Віктор Грабовський. Зустрінемось на проспекті Шолохова?

297

МИНУЛО 115 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИХАЙЛА ШОЛОХОВА

Як можна доїхати до проспекту Шолохова?» – запитую симпатичну молодичку, що саме вийшла з метро Хрещатик. Жінка непорозуміло дивиться на мене… Мовляв, а звідки це ви взяли, що в нашому Києві є такий проспект?! Це ж вам не Дніпро чи Одеса…

Атож-атож, у Києві такого проспекту немає… Але запитайте, шановний друже, будь-кого зі своїх знайомих киян, а чи добрих приятелів, що знають вони про творчість Михайла Шолохова, і Ви неодмінно дістанете досить вичерпну відповідь. Хоча, на жаль, мало хто відає, наскільки тісними та щирими, воістину незрадливими, були духовні зв’язки письменника з Україною і видатними українськими майстрами слова зокрема.

Тим паче, що не тільки майже в усіх його творах ця достеменна, суто родова, сув’язь проступає вельми чітко.

До прикладу, давня й щира дружба пов’язувала Михайла Шолохова та Василя Минка, – ще з тої лиховісної пори, коли Михайлові Олександровичу довелося переховуватися на харківській квартирі Минка, щоб уникнути „караючого меча” донських чекістів, які перекрили йому всі шляхи до Москви, знаючи, що письменник подався по захист до самого Коби… Адже тоді якраз і входило в життя залізне правило ЧК: «нєт чєловєка – нєт проблеми».

Третій том „Тихого Дону” виявився справжньою бомбою для майстрів підтасування фактів та фальсифікації історії громадянської війни на донських просторах. Упіймали б тоді Шолохова – „загримів” би й Минко, людина щедрого й рідкісного таланту, який не з м і г уповні розкритися за торжества соцреалізму та „нещадної боротьби з українським буржуазним націоналізмом”.

Отакі, неймовірно жорстокі, котилися-точилися часи…

Друзі добре знали, чим саме ризикували, тож і не згадували про минуле під час роботи письменницького з’їзду в Києві , на який свого часу було запрошено Шолохова. Тим паче, що Минкові хотілося якомога більше поводити дорогого гостя улюбленими вулицями, подільськими узвозами, показати святі пам’ятки славетної давньокиївської старовини…

Щиро заприязнивши з Олесем Гончаром, Степаном Олійником, Андрієм Малишком, іншими письменниками – не з одним довелося сьорбнути лиха на шляхах війни, – Михайло Шолохов не шкодував часу та ніг на знайомство з „матір’ю городів руських”… До речі, саме про ті, справді незабутні київські дні залишилися нам на згадку досить таки щемні рядки Майстра:

„Перед захопленим поглядом постають ніби два Києва: Київ стародавній – колиска слов’янських народів, і Київ новий.., котрий виростає просто на твоїх очах. Як же не любити таке місто, здатне полонити і схвилювати до глибини душі?!.”

Тож хіба дивно, що п’ятнадцять весен тому, напередодні 100-річчя з дня народження М.О.Шолохова, й шанувальників автора „Тихого Дону” в Україні хвилювало питання увічнення його імені бодай в одній із найкращих київських вулиць, а то й – чому б і ні?! – спорудження пам’ятника?!. Не секрет, що цей героїчний син Українки, може, як ніхто інший безмежно любив Україну, лагідний і мужній наш народ…

Кого ж тоді увічнювати, як не саме таких Майстрів мистецтва слова?!

Ось із оцим проханням і звернулися до тодішнього міського голови Києва О.Омельченка голова Міжнародного Товариства „Україна – Світ” народний депутат і видатний поет І.Драч, голова Київської Спілки письменників професор А.Погрібний, гендиректор національного музею Т.Г.Шевченка, відомий літературознавець С.Гальченко та завідувач навчальної частини школи № 207, де зорганізовано кімнату-музей М.О.Шолохова, Олена Кравчук. Адже, врешті-решт, ці люди просто відчували обов’язок розділити ту громадянську і громадську відповідальність, яку почував би й Олесь Гончар та інші літературні побратими Шолохова у згадані вище дні!.. Тим паче, що якраз напрочуд чуйний і пам’ятливий О. Гончар немовби заповідав:

„Ніщо інше – тільки почуття дружби стелило авторові „Тихого Дону” доріжку з Вешенської до Києва, і нічим іншим – тільки внутрішньою потребою душі можна пояснити ті хвилюючі, адресовані Україні слова признання, зокрема слова про Матір, що їх ми вперше почули з уст Шолохова під час його перебування на українській землі…

Творчість Шолохова – це наша спільна гордість.”

…Отож, державний музей-заповідник М.О.Шолохова, що об’єднує в собі меморіальний комплекс у станиці Вешенській та околиць, і придбав у спадкоємців незабутнього Василя Минка лист Михайла Шолохова, в якому той докладніше оповідає про свої генеалогічні зв’язки з Україною… А міжнародний культурологічний семінар, організований музеєм стосовно проблеми екології в державному заповіднику, ще й неабияк зацікавив не лише українських колег…

Зрештою, як же було не відгукнутися на щире запрошення?!

…Розкішна козацька учта по належних офіційних урочистостях з нагоди 20-річчя пам’яті Михайла Шолохова поволі добігала кінця… Аж ось Михайло Шолохов, молодший син письменника, рвучко підвівшись, упевнено, вельми приємним ліричним баритоном заспівав… Шевченкові „Думи мої…”

Гості одразу й підхопили його спів!

Давно відомо, що ця Шевченкова пісня була справжнім духовним гімном кожного патріота ще до гімну Вербицького. Проте почути її отут, у Вешенській, з уст, а точніше із самого серця сина й духовного спадкоємця всесвітньо відомого романіста, було неабиякою несподіванкою…

Зате, варто зізнатися, надзвичайно приємною!

Звичайно, Михайло Шолохов ніколи не приховував синівської своєї любові до України, української пісні, завжди з великою повагою і любов’ю говорив про неню-українку. Але, виявляється, в його домі жила й правдива незнищенність українського патріотизму, що так вогнисто спалахнула того дня завдяки синові Михайлу, котрий заспівав „Думи мої…” – з яскравим усвідомленням святого місця цієї пісні у нашій багатостраждальній історії.

Земляки, як далекі, так і ближні друзі Михайла Олександровича, дуже добре знали про його щиру симпатію до українського мелосу, тому ніколи не пропускали нагоди заспівати української народної… Аж якогось разу Шолохов і каже, звертаючись до захмелілого від неньчиної пісні товариства: що це ви все українських та українських?! Давайте-но заспіваємо нарешті нашу, донську!

Ось хоча б оцю! – і, відхилившись на шкіряну спинку старого крісла, затягнув, навіть не посміхнувшись „Ой ти, Галю…”, мабуть, насправді чи не найпопулярнішу в 60-х на всіх теренах тодішнього Союзу… Зрештою, хіба ж не маємо знати, що й чимало історичних українськомовних пісень із давніх-давен вважаються донськими?!

Так уже складалася історія цього козацького краю…

Що й казати, жарт Шолохова мав надзвичайно потужне, до того ж і надто глибоко розгалужене коріння! Тому й даремне ми, шановний друже, подеколи ніби соромимось нагадувати необізнаним у нашому життєписі різного роду чиновникам бодай про те, що хутір Кружилинський, до прикладу, де народився майбутній Нобелівський лауреат, навіть іще на початку минулого століття належав – цілком офіційно! – достеменно давнім етнічним т е р е н а м Катеринославської губернії, здавна заселених українцями. Споконвічними, сумлінними хліборобами!

Тодішні географічні карти Росії аж ніяк не дадуть обманутися… Хіба ж дозволено нам забувати про це?! Адже Російська імперія завжди була зацікавлена в тому, щоби мати Україну за довічну годувальницю…

Такий реальний триб нашої історії… Адже сприяли їй у жодному разі не загарбницькі війни українців, а звичайна економічна необхідність…

…Чому ж маємо дивуватися, що саме на початку ХХІ століття Вешенська ЗОШ №1 розпочала вивчення української мови – з 5-го класу?!. Бачили б ви, шановний друже, з яким завзяттям і захопленням оволодівали нею козацькі нащадки! До речі, станичникам вельми до вподоби гімн України, особливо такі його трепетні рядки: „Та й покажем, що ми, браття, козацького роду.”

Отже недарма жовта й синя барви майорять на прапорі Ростовщини?!

Нічого випадкового взагалі не буває… Тож коли учні 207 київської школи на чолі з учителькою Марією Литвак підносили Шолохову на вишиваному рушнику хліб-сіль, вітаючи від української молоді з 75-річчям, а травнево всміхнена, миловидна Леся Стеблина ще й побажала Майстрові доброго здоров’я та запросила до Києва, де його завжди з нетерпінням чекають, розчулений письменник не зміг уже стримати козацьких сліз…

Хіба ж любов цурається вияву щирих почуттів?!

Незважаючи на фізичні негаразди, Шолохов узагалі надзвичайно мужньо переносив усілякі життєві випробування… Треба сказати, що й випало їх мученику – на п’ятьох би вистачило. Ворогове ніяк не могли змиритися з тим, що художнє слово, (живлюща совість не лише романіста – усієї літератури!) загартоване прозорістю критичного реалізму, виявилося не тільки живучим, а й спромоглося вистояти у двобої з маузерним комунізмом.

Але не зайве ще й таке нагадати: хіба хоча б напередодні якогось там-річчя з дня народження генія не годилося б усім його шанувальникам замислитися над уроком „Піднятої цілини”?! Адже досить лиш уважніше перечитати нині той парсунопис воєнного комунізму… Ви будете здивовані, дорогий друже!.. Бо саме цей твір багатьом сучасникам допоможе збагнути: епохальні романи пишуться для майбутніх поколінь. Особливо ж такі, де життя самозречених, стражденних героїв, як на сповіді.

А скільки видано макулатури про Шолохова-плагіатора! І як винахідливо заздрісники та лихочвори пишуть, намагаючись опустити мистецьку Гору до курдупельських ніжок! Та збагнімо раз і назавше, дорогий друже, що літзлодій жив би у Москві, подалі від можливих свідків, а не між с в о ї х літературних героїв. Адже там, де його знають від маленького, й діти навіть не давали б авторові проходу, якби козаки тілечки запідозрили Михайла у віроломстві! Елементарна психологія…

…Ось він стоїть сивою самотою біля зимового вікна, задивлений кудись у далечінь, замислений, зовсім не помічаючи, що діється довкола… Підбігаю до нього, – згадує Михайло Михайлович, молодший син письменника, – запитую, смикаючи за рукав: „Татусю, що ти там такого цікавого побачив?!”

Батько довго дивиться на мене своїм розхмареним блакитям очей, ніби навіть не розуміючи, хто це перед ним… Аж ось нараз підхоплює мене на дужі свої руки та круто повертається до змережаного памороззю вікна:

„Бачиш, он ліс? А в тому лісі я, самотній вовк, усе виглядаю, коли розвесниться у забіленому зимою світі, коли зможу вийти на лови…”

Навряд, аби Михайло Шолохов очікував на синову відповідь… Переймаючись тільки йому відомим, славетний Майстер обмовився малому про те, чим не зумів, або й не зміг поділитися зі своїми героями… У цьому житті йому залишалося лише вичікувати, гаразд усвідомлюючи, що дочекатися вже не вдасться… Адже віддав щирій правді про нього все, що тільки мав.

Такий був час, дорогий друже! Хоча й у страшному сні не побачив би класик того, що зробив із його краєм жалюгідний мавпій ненависного Гітлера…

Але не забудьмо: до свого найостаннішого рядка, як і до передсмертного подиху, гостро вболівав козацький син за долю України, як і рідного козацького краю, за пісню, що завжди єднала, єднає та ще довго єднатиме серця… Тож хіба не у кожному нашому місті мають голосно струменіти й читатися, – замість абсолютно нікому не відомих, а часто навіть злочинних прізвищ, – не тільки вулиці та майдани, а й бульвари та проспекти Михайла Шолохова?!.

Чим інакше зможемо віддячити козацькому синові за його вірну й незрадливу любов? Лише такою ж вірною, читацькою любов’ю.

На фото: Віктор Грабовський і Михайло Шолохов. 1980 рік.

“Українська літературна газета”, ч. 12 (278), 19.06.2020

 

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!