Віктор Грабовський. Ми все ще живемо з плодів ліпших часів

559

Кажуть обізнані люди, маючи на увазі середньовіччя, начебто історію українську «не можна читати без брому…» Але ж і бром, якщо правду мовити про нього, – аж ніякі не л і к и, бо цей лікзасіб лише калічить нервову систему людини. Та й історії країн усього світу з їхніми кількадесятилітніми війнами, інквізиціями тощо, мабуть, набагато страшніші, аніж наша…

З українським козацтвом у науковців ще складніші стосунки! Бо не так уже густо учених, які відважуються тверезо визнати, що національне, вельми сакральне лицарство, відоме під назвою козаки, має достеменне відношення до українського державотворення. Навіть якщо про це твердять не лише правдиві арабські чи візантійські хроніки… Адже надто тяжкий відбиток на історії нашій залишило криваве ХХ століття! До того ж і десятиліття «войовничого атеїзму», що виховувало будівників комунізму, не минули безслідно…

То хіба можна вважати козацтво ще й «дріжджами» суто українського віросповідання?! Хоча давньоруське (аріянське!) їхнє християнство – таки поза будь-якими сумнівами. Світ бо ніколи не був ані сліпим, ані глухим.

Ось правитель Дербенту, за свідченням арабського письменника Ат-Табарі, поскаржився йому, що перебуває «поміж двома ворогами: один – руси, та другий – хазари, котрі суть недруги всьому світові.., а протистояти їм, окрім тутешнього люду, ніхто не вміє…» І йдеться всього лише про 644-й рік!

Ті ж араби свідчать, що й одягалися р у с и зовсім інакше, ніж відомі їм європейці. До прикладу, Ібн-Даста дивується з марнотратства русів, шаровари яких «такі широкі, що на кожні йде не менше ста ліктів матерії!» Але як можна розпізнати в отих воїнах «запорожців»?! Адже це все ж таки VІІ століття!

У тифліському л і т о п и с і зазначено, що «…року 626-го кілька сотень однодеревок русів узяли в облогу Царгород…». Його мешканці перестрашилися настільки, шо змусили патріарха Сергія (610-639рр) заплатити тим нападникам дуже великий викуп золотом! Адже на спарених однодеревках русів (саме так донесла розвідка!) малися не лише тарани, а й вогнеметалки…

Станіслав Тельнюк у р о м а н і «Грає синє море…», на основі наявних історичних документів, ще майже сорок років тому описав, як господарювали моноксили запорожців на Чорному морі, контролюючи головні порти… А хіба даремне російський мариніст Віктор Конецький дивувався, що на всіх «наших південних морях чути лишень хохляцькі команди лоцманів»?! Це ж якраз і є факт відгомону живої козацької традиції, а не чиясь легковажна вигадка!

Проте ми залюбки топчемося в оцьому «зачарованому колі» дивовижних непорозумінь, яке самі створили. І хіба ж не від очманіння зливою відкриттів, що вже чи не пів століття гатять у двері офіційної науки?!

Багатотомна «Тисяча років української суспільно-політичної д у м к и», завдяки певним інститутам діаспори та ініціативі покійного професора Тараса Гунчака в п е р ш е в історії України побачивши світ у вид-ві «Дніпро» майже 20 років тому, на жаль, так і не спромоглася ні на державне поцінування, ані на посутній розголос. Але саме в оній – документальних потверджень того, якою справді була Русь-Україна, достеменні тисячі… Навіть уявити важко, наскільки менше було б у грамотного люду досить важливих історичних проблем!

Проте надто зацікавило нас походження «козака Мамая», бо тюркською мовою це ім’я нібито означає «НІЩО»… А хіба рідною мовою воно нічого не означає? А філософський або лицарський аспект отого «ніщо» також нікого не інтригує? Адже козак-характерник, удосконалюючи свій д у х і тіло, порвав із ефемерною сутністю буття задля того, либонь, аби дбати про достеменно інші, все ще недоступні деяким сучасним любомудрам речі…

Чом не справжній «камінь спотикання» о т е козацьке наймення?! До того ж, якщо відомою нам мовою с л о в о має одне значення, а маловідомою – зовсім інше? І що тоді? У якого дядька питатимемо розуму?! Тим паче, що той дядько – таки дідько! Еге ж: «На городі – бузина, а в Києві – дідько». Але ми й прочитати оте написане досі не вміємо…

Так само й ім’я Галічки Гулевичівни, добродійниці Київської Академії ніяк не відчитаємо! Чомусь, на жаль, не тямлячи, що альвеольне Л та м’яке Ч, лягаючи на п а п і р як Галшка, насправді вимовлялися прісної п а м’я т і красною морав’янкою зовсім по-людськи…

Даруйте, вельмишановний друже, та сумніватися в тому, що к р а с н і мальовидла «козак Мамай» належать українському фольклору, хіба ж не такий самісінький содомський гріх, як і надто недолуге запитання, а чи побутувала українська мова за козаччини?! Радимо недовіркам усвідомити хоча б отаке: якщо зібрати повну антологію невідомих, суто козацьких в і р ш і в, написаних на тих простонародних картинах – а понад півстоліття тому ці спроби вже були, бо ніхто чомусь не додумався зазіхати на л е г е н д у! – відразу матимете неабияку фольклорну спадщину. Ще й уклін-подяку від її дослідників.

А з другого боку глянувши, либонь, соромно літераторам афішувати своє незнання діалектів рідної мови. Адже давнє прізвище Мамай-Мамій таке ж органічне Київсько-Чернігівському Поліссю, як Джулай-Джулій, Мазай-Мазій, Салай-Салій, Трубай-Трубій, Шамрай-Шамрій, Чурай-Чурій тощо з варіантами «кельтських» закінчень -ей, -ий. Або згадаймо прізвища трискладові: Волочай-Волочій, Домогай-Домогій, Положай-Положій… Сущі зі Сколото-Геродотових часів! До речі, знамениті сибірські селища Волочаївськ та Спаськ, засновані українцями за Столипіна, таки ж не дарма відгукнулися нам століття тому!

Мамаями (за Яворницьким!) називало козацтво молодиків-одинаків, які й обов’язкову сережку мусили носити саме тому, що товариство їх оберігало… Та й поза традиційно зображуваного «козака Мамая» ніяка не «турецька», бо це ж «поза лотоса» – унікально енергетична, улюблена поза легендарних козаків-характерників. Не полінуйтеся, у в а ж н о погортайте праці визначного вченого літератора С. Наливайка, який, вельми сумлінно проаналізувавши сотні списків реєстрового козацтва, довів: а р і й с ь к а рідня наша не самим лиш Пенджабом завершується. Великою, ще й на диво шляхетною вона вдалася.

До речі, хан Мамай міг запросто проявитися завдяки побратимству між лицарями! Іменами воїни обмінювалися після спільних виправ і поєдинків – ця традиція досить відома. Як і з е м л і козацьких «зимівників». Тож і Новгород-Сіверський аж ніяк не «сєвєрскій», бо насправді походить від історичних русів, але – сіверян-шівірян, котрі з давніх давен поклонялися богові Шіві. Недарма у тому ж Пенджабі воїнські синьо-жовті козацькі традиції живі дотепер?!

Потрібно віддати належне сивій давнині – вчить Жива Етика. В ті часи звертали особливу увагу на психічну природу людини. Вивчення її відбувалося не тільки при храмах, а й у специфічних школах, котрі у Греції називалися вже академіями. Там, разом із багатьма предметами, вивчали й народні сказання… Скільки справжніх витязів утверджували тисячоліття тому право нащадків на подвиги в ім’я Віри! Саме тому таким незламним було козацтво – національно– визвольна війна засвідчила це повною мірою – самопосвята викувала його Дух.

Серед нев’янучої героїки багатирського е п о с у віднайдемо не тільки подвиги “старого козака“ Іллі Муромця, сина тієї ж Сіверщини, але й деревлян Добрині, Микули Селяниновича, Володимера Красного Сонечка, та зможемо переконатися, що Волинь т о д і називали Індією, а козаки, скупавши вранці коней у Дунаї, вечеряли в Моравії… Заслужено вечеряли!

Взяття неприступного Дюнкерка невеличким загоном отамана Сірка – зовсім інша епоха. Проте й вона примусила сусідів убачати в нації козаків усе ж таки радше силу, а не жертву… Хоча зажерливість і зрада подеколи брали гору.

Ще кільканадцять років т о м у можна було прочитати в ЛУ полемічну статтю про «корені й крона української традиційності», яка спонукала колег до якомога вдумливішого погляду на всю н а ш у історію. Бо хіба ж не дивно, що середньовічні карти Хазарського каганату майже співпадають із т о д і ш н і м и кордонами Русі?! Зрештою, хіба не якраз тому, що припонтійським суходолом володів саме РУСЬКИЙ КАГАНАТ і наше з давніх давен море сусіди називали Руським?! Це ж усе лежить на поверхні! Навіть «копати» не треба…

Зауважте: Володимера Великого, як і Ярослава Мудрого та нащадків їхніх давні візантійські хроніки, узгоджено з літописами київськими, називають КАГАНАМИ, себто КОРОЛЯМИ. На відміну від усіх інших князів – угорських, польських тощо. Це вже після досить-таки трагічного р о з п а д у литовсько-польсько-руського Тріумвірату непоступливі поляки, що достатньо посприяли цьому, спромоглися на вищий титул очільника… Коли Київщиною правив уже посадник короля Данила Галицького.

Проте скільки о р д не перекотило нашою Україною, вона, як Фенікс із давньої легенди, знову й знову воскресала, збиралася на силах, аби протистояти х а о с у. Хліборобська закваска таки давала собі раду з перекотиполем! До того ж, Русь-Україна мала за свого месника-оборонця звитяжне лицарство, яке й не знало іншої спонуки, аніж відстоювання ч е с т і Козацької Матері.

«Нація козаків», як називають їх іноземні хроніки – рівноправна в нашій достеменно легендарній, національній історії.

То, може, з а п о р о ж ц і аж ніякі не українці?! – запитає стурбований дивним різноголоссям читач. Тим паче, що проблему про достеменність Мамая ставить мужній оборонець острова Хортиці, «колиски козацтва», доста відомий письменник-публіцист Костянтин Сушко… Як же до нього не прислухатися?! Зрештою, і слово к о з а к так само «тюркського походження»!

Більше того, втаємничений автор «Історії Русів» переконливо запевняє нас: у сиву давнину козаки українські називалися к о з а р а м и. Це грецький цар Константин Мономах з удячності за с л у ж б у перейменував їх! Звідтоді й пішло… Адже слово к о з а к означає сторож, охоронець. Як і чувак, до речі… Неймовірно здрібніла наша порода, опустившись до брутального «нормальний п а ц а н» із уст відомого актора! Адже слово це однією з д а в н і х мов означає «вишкребок». Ясна річ, у найпристойнішому звуковому обрамленні.

Але ж нам заповідано сумніватися! Бо нібито лишень у такому разі ми й існуємо… Хоча сумніви взагалі шкідливі не тільки для екології… Пересохнуть річки не тілечки дівочих сліз! Бо хто ж тоді співатиме про козаченька та його коника-братика, як і про кохану дівчиноньку, що в і р н о чекає милого свого з походу? Якщо ті мелодійні наспіви раптом виявляться «не справжніми»?! Тим паче, що й «козак Мамай» – просто якийсь приблуда?!

Так і хочеться пригадати відоме: «Не туди б’є ш, Іване!» Адже навіщо ламатися у відчинені двері?! Ще й настільки грізно картати дослідницю, котра завинила тільки старанним повторенням сказаного поважними авторитетами?! Якось не по-лицарськи! Тим паче, що й учених мужів у тій царині вистачає. А ось мудро поміркувати щодо того, чи має «козак Мамай» стосунок до х а н а, якого москалі заманили на своє Куликове болото, здається, варто. Хоча факт залишається фактом: саме й о г о мав народ за найнадійнішого захисника!

Не дарма, до слова кажучи, батько сина-просвітянина понад століття тому не дозволив повісити портрет Тараса Шевченка на місце «козака Мамая». Для лісника Григора Грабовського була тая парсуна, либонь, така ж дорога, як ікона Миколая Чудотворця! (Праліс, який розлігся вздовж дороги на Таращу – професор КДУ, письменник Анатолій Ткаченко може сказане потвердити – місцеві хлібороби й досі Грабовським називають…)

Проте – це між іншим… Адже хіба не досить усе ж таки неупереджено усвідомити феномен усенародного визнання ролі козацтва в обороні вольностей українства (і стосовно того самого козака Мамариги-Мамая)?! Де ще, в історії якого народу можна знайти подібний приклад самовідданості й героїзму? Коли без аніжодного «адмінресурсу» впродовж півтисячоліття нація береже пам’ять про героїчного свого захисника й визволителя?!!

Синів Неньки України, записували і бродниками, і козаками, але ж вони свято берегли статус «вільного лицарства»! Тож навіть войовничі т е м н и к и Темучина й разу не сміли займати козацтво. Адже кочівники над усе поважали воїнську доблесть! То хіба не пора нашим ученим і в оцій і с т о р і ї з вельми легендарним козаком Мамаєм, г і д н о наслідуючи мужнього подолянина Володимира Білінського, сказати врешті-решт народові саме те, що давно були зобов’язані повідати?! Зрештою, цього потребує і професійна честь.

Заодно не можна не розділити стурбованості колеги Сушка за д и в н у «еквілібристику» ЛУ, котра не лише намагається с т а т и філіалом інтернет-мережі, але й чомусь геть розметала традиційні рубрики тижневика… Справді, який сенс редакція вкладала в їхнє «інакомовлення»? І нащо було традиційний Вишняк перейменовувати на Клуб Остапа Вишні? Аби намножити редакційних клубів, себто «вдосконалити ментальність читачів»?!

До речі, такі рубрики, як зелена брама, наголос, карби пам’яті, постаті вміло прижилися і в інших виданнях, або й гортаємо журнали, читацьке віче, але наші «реформатори», не збагнувши, либонь, їхнього значення, зігнорували творчі засади тижневика. Бо хіба відверта к а л ь к а з російськомовного досвіду читаючи журнали відповідає демократичному духові попередниці?! Гортаємо – щось висновуємо, а гортаючи – хіба що спльовуємо…

Мови, звичайно, доста близькі, але ж ментальність…

Не могла не привернути нашої уваги й публікація Сергія Піддубного у вересневій ЛУ «Таємниці давньоруської пам’ятки». Ми щ и р о захоплюємося подвижництвом добродія Піддубного в царині дослідження української мови та праісторії, але ж, яко професіоналові, йому мала бути відома розвідка Віктора Грабовського «Сяйво черлених щитів», опублікована у ЛУ в червні 1985 року?! Там, до речі, оприлюднене і світле ім’я Автора «Слова о полку…»!

Тож не тільки видатні корифеї української історії, учені О. Знойко та Л. Махновець схвально на публікацію відгукнулися – в Україні здійнявся було неабиякий перекладацький бум навколо таємничої пам’ятки! Не зайве, либонь, і письменницькій газеті пам’ятати про с в і й внесок у спільну справу. Адже ми все ще смакуємо плоди ліпших часів, як запевняв нащадків геніальний Новаліс.

Насамкінець дозвольте запитання до п. Піддубного: де Ви, шановний, чули, аби лебедиці с п і в а л и, як написано у Вашому перекладі?! Одне діло – повторювати за «попередниками», але зовсім інше – правда. І не лише начебто художня! Тим паче, що «єкатєрінінскіє пєрєводчікі» (казахський лінгвіст-поет О. Сулейменов може сказане потвердити) занадто попсували оригінал…

…Зацікавлених відсилаємо до роману Віктора Грабовського «Ніхто не живе для себе», в якому версія про походження «Слова о полку…» та д о л ю Автора пам’ятки викладена повністю. Згаданий т в і р виходив у видавництвах «Буква» (2012р) та «Просвіта» (2012-2013рр).

“Українська літературна газета”, ч. 8 (274), 24.04.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!