“Українська літературна газета”, ч. 4 (348), квітень 2023
В романі Михайла Лєрмонтова «Герой нашого часу» війни немає. Такі собі епізодичні сутички з черкесами. Бачив ту трагедію і Олександр Пушкін і теж промовчав. Чому? Бо то була страшна, загарбницька, колоніальна війна, найдовша в історії Росії. Загорілася на початку XIX століття і згасла лише в 1864 році. Про різанину з чеченцями всі знають, а про геноцид адигів (черкесів) мало хто і чув.
Даремно. Саме ще там ховаються коріння сталінських голодоморів, депортації народів і, нарешті, путінського людожерства. Ось як наставляв своїх підлеглих, очевидно, і Лєрмонтова, цар Микола 1: «Приборкати назавжди черкесів або знищити». Побудували форти в теперішніх Сочі, Гагрі, Піцунді. Черкеси їх брали, і сам цар наказав знищити ті марні фортеці. Війна ставала все жорстокішою. Ось слова генерала І. Дроздова, написані уже після геноциду: «Такое бедствие и в таких масштабах редко постигало человечество. Но только ужасом и можно было подействовать на воинственных дикарей».
Дикуни? (Зразу ж виникають путінські «нацики», «бандерівці», «нєдочєловєкі»). А хто ж ті реальні – черкеси?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вони мене давно цікавили. Тут, можливо, навіть генна пам’ять прокинулася. Моїх предків, запорозьких козаків, московити теж називали черкесами. Був у нас Черкеський полк та фортеця Черкеськ. А з 1954 року – місто Черкаси та однойменна область. Не просто так це виникло.
«Відчайдушними воїнами», «орлами гір» називали різноплемінних черкесів на Кавказі (їхня самоназва «адиге»). Споконвіку вони займали найдивовижніші, майже райські місця на берегах Чорного моря від Колхіди до Тамані. Це говорить багато про що. До раю не так просто потрапити, а ще важче втриматися там! Охочих багато.
Не дарма ж ще давні греки шукали золоте руно саме в тих благодатних місцях. Там, на мальовничих долинах, паслися стотисячні отари овець, гарцювали витончені скакуни. Черкеси також кували, майстрували зброю найвищої якості. Радували око їхні рукотворні сади Семіраміди. Вирощувалися горіхи, хурма, яблука, виноград, бавовна та навіть тисовий, пальмовий ліс!
То була дивна стародавня цивілізація, що збереглася. Є підстави вважати, що пшениця та просо вперше потрапили до нас із Малої Азії через Черкесію. До речі, там виникла і досконала санітарія, яка дозволила не заразитися народу під час повальної чуми, що покосила Європу та Азію у 1447-53 роках. А Золота Орда вимерла, давши шанс піднятися Московії.
І ось, через 400 років, прийшла в Черкесію біда, гірше чуми. Ніким не пригнічений народ і не думав підкорятися Російській імперії. Та сили були геть не рівні. Навіть коли в Криму англійці з турками громили російську армію у 1853-56 роках і вкрай потрібна була підмога, навіть тоді на Кавказі тримали 300-тисячне військо!
«Ви кажете, що Росія багата, – писав статс-секретар імперії Олександр Головнін. – Але яка держава у світі може тримати постійно 300 тис. війська і втрачати на рік постійно по 30 тис. осіб? Якщо не буде вжито цілу систему найенергійніших заходів, то державне банкрутство. Це вже розпочалося».
Чи не нагадує вам, читачу, це сьогоднішнє становище агресивної Росії? Що ж треба було робити з тими гордими черкесами? Та замиритися і жити по-сусідськи. Знаходити спільну мову, поважати їхню своєрідну вдачу, культуру. Тим більше, що свободу кавказців підтримували ті, хто давав кредити імперії: Англія, Франція. І цар Олександр II був визволителем від кріпацтва.
Ні! Імперія, що розтяглася на десять тисяч кілометрів, визнає лише силу. А могутня Європа, на жаль, розважливо промовчала, коли в 1863 Муравйов-вішатель задушив чергове польське повстання. Тоді й було вирішено гірку долю черкесів. Їхнім катом виступив генерал Євдокимов. «Це була людина абсолютної суворості, якщо не сказати жорстокості», – зазначав сучасник.
Відповідно до Євдокимова підбиралися і підлеглі. Знову ж таки заради правди треба зазначити, що озвіріння палало взаємне. Ось уривки із спогадів ветеранів кавказької війни. «Я бачив, як горяни знечещують тіла гяурів, відрізуючи деякі органи і кладучи їх у рота вбитим». «Трофеями цього дня було кілька трупів горян, у яких відрубали голови. За кожну генерал Вельямінов платив по червінцю, і черепи відправляли до Академії наук». «Я зустрів генерала Засса у Ставрополі. «Їду, земляче, у відпустку, – сказав він, – і везу Вельямінову»… З цими словами він відкрив сани, і я не без огидності побачив штук п’ятдесят голих черепів».
Війська вривалися в аули раптово і підпалювали їх. Джигіти гинули в нерівній перестрілці, а жінки, люди похилого віку, діти бігли в ліс. Але чи довго там усидиш? Для черкесів порятунок був один – відпливти до Туреччини. Та як? Росія майже не давала кораблів. Припливали випадкові кочерми турків.
«Ніколи не забуду того величезного враження, яке справили на мене горяни в Новоросійській бухті, де їх скупчилося на березі близько 17000 чоловік, – писав офіційний історик Кавказу Адольф Берже. – Була пізня, сльотава пора року. Майже повна відсутність засобів для існування. Епідемія тифу та віспи. Чиє серце не здригнулося б, побачивши молоду черкешенку, яка в лахмітті лежить на сирому грунті з двома малюками. Один у передсмертних судомах боровся за життя. А інший ще шукав молоко біля грудей вже задубілої матері».
Ось інше свідчення: «Розкидані трупи дітей, жінок, людей похилого віку, напівобгризені собаками. Турецькі шкіпери з жадібності навалювали, як вантаж, живих черкесів і викидали їх за борт за найменших ознак хвороби. Чи половина прибувала до Туреччини. Таке лихо і в таких розмірах рідко осягало людство».
Як сприйняло цей геноцид російське суспільство? А ніяк. У кращому разі зі співчуттям (Микола Добролюбов). Так, була цензура. Але ж були й живі свідки. А за 10 років публікувалися вже й ті факти, які я наводжу. Спеціально шукав у листах, щоденниках Льва Толстого, Федора Достоєвського їхнє сприйняття жахливої трагедії цілого народу.
Совість Росії, на жаль, мовчала, як і зараз.
У 2006 році адиги звернулися до Путіна з проханням: визнати геноцид їхнього народу за царських часів. Їм навіть не відповіли. А визнала геноцид лише Грузія.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.