“Українська літературна газета”, ч. 21 (339), 28 жовтня 2022
В неоглядному огромі світової літератури, де лік письменницьких імен іде на сотні тисяч, загубиться не лише пересічний неофіт, а й досвідчений літературознавець. Хочеш чи не хочеш, а мусиш обмежити цікавість своєю спроможністю (назагал мізерною), обираючи або близьких собі по духу, або тих, що здобулись на світове визнання, або представників певного географічного ареалу. Можна також поєднувати між собою різні критерії вибору – і згадані, і незгадані.
Одним з популярних маркерів, на який нерідко взоруються, є лавреатство престижних премій, насамперед – Нобелівської (попри те, що відбір переможців іноді дуже нерівнозначний, не уникає навіть скандальності). Скажу відразу, що в цьому я не оригінальний: нобелівськими лавреатами цікавлюсь давно, перечитав усіх (не встиг почитати хіба що останнього – А. Ґурну), кілька з них увійшли в найвужче коло моїх улюблених письменників.
А віднедавна, коли спростилися закордонні поїздки, намагаюсь доповнити своє зацікавлення особистими візитами туди, де вони народились або жили. Одну з таких поїздок – в Любек, на батьківщину Томаса Манна, – я описав в «Українській літературній газеті» (див. номер за 5 серпня 2016 року). Тепер хочу продовжити розповіддю про те, як пройшов місцями двох письменників-нобеліантів з не такими розкрученими у нас іменами
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«ЧУЖИНЕЦЬ ЗАВЖДИ НОСИТЬ СВОЮ ВІТЧИЗНУ З СОБОЮ»
У цій цитаті (переклад Петра Рихла) німецька поетеса Неллі Закс, певно, в найлапідарнішому вигляді виразила ту драматичну ситуацію, в яку її вкинуло життя.
Народилась Леоні (таке повне ім’я дали їй батьки) 1891 року в столичному районі Шенеберґ. Тут мешкали заможні берлінці, і якраз до місцевої еліти належала сім’я винахідника та промисловця єврейського походження Ґеорґа Вільяма Закса. Він володів фабрикою, що випускала гутаперчеві та гумові вироби.
Коротенька – заледве триста метрів – Маассенштрассе вражає відсутністю шуму та затишком: пообіч на перших поверхах – бутіки, бари та кафе з винесеними на тротуар столиками, вгорі – розлогі крони дерев, під якими відвідувачі можуть заховатись від сонця. Будинок номер 12, де мешкали Закси, вцілів під час бомбардувань Другої світової, і саме від нього я почав прогулянку «слідами Неллі Закс». А як бути ще точнішим – то від середнього під’їзду, над дверима якого висить непримітна меморіальна табличка: якби наперед про неї не знав, міг би пройти мимо й не завважити.
Початкову освіту Неллі отримала вдома, пізніше її віддали до середньої школи для дівчаток, де вона навчалася ще п’ять років. Це й визначило мій наступний трикілометровий маршрут, який, вочевидь, багато разів мало не щодня долала учениця.
Школа розташувалась у дивовижно мальовничому місці – на самісінькому березі Шпрее. Один вхід на її територію – з Лессінґштрассе, другий – з алеї поздовж берега, за кілька метрів від урізу води. Ошатною архітектурною спорудою можна милуватись і з мосту неподалік, і з протилежного берега річки, і з туристських суден на акваторії. Школа пам’ятає про свою славетну випускницю, про це інформує меморіальна дошка при вході, теж дуже скромна.
У шкільні роки стався випадок, який став згодом для Неллі Закс і доленосним, і воістину рятівним. Прочитавши роман Сельми Лагерлеф «Сага про Єсту Берлінґа» і захопившись ним, п’ятнадцятирічна школярка написала знаменитій шведці лист. І несподівано отримала відповідь. Відтак між майбутніми нобелівськими лавреатками (Лагерлеф одержить премію лишень через два роки) зав’язалось листування, їхня епістолярна дружба протривала майже тридцять п’ять років, аж до смерті старшої подруги.
В юності Неллі сама почала писати вірші, потім п’єси в стилі неоромантизму, однак вони не відповідали тодішньому експресіоністському мейнстриму в німецькій літературі. Хоч їх іноді друкували, успіху вони не зажили.
Швидко збіг час, і успішне, здебільшого безхмарне життя сім’ї закінчилось. 1930-го помирає батько, а ще за кілька років до влади приходять націонал-соціалісти. В країні поступово наростає розгул антисемітизму, у Заксів «віджимають» батьківську фабрику, друзів та родичів відправляють до концтаборів. Неллі з матір’ю йдуть з дому і мусять переховуватись. Найвірогідніше, дорога за колючий дріт і затим в газову камеру чекала б і на них, якби не заступилась Сельма Лагерлеф зі всім своїм авторитетом. Вона звернулась до королівської сім’ї з проханням допомогти Заксам, і Швеція їм відкрила візи. У травні 1940-го Неллі з матір’ю прилетіли до Стокгольма. Але свою рятівницю вже не застали, вона померла трьома місяцями раніше.
Неллі Закс справді принесла на чужину свою німецьку батьківщину. Спочатку заробляла на життя тим, що перекладала на німецьку мову шведську поезію. Писала теж німецькою, мусила робити це по ночах потемки, бо світло не вмикала, щоб воно не тривожило хвору матір.
Однак тематика віршів різко змінилась: вони концентровано відобразили трагедію Голокосту, яку пережив її народ. Через десятиліття вона дізналася, що в концтаборі загинув і чоловік, якого вона любила.
Напочатку поетичні збірки серйозного розголосу не мали. Після 1959 року, коли вийшла книжка «Втеча і перетворення», все зміниюється. Поетеса швидко здобуває популярність спершу в Німеччині, потім у світі, і вже 1966 року Шведська академія визнає Неллі Закс гідною Нобелівської премії.
Через чотири роки письменниці не стало. Поховали її на цвинтарі в Стокгольмі.
Її шведськими дорогами пройти мені поки що не довелось. Проте в Берліні залишилася ще одна пов’язана з нею адреса.
Повертаюсь назад до Шенеберґа. Неподалік від Маассенштрассе, на розі Кляйстштрассе і Кульмерштрассе, розкинувся маленький – я сказав би навіть «камерний»! – парк, який носить ім’я Неллі Закс. В діаметрі він має всього-навсього метрів сто, але на цій площі помістилось і симпатичне сховане в заростях озерце з місточком, і альтанка для відпочинку, і прогулянкова алейка. Прекрасне місце для побачень – цілком у дусі її ранньої неоромантичної лірики!
СТАРАННИЙ УЧЕНЬ ГЕРМАНЦІВ
А от біографія Карла Адольфа Ґ’єллерупа рухалась у просторі в протилежному напрямку: зі Скандинавії до Німеччини. Офіційно він вважається данським письменником, але данці до такого означення ставляться скептично і мають на те причини.
Проте задовго до того, як намислив пройти по німецьких «слідах Карла Ґ’єллерупа», я – сам того не відаючи! – при кожному приїзді до столиці королівства не раз ходив його данськими маршрутами, а надто тоді, коли знайомився з місцями, що пов’язані з життям іншого знаного в ту пору письменника, теж випускника Копенгаґенського університету, а в майбутньому мешканця України Тора Ланґе.
Карл Ґ’єллеруп народився 1857 року в невеликому селі Рохольт на південному березі Зеландії в родині пастора. Коли хлопчику виповнилось три роки, помер батько, і мати перебралась до Копенгаґена, де її двоюрідний брат служив пастором. Утім, він ще й був і письменником, і взагалі високоосвіченою людиною, тож справив неабиякий вплив на хлопця при майбутньому виборі професії та покликання.
Перші твори Карл написав одразу після школи. Дотримуючись сімейної традиції, він вступив на богословський факультет університету. Проте модні інтелектуальні віяння і нові критичні трактування Біблії подарували несподіванку: 1878 року він закінчив навчання з дипломом богослова та… атеїстичними переконаннями. Про пасторське служіння відтак не могло бути й мови, і Ґ’єллеруп обирає письменницьку стезю. Тоді ж він публікує свій перший роман – «Ідеаліст», який прихильно приймають читачі. Трохи пізніше виходить його роман «Учень германців», назву якого можна вважати вельми символічною для самого автора.
Через кілька років, отримавши невелику спадщину, Карл вирішує потратити гроші на знайомство зі світом і їде подорожувати по Німеччині, Італії, Швейцарії. Шляхи приводять його в Російську імперію: спершу пливе морем до Одеси, потім добирається до Києва і ще далі – до Москви, а 1885 року випускає книжку подорожніх нотаток «Рік у мандрах», куди, серед іншого, ввійшли враження від побаченого в Україні.
Під час подорожі письменнику припав до серця Дрезден, де він вирішив на якийсь час оселитися. Там Карл знайшов своє кохання – 1887 року одружився з Анною Бендікс. Тоді ж вирішив замешкати в Дрездені постійно. Сприяло цьому ще й те, що в його творчості відбуваються принципові зміни: він відходить від натуралізму, що панував у данській літературі, і віддає перевагу німецькому класицизму.
Ґ’єллеруп, який володів ще й грецькою, німецькою, англійською та французькою, в 1890-ті роки поступово переходить з данської мови на німецьку. Твори, написані з тієї пори, за його власним визнанням, «належать німецькій літературі і знайшли своє істинне розуміння головним чином в Німеччині».
Коли 1917 року Шведська академія відзначила Нобелівською премією відразу двох данців – Генрика Понтоппідана і Карла Ґ’єллерупа, то повідомлення щодо останнього в Данії сприйняли без ентузіазму. Хоч він і був данцем, одначе вважався переважно німецьким літератором, бо до данської літератури можна віднести лише його ранній доробок.
Через Першу світову війну церемонія нагородження в Стокгольмі не проводилась, Ґ’єллерупу просто вислали диплом, медаль і грошову частину премії. Він використав кошти на те, щоб купити в містечку Клоче (передмістя Дрездена) особняк – віллу Бальдур, до якої вселився у вересні 1917-го…
На залізничній станції Дрезден-Нойштадт пересідаю з автобуса на регіональний потяг – і за якихось двадцять хвилин виходжу в Клоче. Не маю сумніву, що тепер уже точно йду «слідами Карла Ґ’єллерупа», адже він, мабуть не раз пішки долав дорогу від маленького провінційного вокзальчика до нової домівки на Ґетештрассе, 11. До неї – всього кілометр убік від головної по другорядній вуличці, яка, власне, на особняку й закінчується, а невеликий прибудинковий парк переходить далі в обширну зелену зону. Теперішніх мешканців не видно, лише на воротях, поряд з меморіальною дошкою, написано їхнє прізвище – Кесснер.
Письменнику випало пожити на віллі Бальдур недовго, трохи більше року. Він помер у віці шістдесят два в жовтні 1919-го і «переселився» – вже востаннє – на місцевий цвинтар Альтер Фрідгоф.
По дорозі до його останньої домівки проминаю бокову Карл-Ґ’єллеруп-Штрассе (названа так 2004 року), а невдовзі відшукую цвинтар і чудово доглянуту могилу Нобелівського лавреата. З пам’ятником, який, припускаю, символізує його захоплення буддизмом наприкінці життя, вона значно більша за розміром від сусідніх і ховається в тіні кількох дерев.
На моїх очах двоє робітників поливають на ній квіти. Творчий спадок «німецького данця» з часом відійшов на другий план історії літератури, але пам’ять про уславлену людину тут старанно бережуть.
До вечірнього автобуса в мене залишалося вдосталь часу, щоб прогулятися Дрезденом (там я вже не шукав місць, де міг мешкати Карл Ґ’єллеруп, бо невідомо, що з них уціліло після вогняного смерчу, викликаного жахливим бомбардуванням 1945 року), а також з’їздити до другого передмістя – до Радебойля, де мешкав ще один нобеліант.
Але то буде інша історія.
Фото автора
Берлін – Дрезден – Вінниця
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/