“Українська літературна газета”, ч. 7 (351), липень 2023
В попередніх статтях була розповідь про те, як я побував на батьківщині та пройшов стежками лауреатів Нобелівської премії Томаса Манна, Неллі Закс та Карла Ґ ’єллерупа («Українська літературна газета» за 5 серпня 2016 р. і 20 жовтня 2022 р.). Нині – продовження розповіді. У ній піде мова про життєві шляхи двох польських літераторів, на які мені також пощастило ступити.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ВІД ІССИ ДО ВІСЛИ,
або ЧЕСЛАВ МІЛОШ У ПОШУКУ ВІТЧИЗНИ
Коли один з моїх маршрутів уперше торкнувся доріг Мілоша, я взагалі не знав про існування такого письменника. Та й звідки було студенту провінційного радянського вишу знати про емігранта з комуністичної Польщі, який давно вже мешкав у Каліфорнії? А тим паче після його книги «Поневолений розум», де автор нещадно препарував тоталітарну практику Східної Європи і тому для тамтешніх правлячих режимів вважався небажаним, та й небезпечним. До Нобелівської премії, після якої ім ’я Мілоша не могло не потрапити до списку визначних літераторів ХХ століття навіть в СРСР, зоставалось ще два роки.
Парадоксально, що сталось те не в Польщі і не в Україні, а в місці геть несподіваному – в Азії. У листопаді 1978 року я з цікавістю стежив з вікна вагона, як мимо проносяться будинки Красноярська зі спорудою вокзалу, як переливаються світлові доріжки від міських вогнів на темному плесі Єнісею. Усе на ходу, бо ми їхали військовим ешелоном, великі міста він проминав уночі без зупинок.
Мабуть, так само поїздом під ’їжджав 1913 року до Красноярська разом з батьками і маленький Чеслав. Він народився в литовському містечку Шетейняй 30 червня 1911-го, тож було тоді хлопчикові лише два роки. Батько мав професію дорожного та мостового інженера. Сім ’ї доводилось не раз міняти місця проживання, і в Сибіру вони надовго не затримались.
Вдруге на російських теренах наші дороги перетнулись набагато пізніше, 2013-го, коли разом з учасниками літературного фестивалю я завітав до Ржева неподалік од Твері, зміг прогулятися міськими вулицями. І тоді я теж не знав, що цей край пов ’язаний з Мілошем! Тут також пройшов невеликий період його дитинства. Зокрема, на очах хлопця після жовтневого перевороту встановлювалась більшовицька влада, і спогади про це чіпка дитяча пам ’ять зберегла на довгі роки.
Незабаром батьки повернулись до рідного містечка, розташованого на березі річки Невежис (в польській традиції вона має назву Ісса).
1921 року Чеслав їде з Шетейняя до Вільнюса (тоді під владою Польщі), де починає навчання в гімназії, згодом там же вступає до університету на відділення полоністики. Після отримання диплому працює у Вільнюсі на Польському радіо. Сформувавшись як особистість на помежів ’ї кількох етносів, з дитинства спілкуючись польською та литовською мовами, розуміючи білоруську, він з повагою ставиться до національних культур, і це стає для нього каменем спотикання. Тодішній владі, яка проводила політику полонізації східних кресів, така позиція Мілоша не сподобалась. Його обвинуватили в підтримці литовського «сепаратизму» та в діяльності на користь білоруської культури й примусили покинути радіостанцію.
Мілош переїхав до Варшави, де знову влаштувався на радіо. З того часу почалась його доросла одіссея світами. Є в ранніх маршрутах поета і Україна: у вересні 1939-го він з працівниками радіо приїхав до Львова, але невдовзі мусив тікати від наступаючих радянських військ до Румунії. Звідти перебрався до Литви, прийняв литовське громадянство, але знов ненадовго: після радянської анексії, рятуючись від репресій, які розгортала нова влада, нелегально перейшов польський кордон.
Детально зупинятись на епізодах подальшого життя не буду, вони добре відомі, заторкну їх лише пунктиром. Під час Другої світової Мілош мешкав у Польщі – спершу в Варшаві, потім у селах Лодзінського та Малопольського воєводств. Після війни деякий час співробітничав з комуністичною владою, працював у польських посольствах в США та Франції. Оскільки на батьківщині посилювався сталінізм, він вирішив не повертатись додому й попросив політичного притулку. З 1951 року замешкав у Парижі, а від 1960 року – в Сполучених Штатах у місті Берклі, куди переїхав на запрошення Каліфорнійського університету.
Тільки 1981 року, після отримання найвищої світової літературної відзнаки, Чеслав Мілош нарешті відвідав Польщу. Правлячий режим (а по суті – накинута Москвою неоколоніальна адміністрація) тріщав по швах, і приїзд дисидента, книги якого опонували комунізму, став тріумфальним.
Згодом приїжджав знов і знов, а 1993 року остаточно вирішив повернутись, обравши для мешкання Краків, який був, на думку письменника, «найближчим до Вільнюса». Тут він прожив до самої смерті 14 серпня 2004 року.
До будинку № 6 на вулиці Войцеха Богуславського (малолюдній, але всуціль заставленій автомобілями) я навідувався кілька разів під час прогулянок містом. Скромна меморіальна дощечка біля під ’їзду повідомляє, що тут жив Чеслав Мілош. Сюди ж, трохи лівіше й вище від вхідних дверей (рівень другого поверху), виходить вікно його помешкання. Після смерті власника в ньому ніхто не живе, його доглядають як частину культурної спадщини, воно підімкнуте до охоронної сигналізації і, як нам пізніше пояснили, вже низку років перебуває «у стані викупу в правонаступників» (у Мілоша – двоє синів), тому згодом має перейти у власність міста.
Моя давня приятелька поетка Божена Боба-Диґа телефонує в міську раду, розшукує тих, хто відповідальний за збереження помешкання, домовляється – і через день спеціально для нас його відмикають.
Житло, як і меморіальна дошка, теж вельми скромне. Припускаю, що приватний будинок, який Мілош колись придбав у Берклі, був значно просторішим. У краківському житлі – невеличка кухня і дві кімнати, менша й більша. Схоже, що обидві використовувались як робочі кабінети, бо в обох стоять письмові столи з книгами і паперами на них. У більшій – комп ’ютер з масивними моніторами, які сьогодні можна сміливо називати «антикварними», і такий самий «антикварний» – незвично товстий! – ноутбук, а поздовж стін стелажі з книгами. На журнальному столику розкидано аркуші з рукописом вірша. У меншій кімнаті на спинку зручного поворотного крісла по-домашньому накинуто кофту. Здається, господар ненадовго вийшов і має ось-ось повернутись.
Останні одинадцять років, які Мілош прожив у Кракові, виявились дуже продуктивними. Одна за одною видавались нові книги, він отримав кілька письменницьких відзнак, брав участь у культурному житті Кракова, товаришував з редактором авторитетного «Загального тижневика», до редакції якого часто заходив.
У Кракові Чеслав Мілош залишився й після смерті. Його поховали в Пантеоні заслужених у крипті Костелу на Скалці, що стоїть на березі Вісли.
До місця останнього спочинку поета потрапити було легко. Заходжу до службових приміщень костелу, кажу, що саме мене цікавить, і один зі служителів проводить до підземного приміщення. Відчиняє двері, вмикає світло, дозволяє робити світлини й залишає на самоті.
Саркофаг Мілоша, виготовлений зі світло-сірого каменю, стоїть у лівій ніші обіч дверей. Спочатку ненадовго спиняюсь біля нього, потім проходжу далі, читаючи імена на інших саркофагах. Декого з похованих у Пантеоні знаю: поетів Станіслава Виспянського, Адама Асника, уродженця України композитора Кароля Шимановського…
Потім переходжу на протилежний бік ріки, звідки відкривається вид і на Костел на Скалці, який в ясну безвітряну погоду відбивається в плесі, і на королівський палац Вавель неподалік.
На березі Вісли закінчилась життєва одіссея Мілоша, що колись розпочалась на березі Ісси.
НА КУХНІ У ШИМБОРСЬКОЇ
З Віславою Шимборською я міг би зустрітись.
Звісно, таке припущення суто гіпотетичне, але й не позбавлене реалістичності. На жаль, обставини склались так, що воно виявилось нездійсненним…
До Кракова я вперше приїхав на початку січня 2012-го і всього на один день. Прогулявся по знакових місцях історичного центру, випив кави з Боженою Бобою-Диґою, відтак поспішив на останній автобус до Криниці-Здруй.
У ту пору Віслава Шимборська була серйозно хвора, в листопаді їй зробили складну операцію. А на початку лютого серце поетеси зупинилось.
Та ще задовго до візиту в Краків я розпитував у польських колег про їхню нобеліантку. Вони розповіли, що з Шимборською все гаразд, вона живе у центральній частині міста, періодично заходить до Краківського відділення Товариства польських письменників, щоб забрати свою кореспонденцію, яку для неї відкладають на окремий столик. Там її можна зустріти.
У травні наступного року в приміщенні Товариства відбулась моя спільна з Боженою імпреза – ми презентували книжку Божени, видану українською мовою, та мої нові книжки. Потім під час неформального спілкування, коли зайшла мова про Шимборську, мені показали той столик.
Відтоді мої приїзди до Кракова стали регулярними. Божена принагідно показувала краківські цікавинки, про які я навіть не здогадувався. І ось чергового разу вона загадково посміхнулась: «Ти розпитував про Шимборську? Ходімо. Буде сюрприз». І повела в один з музеїв.
Слід сказати, що після смерті поетеси – згідно з заповітом – була створена Фундація Віслави Шимборської, яка функціонує з квітня 2012 року. А з 2013 року зусиллями Фундації почали присуджувати літературну премію її імені.
Оскільки прямих правонаступників у Шимборської нема, її спадком теж опікується Фундація, багато речей передано до музейних фондів, серед них – колекція дивинок. Річ у тім, що поетеса відзначалась прекрасним почуттям гумору, з року в рік вела в періодиці рубрику фейлетонів, також важливе місце в її творчості займали лімерики (жанр гумористичної поезії). А ще – колекціонувала незвичні предмети та візуальні мистецькі твори, які мимохіть примушують усміхнутись.
На музейну експозицію веселих дивинок «від Шимборської» і повела мене Божена. Описувати не буду, їх треба бачити. Хіба для прикладу наведу два артефакти, при вигляді яких губи самі розпливались в усмішці.
Один з них – настінна картинка зі світлиною усміхненого кота. Якщо приглянутись пильніше, то побачимо: зуби у хвостатого не котячі, а людські. Дотепний колаж, який зараз висить у її колишньому помешканні.
А на другій світлині – величезній, у натуральний зріст! – усміхнена поетеса стоїть біля дороговказа, на якому написано «Neandertaler».
Врешті, варто зауважити, що на більшості портретів Віслава Шимборська зображена з характерною трішки лукавою, але завжди доброю усмішкою.
Краків не був рідним містом Віслави. Народилась письменниця 2 липня 1923 року в місті Бнін (зараз район міста Курник) неподалік від Познаня. До Кракова сім ’я переїхала 1929-го, коли дівчинці вже виповнилося шість. Відтоді все життя її пов’язано з давньою королівською столицею Польщі (яка до того ж стоїть на ріці Вісла, що так символічно перегукується з ім ’ям поетеси).
Вірші почала писати ще під час навчання в школі – спершу в початковій, потім у гімназії. Батько читав твори доньки і підтримував, придумавши простий спосіб заохочення: за кожен вірш, який йому сподобався, давав дівчинці монетку, і вона вільно розпоряджалась своїми маленькими грішми. Закінчувала Віслава шкільне навчання вже під час німецької окупації підпільно, оскільки нацисти не дозволяли, щоб функціонували польські освітні заклади.
Після війни Шимборська вступила на відділення полоністики Яґеллонського університету, з нього перевелась на відділення соціології, але навчання не закінчила через матеріальну скруту.
Перший вірш опублікувала в періодиці 1945 року. Відтоді брала активну участь у літературному житті Кракова. Рукопис першої поетичної збірки (1949 р.) влада не допустила до друку, бо він не відповідав «соціалістичним вимогам». Відтак її літературний первісток – збірка «Для чого живемо» – побачив світ лише 1952 року.
Чи стали на той час вірші відповідати «соціалістичним вимогам»? Питання непросте, та й становлення письменниці в умовах тоталітарного ладу було суперечливим. Певний час вона поділяла комуністичні ілюзії частини інтелектуальної еліти країни, вступила до правлячої Польської об ’єднаної робітничої партії. Тоді в неї були вірші на підтримку влади, в одному з них поетеса називала Сталіна «Адамом нового людства». Шимборська підписала також групову заяву з вимогою застосувати смертну кару до групи заарештованих ксьондзів.
Протверезіння настало пізніше, коли в Радянському Союзі розвінчали культ особи. Тоді вона зав ’язала з контакти з польською емігрантською пресою, де стала публікуватись, а ще через деякий час припинила членство в ПОРП. Про вірші раннього періоду, зокрема ідеологічно забарвлені, згодом намагалась не згадувати, у пізніх книгах їх не передруковувала. 1975 року Шимборська підписала так званий «лист 59», у якому польські інтелектуали висловили протест проти змін до конституції, нова редакція якої проголошувала керівну роль ПОРП та вічний союз із СРСР.
З кінця сорокових письменниця співробітничала з різними періодичними виданнями, зокрема, з 1953 до 1981 рр. була членом редакції тижневика «Літературне життя» («Życie Literacki»), багато років вела рубрику в «Загальному тижневику» («Tygodnik Powszechny»).
Книги Шимборської виходили рідко, іноді – одна на десять років. Але це не впливало її популярність у Польщі та за кордоном. На сьогодні вона вважається лідером серед польських письменників за кількістю іншомовних перекладів: її вірші та есеї відтворено 42 мовами.
Оселя поетеси теж перейшла у відання Фундації, і тепер її використовують для письменницьких резиденцій. Минулого року, вчергове збираючись до Кракова, дізнаюсь, що в квартирі Шимборської саме перебуває на резиденції колега з Києва Наталя Бельченко. Напрошуюсь у гості, і відразу приходить відповідь: «Приїжджай. Я наварю борщу».
Так і зробили. В обумовлений час приходжу на вулицю П ’ястовську, 46, знаходжу квартиру 18, де мене чекає Наталя. Спершу оглядаю помешкання. Воно вельми скромне як для лауреатки Нобеля: маленька спальня, невеликий робочий кабінет, трохи просторіша вітальня з книжковими стелажами по периметру, тісна видовжена кухонька.
Обідали ми на кухні, доповнивши український борщ по склянці червоного вина. Розмова точилась і про колишню господиню, і загалом про краківську літературну спільноту – після лютого 2022-го у неї влилися кілька українських літераторів, які змушені були поїхати за кордон.
На другий день вибираюсь до останньої адреси Шимборської – до місця її останнього спочинку на Раковицькому цвинтарі. Вона дотримувалась атеїстичних переконань, тому про поховання у крипті одного з міських костелів, як це часто роблять у Польщі для видатних особистостей, не йшлося. Поетесу опустили в родинну могилу, в якій поховані її батько та матір.
Гробівець Шимборських на кварталі цвинтаря можна вихопити поглядом ще звіддаля: від сусідніх він відрізняється тим, що весь заставлений лампадками, які принесли шанувальники творчості. На жодному іншому стільки немає!
Краків’яни любили Шимборську, тому її пам’яті присвячено й інші міські локації. Зупинитись хочу лише на одній. У книгарні «Емпік» на Головному Ринку, тобто в самісінькому центрі, створено іменний зал письменниці. Він є і читальнею, де можна посидіти в зручному кріслі з книжкою в руках, і місцем проведення зустрічей з письменниками зі всього світу. Меморіальна дошка при вході повідомляє, що тут колись містилася найстаріша книгарня Європи, відкрита ще 1610 року.
Певно, сюди заходили купувати книжки і Віслава Шимборська, і Чеслав Мілош. Принагідно цікавлюсь у краківських колег: а які між ними були стосунки? Відповідають, що приязні, зі взаємною повагою, не один раз обидва краківські нобеліанти проводили спільні імпрези. (Згадують ще одного авторитетного краківського поета, який міг би їм скласти гідну компанію, – Адама Загаєвського. Його кілька разів номінували на Нобеля, але найвищу світову нагороду він так і не отримав. Під час пандемії коронавірусу Загаєвського не стало, саркофаг з його прахом – у крипті одного з костелів Старого міста.)
У Краківському відділенні Товариства польських письменників портрети Віслави Шимборської (до речі, вона була серед засновників організації) і Чеслава Мілоша висять на стіні поряд.
Краків – Вінниця
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.