Війна зі знаком запитання

292

СЛАПЧУК ВАСИЛЬ. КНИГА ЗАБУТТЯ: РОМАН-АВТОКОМЕНТАР – К..: ЯРОСЛАВІВ
ВАЛ, 2013. – 368 с.

Що я досі знала про війну в Афганістані 1979-89 рр.? Зізнаюся
відверто: майже нічого. Бо ж навіть після розпаду СРСР ця тема продовжує
залишатися в нашому суспільстві однією з найзагадковіших. Причому, далеко не в
кращому сенсі цього слова. Про Афганістан воліють замовчувати. Так вигідно
усім. І тим, хто воював (ну, звісно, навіщо ятрити їхні рани?), і тим, хто брав
безпосередню участь в організації… 

«Книга забуття» – мабуть,
перший в українській літературі серйозний твір, який зачіпає цю тему.
Книга-пошук. Книга-роздум. Книга-розтин. Розтин пам’яті – по-живому. Заради
звільнення від тиску спогадів. Заради… забуття.

«Війна – це завжди міф», – стверджує Василь Слапчук ще
на перших сторінках свого роману. Письменники завжди надміру романтизують
війни. Патетика – ґандж літератури про війну. Але що робити, коли «героїзм був
нормою»?..

За словами автора, «є дві
війни: уявна і справжня. Уявна війна створена теоретиками стратегії воєнної
справи, поетичними описами боїв, офіційними звітами й навіть оповіданнями
очевидців. А справжня війна – це суміш бруду й крові, тваринний страх,
потворність, повне безглуздя».

«Книга забуття» складається із
п’ятнадцяти розділів. Деякі з них можуть читатися і як окремі новели.
Наприклад, розділ «Бджолиний бог» – екскурс у дитинство одного з головних
героїв роману Миколи Корнелюка є зворушливою розповіддю про п’ятирічного
хлопчика, який бачить власного янгола-охоронця і може вільно спілкуватися з
ним. Малий Миколка любить дідову пасіку, бо «в бджоли більше порядку, ніж у
людини». А ще він обіцяє дідові – «бджолиному богові», що не куритиме… до
війни.

 В інших новелах йдеться про драматичні долі
«афганців», котрих вісімнадцятирічними хлопцями було покликано виконувати
якийсь примарний борг перед не менш примарною «батьківщиною»:

«У нас не виникало запитань:
що й кому ми заборгували? Жодного бунту, жодного супротиву. Ми виконували свій
обов’язок, який нам накинули, наче ярмо на шию».

У «Книзі» майже немає описів
боїв. Бо найстрашніше – не бої, а їхні наслідки. Більшість із цих хлопців
повернулися додому не лише з фізичними травмами. Було травмовано і їхню
психіку. Війна залишилася з ними назавжди. Як найстрашніший сон. Як
найбезглуздіше непорозуміння. Як одне велике й нескінченне божевілля.

«Мене переслідує запах
солдатської шинелі. Не годиться дихати цим запахом. Але й жити в протигазі
також не слід», – зізнається автор.

Незнання історичної правди не
звільняє нас від відповідальності перед майбутнім. Тому рано чи пізно хтось
мусить розповісти нам цю правду. Навіть – якщо буде боляче. Навіть – якщо
оповідачеві доведеться пережити все з самого початку.

Але ж… «хоч би з ким ми
воювали, насамперед маємо справу з собою».

 «Я не стверджую, що українцям обов’язково
потрібно культивувати перемоги. Ні, але нам необхідне вміння звертати собі на
благо і перемоги, й поразки. Кожна перемога і кожна поразка мають стати
черговою сходинкою в процесі вдосконалення», – міркує письменник. 

Окремі розділи, чи власне
автокоментарі «Книги Забуття» нагадують наукову розвідку на тему «Війна у
світовій літературі». Хоча не тільки – в літературі. Е.Гемінґвей, Дж.Орвелл,
Л.Гроссман, О.Гончар, А.Яким, М.Фріш, Стендаль, Л.Толстой, Р.Гарі, Ю.Лотман,
Р.Х. Блайс, У.Еко, В.Фолкнер, О.Забужко, Й.Бродський, Ф.Ніцше, Ш.Бодлер,
К.Кастанеда, М.Павич, У-цзи, Р.Грін, В.Слім, І.Лойола, В.Черчілль, О.Ольжич,
Дж.Фаулз, А.Барікко, А.Дімаров, Л.Блюм, А.Монтерлан, Ж.Бернанос, А.Мальро,
К.Воннегут, Е.Чоран, К.Робін, Ж.П.Сартр, Е.Юнґер, Шарль де Голль, Марк Аврелій,
Горацій, М.Гумільов, О.Блок, Л.Свендсен, С.Моем, Ф.Фош, Ю.Евола… І це далеко не
повний перелік імен письменників, філософів та воєначальників, на чиї праці,
твори, щоденники й спогади посилається у своєму романі автор.

Василеві Слапчуку вдалося
уникнути зайвої патетики. І це чудово. Його війна – жорстока, неприваблива,
антигероїчна. Проте справжня. А ще – не позбавлена власної філософії:

 «Щоб стріляти в людей, ненависть не потрібна.
У цьому сенсі я, мабуть, був більш збоченим, як ті, котрі керувалися ненавистю.
Мені здавалося, ми робимо одну справу, тільки й того, що моджахеди стріляють у
мене, а я – в них. Давалося взнаки, що я був вихований на книжках».

Попри численні цитати, мова
твору – жива, пронизана щирою тугою, насичена дотепами, іронією, подекуди й
сарказмом. Навіть описуючи найстрашніші сцени, автор не втрачає здорового
почуття гумору. Не сіє розпачу й зневіри. А отже – залишає своїм читачам надію:
іще не пізно все змінити. Змінитися. Головне – не відвертатися від «афганців»,
спробувати їх зрозуміти, уявити себе на їхньому місці. Зробити висновки.
Перестати боятися, ігнорувати, засуджувати.

І все ж таки, кому і для чого
була потрібна війна в Афганістані? І як її виправдати тепер, через кілька
десятиліть?..

 Для мене будь-яка війна завжди уявлятиметься
злом, страшною руйнівною силою, що відбирає людські життя. Життя, які ми,
жінки, з любов’ю виношуємо у собі.

Але, певно, все в цьому світі
має свою закономірність. Зрештою, «лише переживши екстремальні обставини, людина може прийти до розуміння (чи
відчуття), що головне не просто складається з дрібниць, а що саме дрібниці і є
тим головним, що наповнює життя, дає йому смак і забарвлення, але ми цим
зазвичай нехтуємо, тягнучись і прагнучи чогось значущішого».

І ще:

«Люди намагаються прожити мир
як війну, їхній мир настільки немилосердний, що війна видається полегшенням».

Отже, війна – як звільнення.
Як забуття.

Шлях до самого себе.

Війна – з
одвічним знаком запитання…

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!