Не повірите, але така мандрівка й справді мала місце у моєму житті і творчій біографії. Ось як то було.
Після того, як я опублікував спочатку в «Новинах Закарпаття» на мистецькій шпальті, якою опікувався світлої пам’яті письменник і журналіст Василь Басараб, а потім у київському журналі іноземної літератури «Всесвіт», свої переклади поезій у прозі одного з кращих франкомовних поетів 20 ст. Жоржа-Л.Годо, у мене виник задум видання повної книжки його поезій. Яка й побачила світ під назвою «Магнітне поле» у чудовому виданні талановитої художниці і чудової видавчині Олександри Гаркуші.
Я повідомив про цю небанальну подію моєму приятелю з Ніора (деп. Де-Севр), що у західній частині Франції, директору медіотеки Еріку Сюрже, який був добре знайомий з покійним на той час поетом і багато що знав про його життя і творчість. Він організував для мене через владу міста запрошення на презентацію українського видання в бібліотеках і медіатеках департаменту, а також читання кількох лекцій про давню і сучасну українську літературу на філфаці університету в м.Пуатьє (столиця регіону Пуатьє-Шарант).
Надійшло офіційне запрошення для одержання французької візи в амбасаді у Києві. На той час я був у Яремчі на вакаціях і збирався звідти вирушити потягом до столиці. І ось за кілька днів до від’їзду я вранці вирішив нарвати вишень на компот. Приставив до високої гілки, де вишень було більше, драбину і почав підніматися. І тут драбина пішла вбік і я впав на землю на ліву ногу. Наслідок: перелом кісточки, гіпс і повний відчай: адьє Франція!
Але бажання побувати в улюбленій країні подолало відчай. Мені передали з Ужгорода милиці і я твердо вирішив: поїду хоч би що! Вирушив потягом з Івано-Франківська до Києва, де мене зустрів мій приятель ще зі студентських літ, тепер киянин Орест Данилевич, посадив у машину і відвіз до себе. А вранці — до посольства Франції.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Чесно кажучи, я дуже переживав: якщо посольські працівники побачать мене на милицях, то візи не дадуть, а порадять лягти у лікарню, але до візового віконця, я прошкутильгав без милиць і мене бачили лише по пояс. Допомогло володіння французькою мовою. І віза в кишені, точніше в паспорті.
З Києва повертався вже до Ужгорода. Звідти мене відвезли до Чопа, з Чопа –на «Інтерсіті» до Будапешта. Звідти мав летіти до Парижа.
З вокзалу Будапешта в аеропорт – на таксі. При посадці в літак мені допомагала працівниця аеровокзалу з червоним хрестом на спині. Довезла мене на візку аж до трапа, по якому я піднявся на милицях у літак.
Перед приземленням в паризькому аеропорту Руассі-Шарль бортпровідниця повідомила в аеропорт, що у них неповносправний пасажир. Біля трапа мене вже чекали і повезли на візку в аеровокзал.
Там мене вже чекав «приймаюча сторона» в особі Еріка Сюрже. Важко навіть уявити собі його, бідолахи, здивування, навіть шок, коли побачив мене на милицях.
Я йому все пояснив, а він сказав, що можна було перенести поїздку на пізніше і приїхати на своїх двох, але я собі подумав: «Хто його знає, чи запросили б мене повторно, краще не випробовувати долю». І не жалкую, що так зробив.
В Ніорі мене поселили у будинку з назою «форт Фуко», який в минулому столітті належав меру Ніора, Розташований на острівці, що омивається річкою Севра, назва якої стала назвою департаменту Deux-Sevres (Дві Севри) бо, виявляється річок з такою назвою дві, неподалік медіотеки.
Звідти виїжджав у міста і села департаменту на зустрічі з шанувальниками творчості видатного ніорця Годо. Мене просили розповісти про сприйняття поезій Жоржа.-Л.Годо українськими читачами, про труднощі, які у мене виникали в процесі перекладу тощо. Відповідав також на широке коло запитань про Україну, її культуру і літературу.
З когорти наших знаних письменників французи знали лише Тараса Шевченка, а з сучасних дехто, більш обізнаний, називав Андрія Куркова, кілька творів якого перекладено французькою і видано швейцарським видавництвом. Я бачив ці книги у книгарнях у Пуатьє, про що потім розповів Андрію Куркову при зустрічі в Ужгороді.
Довелося розширити знання французів про нашу країну і її культуру, за що вони були дуже вдячні. Мені подумалося, що у нас краще знають французьку літературу і її письменників, ніж французи українську, але в останні роки, коли французьку мову, а відповідно й культуру, відсувають в Україні на мовну периферію, я б цього не сказав.
Дуже гостинно зустріли мене в університеті у Пуатьє. Студенти, як виявилось, краще знали українську літературу, правда декого з наших письменників вважали російськими (Марко Вовчок, наприклад).
Побував я в Ніорі на місцевому цвинтарі і поклав квіти на могилу мого улюбленого французького поета Ж.-Л.Годо.
Якогось дня до мене прийшов кореспондент місцевого муніципального журналу «Територія життя» і попросив дати інтерв’ю. Хіба ж я міг йому відмовити? Журнал мені прислали в Ужгород. Замітка про моє перебування в Ніорі озаглавлена так : «Слідами Жоржа-Леона Годо». Є й моє фото з двома журналами «Всесвіт», які я привіз у дар медіотеці; в одному з них опубліковані мої переклади Годо. У ній написано наступне:
«Віктор Мотрук приїхав до нас із Ужгорода, що в Закарпатті. Акцент його бездоганної французької свідчить тим не менше, що він слов’янин.
Українець Віктор Мотрук любить Францію. Він — автор багатьох наукових, методичних, літературознавчих розвідок про нашу культуру. А ще він завзятий перекладач поезій у прозі нашого поета Ж.-Л.Годо, який відійшов на вічний спочинок 1999 року. З ним перекладач кілька років листувався і плекав надію на зустріч.
Віктор Мотрук скористався зі своєї літньої відпустки і відгукнувся на запрошення директора медіатеки і міської влади побувати у місті, де жив і творив спочилий поет. Розповів також, що збирається і надалі досліджувати творчість Годо, а для цього хоче ознайомитися з архівом поета, що зберігається в медіатеці.
Ми радіємо, що спадщина нашого знаного земляка потрапить у добрі і вмілі руки».