“Українська літературна газета”, ч. 8 (388), серпень 2026
«Країна, яку після батьківщини я люблю більш за всі країни на світі» – такими словами Ернест Гемінґвей освідчився в любові Іспанії, пишучи «Небезпечне літо», свій останній великий твір про неї. Іншого разу він назвав її «найкращою країною Європи» і міг би це доказово обґрунтувати, опираючись на досвід власних мандрівок від кордону з Азією на сході до Британських островів на заході. Сьогодні мова піде передусім про пов’язані з письменником місця на Іберійському півострові. І не тільки…
СОФІЯ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Уперше я ступив на його європейські маршрути зовсім не там, де міг очікувати. Було б логічно, коли б це сталось у Франції, бо я читав «Свято, що завжди з тобою», розгорнувши на столі карту Парижа й позначаючи описані в книзі адреси, або ж в Іспанії, яку Гемінґвей об’їздив уздовж і впоперек і де дія відбувається в багатьох його творах, – та аж ніяк не на Балканах! І все ж дороги наші перший раз перетнулись там.
Передісторія приїзду Гемінґвея в Болгарію почалась із призначення його кореспондентом канадської газети «Торонто Дейлі Стар» у Європі. В грудні 1921 року він прибув до Парижа, де й облаштувався, знайомлячись зі справами на субконтиненті й надсилаючи кореспонденції.
Хоч Перша світова закінчилась, локальні війни після неї ще тривали, зокрема, на Балканах. Греція, скориставшись «правами» одного з переможців і прагнучи відродити Велику Візантію, під приводом захисту християнського населення 1919 року розпочала напочатку успішну збройну кампанію проти Туреччини і просунулась вглиб країни майже до Анкари. Проте в 1922-му фортуна зрадила еллінів: після затишшя турецькі війська відновили сили і перейшли в контрнаступ, відбиваючи захоплені території та відганяючи нападників назад за кордони.
Нова гаряча фаза масштабного конфлікту привернула увагу світової спільноти, і редакція відрядила Гемінґвея до театру воєнних дій, щоб отримувати гарячу інформацію безпосередньо звідти. Ці сторінки його біографії менш знані, тому на них варто зупинитись детальніше.
25 вересня Ернест сів у вагон «Східного Експреса» і, зоставивши позаду Лозанну, Мілан та Венецію, через Трієст в’їхав на Балкани. Затим потяг проминув Загреб, Белград, Цариброд, зробив зупинку в Софії. Звідси Гемінґвей надіслав свою першу кореспонденцію, яка називалась «Британці можуть врятувати Константинополь». Далі, через Пловдив і прикордонну станцію Свиленград, 30 вересня прибув до столиці Османської імперії.
За неповні два місяці, поки тривало відрядження, він передав чотирнадцять статей, і змальовані ним картини можна порівнювати з тими, за якими рівно через сто років спостерігала Україна: «Нескінченний, судорожний вихід християнського населення Східної Фракії забив усі дороги до Македонії. Основна колона, що перебирається через ріку Марицю біля Адріанополя, розтягнулась на 20 миль. Двадцять миль возів, запряжених коровами, волами та заляпаними грязюкою буйволами, з виснаженими чоловіками, що ледь тримаються на ногах, із жінками та дітьми, які, накривши голови ковдрами, наосліп бредуть під дощем обіч своїх пожитків» (кореспонденція від 20 жовтня).
Війна добігла кінця. Греція зазнала вирішальної поразки, і він вирушив назад. Про зворотну дорогу Ернест лаконічно, але яскраво напише через півроку в одному з листів: «Повертаючись додому, я перетнув Фракію – в машині, верхи на коні і просто пішки, потім через Болгарію і Сербію добрався до Трієста…»
«Східний Експрес» знов зупиняється в болгарській столиці. Звідти Гемінґвей надсилає матеріал «Біженці з Фракії», що починається словами: «14 листопада 1922 р. Софія, Болгарія. У комфортабельному потязі, коли жах від евакуації фракійського населення залишився позаду, все це вже починає здаватися нереальним». Понад 1,6 мільйона людей – переважно болгари і греки – змушені були назавжди покинути батьківщину з дещицею всього майна, яке нажили, й податись на чужину.
Враження від побаченого не раз потім спливатиме в його творах. Наприклад, в оповіданні «Сніги Кілімінджаро», де особистий досвід автора трансформується в досвід персонажа: «Тепер він бачив в уяві залізничну станцію в Карагачі й себе на пероні з рюкзаком за плечима, і ось уже ліхтар експреса «Сімплон-Орієн» розітнув темряву, – він тоді від’їжджав із Фракії після того відступу».
Подробиць про перебування письменника в Софії не збереглося, невідомо, чи він тільки ненадовго виходив, щоб відправити телеграми, чи залишався на ночівлю. Та саме на залізничній станції балканської столиці, на яку я не раз приїжджав і звідки не раз від’їжджав як у північному, так і в східному напрямку, мені довелося вперше пройти слідами Гемінґвея, хоч про це тоді навіть не думалось.
ВАЛЕНСІЯ
Щось майже подібне повторилось у мене в Валенсії, коли нарешті потрапив до Іспанії. Я знайомився з окрасами міста та околиць, але ще не мав задуму писати про Гемінґвея – здебільш увага була прикута до Вісенте Бласко Ібаньєса і пов’язаних з ним місць.
Гемінґвеївські адреси, на яких тоді опинився, я перебирав у пам’яті вже постфактум, а серії світлин полегшували згадування. І почати слід з ошатної споруди в стилі валенсійського модерну Естасьйон дель Норте – Головного залізничного вокзалу. Саме на нього майбутній нобеліант приїхав потягом у липні 1925 року, щоб подивитись місцеву кориду. Тоді Валенсію він відвідав уперше.
До арени для бою биків далеко йти не треба, вона сусідить з вокзалом, а її напівокругла монументальна стіна височить збоку від перонів. Оселився він у готелі «Рейна Вікторія» метрів за двісті від арени. І те місце знакове: невдовзі після приїзду – а якщо точно, то 21 липня, у свій день народження, – в готельному номері Ернест почав писати свій перший відомий роман «І сонце сходить», крапку в якому поставив через шість тижнів у Парижі. Тут же він мешкав і в 1930-ті, коли під час Громадянської війни виїжджав з Валенсії на лінію зіткнення, тут писав свої фронтові кореспонденції.
Валенсія. Арена для кориди
До готелю я того разу не підходив, але пройшов паралельною вулицею до головної площі Пласа дель Аюнтам’єнто, на якій стоїть один з найкрасивіших будинків Валенсії – ратуша. Місце не менш знакове: тут у залі засідань мерії 4 липня 1937 року врочисто відкрився Другий Міжнародний конгрес письменників на захист культури. Крім Гемінґвея, у ньому брали участь багато визначних майстрів слова з різних країн, серед них Мартін Андерсен Нексе, Анна Зегерс, Андре Мальро, Ілля Еренбург. Виокремлю з учасників двох – чилійця Пабло Неруду та мексиканця Октавіо Паса (тоді ще автора єдиної поетичної збірки), в майбутньому теж лауреатів Нобелівської премії.
Надалі Валенсія, разом з Мадридом і Памплоною, стала для Ернеста одним із трьох найважливіших міст Іспанії, де він бував найчастіше. Вона фігурує і в творах. Її обговорюють між собою герої роману «По кому подзвін». Їй присвячено півтора десятка сторінок у документальній повісті «Небезпечне літо», в якій описується тур по Іспанії 1959 року. Першочергову увагу там приділено кориді, але вистачило місця й для повсякденних подробиць: «Ми провели цей чудовий розкішний день на пляжі, вилазячи з води лише на те, щоб поїсти і пограти у футбол. Після полудня ми вирішили не йти на кориду, а розкласти багаття і врочисто спалити наші квитки. Але боялися, як би не накликати лиха, і ще пограли в футбол, а потім до смерку купалися, запливаючи дуже далеко…»
Міський пляж Мальварроса, про який мовиться, найбільший і тягнеться на два кілометри. На одному його кінці – улюблений ресторан письменника «Ла Пепіка», куди він заходив найчастіше. Зізнаюся: в «Ла Пепіці» не був. А от на Мальварросу приїжджав і покупатися, і переглянути експозицію в будинку-музеї Бласко Ібаньєса, зведеному мало не на пляжі й доступному всім вітрам, бо від нього до смуги прибою – метрів сто відкритого простору з поодинокими пальмами.
Завітати до приміщень, де Гемінґвей бував найчастіше і де розташовувались керівні структури республіканського уряду, що евакуювався до Валенсії з Мадрида, чи кафе «Альянс», яке було своєрідним клубом антифашистської інтелігенції, мені не пощастило. На жаль, не завітав і до готелю «Метрополь». З нього письменника виселили за п’яні витівки, які вже стали легендами й переповідаються з різними варіаціями. За однією з них, Ернест після того, як хильнув зайву чарчину, заправив водяний пістолет джином і обливав ним пожильців та меблі. Тоді адміністрація «наполегливо попросила» витівника вибратися геть.
КАТАЛОНІЯ
І вже геть по-іншому я планував свій візит до Барселони: на каталонські дороги Гемінґвея «ступив» (якщо так можна висловитися) ще в повітрі, коли мій літак заходив на посадку в аеропорту Ель-Прат. Саме тут 16 березня 1938 року приземлявся і його літак, роблячи проміжну зупинку при перельоті до Аліканте. «Коли «Ер-Франс», на якому ми прилетіли з Тулузи, пройшов, знижуючись, над центральними кварталами Барселони, вулиці були порожні. Ні душі, як у діловій частині Нью-Йорка вранці в неділю», – через два дні передав він в Агентство преси з Валенсії.
До того він уже бував у столиці Каталонії: хоч доти у вояжах по Іберії здебільшого оминав східний регіон, на міжнародний письменницький конгрес у липні 1937 року приїхав. Захід проходив у кількох містах: стартувавши в Валенсії, продовжив роботу в прифронтовому Мадриді, відтак перемістився до Барселони, а завершився в Парижі. Місцем для проведення заключної іспанської частини організатори обрали Палац каталонської музики – справжній архітектурний шедевр каталонського модерну. Нам пощастило взяти квитки на концерт фламенко, і насолода від анадалузьких мелодій органічно доповнювалась оздобами розкішного інтер’єру та стелі в традиційних іспанських кольорах.
Учасники конгресу бачили палац дещо скромнішим від сучасного – у 1980-ті його реставрували і розширили. Мені не знадобились навіть історичні світлини, щоб уявити той самий зал, переповнений діячами культури, енергійні виступи промовців. А також уявити відлуння бомбових вибухів десь надворі. Тоді ще фронт був далеко, великих авіанальотів на Каталонію не практикували, але через рік усе різко змінилось.
Це пояснює, чому Гемінґвей побачив вулиці порожніми. В ніч на 17 березня, відразу після згаданого прильоту, Барселону накрили італійські бомбардувальники, які 44 години, хвиля за хвилею, накочувались на квартали і засипали їх бомбами. Кореспондент «Нью-Йорк таймс» Герберт Меттьюз так описував те жахіття: «Вночі ми сиділи в темних кімнатах агентства преси, слухаючи рокіт двигунів, виття бомб, гуркіт від обвалів будинків і дзвін скла і сподіваючись, що наступна бомба впаде не на нас, що загориться нарешті світло й запрацює телефон. Хоч би рівно настільки, щоб устигнути передати матеріал». За ті дві доби, зазначає Меттьюз, 1300 осіб загинули, 2000 були поранені…
Нині, розшукуючи інші гемінґвеївські адреси, мимохіть відзначаю: місто безслідно залікувало рани. Ніщо не нагадує про колишню війну.
Зупинявся письменник в самісінькому центрі Барселони переважно в готелях найвищого класу. Під час конгресу 1937 року мешкав у готелі «Ріц» (зараз «Ель Палас»), пізніше разом з іншими журналістами у восьмиповерховому готелі «Мажестік» на фешенебельній вулиці Пасео де Грасія. Під час останнього приїзду в 1959 році – в «Авеніда Палас». Винятком можна вважати хіба що елегантний «Гран Отель Ла Флорида» на горі Тібідабо, звідки відкривається вид на місто з висоти пташиного польоту. Його він обирав у середині 1950-х уже в «ранзі» Нобелівського лауреата.
Поїздку на Тібідабо відкладаю на потім, а поки що піднімаюсь на дахи-тераси в «Ріці» і в «Мажестіку». На обох розташовані кафе-ресторани на відкритому повітрі, з яких можна любуватися містом згори. З першого вдається віддалеки між будинками розгледіти море, з другого відкривається розлога панорама східних районів Барселони, де вивищуються над забудовою схожий на яйце хмарочос «Ґлорієс» та Саграда Фамілія – Храм Святого Сімейства. Церкву, яка сьогодні є найвищою в світі і сягає 172,5 метра, почали споруджувати ще 1882 року і завершують тільки зараз.
Якщо взяти до уваги, що бари, кафе та ресторани завжди були найулюбленішими місцями Гемінґвея, то не маю анінайменшого сумніву, що він і з тераси «Мажестіка» розглядав Храм Святого Сімейства, тримаючи в руці повний келих. Тоді храм був значно нижчий – чотири дзвіниці дотягнулись тільки до стометрової позначки. На час Громадянської війни будівництво спиняли. Ну а «Ґлорієс» тоді ще не було навіть у проєкті.
Власне, тема «Гемінґвей і алкоголь» може бути однією з лейтмотивних у його біографії. «Вино – одне з найцивілізованіших надбань людства, одне з природних багатств, доведених до досконалості; воно дарує більше можливостей для насолоди й тонкого розуміння, аніж будь-яке інше в матеріальному світі, що діє на наші суто плотські відчуття», – переконував він читачів у книзі «Смерть пополудні». Стосовно нашого героя варто долучити коротеньку ремарку: не тільки вино.
У Барселоні в нього були й інші улюблені бари. До них я прогулявся разом з письменником Борисом Фінкельштейном (років десять тому він переїхав до Каталонії, і ми домовилися зустрітись). Спершу заглянули до коктейль-бару «Боадас» на завжди людному бульварі Ла Рамбла. Переповнений малесенький темний зальчик не викликав бажання залишатись. Ми зачинили за собою двері й заглибились по тісних вуличках у район Ель Раваль, розшукуючи абсент-бар «Марселья».
І він виправдав найвибагливіші сподівання. Відкритий ще 1820 року, бар не втратив старої атмосфери. Здається, востаннє тут робили ремонт ще в ХІХ столітті! На стінах і стелях давня фарба облупилась і обвисає цілими пластами. По периметру – ветхі шафи, лакування на них пообдиралось, а пляшки всередині покрились таким грубим шаром пороху, що його, здається, бачили ще Гемінґвей і Пікассо, які не раз тут зустрічались. На згадку про них замовляю і собі келих місцевого лікеру.
В Барселоні з нобеліантом стійко асоціюються ще два місця – арени для кориди. Він не раз приїжджав сюди подивитись бій биків, зберігся навіть квиток від липня 1959 року. З 2010 року це жорстоке видовище в Каталонії заборонено. Велична споруда «Пласа де Торос Монументаль» має автентичний вигляд і використовується для проведення концертів та фестивалів, тут діє музей кориди. Другу арену, розташовану на Пласа де Еспанья, перебудували: форму збережено, але всередині тепер не трибуни й загороди, а магазини та офіси. Екскурсію по ній мені провела наша співвітчизниця Ольга Дзюбан, яка давно мешкає в місті й очолює українську асоціацію «Джерело».
Дізнавшись, що один з приятелів після поранення лікується неподалік у місті Матарó, Ернест поїхав його провідати (це датується травнем 1938 року). Перегодом згадував в інтерв’ю, що в лікарні познайомився з вісімнадцятирічною медсестрою Марією Санс, яка розповіла йому свою драматичну історію. Дівчина стала прообразом Марії, героїні роману «По кому подзвін».
Точних свідчень про те, чим Гемінґвей добирався до Матарó, знайти не вдалось. То могла бути автівка, бо саме нею журналісти їздили до лінії фронту, а могла й залізниця. Обираю друге: купую квиток, на підземній платформі в центрі Барселони сідаю на приміський потяг, який небавом вихоплюється з тунелю на узбережжя, і пробую уявити, що міг колись бачити письменник. А бачив би він ті самі мальовничі краєвиди, бо всі тридцять кілометрів рейки біжать паралельно берегу, справа за вікнами зеленіють передгір’я, зліва – синіє море. Місцями віддаляємось від нього на сотню-другу метрів, місцями їдемо просто по піщаному пляжу, до урізу води – буквально метрів десять. Цікаво зазирнути і в історію, адже лінія від Барселони до Матарó була найпершою залізницею на Іберійському півострові: вона діє з 1848 року.
Проминаю головну площу, ненадовго затримавшись у затишній кав’ярні, і простую до старовинної лікарні Сант-Жауме і Санта-Магдалени, яка працює з середини XVII століття. Чи не сюди часом навідувався американський гість? У роки Громадянської війни лікарню реквізував мунципалітет, всі релігійні символи були заборонені, та вона продовжувала працювати. А 1940 року повернулась під егіду церкви.
Закінчення буде.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.