Мене ніхто не зміг переконати,
що не поет я – тільки віршомаз.
Мене зупинить, мабуть, Божий глас,
якщо вже не спинила рідна мати…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Більшість моїх ровесників із Мар’є-Дмитрівки, де жили мої батьки, працювала або вчилася в Дніпропетровську. Знайшов там роботу і я, але змушений був їхати до Кривого Рогу: щоб отримати паспорт, мав після звільнення в запас з лав армії повернутися за тогочасними законами на попереднє місце роботи. Так знову стаю автослюсарем, живу в гуртожитку, а щосуботи повертаюся в батьківській дім. Десятки років відвикатиму від села і степу. І не зможу. Як кажуть, своєї долі не об’їхати й конем. Не об’їхав і я, грішний. І важко уявити, як склалося б життя, коли б десь відхилився від ,, визначеного маршруту “. Здається, мало минути зовсім небагато часу, і вчорашній солдатик став би таким, як всі. Вже багато пізніше зрозумію, що мешканці гуртожитку досить часто стають ізгоями суспільства, поступово опускаючись на його дно. Але мене доля щадила, посилаючи час від часу свої дарунки – добрих людей. Зустріч з дніпропетровським поетом Михайлом Чханом стала для мене, молодого робітника, без перебільшення, доленосною. Так думав 50 років тому, так вважаю і сьогодні, несучи покуту перед пам’яттю цієї незвичайної людини, яка відразу визнала мене своїм – і земляком-степовиком, і потенційним поетом, і другом, з яким, незважаючи на різницю у віці, відомому поетові було цікаво…
Коли б молодість знала… Обриваю думку, бо не хочеться відчувати себе сивобородим, який оповідає про давно забуті часи, вірячи у власні вигадки. Я ніколи не вів щоденника і не писав до цього спогадів. Чомусь переконаний, що об’єктивний щоденник – рідкість, тому читати чужі щоденники треба, як всяку прозу, відділяючи авторську фантазію від істини. А спогади взагалі у більшості випадків мають підзаголовок ,,Я і великі “. А тому наступні мої рядки – це розповідь не про поета Михайла Чхана, а про мою спокуту перед ним, бо согрішив я мимоволі: коли Михайлові Антоновичу було дуже важко, я не був поряд, а про його відхід у потойбічні світи дізнався з газети ,,Літературна Україна”.
Після смерті Вчителя (це слово поряд з іменами Ісуса Христа і Михайла Чхана пишу з великої літери) в мені проснувся поет: схотілося ,,вийти на люди “ – мати власну збірочку. Вдалося це зробити лише у 1990 році, обійшовши цензуру та видавничі рогатки. Збірочка ,,Літопис любові “, яку я мережив невмілою рукою, хоча й був учнем Майстра, стала й підсумком роботи “школяра “ і наріжним каменем каплички, яку я задумав звести в своїй душі …
А почалося все в січні 1969 року. До робітничого гуртожитку, в якому жили, а дехто й віку доживав, водії та слюсарі автобази № 20 м. Кривого Рогу, завітали письменники: прозаїк Сергій Завгородній та поет Михайло Чхан. Гріх на душу візьму, коли розповім про свої враження. Подякую лише Господу, що він надав мені сміливості підійти, коли гості вже прощалися, до Михайла Чхана і смикнути за рукав: ,,А я теж пишу вірші,” – прошепотів я, щоб не чули хлопці. Смикнув і витяг лотерейний білет, на якому, як мені сьогодні здається, були слова “приречений на муки “. Які ті муки? Не ждіть від мене епітета “солодкі“ (так, як правило, пишуть про муки творчості). Ті муки гірчили полином і смакували сльозою. Михайло Чхан подивився на годинник:
– Сьогодні, голубе, вже пізно, але завтра приїзди в готель ,, Металург”…
Здається, отут вже можна невеличку повість написати, бо готувався я до тієї зустрічі більш ретельно, ніж до побачення з дівчатами. Сьогодні, коли минуло так багато років, мені навіть назва вулиці (Колискова!) здається символічною: раз нагнувшись над моєю колискою, бо в поезії я був немовлям, поет нянькував мене років шість-сім …
Михайла Антоновича в готелі ще не було – разом з іншими (тієї зими до Кривого Рогу з’їхалися письменники з усієї України, запам’яталися зокрема Андрій Патрус-Карпатський та Петро Сингаївський) виступав на новобудовах Кривбасу. В номері Чхана грипував Ігор Пуппо. Біжу до крамниці. Вибір бідненький. Довелося рятувати трояндовим варенням та чаєм (мабуть, таки щось допомогло, бо через 30 років Ігор Петрович, зустрівшись зі мною на звітно-виборних зборах, вже в хвилину прощання обійняв: ,, А я тебе й не впізнав !’’)
Де вже пізнати через скільки літ вчорашнього солдата, який в армії почав ліпити рядок до рядка російською мовою, як і належало у ті часи. Віршики, щиро зізнатися, були недолугі, графоманські. Михайло Антонович подивився на них і (що то добра душа!) сказав, звертаючись до Ігоря Петровича: ,,Я, мабуть, дещо перекладу…” Він не переклав (перекладати нічого було), але вселив в мою душу віру і … за кілька вечорів перекував на свій лад: ,, Пиши мовою мами … “ Так почалися уроки Добра і Поезії. Я покинув Кривий Ріг (вважав і вважаю його рідним, бо тут і школу закінчив, і за комсомольською путівкою – в дусі часу! – пішов заробляти трудовий стаж) і поїхав до Дніпропетровська. Працював на знаменитому “Південмаші” слюсарем-складальником, а щотижня, заримувавши десяток рядків, їхав на лівий берег Дніпра, щоб, пройшовши кілька десятків метрів по вулиці Калиновій(!), попасти в гості до Михайла Антоновича…
У роздуми над роллю Поета в моєму житті вривається проза, бо згадуються раптом борщі, яким господар підгодовував гостя. Ось уже скільки років, виступаючи перед читачами, я згадаю обов’язково ці гостини :
– Уявіть, що і до вас протягом багатьох років ходить і ходить неофіт від поезії …
Я не зберіг рукописи, почеркані рукою Михайла Антоновича. А черкати він любив: ,, Ось як треба! “. Досить часто й не пояснював, чому так треба,– це доходило згодом. Згадуючи через багато років цю науку, не можу похвалитися, що в руках майстра-шліфувальника я став дорогоцінним каменем. Більш правдивим буде порівняння із скульптурою: від дикого степового каменя Михайло Антонович відколов найнепотрібніше (чи вдалося йому більше від авторів скіфських баб, судити не мені). Слід зауважити, що уроки Поезії таки закінчувалися читанням віршів: Михайло Антонович, висловивши схвалення чи незадоволення, починав читати своє. Подібна історія траплялася не тільки зі мною. Гаврило Прокопенко, дніпропетровський поет, запрошував нас послухати свої вірші, а змушений був слухати Чхана… Закони Поезії мені давалися важко. Набагато швидше під впливом Михайла Антоновича прокинулась душа. Чи забути мені наші блукання по Дніпропетровську (від редакції до редакції, де Вчитель гадав щось надрукувати, бо так сутужно жилося на 32 карбованці пенсії), оті задушевні розмови і про давнє, і про сучасне? Наслухавшись про Івана Сірка, я купив відповідний значок. І відразу – щира порада від куратора курсу: ,, Зніми, Вітю, щоб не набрався лиха!”. Зате інший викладач, дізнавшись про мою дружбу з Чханом, дав почитати ,,Собор “ Олеся Гончара: з непорядною людиною Михайло дружити не буде!
З рук Михайла Антоновича я отримав збірочку Василя Симоненка, видану в Москві. ,,Віті від Чханиська іменем України. 17. Х І. 73 р. М. Чхан.” У збірочці – десятки підкреслень – зверни увагу, мовляв, на мовні огріхи перекладача. Так я захопився перекладами…
Часом думаю, щоб без Михайла Антоновича я не став би поетом. Сказав це якось Віктору Савченкові, який очолював обласну письменницьку організацію. Той заперечив: ,, Став би, та тільки іншої творчої орієнтації … “ Може, й так. Коли перечитав есе Віктора Савченка ,, Бог не під силу хреста не дає”, ще раз переконався, що під впливом Михайла Чхана перебувало досить чимало моїх старших побратимів по перу. Мимоволі згадую, як Чхан організував творчу поїздку київських письменників на рідну Апостолівщину. Побували вони і в с. Михайло-Заводському, де “відкопали” поета-хлібороба Івана Баклицького (,,Землю попашет – попишет стихи…”)
Відкладаю авторучку, беру з полиці збірочку “Куранти“. Дарчий напис (“Хрещеникові “ , “ степовикові.. “) і виправлення, виправлення на сторінках (хай хоч один читач знає, як в поета було насправді!).
Часом я пробував підставити своє немічне плече: то “позичив“ дві десятки на поїздку до Києва, то написав рецензію на збірочку і надіслав до київського журналу (спочатку схвалили, а потім відмовили, бо мовляв, припізнився), то приводив за руку до Чхана знайомого старшокурсника, щоб написав дипломну роботу про дніпропетровського поета. Та коли в мене народився син (я був на четвертому курсі), мої гостини ставали все рідшими і рідшими. Одного разу застав Михайла Антоновича на подвір’ї – палив рукописи. Майже з вогню вихоплену подарував повість “Кам’янські балади“, яка лише через багато років вписана до реєстру його творів.
– На, може, колись прочитаєш, – сказав з болем Учитель. Я зрозумів, що знову “До друку не схвалено“. Я прочитав і зберіг. А коли “вбився в колодочки“ (був на той час редактором районної газети), визріла думка, що пора віддавати борги. Вирішив надрукувати у газеті (,, Дві колонки з продовженням”), але віддав у новостворений альманах ,,Саксагань“(йшов 1991 рік). Кілька примірників першого і наступних номерів було надіслано до Києва. Зокрема й Олесю Гончару. І отримали лист-подяку саме за публікацію ,,Кам’янських балад” Михайла Чхана (певно, Олесь Гончар знав автора, буваючи в Дніпропетровську). І мені стало легше дихати: розпочалася спокута гріхів. А розкрилися мені таємниці Поезії , коли в мій дім завітала біда… І коли хтось із тих, хто дружив з Михайлом Антоновичем і читав його вірші, знаходять у моїх збірочках сильні (“майже чханівські!”) рядки, я сприймаю це за найвищу похвалу, бо не осоромив Учителя, котрий побачив у мені те, чого я і сам ще не бачив (“Віті Гриценку – молодому пагінцеві безсмертної мови козачої,“ – написав Поет на своїй ,,Озонії“ в січні 1969 року). Коли в 1973 році журнал ,,Прапор”(м. Харків) надрукує добірку моїх віршів, у передмові, написаній Михайлом Чханом, йтиметься про молодого робітника: ,,В ньому жила чебрецева незайманість почуттів, він широко й зацікавлено дивився на світ. Йому дуже хотілося співати, а голосу ще не було…”
Визнав Учитель, що поезії молодого слюсаря ще далеко до вершин, та ж і в низинах трапляються добрі квіти, адже чистота, щирість сподівань і прагнень, невимушеність поетичної думки, на думку Поета, і є ознаками справжньої обдарованості.
Два роки пролежала ця добірка віршів в редакційному портфелі. За цей час я вже встиг стати студентом і закінчити перший курс філологічного факультету. Що вивчати ґрунтовно рідну мову треба все життя, чув від Учителя постійно. Не завадило б й вищу освіту здобути (Михайло Антонович щиро застерігав, що філологічна освіта в Радянському Союзі небезпечна, бо інакомислячих філологів женуть з роботи, адже філологія та ідеологія, мовляв, дуже близькі). А тому, коли в числі кращих молодих робітників мене направлять на підготовче відділення Дніпропетровського університету, я погодився стати інженером-ракетником, та в останню хвилину, на щастя, одумався. І допоможе мені в цьому ще одна добра людина –літературний консультант журналу ,,Дніпро” поет Андрій М’ястківський: ,,Вікторе, твої вірші мені сподобались. Буду рекомендувати до друку…” З цим листом і прийшов я до приймальної комісії восени 1971 року: ,,Маю направлення на фізико-математичний факультет, але хочу вивчати українську мову …” Того року мені, безсумнівно, щастило. Зокрема на зустрічі з добрими людьми.
Член приймальної комісії Анатолій Поповський, майбутній доктор філологічних наук, не полінився з листом Андрія М’ястківського постукати у ,,високі “ двері. Так я став студентом нульового курсу (отримував навіть стипендію!), вивчав рідну мову з допомогою все того ж А. Поповського, повторяв забуте за сім років з інших філологічних дисциплін. Відчув підтримку і від батьків. Кілька публікацій у районній газеті ,,Сільське життя “ (селище Софіївка), перемога в конкурсі молодих поетів, проведеному ,,районкою“, відчинила переді мною двері редакції – запропонували місце кореспондента. І тут вагоме слово скаже батько: ,,Я от скільки літ працюю бухгалтером, не маючи диплома, і щодня жду, що замінять якоюсь молодою крути… головкою, яка матиме папірець з печаткою. Учись, поки я живий. Я учився б усе життя, коли б хтось мене годував“.
Учився перший рік аж занадто ретельно. До університетської літстудії ,,Гарт” імені Володимира Булаєнка прийшов пізніше своїх однокурсників, але з журналом ,,Прапор”. І якщо вчорашнього школярика Анатолія Шкляра (на 8 років раніше він стане членом Спілки письменників) я учив писати перші вірші, то старшокурсники Микола Семенюк, Леся Омельченко, Володимир Буряк, Юрій Кириченко (нині відомі поети) будуть дивитися з деякою погордою. Керівник літстудії Леонід Сахно часом застерігав: ,,Подивимось, що Віктор напише на п’ятому курсі”….
Наслухавшись легенд про репресованого студента (чи не про Івана Сокульського?), який буцімто ходив по філологічному факультету і всіх стрічних хлопців питав, котра година, а за відповідь російською мовою давав ляпаса, я зі своїм сусідом по кімнаті Миколою Шевченком (навчався на російському відділенні, але прізвище зобов’язувало) у трамваях голосно розмовляли чистою, наскільки могли, українською мовою. На нас здивовано оглядалися. І тоді Микола визвірявся: ,, Що, іноземну мову почули?“
Практику на п’ятому курсі проходив у сільській школі. Обставини змусили (синові виповнився вже рік). По черзі з дружиною нянькували, по черзі бігали на уроки. Щасливий батько, колихаючи сина, напише “фантастичний “ вірш ” Як Богдан ходив по квіти “ (не вірилось, що ця крихта колись виросте і принесе з темного гаю квіти для мами) і вперше в житті стане відмінником – підвищеної стипендії вистачало якраз на квартплату. Магдалинівський район межує з Полтавщиною. Звідси “рукою подати“ до Нових Санжар і Зачепилівки, малої батьківщини Бориса Олійника, ,,Парубоцька балада”, якого брала мене за серце. Відповідь Поета дещо забарилася, але на те були причини.
,,Справді, Ваш рукопис трохи поблукав. А потім і я з ним розминувся на якийсь час,“– писав Борис Ілліч. – Ваші вірші мені сподобалися своєю ,,непричесаністю“, своєрідною інтонацією, натуральністю, розкутістю, довірливою задушевністю. Кращі з них (на мій смак, звичайно) на берегах рукопису я позначив знаком + .
Лабораторний аналіз Вам не потрібен, оскільки Ви досить добре володієте ,,секретами творчості“ . Зауважу лише, що, коли розглядати саме цей рукопис, як заявку майбутньої книги, то на збірку тут іще не набирається. Отож треба ще трохи попрацювати. Я кажу ,,трохи” не в смислі ,,діжурної“ фрази, а в прямому розумінні: до збірки залишилось зовсім небагато…”
Корисні поради маститого поета запам’яталися на все життя. Почалася рішуча прополка мовного поля, боротьба з недисциплінованістю фрази, непрофесіональними аматорськими словосполуками, неточним римуванням. Особливо слушною була остання порада: ,,Зверніть увагу на звукопис, на мелодику фрази, на кінцеві рядки віршів, котрі мають нести в собі заряд несподіваності, а не розпливатися аморфно…” Уроки Майстра особливо знадобилися, коли я захопився сонетом, хоча першу добірку таких поезій і назвав ,,Уроки неокласиків “. Скористався і порадою надіслати кращі вірші Івану Драчу, який працював в редакції журналу “Вітчизна”, але відповіді не отримав. Це вже був би “перебір”: і так вже забагато щасливих днів і добрих людей.
Але це згодом. А поки що я – п’ятикурсник, беру інші уроки: підготовка до захисту дипломної роботи розпочалася з листів до провідних новелістів 80-х років Григорія Тютюнника, Івана Чендея та Євгена Гуцала. Навіть і не підозрював, що у ті дні спробую розкрити (хоча б для себе!) секрети малої прози, адже тема дипломної роботи – ,,Традиції Антона Чехова в українській новелістиці.” Всі троє письменників написали відповідь, кожний поділився своїм баченням проблеми, хоча, на думку Євгена Гуцала, ще ніхто не звертався до них з таким важким запитанням.
А тому Євген Пилипович красиво уникнув відповіді: ,,Коли я почну докладно з’ясовувати яких, на мою думку, чеховських традицій мені хотілося б дотримуватися у своїй роботі, цим самим автоматично я вже стану стверджувати, що таки дотримуюсь цих традицій, що певні їхні модифікації наявні у моїй творчості. І тим самим ставитиму себе поряд із великим і неповторним Чеховим …”
,,Чехова люблю за його велику душу, за його велику інтелігентність, проникливість, мудрість, щедроту і скупість на словах, “ – писав Іван Чендей. І навів цитату з листів Чехова, яка чомусь не запала мені в око раніше, хоча і прочитав 12-томне видання майстра російської новели: ,,Денег у меня никогда нет, и к ним я от непривычки иметь их почти равнодушен… Для денег я работаю вяло. Писать для похвал? Но они меня только раздражают…” Цей “закон“ очевидно жив у моїй душі підсвідомо: сорокачотирирічним (у такому віці Чехов уже помер!) я видав свою першу збірочку, яка, як і всі наступні, не принесла ні слави, ні грошей.
З п’ятирічною освітою перечитав усього Чехова і Григір Тютюнник, матрос Тихоокеанського флоту і майбутній майстер сучасної української новели. Перечитав і стихійно зажурився, бо ,, весёлость никогда не была спутником литературы “ (цього вислову Григір Михайлович у ті дні ще не знав). Згодом, уже студентом, він перечитає Чехова вдруге, і до нього прийде відчуття форми оповідання, його цілісності. Чехов – це драматична чи лірична напруженість і – лаконізм: кожне слово – як оголений нерв мусить реагувати в новелі, інакше воно зайве. Чехов – це точна, тобто реалістична деталь характеру і неодмінна та глибока психологія. Розкрив Григір Тютюнник і свої секрети: треба хворіти цим світом, щоб знайти зміст, форму і зрозуміти те, що називається традиціями.
Дипломну роботу написав про творчість Григора Тютюнника. Рецензент, викладач старого гарту, поставив оцінку ,,добре“, яка, звичайно, не вдовольняла дипломанта. На щастя, головою комісії була професор із Києва Олена Шпильова, яка особисто знала Григора Михайловича і кохалася в його творчості. Сорок зайвих хвилин тягнулася мила бесіда двох – випускника університету і професора. І врешті довгождане: ,,Пропоную захист оцінити відмінною оцінкою.”
У рік смерті Григора Тютюнника, наче отримавши наказ з потойбічних світів, пишу перше своє оповідання. В той час почав після трирічного вчителювання почав працювати кореспондентом районної газети ,,Сільський трудівник “, але контакту з криворізькими літераторами не мав, а тому надіслав свої ,,Червоні квіти по білому полю” Євгену Гуцалові. На своє здивування, листа отримав все з того ж журналу ,,Дніпро” (вірші, рекомендовані Андрієм М’ястківським, так і не були надруковані). Прозаїка-початківця і обрадували, і опечалили: ,, Євген Пилипович приніс Ваше оповідання. Воно сподобалось, але пришліть ще що-небудь.” Терміново сів за робочий стіл. Писав ночами. Три ранки приходив на роботу з червоними очима, змушуючи редактора принюхуватися до кореспондента: чи не загуляв? Секрету я не розкрив (хотілося зробити колегам сюрприз), з нетерпінням ждав сьоме число журналу. Даремно. Надіслав листа з єдиним запитанням: чому? І відповідь: ”Неправильно розставив акценти.” Це, звичайно, про оповідання “ Власний кореспондент.” А може, і про “Червоні квіти…”, про які згодом Євген Гуцало напише: ,, Ваше оповідання ,,Червоні квіти по білому полю”– хороше оповідання. Видно, що за цей час Ваш хист не дармував. Тут є гострий (безумовно, життєвий) конфлікт, є гострі (безумовно, життєві) характери. В плані композиції річ також не викликає сумнівів. Хоч річ коротка, та сказано в ній багато про людську долю – вистачило б на роман! Чимало є достовірних подробиць із життя сучасного українського села, хоч можна побажати Вам іще більшої уваги до художньої деталі, до характерності в усьому. Безумовно, річ демонструє Ваші новелістичні здібності, причому етапу не учнівського навіть, а значною мірою сформованого, впевненого… ,,Червоні квіти по білому полю” можна рекомендувати до друку й публікувати в Києві – ось чи тільки наших видавців не занепокоїть поліцейська лінія! В наш час до всяких ,,поліцейських ефектів” ставляться дуже обережно…”
Авіалистівка (так Євген Пилипович писав усім, щоб писати “коротко і ясно“) надійшла у квітні 1982 року. Майже через 10 років надішлю Майстру журнальний варіант своєї повісті “Ойойчине гніздо“, яка стала продовженням ,,Червоних квітів…“ (вони органічно “вросли” в її початок). І знову листівка: поклав на столі, постараюся прочитати. Порадів київський письменник, що в Кривому Розі в такий нелегкий час виходить альманах “Саксагань“.
м. Кривий Ріг
Чільне фото: Михайло Чхан