“Українська літературна газета”, ч. 9 (389), вересень 2026
Закінчення. Початок див: https://litgazeta.com.ua/articles/viktor-melnyk-ernest-hemingvej-ia-ne-prydumuiu-mistsia-dii/
«ПОРОЖНЯ ІСПАНІЯ»
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Без Памплони, куди він приїжджав дев’ять разів, будь-які наші подорожі шляхами Гемінґвея потерпатимуть від істотної неповноти.
Вперше він став ногою на іберійську землю 1919 року, коли після поранення повертався з Італії і корабель зразу причалив у порту Альхесірас, а через день у Гібралтарі. Вдруге – 1921-го, коли приплив у порт Віго на узбережжі Атлантики й попрямував до Парижа потягом. Вже при тому побіжному знайомстві країна його зачарувала. «Побережжя Іспанії треба бачити. Великі бурі гори, схожі на втомлених динозаврів, що припали до води… Маяк ніби крихітна свічка на плечі динозавра», – ділився враженнями у листі від 3 грудня 1921 р.
А в липні 1923 року цілеспрямовано приїхав сюди з Франції, щоб побачити знамениту фієсту – з коридою, забігом биків по міських вулицях, нічними феєрверками та бучною гульбою – і щоб назавжди закохатись у Памплону.
Потім не раз перетинатиме північний кордон Іспанії. «Ми приїхали сюди через Памплону, Хаку, Уеску, Фрагу, Лериду…» – читаємо в листі від 25 липня 1929 р. з Валенсії.
У зворотній послідовності проминаючи ті ж міста, рухаємось до Наварри автівкою з південного сходу, від Барселони. Рекомендацію Гемінґвея, що «до Памплони не слід їздити з дружиною» («Небезпечне літо»), я проігнорував. Мандрівка у нас сімейна – з дружиною і дочкою. Та хіба дотримувався її сам письменник? В різні життєві періоди він приїздив туди з трьома дружинами.
Довкола безліч пов’язаних із ним місць, які оглянути за короткий час – нереально, а їх ще ж потрібно і розшукати, тому не зупиняємось.
Лерида зостається зліва, віддалік од магістралі. Це звідси 29 квітня 1938 року Гемінґвей відправив у газету матеріал «Оборона на Леридському фронті», який починався фразою «Ваш кореспондент увійшов сьогодні в Лериду». Далі лапідарним стилем описав укріплення й епізоди оборони міста.
Так само об’їжджаємо Уеску, під якою взимку та навесні 1937 року дислокувалась XII Інтербригада. Учасник боїв Олексій Ейснер згадував: «Гемінґвей постійно приїжджав до нас у штаб». І додавав, що йому «пощастило познайомитися з Гемінґвеєм досить близько».
На вершинах високих пагорбів обіч магістралі погляд зрідка вихоплює храми та середньовічні замки, деякі – напіврозвалені. Перед письменником вони, мабуть, поставали цілими й доглянутими. Нині цей макрорегіон отримав назву «Порожня Іспанія», бо переживає глибоку демографічну та соціальну кризу: на трьох чвертях території країни (тобто у внутрішніх провінціях) мешкає близько десяти відсотків населення, решта – на густозаселених узбережжях і в мегаполісах. В цілому по країні пустують 3,8 мільйона будинків та квартир, з них абсолютна більшість – у «Порожній Іспанії», то кому ж турбуватись про місцеві історичні релікти…
Дорога забирає на північ, полога рівнина переходить у гористий рельєф Препіренеїв. Поки дістаємось до Хаки, де робимо зупинку, мусимо двічі пропірнути крізь гірські тунелі. Місто теж фігурує у репортажах Гемінґвея з війни. Скажімо, в жовтні 1937 року він повідомляє американським читачам, що локальний наступ республіканської армії вивів її «на відстань удару від Хаки».
Ночуємо в Оліте, місті, що стоїть на ще одному маршруті нашого героя – на автотрасі між Памплоною і Сарагосою. Звідти до нашої мети – сорок кілометрів.
ПАМПЛОНА
Столиці Наварри варто присвятити день. Прекрасним путівником може послужити роман «І сонце сходить» (звичайно, з урахуванням того, що змінилось за сто років після публікації), а походеньки головного героя Джейка Барнса відповідають маршрутам автора. «Я не придумую місця дії», – скаже він згодом в інтерв’ю для журналу «Періс ревю».
Лишаємо автівку на паркінгу в низинній частині нового міста. Він напівпорожній, бо до фестивалю Сан-Фермін, апофеозом якого стануть забіг биків і корида, ще два тижні, щолітній масовий наплив гостей попереду. Переходимо по мосту над річкою Арга на протилежний урвистий берег, над яким нависають рештки давніх фортечних укріплень, і повертаємо наліво, туди, звідки стартує бичачий «крос».
«Щоранку биків, які мають битися пополудні, випускають з кораля на окраїні міста, і вони мчать довгою головною вулицею до арени, і всі молоді сміливці Памплони біжать попереду! Треба пробігти півтори милі – бічні вулички відгороджені великими дерев’яними парканами, і вся ця переслідувана биками ватага несеться стрімголов», – ділився враженнями Гемінґвей у листі від 18 липня 1923 року. Повніше тодішню фієсту він описав у нарисі «Памплона в липні», опублікованому в «Торонто стар віклі».
Ми теж починаємо з тієї дистанції, яка сьогодні нараховує 880 метрів і починається з крутого підйому, що спершу веде мимо ринку до Пласа Консисторіаль, маленької площі перед мерією. Нам незрівнянно легше: не треба бігти, тікаючи від биків, тому проходимо цей відрізок спокійним розміреним кроком. Після мерії «сходимо з дистанції» і рушаємо найкоротшим шляхом до головної площі.
Памплона, готель «Ла Перла»
Це сюди, на Пласа Кастільйо, приїхали з Парижа герої роману «І сонце сходить» та поселились у готелі «Монтойя», де познайомилися з його господарем Хуаніто Монтойєю. Але готелю під такою назвою тут не існує. Скажу більше: у вказаному куті площі взагалі немає готелю! Перша думка: «Ну, що ж, це художній твір, письменника його придумав». Насправді все по-іншому, розгадка знаходиться легко. Там дійсно стояв готель під назвою «Кінтана», з власником якого Хуаніто Кінтаною подружився письменник і вивів його в романі під вигаданим прізвищем. Кінтана був прихильником республіканців, і коли владу захопили франкісти, готель у нього конфіскували. Пізніше заклад закрився, нині там, де колись були номери, – приватні помешкання та офіси.
А от інші уславлені локації – нікуди не ділись.
В кутку площі височить готель «Ла Перла», де Гемінґвей планував зупинитися з дружиною при першому приїзді, навіть зробив попереднє замовлення, проте адміністратор відмовився поселити й виставив за двері маловідомого зарубіжного журналіста. Пара ночувала в третьорозрядному заїжджому дворі на околиці. Коли ж він приїхав у статусі Нобелівського лауреата, то адміністрація «Ла Перли» прийняла його як почесного гостя. Зупинявся в номері 217, де з балкона можна бачити, як унизу пробігають бики. Адміністрація вповні скористалась цим для маркетингу. Номер оголосили «легендарним» та музеєфікували, повністю зберігши інтер’єр і меблі, якими користувався зірковий гість, але й поселення сюди коштує відповідних грошей: від 1800 до 2500 євро за ніч у липні, під час фестивалю Сан-Фермін, і орієнтовно 300-400 євро за ніч в іншу пору (при звичній ціні 160-200 євро).
«Ми попивали каву в «Іруньї», сидячи в зручних плетених кріслах і розглядаючи із затінку аркади простору площу», – розповідає Джейк Барнс, який періодично заходить з приятелями до цього не менш легендарного місця. Письменник був завсідником кафе «Ірунья» і в своєму улюбленому закладі залишився назавжди. В кімнаті обіч великої зали створено «Куточок Гемінґвея»: Нобелівський лауреат стоїть у бронзі на повний зріст поряд з барною стійкою, обпершись на неї ліктем. Хто забажає, то може замовити келих віскі й вихилити в компанії знаменитості.
Нам усе-таки не хочеться серед білого дня сидіти при тьмяному електричному світлі в закритому півтемному приміщенні без вікон. Для того ліпше підходять столики на відкритому повітрі під навісом по другий бік площі, і те місце не менш цікаве, бо: «Світське наше життя минало в барі «Чоко», під аркадами поблизу готелю, де колись був хазяїном Хуаніто Кінтана» («Небезпечне літо»).
Ми попивали каву в «Чоко» і визначали наступну точку маршруту – арену для бою биків. Пішки до неї – хвилин п’ятнадцять.
У сквері біля амфітеатру нас зустрічає сам письменник. Якщо в «Іруньї» пам’ятник йому відлитий з бронзи, то тут – витесаний з граніту. Перед входом на арену стоїть пікет: чоловік десять з плакатами і великими світлинами в руках протестують проти кориди. Бо чим, власне, є ця розвага? Назвімо речі своїми іменами: убивством тварини, перетвореним на шоу, яке приносить гроші організаторам.
Гемінґвей був свідомий цього, коли в «Смерті пополудні» писав: «З усіх прибуткових справ, з якими мені доводилося стикатись, корида, в суто грошовому розумінні, – явище найбрудніше». На інших сторінках називав її «комерційним спектаклем, вибудуваним навколо спланованої і організованої смерті бика», і зазначав, що «з християнського погляду бій биків у принципі не має права на існування; у ньому занадто багато жорстокості, постійно присутня небезпека». І в той же час суперечив сам собі, стверджуючи, що «бій биків – річ високоморальна», та популяризуючи його своєю творчістю.
Малоймовірно, що в близькому майбутньому противники кориди досягнуть своїх цілей, оскільки вони зазіхають на бізнесові інтереси чималої групи людей. В Іспанії корида заборонена лише в двох регіонах – в Каталонії та на Канарських островах.
Назад повертаємось вулицею Ла Естафета. Тут пролягає заключний відрізок забігу биків, звідки їх завертають на арену. Важко уявляти, куди довелось би ховатись, якби стадо неслось нам назустріч…
Памплона, пам’ятник Гемінґвею біля арени
БАСКОНІЯ
Атлантичне узбережжя припало до душі Ернесту відразу, ще 1921 року дорогою до Франції, вабило до себе й надалі. Тож у якому б куточку Країни Басків ми не зупинялись, кругом натикались на сліди перебування Гемінґвея. Пляж у містечку Сарауц? Так, приїжджав сюди купатись із Сан-Себастьяна. Сумая? Навідувався до художника Ігнасіо Сулоаги, з яким заприятелював у Парижі. Бермео? Збереглася світлина 1959 року, на якій він стоїть біля ятки з морозивом, за спиною – бухта, де на хвилях погойдуються кілька поодиноких човнів. Сьогодні плесо тісно забите маленькими приватними катерами, здається, можна перебратись на протилежний берег, перескакуючи з борта на борт.
Герніка в цьому ряду стоїть осібно. Назва невеликого баскського міста облетіла світ після того, як 26 квітня 1937 року кілька груп німецьких літаків засипали його бомбами загальною вагою близько 40 тонн (були серед них і запалювальні). Всього за дві години знищено 85 відсотків забудови, загинули, за нинішніми оцінками істориків, близько 300 городян. Жорстока акція сколихнула міжнародну громадськість. Гемінґвей спеціально приділив їй увагу, виступаючи 4 червня на Конгресі американських письменників, а Пабло Пікассо відгукнувся знаменитою картиною «Герніка», яку виставили в липні.
Письменник і пізніше, коли франкістська пропаганда оголосила, начебто бомбардування скоїли республіканці, не залишився байдужим. Його позиція чітко зафіксована в листі від 6 липня 1939 року: «Тепер вони зі шкіри лізуть, доводячи, що Франко не бомбив Герніку. Місто було підірване червоними… Що ж, я там не бував. Але я був у Мора-дель-Ебро, Тортосі, Таррагоні, Сагунто й інших містах, де Франко зробив якраз те, чого він начебто не робив з Гернікою».
Маємо час для двогодинної прогулянку містом, яке справді, наче фенікс, відродилось із попелу. Зі світлин на вуличних стендах видно, яким воно було після бомбардування. Там же на відкритому повітрі встановлено величезне панно – керамічну копію картини Пікассо.
В нашому маршруті по Країні Басків – ще два важливі міста, які незмінно викликали у Гемінґвея велику симпатію.
Це Більбао, «де найвимогливіша в цілій Іспанії публіка, де найкрупніші бики і де глядачі такі суворі й прискіпливі» і куди «веде прекрасна дорога з будь-якого місця на Баскському узбережжі» («Смерть пополудні»). Автор зупинявся в готелі «Карлтон», і я швидко перебігаю до нього по розпеченому екстремальною спекою тротуару, щоб перепочити в прохолоді готельного бару і, тримаючись затінених боків вулиць, перебігти далі, до кафе зі знайомою вже назвою «Ірунья» – письменник любив посиджувати в обох.
На ходу помічаю вуличне табло, на якому світиться поточна температура: +43. До подібного слід було готуватись, бо Гемінґвей застерігав: «В Іспанії є три міста, куди приходить спека з великої букви: Більбао, Кордова і Севілья» («Смерть пополудні»). На власному досвіді переконуюсь у його правоті.
Наступне місто помітно контрастує з Більбао, хоч розташоване так само біля узбережжя всього за сімдесят кілометрів. Сюди переїжджає з Памплони альтер еґо автора Джейк Барнс: «Навіть у спекотний день Сан-Себастьян втішав ранковою свіжістю. Складалося враження, ніби на листях дерев ніколи не висихають крапельки вологи. Вулиці мають такий вигляд, ніби їх щойно полили водою». Хтозна, можливо, процитовані речення написані тут, бо, розпочавши роман «І сонце сходить» в Валенсії, Гемінґвей продовжив роботу над ним у серпні 1925-го в Сан-Себастьяні, поглядаючи з вікна готелю «Континенталь Палас» на бухту Ла Конча та однойменний пляж унизу й періодично спускаючись, аби освіжитися в океанській воді. Зараз будинку нема, його знесли в 1970-ті. Та поряд височить готель «Лондрес». Там письменник спинявся при інших приїздах.
Загалом біографи нараховують десять його візитів до Сан-Себастьяна і називають ще кілька адрес. Серед них фешенебельний готель «Марія Крістіна», де він 1959 року підписав договір про переклад повісті «Старий і море» на мову басків. Розкішний будинок стоїть на набережній ріки Урумео, і з протилежного берега його віддзеркалення ламається на легких бурунах течії.
Позад готелю, на вулиці Окендо, стоїть будинок, де народився один з літературних учителів Гемінґвея – іспанський класик Піо Бароха. У сквері навпроти йому встановлено пам’ятник. Вони бачились єдиний раз у жовтні 1956 року в Мадриді, і Нобелівський лауреат подарував йому книгу з написом «Вам, доне Піо, який так багато навчив нас, коли ми були молодими й хотіли стати письменниками». І прямо заявив, що вважає Бароху більш гідним Нобелівської премії, ніж багато хто з тих, що її отримали, – включно з ним самим.
Через три тижні Піо Барохи не стало, і Гемінґвей прийшов на похорон. Є фотографія, де він у траурній процесію поруч з майбутнім Нобелівським лауреатом Каміло Хосе Селою.
Саме мимо пам’ятника іспанському класику йду в напрямку ще однієї обов’язкової адреси, куди вчащав наш герой, – до бару «Ла Сепа».
САРАГОСА
Остання точка нашого маршруту, вже дорогою назад, – Сарагоса, столиця провінції Арагон і п’яте за величиною місто Іспанії, засноване до нашої ери. Фрагмент римської оборонної стіни, камінний міст через ріку Ебро, якому шістсот років, велична кафедральна базиліка Нуестра Сеньйора дель Пілар на велетенській Пласа дель Пілар – все це Гемінґвей оглянув при першому візиті 1926 року.
В подальшому, коли багато пересувався країною, збираючи матеріал для книги про кориду «Смерть пополудні», у Сарагосі бував лише транзитом, оскільки вона стоїть на перетині важливих транспортних магістралей. Не заїжджав і під час Громадянської війни, бо вона контролювалась франкістами, а коли писав про Сарагоську наступальну операцію, то відвідував ділянки фронту за 30-40 кілометрів од міста.
Збігло понад двадцять років, ставлення режиму Франко до письменника пом’якшало, і він зміг приїхати в Іспанію, а в 1956 та 1959 роках відвідав столицю Арагону. Як завше, насамперед його цікавила корида.
Обидва рази Гемінґвей поселявся в люксовому «Гран Отелі» на розі вулиць Хоакіна Кости та Ісаака Пераля, і я спрямовую кроки туди.
Після номера другим за важливістю готельним приміщенням для нього був ресторан. Проходжу в зал, що вражає просторістю й історичним колоритом. Удень порожньо, але, маючи під рукою спогади А. Е. Хотчнера, який супроводжував Гемінґвея в Сарагосу, неважко дофантазувати, що тут відбувалось, коли надворі поночіло: «Він напивався щовечора – було то віскі чи червоне вино – і потім, коли його все-таки вдавалось переконати йти додому, дуже погано себе почував. Його ніщо не цікавило – ні молоді пари, ні симпатичні дівчата, затишні кафе, матадори, феєрверки, вуличні карнавали. Все, що колись викликало захоплення, тепер залишало його абсолютно байдужим».
Гемінґвей з дружиною на кориді в Сарагосі, 1956 р.
Хоч, може, описане відбувалось і не в «Гран Отелі», а в тісному лабіринті вуличок кварталу Ель Тубо, де бари та кафе – на кожнісінькому кроці. Сюди, в автентичний іспанський тапас-бар «Бодегас Альмау» на вулиці Лос Естебанос, не раз навідувався Гемінґвей. Сам він письмових свідчень не залишив, але є усні перекази власників закладу, і з них народжується чергова легенда.
Обідаємо в Ель Тубо, а потім вузенькою Лос Естебанос, обминаючи розставлені на бруківці стільці, вибираємось із тісняви кварталу до автівки.
Заключний акорд поїздки – Пласа Де Торос, арена. Звідси, з кориди в Сарагосі, розпочалось принципове змагання видатних матадорів Луїса Мігеля Домінгіна та Антоніо Ордоньєса з туром по всій країні, яке стоїть у центрі сюжету «Небезпечного літа». Гемінґвей не просто відстежував їхнє протистояння. Він дружив з Ордоньєсом, вболівав за нього і щиро радів, коли той врешті-решт переміг.
Вирулюємо на автостраду до Барселони – і помічаємо в своєму ескорті білих слонів! Люди без польоту фантазії сказали б, що то всього-навсього світлі вапнякові гори обабіч дороги, порослі по схилах рідкими чагарниками. Та нам більше до душі фантазія героїні Гемінґвея, яка, розглядаючи їх, задумливо мовила: «Скидаються на білих слонів…» Новела так і називається: «Гори як білі слони».
На спині одного з білих слонів велетенська – чотирнадцятиметрова! – чорна фігура бика. Вони з’явились у 1950-ті роки як реклама алкогольного бренду, але на сьогодні стали неофіційним національним символом Іспанії. Всього по країні їх налічується дев’яносто. І це теж частина нашого ескорту.
Іспанія – Вінниця
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.