Хмари нових випробувань армагеддоно-хутко згущуються над усім білим світом. Але чомусь над Україною вони стають ще густішими, ще зловіснішими. Чому ж?! Чи не тому, що ми занадто легко погоджуємося на заклики язикатих наших погоничів?! Погоджуємося, зневаживши історичні волю і чин Героїв, які насмілювалися йти наперекір обставинам – заради свободи і незалежності свого народу, своєї України. Єдиної і неповторної, Господом ласкаво д а н о ї – не на п о т а л у, а на збереження – задля вищої, тільки Господу Богу відомої мети.
Ось узяти хоча б і легендарного, ніскілечки нами не героїзованого Степана Бандеру. Двох його рідних братів, як відомо, гітлерівці розстріляли, самого ж – не посміли, вельми побоюючись партизанської помсти. Тримали Бандеру всю війну в концтаборі під посиленою охороною. Зарозумілі сталінські посіпаки ще більше боялися й о г о, істинного п р а п о р а визвольних змагань, ж и в о г о – підступно вбили, порушивши всі міжнародні норми. Аж ось на початку ХХІ століття у суверенній Україні того, хто б у в одним із безперечних в о р о г і в як гітлерівського, так і сталінського режимів, ураз оголошують чи не основним “розкольником” нації. Чому? Бо він офіційно керував радикальною ОУН, яка майже впродовж минулого століття відчайдушно боролася проти жорстоких поневолювачів українського народу.
Чи є ще десь у цьому світі країна, людність якої могла б витримати о т а к е знущання над історією свого національного визволення? Ніде в усьому Божому світі нічого подібного не знайдете! Бо тільки в Україні журналісти чомусь не зневажають чиновника, який заяву державною мовою називає “порнографією”; бо тільки в Україні прокурор не заводить к а р н ої справи на приватника, що звільняє з роботи людей, які спілкуються українською; бо тілечки в суверенній Україні широко видавали й видають «літературу», що спеціалізується саме на паплюженні національних святинь.
І таких прикладів – безліч. Адже лишень у нас донедавна були легалізовані антидержавні партії та блоки, тільки в українському парламенті, як несамовиті, нардепи могли безкарно, привселюдно ґвалтувати Конституцію.
Тож яким чином антиукраїнська істерія, спровокована імпершовіністами в Росії, мала перекинутися в демократичну Україну? Як вияв істинно-історичної справедливості?! Себто малокультурне зросійщення аборигенів, що триває вже кілька століть, – благо, а найменша с п р о б а відстояти національну культуру – зло?! І повернути зденаціоналізованих нащадків бандерівців, завербованих на відбудову повоєнного Донбасу, в українськомовне, р і д н е материнське лоно знову вважається смертним гріхом?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Отже, невіглаські душі таки ж гадають, що танками і градами православ»я просто перемелеться? Що історія все “спише”?!
Але ж надто богопротивна справа затіяна, панове! Хіба ж на таких засадах стоїть н а ш е Православ’я?!! Хіба не в с і м а явленими з ласки Божої мовами заповідано проповідувати Благу Вість?! Це шовіністичний а т е ї з м, невігласи! Заперечуючи історичний геноцид українського народу – 10 чи 12 мільйонів у голодомор і стільки ж у розв’язаний Москвою гітлерівський канібалізм – як же заперечите, політперелюбники, свій теперішній лінгвоцид?! Адже тільки для Галичини ви ще продукуєте щ о с ь українською – з рештою українців уже й рахуватися нічого. Вони ж російську розуміють ліпше від рідної! Атож. І навіть розмовляють охоче, зокрема – українськомовні односельці. Якщо хтось із них раптом переходить на «братню». Це вже в генотипі. Адже в с і раби – рівні у своїх правах. Особливо ж – у духовному рабстві.
“Розмовляйте українською! Це не боляче…” – запропонував не так уже й давно суспільству пан Б. Фінкельштейн, симпатичний київський видавець. Але чомусь його не послухали! Ні ті службовці, що приймали ще до “суверенітету” Закон про мови, запевняючи народ у своїй відданості демократії, ані ті, хто ще й зобов’язувався й о г о виконувати – “запроваджувати в життя”. Ось такечки тупезне ігнорування учорашнього чиновництва державної мови переросло у її відкритий бойкот. А довоєнні події взагалі достеменно засвідчили, що значно певніше, себто задовільніше, наші збюрокрачені урядовці почуваються якраз ув імперській, генетично-деспотичній колонії.
То в чому ж, дорогий друже, полягає політична українська мета? Особливо сьогодні, коли, безпощадно трощачи й руйнуючи в с е на щонайкривавішому своєму шляху, споконвічний ворог рветься до Київа? Рветься, щоб уже назавше знищити саму державність України…
Її щонайвичерпніше в и с л о в и в Тарас Шевченко: „В своїй хаті – с в о я правда, і сила, і воля”. Висловив, аби повною мірою донести нашому народові націєтворчу засаду Григорія Сковороди: „Суспільство – в любові, любов – у Бозі, Бог – у суспільстві. Ось і кільце вічності”. Здавалося б, так усе просто! А народ як блукав, так і блукає в лабіринті рабського копіювання чужої погибелі: „око за око – зуб за зуб”.
Атож-атож… Усесвітня б о р о т ь б а за „людину духовну”, заповідана Спасителем, точиться надто кривавими шляхами… Аналізуючи її перебіг ще майже 150 років тому, Іван Франко зауважив стосовно історії французького лібералізму за Наполеона ІІІ, що це „історія страшного спідлення, котре гідно закінчилося пруською війною і кривавою різнею Паризької Комуни”.
Чітко передбачаючи майбутнє, Франко наголосив: „І що ж бачимо з тої майже столітньої історії лібералізму у Франції? Бачимо ось що: народ… у своїх кривавих революціях ставить державі і всій людності великі, святі проблеми та завдання: свободу, рівність, добробут, братерство, працю, – народ ллє кров за такі високі засади на барикадах і по всіх кінцях світу, народ поборює і валить в порох елементи реакційні, шляхту, привілеї… і, скінчивши таку велетну працю, немов утомиться і здає своє велике д і л о у руки своїх провідників, освічених, інтелігентних лібералів, тих, що у в і й н і не лляли кров, а радили, кричали і гуляли. Ось вони й починають вести його по-своєму, – але куди їм, карликам-самолюбам, справитися з роботою велета!”
Спекулюючи на споконвічних прагненнях уярмленого народу, геніально підкреслював Іван Франко, спідлені „провідники” невігласьки нівелюють саму м е т у: „…починають різати її на кусні, приміряти на себе, до власних вигод, а далі й повертати на поневолення того самого народу, що їх у хвилю слабості поставив над собою”.
Як виявилося насправді, особливо легко завести на к р у т і манівці народ уярмлений, позбавлений права творити і творчо пізнавати себе на в л а с н і й державодайній ниві. Адже тільки у системі національних етичних, естетичних і лексичних координат, як засвідчили Вернадський, Потебня, Ушинський тощо, індивідуальність набуває саме тих морально-етнічних ознак, які вирізняють її у вселюдському океані. Тільки в цих координатах спроможна вона й реалізувати відповідний своїй природі спосіб життя, себто – стати повноцінною.
Наш неповторний Тарас гранично чітко сфокусував саму триєдину с у т ь життя у „своїй х а т і”: духовна законність республіканських з а с а д – „с в о я правда”, консолідованість економічної діяльності, заснованої на „братолюбії” – „і сила”, політична цілеспрямованість урядових структур – „і воля”. Саме на цих засадах, як відомо, й засновував Сковорода і д е ю „горньої республіки”, переносячи ц е н т р державотворчої рівноваги зі сфери споживання на сферу свідомої продуктивної діяльності, що ґрунтувалася б якраз на „сродній праці”. А саме: „Нічого понад м і р у”, „Живу не для того, щоб їсти, а їм, щоби жити”, або ж – „Прийми, найдорожчий, разом із т і л о м д у х Христа – і тоді ти з Господом будеш одним Духом”.
Так любомудр уособив не тільки волелюбний дух українського народу, а й і д е ю його духовної єдності. Знаємо ж бо, що істинною людиною в людині Сковорода вважав духовного, достеменного володаря нашого тіла, „Дух, що тіло рве до бою!” – унаочнював Іван Франко. І за що саме вічний отой б і й? – „…за поступ, щастя й волю”.
Не гоже глузувати зі Святого Духа, гріх то занадто тяжкий… Українська душа – со-вість – надійно поєднана з Господом вогненним д у х о м народних пророків. Цілковита реальність і Дух н а р о д у, котрий консолідує свідомість нації, щойно нація усвідомлює неподільну єдність означених психосубстанцій. Лишень за такої умови вона з д а т н а дедалі міцніти й динамічно розвиватися, наближаючись до свого ідеалу.
Така реальність. Адже сила д у х у спроможна освячувати народ, як і саму і д е ю його п с и х о д у х о в н о ї єдності. Ця святість – якраз у традиційному духовному подвижництві, у постійній, духовній творчості народу.
Здавалося б, що саме минуле століття поставило хрест на всіх намаганнях українців гармонізувати цей світ – сили хаосу й справді були непереможними… Та навіть за тих катастрофічних умов Господь послав планеті українця Сергія Подолинського, котрий не тільки розвінчав нелюдську суть марксизму – вказав ідеальний шлях розвитку цивілізації, приреченої на деградацію.
За Подолинським, аби не виродитися в космічного паразита, л ю д с т в о покликане своєю діяльністю синтезувати саму сонячну енергію, як то вдавалося знищеній ентропією хліборобській цивілізації українців. Адже була така?!
Економісти всього світу погоджуються з тим, що задля інтенсифікації виробництва потрібно виробляти значно більше, ніж нами споживається на “звичайне репродукування”. Цей надлишок у натуральному вираженні постає додатковим продуктом, а в грошовому – прибутком. Але ж і отой додатковий продукт, і прибуток – це надлишок над системою звичайного репродукування! Саме тому геніальний Подолинський охарактеризував його, як цілком певний надлишок над “уявним коефіцієнтом у сто відсотків”.
На жаль, висновку, що таким процесом, який правдиво характеризується понадстовідсотковим коефіцієнтом корисної дії, є людська п р а ц я, світова економічна д у м к а не здатна збагнути й донині. Хоча з давніх давен існують у різних народів як вітрильники, так і вітрові й водяні млини – людина к е р у є видимими та невидимими потоками енергії, перебуваючи в епіцентрі потужних космоенергій, зокрема – сонячного світла. Відтак сонячна природа додаткової вартості й лягла в основу цієї теорії.
У фундаментальних працях „Енергія прогресу”, „Економічні монологи”, „Шлях до хаосу” тощо в’язень сумління, очільник Української Гельсінської Групи письменник і філософ Микола Руденко значно розвинув та потвердив окреслену і д е ю, давши людству метафізичний Образ Монади, як Духовної Особи. Таким, вельми посутнім, а до того ж і напрочуд л о г і ч н и м чином українська н а у к а й наблизилася до поєднання з релігією.
Прикметно, що згадані вище п р а ц і не тільки відроджують українську національну г і д н і с т ь, консолідуючи нашу духовну єдність, але й вказують шлях до порятунку планети і людства. Бо хіба не лише в єдності зі Всесвітом, із Вищим Космічним Розумом наше майбутнє можливе?!
Справді, мужня праця хлібороба, яка споконвіку закономірно с л у ж и т ь перетворенню сонячної енергії в економічний добробут, окрім усіх інших видів людської діяльності, єдино потрібна й космічно важлива. Тільки усвідомлена краса такої – творчої! – п р а ц і спроможна врятувати світ. І тільки мистецтво Любові та Гармонії здатне возвеличити, надихнути її самовідданих творців.
У чому ж полягає завдання держави? Допомогти немічним, сиротам, усій решті малозабезпечених знайти гідне місце в житті. І всіляко сприяти здоровій ініціативі, активно заохочувати її! Так само як і спонукати регіональну владу – до вишукування альтернативних д ж е р е л енергії. Це й дасть істинно реальну, самоврядну економічну незалежність.
А земля стане достеменною годувальницею лишень тоді, коли усвідомимо роль гумусу та с п і л ь н о виплекаємо й захистимо від хабарників-казнокрадів істинного її Господаря. Це ж бо від Господа його ім’я! Отже – і слово.
Віктор Грабовський,
письменник, заслужений діяч мистецтв України