Передовсім висловимо декілька міркувань щодо історії заснування Міжнародної премії імені Всеволода Нестайка. Заснуванню премії передувала своєрідна інтродукція. У 2018 році в Бердичеві на рідних теренах світового генія Всеволода Нестайка відбувся Перший літературно-мистецький конкурс імені Всеволода Нестайка, який ініціював та заснував відомий у мистецьких колах бердичівлянин Валерій Хмелівський. Конкурс мав широку географію та доречно щедрі номінації: «Поезія» (вірші для дітей, пісенна лірика), «Проза» (дописи), «Книжка для найменших», «Книжка для школяра», «Проза» (книжки), «Поезія» (книжки), «Алгоритм XXI століття», «Поезія» (переклади). Цікаво, що дві дипломантки Першого конкурсу імені Всеволода Нестайка, Ольга Бортнікова та Євгенія Юрченко, із легкої руки українського Андерсена були прийняті до Національної спілки письменників України. Кандидатури кількох дипломантів, чиї літературні потенції перебувають у постійному рості, а саме, Віктора Крупки, Світлани Соболевської та Євгенії Юрченко, були обговорені та одностайно погоджені до праці в журі ініціаторами Міжнародної премії імені Всеволода Нестайка. Найперше наголосимо, що фундатором Міжнародної нагороди є Благодійний Фонд «Карітас Бердичів УГКЦ» (директор – отець Роман Шкрібенець), одностайна підтримка – Національної спілки письменників України, в особі голови Михайла Сидоржевського, – та міського голови Бердичева Сергія Орлюка. У червні 2023 року завдяки промоціям Валерія Хмелівського було оголошено про започаткування Міжнародної літературної премії імені Всеволода Нестайка.
Авторитетна конкурсна комісія першої Міжнародної літературної премії імені Всеволода Нестайка розпочала свою працю в грудні 2023р. у складі: Анна Безрукова – мисткиня, педагогиня, представниця Благодійного Фонду «Карітас Бердичів УГКЦ», Віктор Крупка – кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського, письменник, член Національної спілки письменників України, член Національної спілки журналістів України, Світлана Соболевська – кандидат культурології, письменниця, громадська діячка, перекладачка, членкиня Національної спілки письменників України, членкиня Національної спілки журналістів України, Валерій Хмелівський – член Національної спілки письменників України, письменник, депутат Бердичівської районної ради, меценат, Євгенія Юрченко – письменниця, членкиня Національної спілки письменників України, членкиня Національної спілки журналістів України та Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка.
На здобуття Міжнародної премії імені Всеволода Нестайка було подано чимало цікавих, самобутніх творів уже відомих в Україні й невідомих загалові авторів, що свідчить про ріст письма, збільшення питомої ваги дитячої літератури, розширення тематики й жанрово-стильових форм. Назвемо тут претендентів: Віктор Васильчук із казкою «Як Квіти до Віолії мандрували», Іван Стриж зі збіркою повістей «Моє останнє кохання», Ольга Дзюрбей із добіркою віршів, Альона Винокур із добіркою віршів «Скрижалі душі», Анастасія Горденкова зі збіркою «Веселі вірші для малят», Вадим Жалюк із рукописом малої прози «Гага», казка в перекладі Володимира Сінчука «Піко – Кришталеве Горлечко», Іван Хабінець із притчевими «Зернами одкровення», Богдан Бойко з ліричною добіркою «Слова моєї душі», Михайло Пасічник із воєнними віршами 2023 року написання «Називайте мене капеланом», Юлія Талько з добіркою віршів «Адамант», Оксана Мазур із романом «Одна з нас», Ольга Куждіна з «Найкращою книгою про планету Лю-Лю», Олег Калашніков із драмою «Останні йдуть за «Сумраком», Лідія Міщенко з прозою «Хлодвіг», Людмила Гегельська-Шудра з «Крилами Янгола», Світлана Нікітенко з новелою «Вирване серце», Тетяна Зеленчук із добіркою поезії «На пограниччі», Ігор Фарина з гумористичною повістю «Рукопис», Юлія Івушкіна (Юлія Івашуткіна) із рукописом «За веселим парканом», Ольга Бортнікова з оповіданням «Таємний приятель Джо», Ірина Зелененька з добіркою малої прози «Олешко», Марія Чепель із казками та віршами, Надія Садовська (Ніна Слюсаренко) із рукописом «Нащадки Кирила Кожум’яки».
За підсумками роботи журі серед 25 рукописів (надісланих із усіх регіонів України та з-за кордону) у десятці фіналістів, у шорт-листі опинилися: Віктор Васильчук (м. Коростень), Міла Гегельська-Шудра (м. Кривий Ріг), Тетяна Зеленчук (м. Калуш, Івано-Франківщина), Оксана Мазур (м. Львів), Лідія Міщенко (м. Борзна, Чернігівщина), Михайло Пасічник (селище Гришківці, Житомирщина), Ніна Слюсаренко (м. Київ), Валентина Турчин (с. Тарасівка, Київщина), Ігор Фарина (м. Шумськ, Тернопільщина), Ірина Зелененька (м. Вінниця). Фаворитами цьогоріч були, безперечно, Оксана Мазур, Віктор Васильчук, Михайло Пасічник, Тетяна Зеленчук, Ірина Зелененька. Цікава образність, життєві події, захопливі повороти в плетиві сюжетних ліній, вишукана стилістика, народне мовлення, а також знання тих подій, які драматизують наше життя в тилу та покликають до патріотичної мобільності, – ідеться, звісно, про події війни. У левовій частці рукописів, поданих на здобуття Міжнародної премії імені Всеволода Нестайка, ідеться про долю дітей, підлітків, юнацтва України в горнилі карколомних подій. На користь окремих рукописів свідчив і питомий для Всеволода Нестайка глибоко народний та вишукано індивідуальний гумор. Це література від дорослих, які рятують наш дух і програмують на перемогу, це література для наших здорослілих від війни дітей, отже, парадоксально, але – незалежних від вікової групи.
Лавреаткою Міжнародної премії імені Всеволода Нестайка (2024) стала Ірина Зелененька (м. Вінниця), її епічна добірка справді акумулює все висловлене. Отець Роман Шкрібенець, директор БФ «Карітас Бердичів УГКЦ», нагородив переможницю сертифікатом на суму 10000 гривень для видання малої прози під назвою «Олешко» (кошти будуть перераховані на видавництво). Переможницю за умовами, визначеними у статуті премії, запрошено до праці в журі наступного року на волонтерських засадах, на що вона з радістю погодилася, запропонувавши організаторам, фундаторам премії та науковцям зі складу журі, оскільки й сама займається літературознавством, узятися за справу укладення антології кращих творів (або ж фрагментів творів) за результатами конкурсного змагання в межах премії. Ірина Зелененька наголосила, що світова слава Всеволода Нестайка й уявлення про нього в багатьох країнах світу як про українського Андерсена, себто великого оптиміста, дає нам ключ до дій у надважкий час, перефразовано нагадавши одну з відомих мотивацій генія (часто схожих до одкровень): «Як добре живеться на світі, коли знайдено вихід із безвихідного становища!»
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Подяки від фундаторів премії отримали члени журі, які працювали на громадських засадах: Ганна Безрукова, Віктор Крупка, Світлана Соболевська, Євгенія Юрченко та голова конкурсної комісії Валерій Хмелівський. Вони відзначили Богдана Бойка (м. Житомир), Анастасію Горденкову (м. Гайсин, Вінниччина), Ольгу Бортнікову (м. Пулини, Житомирщина), Ольгу Куждіну (м. Кривий Ріг), Юлію Талько (м. Житомир), Марію Чепель (с. Теренці, Житомирщина). Відзнаку журі конкурсу отримав твір «Останні йдуть за «Сумраком » Олега Калашнікова, прес-офіцера 26 артилерійської бригади імені генерал-хорунжого Романа Дашкевича. За шану українській мові відзначені твори Світлани Нікітенко (м. Веллетрі, Італія), Юлії Івашуткіної (м. Кишинів, Молдова), Володимира Сінчука (с. Маркуші, Бердичівщина).
Церемонія нагородження за результатами конкурсу рукописів творів, поданих на здобуття Міжнародної літературної премії імені Всеволода Нестайка, відбулася 3-го лютого 2024 року в Музеї історії міста Бердичева, розпочалася молитвою Господньою та вшануванням пам’яті полеглих за свободу. Голова Національної спілки письменників України, громадський діяч, публіцист, редактор, письменник Михайло Сидоржевський, привітавши всіх причетних до події, зосібна, подякувавши Валерієві Хмелівському та отцеві Роману Шкрібенцю, зауважив, що світова велич Всеволода Нестайка паралельна до його українськості: «Ім’я Всеволода Нестайка належить не лише Україні, його твори перекладені багатьма мовами світу. Нинішня подія – надзвичайно важлива. Культура – основа ідентичності будь-якої спільноти, життєва сила суспільства. Бердичів багатий на таланти – гордість нашого краю…».
Також Михайло Сидоржевський як очільник письменницької організації наголосив на тих проблемах, які спонукають мистецький тил до перезавантаження у форматі протидії окупації та збройній агресії осатанілого північного сусіда: «В Україні триває війна, ситуація на фронті дуже складна, повномасштабне вторгнення завдало руйнувань і збитків економіці. Насамперед ми прагнемо перемогти ворога-загарбника. Культура нібито відходить зараз на другий план. Але вона залишається однією з базових цінностей будь-якої країни. Це своєрідний генотип суспільства. Кожна країна повинна мати свою національну ідентичність. І це розуміють на Заході. На превеликий жаль, Україна втратила чимало здобутків національної культури… Мені нерідко доводиться спілкуватися з можновладцями різних рівнів у сфері культури. І далеко не завжди бачу розуміння в очах своїх співрозмовників, а це прикро. Хоча є і приємні випадки. Культура – важлива частина самосвідомості й дає відчуття ідентичності. Вона зберігає, передає і збагачує людський досвід, вона примножує знання і стимулює творчість. Її розвиток сприяє зростанню країни. Втрачається культура – руйнується держава. Це історичний закон. У нас, незважаючи на війну, з’являються нові твори. У квітні Спілка планує скликати на форум письменників-воїнів…»
Отець Роман Шкрібенець, директор благодійної організації «Благодійний Фонд «Карітас Бердичів Української греко-католицької церкви», з радістю прозвітував про ту сукупну працю, яку виконав разом із організаторами та членами журі задля популяризації національної літератури в її сучасних стратегіях, націлених на перемогу, додаючи трохи ретроспектив та контекстів: «Читати твори Всеволода Нестайка я став у дорослому віці за прикладом сина, у якого вже є ціла бібліотечка книг нашого земляка. Почав цікавитися життєписом письменника й дізнався, що його батько був сином відомого громадського діяча, декана і пароха Української Греко-Католицької церкви у м. Буча… Погодився на пропозицію Валерія Йосиповича щодо започаткування Міжнародної премії ім. Всеволода Нестайка. Впевнений, ця ініціатива житиме далі. Будемо підтримувати її та залучати громадськість. Черговий прийом творів стартує 1-го березня. Думаю, розмір Міжнародної премії збільшиться».
Валерій Хмелівський як ініціатор і натхненник конкурсу, як член журі Міжнародної премії імені Всеволода Нестайка та як депутат Бердичівської районної ради висловив своє зичливе захоплення тією подією, яку вдалося реалізувати, а також тією кількістю імен, якою справді можна пишатися. Згадаємо принагідно 75-річчя Всеволода Нестайка, коли даючи інтерв’ю газеті «РІО Бердичів» в 2005 році світовий майстер описав рідний Бердичів покрізь призму згадок страхітливої епохи тоталітаризму, де не було словесного вільнодумства (арешт батька, тяжкі будні самотньої матері, колишньої вчительки з двома дітками, тавро «ворога народу» за репресованого й загиблого в концентраційному таборі тата, голод у 1932-33 роках, переїзд у Київ).
Віктор Крупка, член журі Міжнародної премії імені Всеволода Нестайка, письменник, літературознавець, наголосив на тому, що дитяча література – це письмо найтоншого ґатунку, коли ключовою є емоція, здатна полонити внутрішній світ дитини: «Література для дітей має на меті торкнутися єства тих, хто зростає завдяки слову – чистому, щирому, справжньому».
Євгенія Юрченко, письменниця, член журі Міжнародної премії імені Всеволода Нестайка, виступаючи з ініціативами щодо вдосконалення формату премії, висловила ряд міркувань, які перегукуються з творчістю цьогорічних претендентів: «Позитивна енергетика творів Всеволода Нестайка надихає. Вона дає всім тим, хто ступає йому вслід, відповідально ставитися до кожного написаного слова».
Міський голова Бердичева Сергій Орлюк щиро подякував фундаторам, організаторам премії та події, акцентуючи увагу на тому, що література в роки війни – це подвижницька праця, яка не дає народові збайдужіти. Виокремив він також постійні ініціативи Валерія Хмелівського щодо збереження, примноження і популяризацію української культури та означив діяльність «Благодійного Фонду «Карітас Бердичів Української греко-католицької церкви» разом із очільником – отцем Романом Шкрібенцем як багатогранну діяльність і величезний пласт щоденної роботи.
Іван Цихуляк, настоятель громади Cвятого Йосафата Української греко-католицької в місті Бердичеві, військовий капелан, із мистецтвом оратора висловив стійке переконання, що історики й літератори разом можуть розширити бачення світу на те, якою насправді є Україна і якою є її роль у збереженні гуманізму й миру, а також привернув увагу учасників події до краєзнавчих конференцій Житомирщини: «Літератори та історики мають розглянути її глибокий національний контекст. Сила слова безмежна, вона гуртує, об’єднує нас. Плекаймо в серці рідне слово. Маємо піднімати українське, національне, самобутнє. Ви сьогодні робите велику справу, честь вам і хвала…».
Андрій Стебелєв, голова Вінницької міської організації Національної спілки письменників України, письменник, критик, подякував фундаторам Міжнародної премії як актуальної та своєчасної, що неодмінно мала би відбутися на вшанування Всеволода Нестайка в Бердичеві: ««Бердичів – на межі між Поділлям і Поліссям. Саме тут і зараз народжуються цікаві ідеї, бо люди тут гідні, – зазначив голова Вінницької міської письменницької організації, – настане Перемога, і ми разом із творчими побратимами поїдемо у Верхівню до Бальзака, до рідної серцю Валерія Хмелівського Уладівки. І будемо спілкуватися й далі рухати літературу та культуру, виховувати дітей на творах таких корифеїв, як Всеволод Нестайко». І до лавреатки звернувся у стилі Всеволода Нестайка: «Ви наш тореадор!».
Олесь Коляда, відомий український композитор, почесний гість свята, відзначив, що «Рівень конкурсу – дуже високий. Його натхненник Валерій Хмелівський схожий на Всеволода Нестайка, котрий завжди був повний позитиву та прагнув нести його у світ», а також маестро запропонував надалі виокремлювати номінації, а серед них – пісенну лірику для дітей.
Запрошені до слова гості свята згадували відомі вислови Всеволода Нестайка: «Тільки оптимісти зможуть будувати вільну незалежну державу», «Це ж закон – якщо не поділишся враженнями, і радості по-справжньому не відчуєш», «Лише тепер я збагнув одну істину – чим страшна хвороба! Не тим, що десь щось болить! Ні! Найстрашніша хвороба безсиллям, бездіяльністю, нерухомістю», «Не можна, ще не знаючи нічого, опаплюжувати те, у що люди віками вірили» та ін.
Фото на згадку під час церемонії вручення премії імені Всеволода Нестайка у Бердичеві
Нагадаємо, що Міжнародна літературна премія імені Всеволода Нестайка присуджується щорічно (на уродини Всеволода Нестайка – 30 січня) за кращий літературний твір, що пропагує ідеали гуманізму, утверджує духовні цінності українського народу, звеличує соборність і незалежність України.
Пропонуємо до прочитання один із творів лавреатки.
Ірина Зелененька
ЗАМОВЛЯННЯ НАД ПОПАДЬКОЮ
Щоб не одружуватися, Олесь загадав уголос, повернувши пошрамоване обличчя в бік зруділого Дикого Поля:
– Нехай моя кохана матиме ліве око сіре, а праве – зелене, парад планет у вигляді родимок на спині, пряме волосся, що кучерявиться на холодних дощах, дитячий голос уранці та притаєно хрипкий увечері, довгі ноги, пишні груденята й гінке тіло. А ще хай у неї будуть коралові, як прабабині пацьорки, губи…
А потім подумав, що прабаба сміялася би з того, аж би жижки трусилися. Видно, чує вона все. Бо невеличка шилохвоста на воді закахкала й полетіла.
Знов Олесь стояв над рідною Попадькою, м’якою, мовби мамина рука, рікою, що загортала його, непослуха, в обійми. Любив нею подорожувати, а надто пологими берегами, через околицю Сум, до річки Сумки, а звідти – і до Псла. Плавати небезпечно – ще не розмінували. Стояв. Дивився на вкриту білою, тонкою крупою Веретенівку. Мерзляк такий напав, ніби виліз із нори й розхолодився після котла. Знову згадав своє чудне юнацьке прохання, у якому було якесь відьмацьке замовляння з переходом у молитву. Оце, певно, прабаба Лесиха, мамина баба, родима відьма з-під Конотопа, із того світу в мізках колупається.
Посміхнувся. Розчухав будякувату бороду. Перевірив набої. Перезарядився, махнув калашматом довкола себе. Поглянув за Попадьку. На тому березі підлітки лазили по плавнях, по кущах, поряд були старші чоловіки, із рушницями. Згадав, як місцеві палили танкові колони та розстрілювали їх із мисливської зброї. Як зіжмакане броньоване покиддя тхнуло й улежувалося по полях, розкидане, угрузало передками до ґрунту, угризалося в розвільглу провесінь та стирчало, наче забуте наспіх бульбиння…
Згадував Олесь перший день повномасштабної, коли поливи градами доводили цивільних до пекельної істерії. Тоді червоне, мов цегла, сонечко вирвалося з пащі зрадної ночі майже на дві години раніше, о пів на п’яту. Ворог пер усіма шляхами й бездоріжжям уздовж кордону, розстрілював прикордонників із гармат.
Полудень у Сумах заштинив заболоченою соляркою, на Майдан Незалежності з ревливо заїхали ворожі танки та бронетехніка – узяли напрям на Київ. Довгопикі упирі повилазили на башти та виспівували:
Киев бомбили,
Нам обьявили,
Что началася война…
Із опецькуватих, балухатих вантажівок, що закидали свої задки, лунало:
– Украину за три дня!
Техніка розтяглася в гидкому чвалі через Хімпром до водограю, через довгу, мов кишка, Харківську, а з Майдану ординці майнули в обхід принишклих, заспаних кварталів – на золотавий Київ. Містяни пропускали цю мерзоту й тихо барикадувалися, аби взяти у великий котел, не даючи вийти назад. Або – або. Переминалися. Переморгувалися. Невдовзі ворог намагався брати місто з трьох боків, ніби в якомусь кепському триденному сафарі. Тутешні жалували полонених. Матюччя лилося помиями.
Найбільша труха була на Хімпромі, орда пробивала танками Курський проспект і юрмилася по Кондратьєва. Як бліх, лупили, арматурою, ломами, заточками, дрючками й битами, аж тріщали голови, ніби череп’я. Навіть місили ворога голіруч. По місту прилітало з Верхньої Сироватки. Старі баби тяжко проклинали з вікон:
– Щоб ви горіли!
– Щоб виродилися по сьоме коліно!
– Щоб ваші болота запалися в пекло!
Орда шкірилася, не дуже розуміючи той лемент, і голоси заливалися, витрушуючи з неба перші громи:
– Хльорки вас усіх породили!
– Чого ти витріщився, сучий сину?
– Мандрьоха – твоя баба!
– Завтра здохнеш!
Танки їхали, то як півсонні, то як півні, парадом, із георгіївськими стрічками, без бк. Техніку вели строковики, були вони, як виявилося згодом, на якихось незрозумілих навчаннях. Молоді ординці реготали, не дуже тямлячи, що волали старші й дітваки. Бо ще не упилися кров’ю до того спазматичного стану, щоб виродитися в колективного сатану та лупити по людях. І ще не мали того тваринного страху, аби здаватися.
Школота, услід за студентами, тягла пляшки та бензин, шмаття та залізяччя з дому – на бандер-смузі, для їжаків і для сіток. До вечора всякий малишко ображено вертався додому з цукерками – неповнолітніх не брали в бої, застерігали від підривів на мінах. Але дітлахи не надто слухали.
В’їзд у місто затягнувся густим смородом паленого трупняка й заліза, пихкали покручені бетери й бехи. Гарячий асфальт угинався, і місто на його хвилях ніби скручувалося в довгу руру, тамувало здригання від ракетних ударів. Усе свистіло, харчало й гойдалося. Чоловіки зірвали зі складів замки й узяли зброю. Босота й голота, із місцевих, по суті, стала трошною, добре пекла орду – добре плавилися без казанів… Молодняк зусібіч викрикував:
– Н-на, н-на тобі, рашка!
– Диско-диско, партизани, хе-хе…
– Кіркоров, ти в пральоті!
Усмішка промайнула така, як перший сонячний зайчик, відбила тонкими лапками з обличчя та й на воду. Олесь назгадував, як зі сходу дзвонили вбуті в цю війноньку з чотирнадцятого ланці й давали координати, де заховали зброю. Відбивалися тяжко. Уже згодом, після гарячки в місті, підтяглася арта й байрактари. Мирняк повідомляв із околиць про рух ворожої техніки. Хлопці гасили зайд, ідучи на смерть, навіть не думаючи про неї. Від Великої Писарівки аж до Андріяшівки розляглася ледаща колона ворожої броні – брудна московська лайка, гуркіт і пилюга стояли на двісті кілометрів.
Олесь не міг додзвонитися на Тростянець… Боромлянщина, Краснопілля, Лебединщина, Конотопщина, Білопілля, Тростянеччина стогнали від чужих берцаків, коліс і гусениць. Охтирка, яка мала своїх зеесушників, відбилася за чотири дні. Зайшлі жерстянки були роззуті й висмалені. Мирняк утікав, ледь узутим і вдягненим, із найменшими торбинками, через городи, грузькими стежками-кривульками. Крики змішувалися з канонадами. На шляхах роздовбаних простих людей чавили біснуваті заволоки, разом із автами, або розстрілювали майже впритул із гармат…
Олесь видихнув спогади, у яких він до когось не встигав, не добігав… Якби ж це можна було взяти одну ногу й закинути, щоб вона летіла й стріяла, а тоді дострибати, прикласти – і щоб вона приростилася до тіла… Що було би з його рідною стороною, якби не звичайні дядьки з дробовиками, якби не досвідна ювелірка холодноярівців? У повітрі запахло жінкою, молоденькою, дикою, полохкою.
– Візьми мене воювати…
Олесь озирнувся. Якось так безшелесно підійшла. Зістригла очима. Наче тінь, гойда-да, гойдалася… Худлава, гандрабата, брудна, обдерта, побита… Урятувалася від орди.
– Я бачила, як ти зачищав, коли всього лишень десять метрів було між будинками. Ти бив чітко, прицільно, раз-по-раз, жодного попадосу в людські хати!
Олесь підійняв ліву брову, прикурив і розглядав тямущу… Запитала:
– Навчиш мене?
– Побачимо.
Понервував, аж ніби навовчився, у горлі збудилися шкреблики. Натомість продовжила:
– Я з Конотопа.
– Відьма?
– Олеся.
О, на тобі, вояче, – подумав, прикинув. То від маминої бабці привітаннячко. Розглядав іще пильніше. Ліве око сіре, а праве – зелене, довгі ноги, пишні груденята й гінке тіло, коралові, як пацьорки прабабині, губи… Задріботів дощ. І вітер зірвався. Її беззахисний дитячий голос якось повагом і водночас ніби раптово змінився на колюче-хрипкий посеред запитання:
– Чого вилупився?
– Ходімо, тобі поїсти б і помитися.
Спочатку розвернувся, хитнувся вперед, пориваючись іти. Ніби від неї, ніби сам від себе. Аж устиг себе зненавидіти за цю недолугість. А тоді навспак. Уже хотів її підхопити, бо ледве трималася на ногах. Але дівчина шарпнулася вбік, затрусилася, як надламана бадилина соняшника. Присіла, почала плакати й обіймати себе, закриваючи голову… Обоє стали схожими на обстріляні дерева в лісі, від якого лиш назва зосталася, анішелесь. Тільки двоє, із молодими звугленими гілками, акація та дубок. Він зважився на тихе й коротке запевнення, опанувавши себе:
– Та не ображатиму тебе… Вір мені.
Була такою безсилою, що й митися допоміг, із ложки годував, бо руки нічого не тримали… Приніс їй чоловічий одяг. Бачив, як одягалася. Парад планет у вигляді родимок на спині. Купа синців, рани та кроваві натертя по ногах. Волосся, закучерявлене від холоду. Ледь погладив. Мовчав. Поволі говорила після купелі, трохи затинаючись:
– Мене мучи-и-ли в пі-ідвалі. Кілька днів. Ур-р-ранці, вдень, у-у-вечері, вноч-чі…
– А рідні де?
– Батьки р-розстріляні, мені н-не давали мож-ж-ливості поховати їх, поки я не пого-о-одилася д-д-д-огоджати…
– Поховала?
– На п’ятий д-д-ень дали лопа-ату. Перед хатою.
– Як утекла?
– П-п-пиячили вночі на кухні, а я відкри-и-ила газ…
– Далі?
– Бігл-а-а-а, куди очі бачать…
Вона заснула, скрутившись, тримаючи його руку на своїй щоці… Щоку засльозило. Раптом зірвалася. Наснилося, як її мучили спиті й обкурені виродки, пхаючи то свої брудні органи, то пляшку… Їй чулося відлуння:
– Никому больше давать не будешь, бандеровка! Сцуко!
Мучило дівчину, душило, тягнуло до прірви болю. Смикалася, мало не вила, затулялася від усього, трусилася, билася в лихоманці.
– Тихо-тихо, засинай, ти в безпеці… – шепотів Олесь.
Думав. Отже, бігла, куди очі бачать? Усюди ж було заміновано. Бог вів? Чи вона відьма? Чи моя прабаба її привела до мене? Три в одному. Ну й нехай. Знову погладив її неслухняне волосся, намацав заплутані зґуґлення – і розплутав…