Закінчення.
Початок у ч.23
А річ у тому, що
на якомусь етапі Радянський Союз мусив створювати видимість свободи слова – от
і було сформовано групу письменників, які, покаявшись та відступившись від
колишніх « ідеологічних збочень», могли б представляти Україну по закордонах,
їхній авторитет усіляко й роздували. Всі, хто не входив до цієї групи, були
розташовані за ранжирами в залежності від готовності вислужуватися, й навіть
більш-менш благополучні письменники, якщо й збирали високі тиражі, то все одно
їм видавали належні за статусом тридцять тисяч – і не більше. Знаю те з
власного досвіду. Неприємності, яких колись зазнали члени цієї групи, були несумірні
з благами, які діставали за виконання вельми корисної комуністичному режиму
місії. Сюди ж належав і ще один «правозахисник» – Віталій Коротич. Хоч бідолаху
за «вільнодумство» й було 1969 року звільнено із секретарів правління СПУ, а
потім і правління СП СРСР (ну подумати тільки!), та на його благополуччі це
ніяк не позначилося, бо книжки виходили регулярно. Варто згадати відоме
«Обличчя ненависті», яке, звичайно ж, утверджувало переваги соціалістичного
способу життя перед проклятим капіталістичним.
Це ж не Йосип
Дудка і не Микола Данько, яким радянська влада не простила всього-на-всього
небажання обкурювати фіміамом фальшиві ікони… До таких – інший рахунок,
зрозуміло. Але скажіть, будь ласка, за якими критеріями Коротича тулять до
українських правозахисників, якщо він, пофрондувавши, щоб дорожче продатися
радянській владі, навіть від українського літературного процесу відійшов?
Особливе явище в
нашій історії – Дмитро Павличко, відомий свого часу борець з українським
буржуазним націоналізмом і греко-католицькою церквою: навіть твори у школах
писали на таку тему. Кажуть, хочеш пізнати поета – їдь на його батьківщину.
Поїдьте, поїдьте… Сама стояла колись над ровами, де лежать з гаками під ребрами
й гвіздками в очах скелети молодих людей – жертв НКВС, і такого там
наслухалася… Виступаючи в Спілці письменників, дорікнула Павличкові за те, що
надто скоро перебудувався з вихваляння комуністичних ідей на їх шельмування, й
почула приблизно таке: «Я належав до тих, хто зустрічав Червону армію квітами,
бо не знав про голод і репресії. Я писав свої тодішні вірші неложними руками».
Але в Яблуневі, де було розкопано рови з юними страдниками, до мене підійшла
старенька жінка, котра, показавши свої роздушені поміж дверима руки,
представилася сусідкою Дмитра Павличка «через хату». Можна вірити, що цей діяч,
котрий, «героїчно» демонструючи зневагу до «режиму» Леоніда Кучми, не
погребував одержати з його рук звання Героя України, не знав про чекістські тортури?
Саме Павличкові й належить геніальна за своїм фарисейством сентенція: «Це ще
питання, кому було важче – тим, хто карався в таборах чи тим, хто лишився на
волі». Так і хочеться сказати: друзі, ну нащо ж ви мучились? Свого часу,
адресуючись до Івана Драча, Михайло Осадчий писав: «Кого в ООН пошлють, кого в
ЯВАС»… Що – важко було вибрати поміж закордонними вояжами і мордовським
табором?..
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Не могли, не могли
ці наші «правозахисники» поставити питання про видання книжок тих, кого
радянська влада повністю вилучила з літературного процесу. Одне що вже ні за
що: майно, яке передано НСПУ, благополучно «пущено по кишенях», а друге – за
спиною багатьох з них лежать «трупи», через які вони задля власного
благополуччя аж надто легко переступили. За нашим трибуном, зокрема, бовваніє
тінь Кривця, посадженого до сталінських таборів за вірш «Торбина»: свідчення на
одеському суді наш Герой України давав російською мовою. Коли б упорядники
Енциклопедичного словника прагнули істини, то вони б підняли статті Василя
Фалька, у дев’яностих роках надруковані в «Робітничій газеті».
І є в цій книжці
епізод, який має прямий стосунок до автора цієї статті. Володимира Рокецького
посадили за вірш «Ліс рубають», якого написав – від цього нікуди подітися –
Данило Кулиняк. Свого часу його твори поширювалися через «самвидав»,
друкувалися за кордоном. Невже не виникло питання, як же склалася доля поета,
коли було арештовано того, хто біля пам’ятника Шевченку продекламував цей вірш,
узявши на себе авторство?
Ну що ж, заповнимо
цю білу пляму, посилаючись на джерела.
Данило Кулиняк у
грудні 1964 року був заарештований і перебував під слідством за звинуваченням у
«зраді батьківщини» /стаття 56 КК УРСР/ і «антисовєтській агітації та
пропаганді» /стаття 62КК УРСР/ за спробу створення підпільної організації та
написання низки творів націоналістичного змісту. Ця подія зафіксована в
хронологічному довіднику «Україна від найдавніших часів до сьогодення» /К..
«Наукова думка». 1995/. А ось що написано в збірнику «Україна. Короткі нариси з
історії», виданому Інститутом історії 1992 року, на ст.126: «Спроби створення
підпільних організацій спостерігаються як у Західній, так і в Східній Україні.
Так, наприкінці 1964 р. у Херсонському мореплавному училищі група курсантів на
чолі з Данилом Кулиняком створила організацію «Вісники свободи України».
Розробили програму, статут… Органи безпеки Херсонської області припинили
діяльність організації на самому початку. В збірнику ж «М. Хрущов і Україна»,
виданому там же 1995 р., на ст. 104: «Рух опору поширюється на південь України.
Наприкінці 1964р. у Херсонському мореплавному училищі група курсантів на чолі з
Данилом Кулиняком створила організацію «Вісники свободи України».
За це Данило
Кулиняк на десятиліття потрапив «під ковпак» без будь-якої надії пробитися зі
своїми творами до читача. Нині він – головний редактор журналу «Зона», член
проводу Товариства політв’язнів і репресованих. Першим поставив питання про
повну реабілітацію Василя Стуса, і завдяки його публікації в газеті «Молодь
Україна» «І Богові і сатані» в серпні 1988 року там же було надруковано збірку
поезій Стуса з передмовою працівника ЦК КПРС Євгена Лук’яненка, у якій він
«спростовував» статтю Данила Кулиняка.
Щоб зробити
героїню зі Світлани Йовенко, виявляється, досить написати, що вона була знайома
з деякими правозахисниками, зустрічалася з ними. А що тоді казати про Любов
Настусенко з Коломиї, котру заарештували за те, що приймала відомих дисидентів
у себе вдома, возила їх по горах та поширювала самвидав? На суді від неї
вимагали свідчень проти Івана Гончара та В’ячеслава Чорновола, вона ж їх не
дала, за що й мусила провести кілька років у психлікарні. Про неї в довіднику –
ані слова.
У книзі Леоніда Бойка «З когорти одержимих» –
про життя і творчість Бориса Антоненка-Давидовича в літературному процесі ХХ
століття -читаємо: «Якось у «Літературну Україну», де мені в 60-ті роки випало
працювати у відділі критики, несміло зайшов вісімнадцятилітній юнак з Галичини
Данило Кулиняк з «посланням» від Б. Антоненка-Давидовича на моє ім’я. «Дорогий
Леоніде Сергійовичу. Направляю до вас невідомого поета з «периферії» Данила
Кулиняка, вірші якого мені дуже сподобались. Добре було б, якби «Літературна
Україна», давши добірку його творів, тим самим дала йому путівку в літературу…
Хлопець вартий того…» і підпис: Б.Антоненко-Давидович.
Казати про
знайомство з іншими відомими дисидентами навіть не доводиться: так, у своїй
книжці спогадів Іван Дзюба розповідає про епізод на його суді: на запитання, де
взяв рукопис «Інтернаціоналізм чи русифікація», свідок Данило Кулиняк відповів,
що в Павла Тичини – на той час давно покійного. За таку відповідь «загримів» до
армії аж у Забайкалля, ще й на китайський кордон, де тоді було дуже неспокійно.
Звичайно, Світлана
Йовенко вчинила героїчно, після вибуху на ЧАЕС поїхавши знімати фільм та
написавши поему. Але Кулиняк був одним з організаторів і керівників
Чорнобильської експедиції по врятуванню культурних цінностей в «зоні», і
добряче надихався радіації в мертвих селах, та й поем на цю тему йому не
бракує. «Один Данило Кулиняк сам собі експедиція, мандрує по зоні» – писала з
цього приводу Ліна Костенко в «Літературній Україні» за 23 вересня 1993 року. І
не спробуйте мені закинути що, пишучи про цього поета, я виявляю нескромність
як незмінна його подруга життя: тоді мені доведеться пригадати дещо таке що ой
як негарно характеризуватиме наших «правозахисників». Поки що ж обмежуся одним
епізодом, який висвітлює моральну ситуацію в Спілці письменників.
Коли ми жили в
селі Лютіж і Данило Кулиняк працював державним інспектором рибоохорони, бо шлях
до редакцій йому, випускникові Московського літературного інституту, було
заказано, прийшли до нас селяни й сказали, що кілометрів за двадцять по прямій
від Чорнобильської АЕС якомусь господарнику стрельнуло в голову спрямляти
річище Ужа, щоб легше було возити сіно, вже встигли всадити 600 тонн вибухівки,
через що попливла річкою мертва риба, а в навколишніх селах щезла вода в
криницях. «Це ж небезпечно не лише для природи, а й для АЕС» – зрозуміли ми й
почали боротися за те, щоб вибухи припинили. Події ті описані в книжці Данила
Кулиняка «Між берегами». Були ми неблагонадійні, тож до укоськування непокірних
незабаром підключилося і КДБ, і МВД. Погрози сипалися такі, що приїздили
студентські дружини на чолі з Володимиром Борейком нас охороняти… З трибуни
Спілки письменників я, змалювавши ситуацію, попросила в колег підтримки, та
слова мої як у воду пішли… Як воно тоді водилося, мої оповідання почали знімати
зі сторінок періодики.
А незабаром вибух
на ЧАЕС таки ж стався, пізніше спеціально створена комісія визнала, що одна з
причин його був «мініземлетрус». І наші колеги патріотично заридали над долею
України.
У довіднику навіть
Катерина Чумаченко – дружина екс-президента Віктора Ющенка представлена: вона,
бачте, брала участь в мітингах протесту проти політичних репресій в Україні. А
чому б і ні, коли, живучи в США, нічим не ризикувала?
Повторюємо: таке
видання вкрай потрібне, але враження від нього зведено явним поспіхом і
відсутністю концепції в оцінці тих, хто справді жертвував життям і тих, хто,
вчасно покаявшись та відмежувавшись від кого треба, процвітав. Ну не можна ж
ставити на одну лінію тих, хто двадцять років (та хоч би один!) карався в
таборах, і тих, на кого «органи» тільки посварили пальцем; тих, кому шлях до
читача було перекрито намертво і тих, хто, як Віктор Близнець, сам «мусив
власноруч нівечити» власні твори, «шукаючи компромісу», або ж як Світлана
Йовенко, котра «зазнала каральних санкцій радянської ідеології з відповідними
наслідками» – а полягали ті наслідки в тому, що якась збірка віршів вийшла зі
скороченнями та зміненою назвою, і це, бачте, не було погоджено з автором… Не
можна ставити на одну лінію тих, хто працював чорноробом (як викладач філософії
Микола Бондар) та жив у черкаському робітничому гуртожитку, і спілчанських
апаратників, яких лякали доганами та обіцянками виключити з лав КПРС (жодного
не виключили!). Тих, хто ходив з колядками по квартирах «свідомих» письменників
та художників або один до одного, – і тих, хто піднімав повстання в таборах, як
Євген Грицяк, вимагаючи на волю випустити жінок, неповнолітніх та інвалідів,
або, як останній український політв’язень Богдан Климчак, котрого постійно
карали за акції протесту…
Хотіли того
упорядники чи ні, але вони – сподіваємося, що ненароком – не тільки сфальшували
історію в радянських традиціях, а й, заховавши хитреньких пристосуванців за
спинами істинних борців, опустили других до рівня перших, що порушує вже й
моральні норми.
Коли б переважна більшість очільників Спілки
письменників бодай у зародку мали б чуття честі, то вони б самі відмовилися від
свого чергового привілею стати поряд з учасниками руху опору в Україні.
У Фазіля Іскандера
є вірш, де йдеться про те , чому Христос, знаючи, що Іуда його зрадить, не
сотворив чудо, змінивши душу Іуди:
Та чудо – це лише єдина мить..
І чудо це мине, бо ж треба якось жить.
Іуда світ пройде від краю і до краю:
Відсотки за незраду позбирає.
То хоч незрада, а
тут що? Невже мало здобутої за радянських часів благ і «слави лукавого німбу»
ціною переступання через долю тих, хто відмовлявся служити радянській
ідеології?..
Є в довіднику два
скупі епізоди, які особливо спонукають до роздумів. 1962 року було розстріляно
з конфіскацією майна двох молодих робітників – Богдана Грицину й Івана Коваля –
співзасновників Українського Національного комітету (УНК) – створеної у Львові
організації, яка прагнула повної державної незалежності України. Було
розстріляно більше, але тільки для цих двох осіб знайдено місце на сторінках
довідника. Місце їхнього поховання досі невідоме. Вже в незалежній Україні, за
іронією долі, Грицині смертний вирок невідомо за якою логікою було замінено на
десять років таборів. Ніхто з них досі не реабілітований. УНК налічувала не
менше 57 осіб. Мали Статут, збирали зброю, готувалися до масової агітації серед
населення. Тільки А.Каспришин одержав п’ять років, усі інші не менше десяти –
п‘ятнадцяти…
Чому до роздумів?
Бо дисидентський рух від початку був розколотий на дві течії: одна ставила за
мету досягнути чогось легальними методами боротьби, інша вважала, що в
Радянському Союзі це неможливо – вони й створювали підпільні організації – і
саме таких найнещадніше переслідувало КДБ. Їхні ідеологічні опоненти
розраховували на підтримку «зовнішніх сил» і, щоб привернути увагу тих сил,
прагнули втягнути в свою діяльність якомога більше людей. Звідси й розширення
кола знайомств, спільні акції просвітницького характеру, а часом і не зовсім
достойна поведінка на судах.
Пізно говорити про
те, хто мав рацію. Але чи не тому Україна все більше «вислизає з-під наших
ніг», втрачаючи інформаційне поле, що у вигіднішому становищі опинилася друга
група, що не вшановано тих, хто клав на олтар її незалежності своє життя? Адже
під великий галас започаткований у Спілці письменників Народний Рух за
перебудову, по суті, на розвиток соціальних та суспільних процесів не вплинув й
зрештою як політична партія розколовся та зійшов нанівець. А як могло бути
інакше з огляду на рівень суспільної свідомості в цій структурі?
І ще одне питання
постає: чи доцільно давати відомості про таких гідних поваги осіб, як Олена
Боннер, Андрій Сахаров, Юлій Даніель, Сергій Ковальов, Мальва Ланда, Олександр
Солженіцин? Якийсь стосунок до руху опору в Україні вони, звичайно, мали, але
тому лиш, що ми належали до єдиної імперії – Радянського Союзу. Своїх шукати
треба!
Намір, повторюємо, видати довідник руху опору
в Україні благородний. Але назвати саме цей довідник енциклопедичним важко, бо
він не відповідає основним вимогам, які ставляться до видань такого типу:
об’єктивності, повноті й глибині висвітлення теми, а головне – чітко означеним
критеріям добору матеріалу. Хочеться сподіватися, що при повторному перевиданні
книги ці побажання та зауваження будуть враховані.