“Українська літературна газета”, ч. 8 (364), серпень 2024
ЛІТЕРАТУРНИЙ ПАНТЕОН: ПОСЛАННЯ ВІД ІСТИН
Село Городець Сарненського району на Рівненщині, що розташоване біля автотраси Київ – Варшава, особливе зокрема тим, що тут відкрито сім меморіальних дощок видатним письменникам, життя і творчість яких були пов’язані із цим древнім селом над Горинь-рікою. Також діє Поліський літературний музей, є Алея письменників України, регулярно впродовж двадцяти років тут проходить літературне свято «Городецький автограф». Ініціатором, організатором, меценатом, засновником такого культурного феномену є уродженець Городця, письменник, лавреат всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша, рівненської обласної літературної премії імені Світочів, рівненської міської літературної премії імені Уласа Самчука, літературно-мистецької премії імені Авеніра Коломийця, заслужений журналіст України Віктор Мазаний.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Публікуємо його нотатки про своєрідний менеджмент меморіалізації пам’яті майстрів красного письменства.
ГОРОДЕЦЬ НАПОВНЕНИЙ ЛІТЕРАТУРНИМИ СИМВОЛАМИ
Коли я повернувся в Україну після навчання у США, то вирішив дослідити деякі характерні моменти з історії мого рідного села Городець, адже до цього спонукав двотомник Олександра Цинкаловського «Стара Волинь і нове Полісся», який мені подарувала сім’я українців із Міннеаполісу. У цій грунтовній енциклопедичній праці я побачив фактично лише сильветки тої історії, але вони закликали… І допоміг мені розширити уявлення про городецьку старовину відомий рівненський літературознавець Григорій Дем’янчук. Його публікації, зокрема, відкрили мені, що в Городці народився Авенір Коломиєць – поет, драматург, театральний режисер, відомий у тридцятих роках минулогог століття на теренах Західної України. Він закінчив теологічний і філологічний факультет Варшавського університету, режисерське відділення Варшавського інституту театрального мистецтва. У роки гітлерівської окупації очолював українське видавництво «Лад» у Дубно, співпрацював із Уласом Самчуком у газеті «Волинь», був арештований фашистами і виезений на Захід. Він помер у Зальцбурзі (Австрія) 22 липня 1946 року.
І тут в асоціативний ряд стали ще фактори: у Городці у сорокових роках 19 століття тривалий час проживав класик польської літератури Юзеф-Ігнацій Крашевський, тут також пройшли дитячі роки поетеси Галини Гордасевич. Уявляєте, які символи? Отже, якось я подумав, що варто було б ці віхи взяти з минулого і якимось чином зафіксувати їх експозиційно. Не можна було допустити, щоб літературна слава села згасла!
Так у мене виникла ідея вшановувати тих письменників минулого, чия доля пов’язана із Городцем, і робити це за участю лавреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка в галузі літератури.
Саме для цього я й створив проєкт літературно-мистецького свята «Городецький автограф», яке вперше відбулося у квітні 2003 року. Тоді у форматі цієї імпрези пройшли зустрічі із вчителями української мови і літератури області, бібліотекарями та школярами. Присутнім був лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка В’ячеслав Медвідь, роман якого «Кров по соломі» проаналізували місцеві старшокласники.
Тоді також задумав закласти першу в Україні Алею письменників України, і ми посадили біля школи (нині ліцей) закуплені мною фруктові дерева, а також вічнозелені рослини, надані лісництвом. Це було здійснення ще однієї моєї мрії: я хотів, щоб на землі мого дитинства закорінилися яблуні, клени, калини, туї, ялини, посаджені побратимами-письменниками…
Наступний етап. Засновую Поліський літературний музей – ідею його створення палко підтримала директор школи Ганна Сернюк. Вона виділила дві кімнати поруч із етнографічною залою, замовила меблі, стелажі, вітрини у відповідності із музейними стандартами. Для їх наповнення я надав всі матеріали, книги, рукописи, фото. Відкриття було заплановане під час наступного «Городецького автографа», присвяченого 100-річчю із дня народження Авеніра Коломийця.
У зв’язку з цим я замовив меморіальну дошку на знак пам’яті про нього. Також рівненський художник Микола Горєлов намалював великий графічний портрет Авеніра Коломийця. Я ніс його через півміста, і думав, чи мав коли-небудь гадку цей письменник, що хтось буде так мандрувати із його зображенням, оберігаючи, аби не заламався ватман…Те, що судилося зробити це саме мені, я розцінював як Божу вказівку згори…
Також запропонував сільському голові Лідії Кузьмич перейменувати центральну вулицю Городця Жовтневу (її довжина майже чотири кілометри) на імені Авеніра Коломийця (тут стоїть і будинок, де я народився).
Коли 19 листопада 2005 року ми зняли біле покривало, і на стіні постала перед нами дошка Авеніру Коломийцю, то я зрозумів, що ми стали причетними до управління часом… Поруч мене були В’ячеслав Медвідь, лавреат премій імені Андрія Малишка та Павла Тичини Петро Засенко із Києва, рівненські письменники.
Тоді ми відкрили і заснований мною Поліський літературний музей, де я провів першу екскурсію. Розповів про експозицію, присвячену Авеніру Коломийцю, продемонстрував видані у Канаді мемуари священника Віталія Сагайдаківського, котрий навчався із Авеніром Коломийцем у Кременецькій гімназії. Звернув увагу на архівні документи, зокрема, публікацію газети «Волинь» від 5 жовтня 1941 року, де засвідчено, що Авенір Коломиєць є автором патріотичного звернення до нащадків, закладеного у кургані біля міста Дубно. Розкрив складний літературний шлях письменника, його світоглядну еволюцію, творчу дружбу з Уласом Самчуком.
На той час у музеї я сформував найповніше в області зібрання творів членів Рівненської письменницької організації. Започаткував також архів, колекцію аудіозаписів письменників краю, що прозвучали на рівненському обласному радіо в передачі письменника Миколи Берези «Перевесло», серед яких були і виступи першого голови Рівненської обласної організації Національної спілки письменників України, поета, прозаїка, мого творчого побратима Олександра Богачука.
У той день В’ячеслав Медвідь презентував свою книгу вибраного, а музею надав власні реліквії – рукописи, люльку, перстень, деякі цінні особисті речі, листи до нього, зокрема, від Павла Загребельного – останній в одному із них просить у Медведя дозволу використати цитату з його роману «Кров по соломі» для свого твору…
Вклад, що є ілюстрацією переслідувань тоталітарним режимом представників національно-патріотичної течії в українській літературі минулого століття, зробив у музей Петро Засенко. Він вручив книгу «Князівство трав», кілька екземлярів якої вдалося врятувати у 1969 році, адже весь її тираж було пущено «під ніж». Прикметно, що загалом тоді письменники подарували шкільній бібліотеці понад сто різноманітних видань прози та поезії.
Ділячись враженнями, В’ячеслав Медвідь, зазначив: «Там, де присутні культурні феномени, особистості, вже не йдеться про розмір поселення. І це демонструє «Городецький автограф», головним персонажем якого є книга. А Поліський літературний музей – це вже ознака стабільності, повз яку ніхто не пройде байдуже».
Петро Засенко підкреслив: «Радію, що тут, у колишній літературній столиці Полісся 19 століття, люди люблять українське слово непроминуще, сприймають його як животворну вологу. Хотілося б, щоб таких явищ і зустрічей було якнайбільше в нашій Україні».
Приємно здивували гостей-письменників місцеві учні. Ми переконалися у той день, що теоретичні ресурси для літературознавчих спроб школярами під час навчання надбані, і що, наприклад, молодь здатна спрагло всотати в себе ніжні поетичні справжності, вона обстоює їх, а також не навмання йде шляхами співпереживань, заглиблюючись у прозу, даючи зрілі оцінки образам і загалом авторській манері оповіді. Вперше в Україні «Городецький автограф» запропонував тоді письменникам вести паритетне спілкування з підготовленою учнівською аудиторією, аби одержати дидактичні ефекти. І вони були несподівані!
У той день В’ячеславу Медведю було присвоєне звання почесного громадянина Городця та видано посвідчення за номером 2 (за номером 1 такий документ у автора цих рядків).
Тема Авеніра Коломийця у музеї була продовжена. Я встановив зв’язок із його синами Тарасом та Жданом, котрі мешкають в Австралії (виїхали туди разом із мамою з Австрії після смерті батька). Вони надіслали видані ними антологію його поезії і прози, п’єс, публіцистичну книгу «Шевченкова ера», окремий том досліджень його біографії, діяльності в Австрії на посту редактора заснованого ним українського журналу «Керма», матеріали про організаційну роботу зі створення мистецьких спілок в еміграції тощо.
Також передали Срібного Хреста, яким Українське Вільне Козацтво Австралії нагородило (посмертно) Авеніра Коломийця. До експозиції додано і книгу «Жити так, щоб не згасла жадоба краси», у якій вміщений мій нарис «Із городецького грона» про подальші пошуки щодо вивчення біографії Авеніра Коломийця.
Про все це я написав синам, висловивши сподівання, що одного разу проведу їх по довжелезній вулиці, яка носить ім’я їхнього батька. Передчуваю: це буде хвилююче…
СУЧАСНА ПАМ’ЯТЬ ЕПОХ
Настав 2012 рік, вирішую вшанувати пам’ять Юзефа-Ігнація Крашевського – наближалося 200-ліття із дня його народження. Також запланував здійснити ще один свій задум: зафіксувати меморіально факт проживання у нашому селі Галини Гордасевич. Відтак ініціюю і організовую виготовлення двох базальтових дощок – одна присвячена їй, а інша – видатному поляку.
Останнього надихали на написання романів і повістей, створення картин величний городецький став, урочище Тріщава й інші загадкові поліські місця. Тут він пізнав правдиве кохання, тут одружився, у Городці народилися його син і донька. Сюди на зустрічі ним залюбки приїжджали його сучасники, зокрема, поет Владислав Сирокомля. Йому Крашевський присвятив повість «Ярмола», дія якої відбувається на городецьких берегах Горині. Обидва польські письменники тут створили осередок спілкування і натхнення. Ось чому тоді Городець вважався поліською літературною столицею. Матеріал таких повістей, новел, оповідань Юзефа-Ігнація Крашевського, як «Остап Бондарчук», «Уляна», «Історія Савки» походить з нашої місцевості. То був перший польський письменник (це, до речі, відзначає й Іван Франко), який показав життя простого українського народу.
Всіх, як і знаменитого поляка, вабила атмосфера високого творчого духу, що панувала у місцевому маєтку польського землевласника, великого мецената культури, людини релігійно толерантної Антонія Урбановського, який мав унікальну бібліотеку, що налічувала 20 тисяч томів. Серед них оригінал Литовського статуту 1506 року й інші стародруки 16 століття. Тут, у галереї, були виставлені оригінали полотен Леонардо да Вінчі «Святий Іоанн», Рубенса – «Оголена жінка в хутрі» та «Благовіщення Богородиці», Рафаеля – «Святе сімейство», Роланта Савері – «Вихід звірів із Ноєвого ковчега». У нумізматичній колекції були рідкісні монети й медалі Греції та Риму, десятидукатовий литовський португал 1562 року із зображенням короля Сигізмунда-Августа й герба Литви у квітковому орнаменті.
Галина Гордасевич… Вона проживала у Городці у 1943 – 1951 роках. Переїхала сюди зі своїм батьком Леонідом Гордасевичем із сусіднього Кричильська після того, як Городець покинув настоятель місцевої Свято-Миколаївської церкви (побудована у 1825 році) Артем Селепина, у гостях приятеля якого я побував у місті Міннеаполіс (штат Міннесота, США). Саме там опинився після війни цей видатний священник, котрий, емігрувавши, став главою Консисторії УАПЦ у Північній Америці.
У 1946 році батька Галини заарештовують і засуджують на 10 років концтаборів за «зраду батьківщини» (сумнозвісна стаття 54-I-а КК УРСР), а насправді за те, що він не захотів для КДБ розкривати таємницю сповіді.
Городець періоду Другої світової війни став для Галини місцем, де її нове оточення допомогло вирізьбити характер патріотки. Вона зазначала: «Я просто запам’ятовувала і вбирала в себе все, що чула довкола. А всі люди, які жили в Городці, – ну, може, за дуже невеликим винятком, але той виняток тоді мовчав, – були проти більшовиків і проти німців. Вони були за самостійну Україну і віддавали для того найдорожче, що мали: свою молодь…».
Моя мама дружила з Галиною – наша родина після вигнання із Польщі у 1945 році тимчасово проживала у хаті поруч зі священничим будинком Гордасевичів.
Арешт спіткав неповнолітню Галину, коли навчалася у педучилищі в Острозі: з’ясувалося, що вона дочка засудженого «ворога» народу і приховала це, а вирок був стандартним: за антирадянську агітацію серед студентів.
Галина Гордасевич вже у зрілому віці відвідувала Городець. Тут у неї не було ніякої рідні, але зустрічали її як дорогу гостю.
…Відкриття дошки їй і Юзефу-Ігнацію Крашевському відбулося під час проведення чергового «Городецького автографа» 18 квітня 2012 року.
Серед тих, хто виступив на церемонії, був лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Анатолій Кичинський. Він висловив щире здивування від того, як Городець демонструє особливий менеджмент культури, як дбає про увічнення пам’яті видатних земляків.
Тодішній головний редактор «Літературної України», уродженець Рівненщини, письменник, публіцист, доктор Українського вільного університету (Мюнхен) Сергій Козак відзначив, що тут побачив, як справді цінять людей красного письменства і торкнувся питання вивчення творчої спадщини представників Полісся, розкиданих по світах: «Поліського цвіту – по всьому світу. Сьогодні не існує континенту, де не були б видані праці про волинське Полісся, і де не були б наші люди. Інша справа, що нам потрібно це вивчати».
За кілька днів до відкриття дощок я домовився із Надзвичайним і Повноважним Посолом України у США, моїм однокласником Олександром Моциком, щоб він вийшов 18 квітня на зв’язок по Skype зі школою о 13.00 за київським часом. Він охоче погодився, хоч о такій нашій порі в нього буде лише шоста ранку.
«Немає проблем, – сказав він. – Я зможу спілкуватися з тобою чи з дому, чи з роботи».
Відверто кажучи, за 10 хвилин до визначеного часу я захвилювався, що не можемо встановити контакт, і весь час поглядав на великий екран, встановлений в актовій залі. Враз оператор кивнув мені: є зображення! Я побачив посла в костюмі, при краватці і зрозумів: він у себе в робочому кабінеті – я впізнав інтер’єр приміщення, адже тут мене приймав 2 травня 1995 року Надзвичайний і Повноважний Посол України у США, письменник Юрій Щербак.
Олександр Моцик сказав, що його дуже зворушує ця віртуальна зустріч. Він поговорив зі мною, редактором газети «Вільне слово» Андрієм Бабінцем, редактором «Літературної України» Сергієм Козаком. Особливо він був зворушений, коли місцевий хор «Берегиня» виконав старовинну поліську пісню.
«Моя мама любила цю пісню», – сказав він, і було відчутно, що ледве себе стримує, щоб не розхвилюватися…
Ще будучи Послом України у Польщі, Олександр Моцик привіз у Городець півсотні томів творів Юзефа-Ігнація Крашевського польською мовою різних років видання: я його попросив зібрати ці скарби, пояснивши, що створюємо в нашому рідному селі музей. Він придбав цю колекцію по книжці у польських букіністів. Сьогодні тут це найбільша збірка творів Юзефа-Ігнація Крашевського польською мовою в Україні.
А восени 2016 року під час чергового «Городецького автографа» ми відкрили меморіальні дошки лавреатам Національної премії України імені Тараса Шевченка Степану Сапеляку та Олексію Дмитренку, які були учасникам «Городецького автографа» у різні роки, проводили літературні уроки в школі, поповнили своїми творами бібліотеку, заслужили повагу у громади. Ці знаки пам’яті виготовив на моє прохання володимирецький меценат Валерій Парейко, котрий завжди підтримував «Городецький автограф».
Полотнище із дощок зняли лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв України, професор Василь Пилип’юк, прозаїки – голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський, Володимир Лис, Надія Гуменюк.
Знаки пам’яті про дорогих мені побратимів у моєму селі – то подяка за їхнє жертовне служіння Україні.
Видатний український письменник Олексій Дмитренко був на «Городецькому автографі» 23 листопада 2006 року разом із прозаїком В’ячеславом Медведем та поетом, тодішнім головним редактором газети «Літературна Україна» Петром Перебийносом.
Слід Степана Сапеляка у Городці – теж яскравий, незабутній…
Під час одного з відвідин Городця (побував він тут двічі) слухачі поцікавилися його думкою про сучасну українську літературу: як він її оцінює?
«Я сповідую літературу, істинну літературу, яка тяжіє до моральної, яка несе в собі певні засади заповідей Божих. Література мусить мати певні розмірковування над тим чи іншим явищем, а та, яка представляє собою брехню та аморальщину – для мене не прийнятна!»
Під час літературознавчої сесії, яка за регламентом зазвичай є основною частиною свята, погляд на творчість присутніх письменників продемонстрували учні місцевої школи та вчителі. Рецензовані ж автори поділилися своїми трактуваннями власної творчості, зосередилися на її технології та методиці створення художньої реальності на основі справжніх людських історій.
У цей день Василю Пилип’юку вручили диплом про присвоєння звання «Почесний громадянина села Городець». Так на моє прохання сільська рада відзначила, зокрема, його внесок у фонд місцевої публічно-шкільної бібліотеки, якій він подарував із автографом 51 свою фотокнигу зі 123-х, загалом створених ним.
Схвилювала й така акція: майстри слова посадили дерева на Алеї письменників України.
«Віднині ми наче пустили коріння у цій близькій нам поліській землі», – сказав Михайло Сидоржевський, посадивши ялинку.
Втішила гостей «Городецького автографа» у Поліському літературному музеї створена мною фонотека першого голови Рівненської обласної організації Національної спілки письменників України, поета Олександра Богачука. Тут зібрано його популярні пісні на електронних та магнітних носіях. Поруч – аудіофонд із голосами відомих українських письменників, які побували на «Городецькому автографі». Матеріали для цієї частини музею надали Рівненська та Волинська державні обласні телерадіокомпанії.
Також я подарував диск «Люблю!» із записом виконаних мною пісень на слова, зокрема, Олександра Богачука, Бориса Олійника, Богдана Стельмаха, Ігоря Бараха.
І ще одна презентація – прем’єрно прозвучала у виконанні Наталі Кривко і Галини Кичоли із Городецького центру культури та дозвілля пісня про Городець на мої слова (композитор Микола Орешко), де у приспіві, зокрема, звучить:
Городець у короні Волині –
Мого серця кохана столиця…
Під час проведеного у квітні 2024 року «Городецького автографа» за участю Михайла Сидоржевського, Надзвичайного і Повноважного Посла України Олександра Моцика, міського голови міста Сарни Руслана Серпенінова ми відкрили дві меморіальні дошки: лавреатам Національної премії України імені Тараса Шевченка – письменнику Михайлу Слабошпицькому, який брав участь в «Городецькому автографі» у 2010 році, та фотохудожнику Василю Пилип’юку. Вони вшановані за вагомий вклад у збереження літературних, культурних традицій Городця.
У Поліському літературному музеї була продемонстрована підготовлена мною нова експозиція, присвячена Уласу Самчуку. Приводом для неї стала не тільки та обставина, що він дружив із уродженцем Городця Авеніром Коломийцем, якому присвячено відділ у музеї, а й те, що був хрещеним батьком головного спеціаліста NASA, сина видатного літературознавця Григорія Костюка Теодора Костюка, якого зі мною познайомив Посол Олександр Моцик.
Також вихованці вчителів української мови та літератури Ольги Гарбар і Тамари Валюшко проаналізували книги Михайла Слабошпицького «25 українських поетів на вигнанні», «Протирання дзеркала» та Василя Пилип’юка – «Долею даровані зустрічі».
І фініш свята – садіння дерев на Алеї письменників України.
БОГ БЛАГОСЛОВЕННИМ ПЕРСТОМ ВКАЗАВ НА ЦЕ МІСЦЕ ПЛАНЕТИ…
В усіх названих мною історично-літературних пластах я бачу культурологічну лінію з виразним початком і таким же зрозумілим продовженням – вона не надумана, вона існує, я її веду, вкладаю у неї життєві долі. Найвиразнішою ознакою її є письменницький слід і сучасне літературне буття. Із таким розумінням треба підходити до меморіалізації пам’яті майстрів слова – ці можливості існують на всіх територіях України: треба лише не проминути невмирущі знаки тих постатей, які є славою наших земель.
Водночас, коли ми залучаємо до цього сущих серед нас трудівників красного письменства, то зміцнюємо свій дух і скрашуємо життя, вносимо в нього неповторність.
Стверджую, що сам Бог своїм благословенним перстом вказав на цю точку планети – Городець, – послав сюди енергетику нечуваної сили, аби вона у різні часи притягувала сюди передових людей свого часу.
Сьогодні, коли вже на фасаді Городецького ліцею сім меморіальних дощок, я згадую, як починав взагалі літературний пантеон на Рівненщині.
Першу дошку я встановив у 2002 році на честь відомого дослідника історичної Волині, літературознавця, прозаїка Григорія Дем’янчука у Рівному на будинку, де він проживав. Я добре знав його творчість, був автором першої рецензії на його першу художньо-публіцистичну книжку «Барви Полісся» – цей відгук вийшов у 1976 році в дев’ятому номері журналу «Жовтень» (нині «Дзвін») із благословення Романа Федоріва. (Тоді я був студентом п’ятого курсу факультету журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка). Григорій Дем’янчук редагував мою публіцистичну книгу про подорож у США «З Капітолійського пагорба». Він неодноразово бував у Городці, де вивчав фольклор, давні перекази.
Також я вирішив вшанувати і відомого українського письменника та журналіста Сергія Мельничука, тому й ініціював відкриття меморіальної дошки йому у селі Великий Житин Рівненського району, де він народився та провів дитячі і юнацькі роки. Я тривалий час працював із ним – віртуозним фейлетоністом, власним кореспондента журналу «Перець», газет «Радянська Україна» та «Голос України», автором книг гумору і сатири «Квіти і звіти», «Карась у сметані», «П’яте колесо», повісті-казки для дітей «Білочубчик». Ці збірки вийшли у центральних українських видавництвах загалом майже двохсоттисячним тиражем у 1976 – 1992 роках.
Вважаю його одним зі своїх вчителів у журналістиці і літературі.
…Повертаюся до городецького меморіального осередку. Щоразу чергові кам’яні дошки на фасаді ліцею – це своєрідне послання від вічних істин…
Пройдуть роки – десять, п’ятдесят… І гості, які відвідають Городець, стануть перед нашим літературним пантеоном та схвально подумають: які незвичайні люди жили в цьому селі, як вони пишалися своїми світочами, яку несли у серцях велику подячну гордість! Яку щиру повагу до державницького духу, рідної української літератури вони передали поколінням! Який глибокий заповіт всесильної любові до невмирущого нашого слова послали вони у прийдешнє!
Так скажуть.
І так буде.
м. Рівне
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.