’яну ми бачилися в ЦДЛ, в Будинку кіно, Будинку актора і
найчастіше – удома у Лунгіних. Семен Лунгін і Ілля Нусінов були авторами п’єси
«Гусяче перо», постановкою якої я дебютував у Москві. Некрасов запевняв, що
терпіти не може московських театрів, проте друзям відмовити не зміг, і після
«Гусячого пера» в ЦДТ почав проявляти до мене «відчуття ліктя».
Пригадуємо його блискучий виступ 1963-го року з трибуни
Верховної Ради України, де після виступів Підгорного і Скаби розлючені
активісти вимагали від нього покаяння.
Трапилося непередбачене: після яскравого монологу Некрасова про честь і
гідність письменника зал вибухнув шквалом овацій. Мені він потім розповідав, що
забув про все і бачив перед собою «лише пісну пику Скаби, цього українського
Саванаролли – якби ви тільки бачили, як його корчило!»
Першим враженням від Віктора Некрасова була його книга –
вона потрапила до мене випадково, я терпіти не міг писанини про війну; моє
німецьке концтабірне дитинство ще кровоточило, і все друковане тоді про німців,
партизанів укупі з фільмами про подвиги розвідників здавалося мені вульгарною
дурницею. І раптом – незвично скупа і жорстка проза про людину на страшній
війні, де одні втрачають себе, а інші знаходять, де кожному слову віриш, немов
сам сидів у цих окопах!.. Я проковтнув її на першому курсі інституту – і
поспішив поділитися враженням з Мар’яном Михайловичем Крушельницьким, який
керував нашим режисерським курсом.
– Розділяю ваше захоплення. Це вам не Сава Голованівський і
не Дмитерко.
Нині ні для кого не є секретом, що на колоніальних околицях
СРСР, у тому числі і в Україні, людям мистецтва було важче, ніж у центрі
імперії. Нагадаю репліку Г.Кіпніса про початок 50-х: «У Києві утворилася тоді
невелика група цікавих прозаїків, що пишуть російською мовою. Живучи в Києві,
вони проте друкувалися переважно в Москві: для нашого місцевого ідеологічного
клімату їхні правдиві твори не годилися».
Зрозуміло, «місцевий ідеологічний клімат» розповсюджувався
не тільки на російськомовних авторів; він був загрозою і для українського
слова, української культури, його постійно відчували на собі українські
шістдесятники – Дзюба, Драч, Ліна Костенко, Вінграновський, художники.
Заборонені були і шість з восьми моїх спектаклів – то був світоглядний конфлікт
культури і влади, – вона намагалась повернути культуру в лоно «соцреалізму», а
він у всіх на очах розсипався.
Втім, конфлікт Некрасова з ортодоксальною владою переріс у
«розбіжності» з українськими письменниками.
Я запросив його до театрального інституту, – і хоч як дивно,
він прийшов на нашу «Зелену лампу». Вірші Марка Київського («Залишилася втома
покинутих вулиць…») і тим більше мелодекламація Аїди Животової не справили на
нього враження, винятком став лише сором’язливий Льоня Кисельов (талановитий
поет, який помер у віці 22 років; після його смерті вийшла книжка поезій
«Остання пісня / Последняя песня» – Ред.). Некрасов його вже знав, вони були
близькими друзями з його батьком, письменником Володимиром Кисельовим. Зустріч
із Некрасовим не стала розмовою про літературу – завершилася його монологом про
Бабин Яр і безпам’ятність київських бюрократів, що межує для нього з
бюргерським фашизмом. Частину його він опублікував перед цим в «Литературной
газете» під назвою «Чому це не зроблено?». Цей його клопіт теж був поставлений йому в претензію –
що за тон? кому на руку його істерика? Справжній комуніст собі такого не міг би
дозволити!
– Значить, я несправжній комуніст! – зірвався він тоді. –
Але покажіть мені справжнього комуніста! «Проведіть, проведіть мене до нього –
я хочу
бачити цю людину!»
7 липня 1959 року по ньому дала залп зі всіх «катюш»
українська «Літературка» – статтю «Про погляди широких і вузьких» написав сам
Леонід Новиченко, метр літературознавства, заступник голови Спілки
письменників. Це, як відзначив М. Крушельницький, вже був «удар зубодробильний,
удар-скуловорот». Новиченко перевів усе з естетичної площини в політичну.
Головне, що дратує Новиченка – «грішно і негідно
заперечувати і зневажати те, що зробило Довженка – Довженком, Маяковського –
Маяковським, а Мухіну – Мухіною: їхній полум’яний комуністичний пафос…».
Відчуваючи, що цей аргумент «відторгає» Чехова і
Достоєвського, яких в комуністичному пафосі не запідозриш, Новиченко подає
Толстого і Чехова просто як інший стиль, – а Некрасов, мовляв, прихильник лише
одного стилю – «заземленого» реалізму…
Далі все розшифровується: В. Некрасов грішить
«нерадянськістю», тягне на велику сцену радянського життя «маленького героя».
Тупий підсумок Леоніда Новиченка: «Ми жили і житимемо в
твердій упевненості, що достаток і щастя – результат боротьби за щастя для
всіх. Якщо ж дехто стверджує, посилаючись, так би мовити, на формальну логіку –
що благо всіх починається з блага одиниці, – то об’єктивно це мораль на радість
обивателеві».
Докотилися! Чорним по білому: кричали, що все у нас для
блага людини, а тут держава – жупел,
людина ж – тільки інструмент.
Ні, щоб видавити з себе раба, корисніші все-таки Чехов і
Достоєвський, ніж «грім перемоги, лунай!».
Значить, Некрасов зачепив таки їх за живе – не Довженком
вони стурбовані, а своєю залізобетонною романтикою, «героїзмом без берегів» –
всім тим, що самі вони постійно обіцяють здати в архів, але не поспішають з
цим! Адже Некрасов – по суті, по-людськи, – про те ж, про що Рильський в
«Голосіївській осені»! Так ні – полеміка! Стрілянина! Викривання! Погрози!
Багато пізніше, вже ліберальнішого 1985-го, перекладаючи на
російську і видаючи в Москві монографію Л. Новиченка про М. Рильського, я
отримав можливість спілкуватися з ним на більш довірливому рівні. Некрасов на
той час був вигнаний з Союзу і
позбавлений громадянства (образив самого Брежнева на «Свободі», сказавши, що
думає про його «Малу землю»!), і йому, як я знав, було і в Парижі несолодко.
Зайшла розмова про Некрасова, і я
почав розпитувати про нього мого автора.
Леонід Миколайович почав виливати душу розповіддю про те, як
вони втрьох – з Бажаном і Олесем Гончарем –
стоїчно захищали Віктора Некрасова, але все було вирішено наперед на
вищих рівнях, до того ж він сам «демонстративно ліз на рожен» і «як міг шкодив
собі своїми витівками. Пригадуєте його мову з балкона, коли ввели війська до
Чехословаччини? Це нормально? А листи? Їх обов’язково було підписувати? За
Чоновола й інших? А його тиради під час
обшуку?»
Приголомшливо!.. Ми живемо
немов на різних планетах! Або я досі чогось не розумію!.. До відомого на
весь світ письменника, перекладеного тридцятьма мовами, лауреата вищої
державної премії, вриваються дев’ятеро (!) напівграмотних молодчиків і
влаштовують у нього погром! При цьому затримують і обшукують всіх, хто
заходить. Особливо їх цікавлять пані – жінок ведуть у ванну, примушують
роздягтися догола, сідати, лізуть у вуха і зачіски. Це нормально??? І так
продовжується 42 години, майже дві доби! Не знайшовши нічого антирадянського,
забирають архіви письменника, фото і чернетки –
той же рукопис «Бабиного Яру». Поясніть мені як інтелігент, який прожив
довге і складне життя: як таке можливе в цивілізованому суспільстві, де стільки
мовиться і пишеться про людину, про його цивільну і про елементарну
моральність, врешті-решт?! А де ж класова письменницька солідарність? Та через
п’ят¬надцять хвилин після того, як Києвом поширилась звістка про обшук у
Некрасова, туди повинне було б прибути все правління Спілки письменників, якщо
не вся Спілка, статут якої зобов’язує захищати своїх членів! Захищати, а не
віддавати на наругу купці, даруйте…
За декілька років до смерті Новиченка, 1992 року, я, тоді
вже голова Комітету з культури і духовності Верховної Ради України, приніс йому
щойно видану в Києві збірку «Про Віктора Некрасова». Леонід Миколайович був
щиро зворушений нашою зустріччю, а через декілька днів сам розшукав мій телефон
і чудово й глибоко говорив про Некрасова. Жалкуючи про те, що серед авторів
спогадів не виявилося нікого з українських письменників, окрім Жураховича,
Паоли Утевської та Івана Дзюби.
– Григорій Кіпніс сказав мені сьогодні, що після того обшуку
Некрасову зателефонували лише троє людей – Дзюба, Сахаров і ви. Україна оніміла!.. Це наш непробачний гріх, – підсумував він, –
що ми не піднялись тоді за нього стіною… Але ми такі, які є – ні за кого не
піднялись, ні за Стуса, ні за Світличного, ні за Валерія Марченка… Ні навіть
за себе… Тому так не по-людськи все і
виходить, зі всіх щілин полізла нова шушваль…
У один із приїздів Олеся Гончара до Москви я передав йому
вітання від Некрасова. Гончар поморщився, немов від зубного болю, але потім
наполегливо перепитав, чи справді Некрасов
пригадав про нього, або я – «за ритуалом»?
– Не любить він нас,
українських письменників, – невесело зауважив Гончар.
– За що ж йому їх любити? За опрацьовування, за те, що
поливають на кожному розі? Забороняють видавати…
– Ну що ви таке кажете? Не ми забороняємо – самі розумієте,
звідки вітер… Москва сльозам не вірить.
– Москва Москвою, але і в нас ентузіастів не бракує. Без
молотка в одне місце лізуть. Але сьогодні вони – Некрасова, завтра – Драча, а
там і до Гончара дістануться.
– Вже добралися.
– Що ви збираєтеся робити?
Я запитав про
Некрасова. Він не зрозумів і відповів – про себе:
– Батогом обуха не переб’єш… З «Собором» доведеться
чекати. Ця облога надовго.
Того року в щоденнику О. Гончара з’явився запис:
«15.ХІ.1968. Розглядали на парткомі справу Некрасова. Важка
була розмова. У всіх сенсах важка. Всю ніч після цього не стулив очей. Як нам
жити далі? Якщо сьогодні вже гуманізм стає лайливим словом… Чи не наступає
знов затьмарення умів?»
Закінчення в наступному числі.