Війна після війни

 
Юрій КОВАЛІВ

Повстанці боронили свою Батьківщину в її етнічних межах, самовільно не переходячи на чужу територію, протистояли тоталітарним, загарбницьким режимам будь-якого змісту

Капітуляція фашистської Німеччини нарешті принесла народам Європи довгожданий мир, але не Україні, в якій війна не припинилася, радше розгорталася з новою жорстокістю. Героїчна УПА, яка щойно боронила рідну землю від фашистських окупантів, тепер мусила протистояти радянсько-московській агресії, не маючи жодної сторонньої допомоги, покладаючись на власний дух спротиву. Сили були нерівними. Московсько-більшовицький режим на території, з якої щойно були витіснені німецькі війська, розпочав неоголошену етнічну війну проти українців, задля чого в Україну у березні 1944 р. було перекинуто п’ять бригад НКВС, а М. Хрущов, виступаючи на нараді Львівського обкому КП(б)У 15 травня 1945 р., рекомендував по-більшовицьки чинити провокації в українських селах і містечках. Радянські окупанти, за свідченням поета О. Лупія, «ставилися до місцевого населення так, як і німецькі фашисти». Його спостереження підтверджують спогади багатьох очевидців (Н. Романюк). За повстанцями встановили справжнє полювання, жертви яких або гинули від червоної кулі, або за вироком військового трибуналу були заслані у радянські концтабори, молодь спроваджували на примусову роботу в Донбас, знищувалися села, причетні до УПА. Таким чином 1946 р. було розгромлене, наприклад, село Антонівка на межі Рівненщини й Тернопільщини, біля якого 22-25 квітня 1944 р. відбулася найбільша в історії УПА Гурбенська битва. Проти 5 000 повстанців, які щойно воювали з німецькими фашистами, були кинуті добре озброєні внутрішні війська НКВС та  фронтові частини Червоної армії (35 000 вояків, чотири бригади, полк кінноти, п’ятнадцять танків, авіація, панцерник). Непокірних антонівчан вислали до Сибіру, інших – силоміць виселили до сіл Розділ і Привітне Запорізької області, розсіяли по Шумському й Лановецькому районах Тернопільщини, а 1948 р. героїчне село було «ліквідоване» указом Президії Верховної ради УРСР (Р. Ревчук). Репресивна влада воювала не лише з повстанцями, а й нищила історичну пам’ять українського народу, наприклад, пов’язану з УССами, заарештувавши легендарну хоругву і науковця Олену Степанів (1949).
Трагічна розв’язка з українським резистансом виявилася логічним завершенням розвитку дії, зав’язку якій дав Ф. Енгельс при обґрунтуванні небезпечної для людства за своїми наслідками, по суті ксенофобської концепції «історичного права вищої цивілізації» розпоряджатися долею «неісторичних», тобто «варварських» народів (до них він залучав сучасних йому «австрійських слов’ян» разом з українцями-русинами), відмовляти їм у законному праві «на будь-яку самостійність». Очільний марксист сподівався, що «у найближчій світовій війні зникнуть не тільки реакційні класи і династії, а й цілі реакційні народи. І це буде прогресом». Комуністи були саме тими персонажами, які реалізували композиційний задум сакралізованого ними патрона.
У деформованому комуністичною ідеологією семантичному полі поруйнованого українства базові поняття втрачали притаманний їм сенс, заповнювалися невластивими їм дезорієнтаційними значеннями. Принаймні, радянська пропаганда й історіографія зазвичай оголошувала оборонця рідного краю, родини, людської й національної гідності… «бандитом». Тому публіцистика ОУН-УПА у своїх виданнях на кшталт «Хто такі бандерівці і за що вони боряться» не лише спростовувала такі «звинувачення», а й переконливо обґрунтовувала критерії української ідентичності. Вона завжди була напрочуд мобільною, гнучкою у полемічному обстоюванні національних цінностей та принципів руху спротиву. Вона викривала силкування відірвати постаті Т. Шевченка або І. Франка від українського підґрунтя, припнути їх до класової доктрини (брошура «Геть зраду!», статті «Пророк нації», «Великий державник» тощо), роз’яснювала підстави шовіністичної політики червоної Москви («Україна й Росія», «Процес денаціоналізації України»), била на сполох з приводу нового, спланованого більшовиками голодомору 1947 р. («Голод на Україні») чи практикованих в Радянському Союзі непогамовних репресій («Ганьба ХХ століття»).  Вона зверталася до сумління жертв сталінської сваволі («До насильно вивожуваних на Сибір і на большевицькі каторжні роботи») та представників зросіянізованої Наддніпрянщини, залучених у так звані «истребительные» загони (в народі прозвані «стрибками»), призначені закласти прецедент самонищення нації – задля інтересів комуністичного режиму. З такою метою, наприклад, на Тернопільщині діяла група «Бистрого» (псевдонім майора МГБ Соколова), переодягнена в однострої СБ УПА, на Рівненщині – група «Орла» (Корякова) та ін. Вони перейняли досвід комісарів 1918-1921 років, а нині Москва використовує його на Донеччині і Луганщині. Повстанські брошури викривали провокації «агентурно-бойових груп», формованих НКВС, ксенофобські кампанії комуністів. 1950 р., коли в Радянському Союзі піднялася хвиля антисемітизму, відома під назвою «боротьби з космополітизмом», семисторінкове звернення «Євреї, громадяни України!» пропонувало євреям приєднатися до українського резистансу, який має на меті створити суверенну державу з гарантією прав національних меншин. Документ закінчувався промовистими гаслами: «Хай живе вільна Українська держава! Хай живе держава Ізраїль!».
Повстанська періодика рясніла матеріалами, де, попри обов’язкові пропагандистські настанови, висвітлювалася справжня історична й тогочасна дійсність, часто профанована й табуйована радянськими каналами масової інформації, на яку доводилося миттєво реагувати. Тільки-но Львівський обласний комітет комсомолу опублікував цикл брошур, присвячених популяризації чужих для українства полководців на кшталт «Воєводи Пожарського» чи «Маршала Кутузова», як повстанські видавництва спромоглися протиставити цій спробі анігіляції іманентної пам’яті українства серію «Слідами героїв», в якій змальовано постаті від І. Богуна до легендарного повстанця Ю. Березнянського.
Видання УПА доводили, що національно-визвольний рух, який покладався, за словами Марка Боєслава, «на власну силу», – небезпечний для більшовицьких окупантів, тому проти нього велися глибоко продумані «поліційно-каральні акції (І. Рахманний) не тільки збройного характеру. Це була і форсовано-примусова колективізація, і ґвалтівна ліквідація УГКЦ, і безцеремонна росіянізація (наприклад, у Львівському університеті з 295 викладачів читали українською мовою лише 49) та інші форми цинічної «совєтизації» Галичини, Волині, Буковини, Закарпаття, приєднаного до УРСР 1945 р. Трагедією для українців Надсяння, Лемківщини, Холмщини та Підляшшя обернулася цинічна операція «Вісла», здійснена весною 1947 р. за рішенням ЦК ПОРП та при безпосередній допомозі Москви, що мала неабиякий досвід у справах депортацій, внаслідок чого була розпорошена одна з органічних ланок нації – лемки.  Вони, як євреї при німецьких фашистах, носили особливі мітки. Переселенцям до 1949 р. не видавали жодного посвідчення, а пізніше заборонялося покидати місце поневіряння. Серед захисників споконвічних українських земель «Закерзоння» були й повстанські поети С. Хрін, Н. Оселець, Д. Грицько та ін.
Зазвичай повстанці боронили свою Батьківщину в її етнічних межах, самовільно не переходячи на чужу територію, протистояли тоталітарним, загарбницьким режимам будь-якого змісту. До речі, аналогічним пафосом збройного резистансу переймалися литовські і латвійські «лісові брати», білоруські повстанці під командуванням генерала М. Витушки: він організував «армію «Чорного Кота»» (очевидно, один із псевдонімів командувача), яка до 1949 р. вела організовану боротьбу проти московсько-більшовицьких окупантів в ім’я Білоруської Народної Республіки.
Радянський режим прагнув протягти свої антиоунівські, антиупівські вердикти на Нюрнберзькому процесі (16 жовтня 1946 р.), але про діяльність ОУН-УПА мимобіжно згадав один свідок. Попри те що міжнародний трибунал засудив до смертної кари дванадцять вищих функціонерів третього райху, він, на превеликий жаль, закрив очі на злочини Радянського Союзу як союзника США, Англії та Франції у перемозі над фашистською Німеччиною, «забув» про сумнозвісний пакт Ріббентропа-Молотова, радянсько-німецький договір «Про дружбу та кордони», підступний напад на Фінляндію, катинську трагедію і т. п., тому що «судді не хотіли ставити Кремль у скрутне становище, бо й самі союзники виглядали б кепсько (виходило, що Сталін не кращий Гітлера)» (І. Чуга).  Рішення про відповідальність вищих посадових осіб за злочини перед людством, що вперше в історії продемонструвала світова спільнота, на цей раз обминули комуністичну систему, яка навіть матеріали Нюрнберзького процесу опублікувала не повністю. Присутній на ньому Ю. Яновський подавав їх у дозованій формі.
Трагічна загибель 5 березня 1950 р. Головнокомандувача УПА, генерал-жорунжого, голови Секретаріату Української головної визвольної ради Р. Шухевича (Тараса Чупринки) завдала непоправної шкоди національно-визвольному рухові, що перетривав майже до кінця 50-х років, лишивши в понівеченій, але незнищенній народній пам’яті ще одну легендарну сторінку, задокументалізовану повстанською лірикою. Вона, відображаючи героїчний чин українства, яке виборювало законне право бути господарем на рідній землі, викликає асоціації з палімпсестами. Переслідувана  комуністичною цензурою, відтиснута у хронічний стан «відсутньої присутності», ця лірика зберігала в собі трагічну і водночас героїчну сторінку української минувшини, відтворювала не вгнуту душу пасіонарія, передавала гаряче дихання українського збройного резистансу.
Найчастіше друкована у підпільних періодичних (чи спорадичних) виданнях «На чатах», «Шлях перемоги», «Ідея і чин», «Лісовик», «Чорний ліс» та ін., або у збірниках («Месникам», «Під бойовими прапорами УПА: у боротьбі за волю» тощо), повстанська лірика, попри неминучий публіцистичний дискурс, ще й доcі бентежить рецептивну уяву суворим тембром героїчного чину, де вчувається відлуння козацької, стрілецької та «празької» ліро-епічної традиції, підсилене безпосередніми переживаннями воєнної дійсності, закарбованими у часто належно не оброблених строфах. У таких творах, написаних, як мовиться, «на коліні», годі шукати, за слушним спостереженням Б. Романенчука, «викінчену і вигладжену» форму на кшталт вимог Н. Буало. Це усвідомлювали й самі поети, як самокритично висловився Марко Боєслав: «Убога форма в моїх віршах». Однак і він, й інші автори власною творчістю спростовували таке припущення, адже не завжди задовольнялися ямбічним розміром, катренними віршовими структурами, зверталися до секстини («Тебе не стало… ждала стільки ночей…» Марти Гай), октави («Смерть генерала» Марка Боєслава), сонетів (цикли «Прощання» І. Орельця або «Волосожар Карпатських сонетів» С. Сарми-Соколовського), позначених високою культурою поетичного мовлення. У повстанській ліриці набули поширення також поеми та балади, особливим попитом користувалися маршові тексти і пісні, стилізації під «Суліко» або сміливі пародії на імітат-твори радянського письменства на кшталт написаного С. Михалковим і схваленого Й. Сталіним «Гімну Радянського Союзу»: «Насильством жорстоким республік свавільно / Свободу скорила московськая Русь, / Та буде народами знищено спільно / Наслідник царизму – Совєтський Союз».
Деякі поети, незважаючи на екстремальні умови партизанського життя, спромоглися на окремі віршові книжки. Марко Боєслав (М. Дяченко) – автор збірок «Непокірні слова», «Протест», «В хоробру путь», «Вітчизна кличе», «Із боротьби» – підготував до друку свої поеми, що так і лишилися у машинописному вигляді. Подіями резистансної лірики стали видання «Мої повстанські марші» П. Василенка (псевдонім: Волош, Полтавець, Гетьманець), «До зорі» Марти Гай (справжнє ім’я та прізвище – Галина Савицька-Голояд), цикл «Прощання» Н. Орельця тощо. Талант, яким природа щедро обдарувала повстанських поетів, не міг якнайповніше розкритися у постійно небезпечній ситуації збройного спротиву окупантам. Чимало з них загинуло у нерівній боротьбі з більшовицькими карателями: М. Кушнір (1944), П. Василенко (1946), Н. Орелець (1947), С. Хрін (1949), Марко Боєслав (1952)… Іншим прослався тернистий шлях у комуністичні ГУЛАГи (Марта Гай, М. Сеньків, М. Сарма-Соколовський, В. Терлецький та ін.), лише незначній частині вдалося еміґрувати, зокрема, П. Євтушенку до Бразилії, Яру Славутичу та В. Мартинцю до Канади, І. Хмелюку, В. Лагодюку-Бойтику до США… Їхня бойова лірика для радянської влади була такою ж небезпечною, як і збройний резистанс. Наприклад, «навіть одна строфа» з доробку П. Гетьманця (Василенка) «оцінювалася якщо не життям, то поламаними ребрами і, мінімум, десятирічним ув’язненням у гулагівських зонах» (М. Дубас).
Повстанська поезія приваблювала читача пасіонарною енергією, яку він відчував у собі, напругою національно-державницької ідеї, якою він жив, впізнавав себе у суворому, безкомпромісному ліричному героєві, адже між ними не існувало ідейно-естетичної дистанції. Лицарський етос був свідомо обраний: «Аж здригнеш ти! Та я не жалію – / Вільно вибрав собі я цю путь!» (П. Гетьманець). Аналогічний лейтмотив поширювався на всю повстанську поезію, завдяки якій з’явилася портретизована «галерея» легендарних постатей – сотника Нечая («Ліс гуде» М. Сеньківа), сотника Яструба («Сотник Яструб» С. Хріна), зв’язкової Оксани («Оксана» П. Євтушенка), або провідників національно-визвольного руху С. Бандери («Безсмертя» М. Вересая), Р. Чупринки-Шухевича («Повстанці» О. Веретенченка) та ін. Прикметна у цьому разі збірка «Сто повстанських віршів» (1994) С. Кореницького, в якій опоетизовано героїчні особистості від М. Міхновського до С. Хріна.
Розбудовуючи українську модель світоладу, повстанська лірика укрупнювала символ землі, виявляла в ньому універсальний архетип, «конструктивну функцію», втілену в образі схрону, криївки, в якому Ірина Роздольська вбачає як фольклорну, так і літературну традицію українства, здатного в небезпечну мить знаходити у лоні землі надійний порятунок, асоційований з материнським прихистком. Цей архетип, позначившись на ментальності нації з її виразними антеїчними інтенціями, став реальністю повстанського резистансу (С. Кореницький: «Криївки, криївки! / Скільки їх було / Скрізь по Вкраїні»), означив вертикальний зв’язок світоладу через рух углиб, до космічного центру, виповненого пасіонарними імперативами, волею до відбудови поруйнованої національної дійсності.
Змішення просторових координат повстанського топосу позначилося на естетичних категоріях «підземної літератури» (Л. Полтава), формуючи власну шкалу цінностей. Так особливого сенсу надавалося слову «кров» не тільки як фактичному та символічному носію солярної енергії, а й етичному критерію лицарської честі, що акцентовано в поемі «Смерть генерала» Марка Боєслава, присвяченій трагічній загибелі генерала УПА Д. Грицая-Перебийноса, редактора підпільних видань, шефа Головного військового штабу УПА, колишнього в’язня Берези Картузької. Оточений енкаведистами, він зважується на вчинок епічного героя («Я знаю сам – сьогодні мушу вмерти / Не від меча катів, а з власних рук»), тому фінал поеми з алюзією на Франків «Гімн» – переконливий: «Я вас веду! / Хай знає ворог озвірілий, / Що у боях рішає Дух – не тіло!». Мотив смерті пов’язувався із семантикою свободи:
Не даремна жертва крови,
не даремна жертва муки.
Смерть бере життя героя,
смерть дає життя нове:
Чин батьків, дідів-героїв
у серцях синів-унуків,
Наче ярий посів волі,
проростає і живе
(Р. Володимир).
Ішлося не про явища інкарнації, а про свідомий екзистенційний вибір. Недарма повстанські поети відчували на собі карб особливого покликання, вважали себе речниками Божої волі. Принаймні, Марко Боєслав саме таким змальовував резистансного лірика, який отримав благословення «ангела Божого» і, взявши з його рук «сурму», зобов’язався стати провідником і захисником свого народу: «Як виростеш, іди між свій народ / І грай йому, буди, хай рве кайдани!». Ремінісценції евангелійних та агіографічних фабул правили Маркові Боєславу засадничою основою християнської моралі, вписувалися у чітко окреслений простір трагічної «повстансько-визвольної епохи» (Ірина Роздольська), сягаючи регістрів освяченого заклинання: «Боже, щедрий Боже! / Хай блаженна наша зброя / Ката переможе».
Постійне звертання до національної історії спонукало повстанських поетів гостро переживати невигойний «біль Полтави, Крутів», знаходити адекватну імперативну відповідь на виклик жорстокої дійсності: будь тим, ким маєш бути. Надзвичайного значення надавалося катастрофічним урокам минувшини, якими переймався П. Василенко:
В нічній безтямі лютий вітер
дуднить Мазепиним конем.
 
Мазепиним!.. Й вже в моїй уяві
стоїть він сивий, молодий,
Батурин, гнів, суди, Полтава,
а потім тільки попіл, дим.
«Це живий дух минулого, як попіл Клааса, невідступно стукає в серця і кличе на подвиг» (Л. Сеник), тому ліричний герой уявлявся не монументальним дружинником або волелюбним козаком, як у поетів «Празької школи», а й постав безпосереднім учасником національно-визвольного руху, покликаним захищати рідні «солом’яні хати», які знову «червоним азійським конем / правнук Батия з реготом топче». Першим прототипом такого персонажа був сам автор – полтавчанин П. Василенко, типовий серед повстанських поетів, які обстоювали принцип ригоризму, зумовлений суворою партизанською дійсністю: «Карабін я закинув на змучені плечі, / Подивився їй в очі тривожні: // – Прощай!». Скупі образні деталі виводили таку поезію за куці рамки прокламативного віршування у перспективу невимушеного артистизму:
Ми клялись Україні! Нас триста клялось,
не словами, а буйністю крови.
Сяйвом наших хвилин синє небо впилось,
звели обрії в далечі брови.
Так писав П. Василенко у вірші «Як сьогодні, рік тому на білих снігах…», показуючи героїчний чин нескорених повстанців, сумірний з діями легендарних спартанців – оборонців Фермопіл, визнаний вищими небесними силами. Мобільна за похідних умов поезія набувала твердого маскулінного тембру, що позначилося на її образній системі переважно мілітарного змісту: П. Василенко («простори, підняті на власних ножах»), Марко Боєслав («Завзяте серце і хоробра сталь»),  Ю. Буряківець («На шоломі зелень не пов’яне, / Де вояцька запеклася кров).
Повстанська лірика перебирала на себе також адвокатську функцію, аби відкинути провокативні наклепи більшовицького режиму (П. Василенко: «Не розбійники ми, / Хоч живем у лісах, / Ми повстанці – сини України»; Марко Боєслав: «О, якби душу вашу запалити / Моїм огнем, моїм благословенним гнівом, / Не називали б ви мене бандитом»), викривала справжнього злочинця: «Кремлівський кнур всю землю зрив». Метафора Марка Боєслава вказувала на руїнний чинник, уособлений не лише СРСР, а й так званою Великою Німеччиною, зафіксований міфами та літописними подіями: «На сталь перекуйте плуги – / Бої не минуть нас хоробрі! / Хай скинуть корони боги – / Байстрята Атили та обрів!», «Іде Одина нова орда / На вас, орли мої завзяті!»), втілений в образі «дикої і лютої видри». Хтонічним потворам агресивного тоталітарного потойбіччя протиставлено орла як носія солярної енергії, духовної основи в людині. Мотив змієборства у доробку Марка Боєслава з’явився не відразу. Коли в його довоєнній збірці «Юні дні» (1938) образ змія виповнювався сенсом первинної інстинктивної природи, поставав метафорою нерозгалуженої життєвої сили, то в наступній книжці «Вони не пройдуть» (1941), зокрема у вірші «Моя весна», ця істота уособлювала злочинну, деструктивну стихію, репрезентовану «кремлівським змієм», який почав порядкувати на західноукраїнських землях після сумнозвісного «золотого вересня».
Повстанська лірика документалізувала істотні зрушення пасіонарної свідомості, позбавленої рабських комплексувань: «Ми месники – творці залізних дій» (Марко Боєслав), «Ти станеш як Господар / Під синьо-жовтий прапор свій» (Ф. Хміль). Футурологічні візії поетів-повстанців завбачали неминучу розбудову іманентної національної моделі світоладу: «Ви гартували скрижаль / У вогні нового Синаю» (Н. Орелець). Попри виразну проблемну заангажованість, пріоритети ідеологічного дискурсу, поєднаного з дидактичними, націоцентричними, мілітарними компонентами, повстанська лірика нуртувала вітальною енергією, якої потребував учасник руху спротиву, аналогічного західноєвропейському. Витворювався конкретно-історичний варіант естетики, окреслений особливими сакральними, ірраціональними, етичними параметрами, притаманний не лише повстанській ліриці, а й запальній публіцистиці, до якої мали безпосередню причетність самі поети. Добре знаними під ту пору були статті редактора часопису «Чорний ліс» Марка Боєслава («З гордим чолом у вир боротьби», «За культ героїв» тощо), які привертали увагу своєю переконливою спрямованістю, поєднанням логічних та емоційно-образних мовних пластів. Не менш відомим як журналіст вважався П. Василенко (Волош, Гетьманець), редактор журналу «Лісовик», автор збірки репортажів «У боротьбі за волю під бойовими прапорами УПА». Публіцистичний стиль виявляв притаманну їм обом поетичну натуру, схильну до вживання експресивно-оцінних, тропаїчних засобів художнього мовлення, перегрупування синтаксичних структур задля посилення емоційної напруженості, активізування комунікативної сугестії, окреслення актуальних категорій національно-визвольного руху.
Повстанські видання, керовані метою, як зазначалося у передовій статті першого числа журналу «Чорний ліс» (1947), представляли «нову революційно-визвольну дійсність у правдивому світлі – такою, якою вона є», протистояли практиці «соцреалізму», коли радянські письменники зобов’язані були на підставі компартійних вимог виконувати роль «борців» із резистансними рухом. Так, скажімо, Ю. Яновський, потрапивши на Закарпаття, не спромігся сприйняти ідеї самостійної України, яка, мовляв, «заведе українську державу в лабети німецьких чи угорських реакціонерів» (Ю. Смолич). При цьому замовчував її поневіряння у ксенофобських шорах Москви. Так само й Остап Вишня, виконуючи соціальне замовлення, поза власною волею мусив у своїх гротескових памфлетах («Самостійна дірка», «Самостійний дискрипт», «Самостійний смітник», «Дуже самостійний гімн» тощо) до невпізнання спотворювати пасіонарні чесноти ОУН-УПА, оглуплювати природне прагнення українства до незалежності, вдаватися до вульгарного шаржування, коли, наприклад, родовід прем’єр-міністра проголошеної 30 серпня 1941 р. Української держави Я. Стецька безпідставно виводив від… недолугого персонажа комедії «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка. Складалося прикре враження, ніби рукою неординарного сатирика спеціально водили відверто антиукраїнські сили, цілком підкоривши собі його талант, понівечений гулагівськими, як він сам іронічно зізнавався, «курортами». На жаль, йому довелося словом виконувати каральну функцію, властиву радянській владі, яка вимагала прозивати повстанців «бандитським підпіллям», постійно дискредитувати їх, бо тут, мовляв, «схвальні всі засоби і необхідна хитрість та винахідливість», як, не приховуючи свого цинізму, доповідав секретарю ЦК КП(б)У М.Хрущову військовий прокурор військ МВС Українського округу полковник юстиції Кошарний, виправдовуючи беззаконня спеціальних груп МГБ, які під виглядом упівців тероризували людей (І. Білас). Аналогічні прийоми поширювалися і на радянське письменство, яке, незважаючи на свій декларований мімезис, не могло навіть уявити собі потребу адекватного зображення національно-визвольного руху, що відбувався у них на очах. «Буковинські оповідання» А. Хорунжого, «Буковинська повість» І. Муратова, роман «Карпати» С. Скляренка, п’єса «Любов на світанні» Я. Галана, поверхова сатира «Сер Макітра» С. Олійника тощо сприймаються за тенденційно викривлені літературні дзеркала формування «соціалістичної свідомості нових громадян Країни Рад». Можливо, винятком серед  тогочасної бадьористої книжної продукції була повість «Олекса Довбуш» (1945) І. Єрофеєва, яка випадала із заідеологізованої радянської прози, викликала асоціації з ідеалізованими гуцулами в дусі Ю. Федьковича, трактувала смерть опришка як фатальне завбачення, дарма що така інтерпретація, як висловився М. Сиротюк, не задовольняла критику.
Бравурні інтонації «соцреалістичної» літератури не відповідали трагічній дійсності Західної України, яка продовжувала збройний резистанс проти московсько-більшовицької окупації, дарма що комуністичні ідеологи разом з радянськими письменниками профанували його, зловживаючи категорією потворного, приписуючи жорстокість лише повстанцям. Зрозуміло, що у воєнний період порушення етики неминучі. При цьому варто враховувати фізично і морально неспівмірні дії безжального нападника, який намагається за будь-що привласнити собі довкілля, та оборонця, змушеного протистояти агресорові, обстоювати екзистенційний вибір захисника на межі життя і смерті, без чого неможливий вихід у свободу. Радянське письменство,  не здатне бодай уявити собі право резистансної людини на справжнє існування, засвідчило, за словами Л. Сеника, своє антиукраїнство, позбавляло себе критеріїв історичної та художньої правди. Лише одиниці усвідомлювали абсурдну ситуацію. До них належав О. Довженко. Скільки б він «не душив себе комуністичним протигазом» (Р. Корогодський), руїна національної дійсності бентежила його роздвоєну свідомість. Особливо шокували митця, як свідчить його щоденниковий запис, типові під ту пору садистські збочення «класово свідомого» чекіста, який з насолодою похвалявся: «Одного націоналіста я повісив вниз головою і палив його на повільному вогні, вирізав з нього шматки м’яса.., а він, гадюка, так і помер з криком «Слава Україні!» Скільки я їх перемордував…». О. Довженко одним із перших інтуїтивно переживав трагедію Західної України, відтак усієї фатально розчахненої московською владою України, окреслював «і розчарування, і неоднаковість цілей», сподівався написати на цю тему новелу чи оповідання, але його задум так і лишився нереалізованим.
Повстанська доба репрезентувала пасіонарний тип невгнутої, вольової української особистості з високим рівнем національної самосвідомості, людської гідності, небезпечний для радянської системи, яка прагнула його повного знищення, однак не досягла своєї мети. Навіть в концтаборах ГУЛАГу він проявляв нескорену натуру, брав активну участь в низці нещадно придушуваних повстань. Для організації руху спротиву нещодавні вояки УПА заснували 1947 р. очолену М. Сокирою підпільну організацію «ОУН-Північ» (Заполярний провід ОУН). За таких обставин продовжувала творитися резистансна література: Марта Гай, М. Сарма-Соколовський, Г. Кочур та ін. Яскравим прикладом організованого спротиву комуністичному режиму були повстання у Кенгірі (Степлаг, або Степовий табір МВС колишнього СРСР), де  поневірялося 20698 в’язнів, серед яких найбільше було українців, колишніх вояків УПА та інших молодих націоналістів (9596), які сповідували гасло: «Де б ти не був, будуй навколо себе Україну», та литовців, відомих як «лісові брати» (2690) – їх об’єднувала сумнозвісна 58-ма стаття Кримінального кодексу РРФСР. Вони, як в нацистських концентраційних таборах, носили номери з літерою С, тобто «Степлаг» та цифри до 999, що прикріплювалися за порядком абетки. Повстання, що спалахнуло 16 травня 1954 р. і тривало 42 доби, давши поштовх «хрущовській відлизі», було придушене найбрутальнішими методами, з використанням бронетехніки, яка навіть не зупинилися перед колоною жінок.
Здавалось би, Україна приречена була поневірятися у лабіринті несприятливої для неї дійсності, ненастанних резистансних вибухів та відроджень, але – є Бог на небі! Верховна Рада прийняла законопроекти №2538-1 й №2558, які нарешті визнали національно-визвольні рухи в Україні та ОУН-УПА в їхньому контексті. Однак ці документи, ще не ставши законом, викликали в декого безпідставне занепокоєння, що свідчить лист 63-х вчених, адресованих голові Президенту України П. Порошенку й Голові Верховної Ради В. Гройсману. Світові інтелектуали досі сприймають ОУН-УПА за московською інтерпретацією, закривши очі на те, що під час Другової війни в Україні, позбавленій права бути суб’єктом історичного поступу, перетвореної на об’єкт імперських інтересів Радянського Союзу й Великої Німеччини, не було іншої сили, яка би могла на рідній землі протистояти агресивним тоталітарним системам. Підписанти листа немовби не знають про героїчну оборону Красного поля, про діяльність Національних зборів, очолених Я. Стецьком, та УНРади, які не на жарт перелякали А. Гітлера, про його таємний циркуляр від 1 грудня 1941 р., про похідні групи, знищені німецькими фашистами, про розправу гестапівців над Оленою Телігою і Спілкою письменників у Бабиному яру 21 лютого 1942 р. та О. Ольжичем в концтаборі Заксенгавзен в ніч 9-10 липня 1944 р., про боротьбу УПА проти Великої Німеччини й СРСР, про І конференцію поневолених народів, що відбулася за ініціативою ОУН-УПА 21-22 листопада 1943 р., на якій обстоювалася нечувана на ті часи «міжнародня концепція справедливості національно-політично-господарської перебудови  Европи на засадах вільних держав під гаслом «Воля народам і людині!»». У ній, крім українців, взяли участь білоруси, азербайджанці, татари, казахи та інші колишні військовополонені третього райху, свідомі, що «сучасна війна між націонал-соціалізмом та російським большевизмом – це типова імперіалістична загарбницька війна за панування над світом», тому виступили проти будь-яких імперіалізмів, котрі «несуть усім народам політичне, соціальне і культурне поневолення у формі «Нової Німеччини» чи большевицької СРСР». Спираючись бодай на цей промовистий приклад, шукати в принципових засадах ОУН ознак ксенофобії, постійно вигадуваних комуністичною пропагандою, – безпідставно. Дивно, що серед науковців зазначено прізвище тернополянина, нині докторанта Гарвардського університету О. Коцюби, який би мав знати, що на його батьківщині 14 квітня 1960 р. біля хутора Лоза між селами Шумляни й Божиковим кадебісти «ліквідували» одну з останніх героїчних криївок.
Прийняті Верховною Радою законопроекти важливі тому, що сьогодні Україна зважилася на відсіч збройній агресії Російської Федерації, яка свідомо інспірувала збройну катастрофу на Донеччині й Луганщині. Варто усвідомити, що Москва постійно воювала з Україною, починаючи від сумнозвісної Переяславської ради, набувши неабиякого досвіду війни в різних (не лише збройних: Батурин, знищення Запорозької Січі, Холодноярської республіки, трагедія Базару, війна з УПА) формах (канальні роботи, депортації українців та компактне підселення на їхні землі інших народів, перетворення козаків на кріпаків, непогамовний лінгвоцит, спланований геноцид у вигляді голодомору, масові репресії за так званий «буржуазний націоналізм», тобто високу національну свідомість, деструкція української ментальності і т. п.), вбачала в ній об’єкт своїх імперських інтересів, заплутувала своїми великодержавницькими міфами. Утвердження історичної справедливості сприятиме перспективі України як повноцінної, самодостатньої держави в колі інших суверенних держав, як рівної серед рівних, і нарешті спонукає українців до вольового чину – поставити переможну крапку в поки що незавершеній війні.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал