Війна зломала Донбас. Тепер це потопаючий корабель.

158

 

Денис КАЗАНСЬКИЙ

Україна одержала перепочинок, перевівши військовий конфлікт в заморожений стан. Але немає ніяких гарантій, що кровопролиття знову не повториться. Адже жодна з причин, що призвели до бунту і війни, досі не усунуті. Бідність, безробіття, деградація застарілої радянської промисловості, корупція, ворожі Україні кримінальні клани і чиновники – все, що стало каталізатором зростання популярності російського неофашизму і антиукраїнських настроїв, як і раніше, формує луганську дійсність. І в боротьбі за свою територію Україні доведеться або побороти ці явища, або з часом змиритися з втратою всього Донбасу, яка відбудеться після наступної політичної кризи.

Війна зламала Донбас. Сьогодні це потопаючий корабель, пасажири якого не розуміють, чому вони тонуть і звинувачують у цьому всіх, крім самих себе. Через рік після вигнання бандитів військова розруха в містах сусідить з розрухою економічної, причому масштаби останньої куди мальовничіші і страшніші. Сучасний Донбас – рай для фотографів. Думаю, якщо це розкладання на тлі безкарності бандитів продовжиться, то через кілька років ми будемо мати новий соціальний вибух, безлади і рецидив військових дій з кровопролиттям. Більше не можна ігнорувати цю проблему, як раніше. Потрібно з цим щось вирішувати.

Вибори на Донбасі мали стати свого роду тестом. Перевіркою, наскільки війна змінила регіональні політичні розклади, ментальність місцевого населення і ставлення центральних властей до територій, відвойованих ціною стількох зусиль і втрат. І ця перевірка показала, що уроки страшного 2014-го не були засвоєні належним чином. Не змінилися ні виборці, ні політики. За минулі півтора роки на територіях, звільнених від бойовиків, не була проведена люстрація місцевих кадрів. Не з’явився виразний план реформ, відповідний для Донбасу. Всупереч обіцянкам не було відновлено житло, постраждале в результаті бойових дій.

Звільнені українською армією міста все глибше занурюються в депресію і занепад. Пережитий бунт став для них стресом, який, здається, зламав їх. Ще більше посилив економічні та соціальні проблеми. Посилив лють і відчай.

Подорож навіть у підконтрольні Україні райони Донбасу стає для жителя решти країни чимось на зразок подорожі на край ночі. На кордоні Донецької та Харківської областей мандрівника зустрічають перші блокпости ЗСУ – конструкції, складені з важких бетонних блоків, штабелі мішків з піском, бронетехніка. За ними мимоволі охоплює почуття тривоги. Почуття близької війни.

Земля за блокпостами сприймається вже як не цілком українська територія. Якась особлива зона, де може підстерігати небезпека. Дороги порожніють, машини попадаються все рідше. На узбіччях височіють зарості бур’янів. Здається, на цю територію махнули рукою. І місцеве населення, і чиновники чекають, що сюди повернеться війна. У Лисичанську досі можна бачити на безлічі вікон наклеєний навхрест лейкопластир. Місто, яке пережило жорстокі вуличні бої із застосуванням артилерії, з побоюванням очікує нових обстрілів і не вірить, що перемир’я надовго і всерйоз.

Слов’янськ, який став у минулому році символом війни, після звільнення знову поринув у тужливе, бідне існування. Місто заповнене руїнами. І тих руїн, що утворилися в мирний час, тут набагато більше, ніж військових руйнувань. Економічна криза для міста виявився ще страшнішою, ніж міномети і гаубиці. По дорозі від залізничного вокзалу до центру тягнеться безрадісне видовище напівзруйнованої промзони, що поросла чагарником і мохом. Навіть пам’ятник Артему повільно розпадається на частини, піддаючись таким чином природній декомунізації.

Війна стала найяскравішою подією в новітній історії міста, яку багато жителів згадують чи не з ностальгією. Шрами, що залишилися від ДНР, не квапляться лікувати. Привид «республіки» досі витає в місті. На зупинках і в підворіттях йде війна настінних художників. Прихильники України залишають патріотичні гасла і закреслюють написи опонентів. Партизани з протилежного табору періодично нагадують жителям Слов’янська своє улюблене слово з трьох букв.

Практично всі руйнування, нанесені місту війною, залишаються в тому ж вигляді, в якому їх застали бійці, котрі увійшли до міста. Єдина позитивна зміна в Слов’янську з минулого року, яку відзначають місцеві – ремонт доріг. Новий асфальт справді покладений в багатьох місцях. Насамперед дороги латали там, де покриття було розбите бронетехнікою.

Село Семенівка, де торік ішли найбільш запеклі бої, відтоді так і лежить в руїнах. На асфальті – дірки і плями від мін, які поступово перетворюються на звичайні калюжі і вибоїни. Дорожні знаки і покажчики пробиті осколками та кулями. У придорожніх кущах лежать розбиті телеграфні стовпи. Іржавіють остови спалених магазинів.

Руїни будинків виглядають так, ніби артобстріли закінчилися тільки вчора. Лише в декількох місцях мешканці неквапливо відновлюють розбиті будинки своїми силами. Тут досі ще знаходять гранати і патрони. І попадатися такі знахідки будуть ще довго.

На великому особняку, від якого залишилися тільки уламки стін, висить плакат зі зверненням до президента і прем’єра, які не виконали свої обіцянки щодо відновлення житла. Кажуть, цей особняк належав місцевому чиновнику-регіоналу, і оголошення на ньому – просто політична реклама до виборів, що агітує проти діючого уряду. Однак ця реклама діє. Всі жителі села, з якими вдалося поговорити, озвучували ті ж думки – влада обіцяла їм компенсації за зруйновані будинки і навіть будівництво нового селища, але за рік ніхто нічого так і не побудував. Навіщо тоді було обіцяти?

– Усе розбомбили і кинули. Чого тоді лізли сюди, питається? – каже одна з жінок, що живуть в Семенівці.

– Ви вважаєте, відновлювати все повинна влада? – запитав я.

– А хто? Хто зруйнував, той нехай і відновлює. Ми не просили їх у нас стріляти.

– А може бути, відновлювати повинні ті, хто ходив на незаконний референдум і захоплював міліцію в місті?

– Не знаю, я на референдум не ходила, – невдоволено бурчить співрозмовниця і йде, не бажаючи продовжувати розмову.

Інший житель села сказав, що на вибори в Семенівці ніхто не піде, бо достойних кандидатур немає, і теж лаяв уряд. На зауваження про те, що вибори місцеві, і вибирати потрібно не уряд, а свою, місцеву владу, тільки махнув рукою:

– А що це змінить. Там всі тільки думають про те, як собі щось вкрасти, а не про те, як зробити людям краще.

Питання про те, хто повинен нести відповідальність за всі трагічні події в місті, досі є предметом гострих суперечок. Більшість людей звинувачують у всьому владу і зляться на неї за зволікання у відновних роботах. Ймовірно тому явка в Слов’янську на місцевих виборах була надзвичайно низькою.

Після голосування обстановка в місті і справді швидше за все не зміниться. Як і колись, слов’янці в більшості своїй підтримують колишніх однопартійців Януковича, котрі давно довели на ділі свою профнепридатність.

По дорозі зі Слов’янська в Сєвєродонецьк та Лисичанськ Луганської області припадає проїжджати відразу кілька українських блокпостів. Війна нагадує про себе постійно. На дорогах раз у раз зустрічаються військові вантажівки і БТРи. На узбіччях доріг тягнуться звичайні в цих краях занедбані сірі промзони, зарослі бур’янистим кленом. Померла промисловість, яка навряд чи коли-небудь оживе в цих місцях. Осіння похмура погода тільки підсилює тужливе враження.

Три міста – Сєвєродонецьк, Лисичанськ і Рубіжне, які часто називають також «хімічним трикутником», були звільнені українською армією в липні 2014 року. У Сєвєродонецьку і Рубіжному практично не було боїв. Тут майже нема руйнувань. Набагато гірше довелося Лисичанску. Там бої йшли прямо на вулицях. Снарядами були зруйновані житлові будинки, пошкоджені заводи і шахти.

Українські активісти і патріоти іноді називають цей регіон частково звільненим. Вийшла дійсно дивна історія – українська армія прогнала бандформування сепаратистів, але окупаційна адміністрація залишилася на своїх місцях. Місцеві чиновники і депутати, які організували навесні 2014 мітинги і заворушення, як і раніше, контролюють міста і беруть участь у місцевих виборах. Ця дивина могла б повалити в прострацію кого завгодно, але для України це, на жаль, норма.

У Лисичанську, як і в Слов’янську, не квапляться лікувати отримані на війні рани. Бойовики польового командира Мозгового, який загинув на згубних просторах ЛНР, відступали з міста з боями. За різними підрахунками, тут їх полягло більше сотні. Стіни будинків і телеграфні стовпи нагадують про вуличні бої безліччю кульових і осколкових відмітин. Один із стовпів був буквально розірваний снарядом, але досі не замінений. Як нагадування про війну стоїть і розбитий артилерією міський центр зайнятості, в стінах якого зяють величезні пробоїни. У ньому знаходився кулеметна обслуга бойовиків, яка була знищена пострілом українського танка. Можливо, будівлю вирішили залишити в такому вигляді, як знаменитий будинок Павлова у Волгограді? Було б непогано, якби така інсталяція допомогла місцевим жителям зберігати тверезий розум.

Пам’ятником артобстрілам стоїть і уламок багатоповерхового будинку на околиці Лисичанська. До нього потрапили кілька снарядів, після чого вибухнув побутовий газ. Обвалилося кілька під’їздів. Місцеві жителі, зрозуміло, звинувачують у всьому українських військових. На фасаді будинку написано «Будинок звільнили ЗСУ».

В інших місцях слідів вуличних боїв майже не видно. Місцеві жителі сумно жартують, що місто до війни був таким обдертим і сірим, що сліди від куль і осколків просто непомітні на цьому тлі. З цим важко посперечатися. Економічний занепад приніс місту набагато більше руйнувань, ніж обстріли. Найвідоміший і масштабний «дестрой» У Лисичанську – знищений завод «Лисичанська сода». Тут вибухи звучали ще тоді, коли ніякою війною навіть не пахло. Збанкрутіле виробництво кілька років підривали, зносили і пиляли на металобрухт. Від його велетенських цехів нині залишилося лише кілька недогризків, які не встигли знести до війни. Велика територія колишнього заводу на сьогодні – безмежне поле, завалене будівельним сміттям і уламками.

Біля воріт колишньої прохідної – руїни адміністративних будівель, з яких живописно стирчить напівзруйнований бетонний пам’ятник «Іллічу» зі штучними квітами біля підніжжя. Красива історична будівля заводської контори спалена артилерійським вогнем. Відновити його ще можна, тільки чи потрібне воно депресивному місту без майбутнього? Розорений чиновниками і війною Лисичанськ виглядає безнадійно.

Чи є сенс ходити на вибори в приреченому прифронтовому місті, де зупинені майже всі промислові підприємства, а шахти, що залишилися, готуються до закриття? Жителі Лисичанська не вірять у вибори. Явка тут склала близько 35%, що значно менше, ніж у середньому по країні. Судячи з оголошень на стовпах, найбільше лисичанців зараз турбує не доля власного міста, а в яке би з міст Росії виїхати з нього подалі.

У сусідньому Сєвєродонецьку, який після окупації Луганська приміряв на себе почесний статус обласного центру, картина практично аналогічна. Хіба що уваги до міста у преси і політиків трохи більше. У день голосування на вулицях висіли передвиборні плакати і листівки, більшість з яких закликали голосувати за партію «Наш край». Вибори в цьому місті складно вважати демократичними. Вони пройшли за старими сценаріями, як проходили багато років перед цим. Колишні «регіонали», які в масі своїй перейшли в «Опозиційний блок», традиційно використовували адмінресурс. Переконували голосувати на виборах за «ОП» працівників містоутворюючого підприємства Сєвєродонецький АЗОТ, що належить Дмитру Фірташу, а також гнали на вибори бюджетників.

Партія «Наш край», яку в Сєвєродонецьку заснували представники команди бізнесмена Сергія Шахова, пішла іншим, більш звичним для членів цієї команди шляхом – шляхом підкупу. Спостерігачам і журналістам вдалося спіймати на гарячому відразу кілька жінок похилого віку, які продали свої голоси. При скупці використовувалася нехитра схема. Представники Шахова ходили за адресами пенсіонерів та роздавали їм талони, які вони в день виборів могли обміняти на 200 грн біля ділянки. При цьому куплені «виборці» часто самі не розуміли, в чому їм довелося взяти участь.

Вибори в Донбасі зробили головним чином літні люди. Незважаючи на зміну влади в Києві, у Сєвєродонецьку все залишилося як і раніше. Тут влада знаходиться в руках місцевого бізнесу, у криміналу, у директорів заводів і комунальних підприємств. Це вони близькі й реальні, а далекий президент в телевізорі – не більше, ніж картинка.

Слухняні виборці на Донбасі голосували традиційно, за своїх. За тих, хто був завжди. Анітрохи не замислюючись про те, яка роль цих людей в організації торішнього кровопролиття. Нечисленні люди, що прийшли на дільниці, голосували проти змін. Вибирали шлях, який гарантовано веде до подальшого занепаду. Ймовірно, ніякі уроки, навіть найжорстокіші, не скасують тутешньої загальної інтертності і безвольної ліні. Війна нічого не виправила, нікого не надоумила. Тільки посилила замкнутість і ворожість.

Прифронтовий Донбас став краєм вічних сутінків. Під його похмурим небом важко жити тим, чиї плани на життя тягнуться далі знайомої з дитинства формули «як-небудь саме налагодиться». Почуття невизначеності, що нависло над цією землею, пригнічує всіх, для кого має значення майбутнє. У двох десятках кілометрів від Лисичанська та Сєвєродонецька знаходяться позиції бойовиків, багато з яких родом звідси, з цих міст, і мріють повернутися.

Україна одержала перепочинок, перевівши військовий конфлікт в заморожений стан. Але немає ніяких гарантій, що кровопролиття знову не повториться. Адже жодна з причин, що призвели до бунту і війни, досі не усунуті. Бідність, безробіття, деградація застарілої радянської промисловості, корупція, ворожі Україні кримінальні клани і чиновники – все, що стало каталізатором зростання популярності російського неофашизму і антиукраїнських настроїв, як і раніше, формує луганську дійсність. І в боротьбі за свою територію Україні доведеться або побороти ці явища, або з часом змиритися з втратою всього Донбасу, яка відбудеться після наступного політичної кризи.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!