Відсотки за зраду

147

Перед нами вагома книга, видана солідним, як на
сьогоднішній день, тиражем – дві тисячі примірників: «Рух опору в Україні.
Енциклопедичний довідник. 1960-1990» (Київ «Смолоскип» 2010). Сам факт виходу в
світ такого твору  міг би стати великою
подією, коли б…

Визначення
«енциклопедичний» зобов’язує:  наведена
інформація має бути вичерпною. Ось найперші достатньо відомі, якщо не сказати
дуже відомі, імена, яких там немає: Василь Кук, Володимир Чичибабін, Дмитро
Паламарчук, Михайло Іванченко, Григорій Нудьга, Борис Плаксій, Лариса Скорик,
Микола Василенко, Олег Антонов, Ярослав Дзиря, Олена Компан, Петро Ротач, Юрій
Каплан, Григорій Хвостенко… За тим у голові починають крутитися  ще кілька десятків прізвищ учасників руху
опору в Україні, які чомусь  залишилися
поза увагою упорядників.

Але справа не в тому, кого там немає, а в тому, хто є.
Виявляється, великими правозахисниками у нас були незмінні очільники Спілки
письменників за радянських часів Дмитро Павличко, Юрій Мушкетик, Іван Драч,
Олесь Лупій, Світлана Йовенко, Володимир Дрозд, Людмила Скирда і ще багато
інших. При цьому спостерігається цікава тенденція: якщо про якого-небудь
робітника Миколу Машталера, – він 1961 року був засуджений на десять років
таборів суворого режиму – тільки тринадцять рядків; ніби «крізь зуби» дано
інформацію про Володимира Рокецького, котрий виніс з мордовських таборів вірші
Василя Стуса, а про Олександра Водищака, засудженого на п’ятнадцять років
позбавлення волі,  взагалі тільки три
рядки, то труди та страждання наших літературних класиків розписано так, ніби
до того доклав пера сформований за радянських часів штат придвор­них критиків,
ще й бібліографію їхню дано. А це вже, мабуть, даремно, бо майже щорічний вихід
книжки засвідчує напрочуд благополучний шлях цих письменників.

Однак за всіх старань упорядників довідника виникає
крамольне запитання: якщо такі впливові особи боронили права людини, то як же
сталося, що зі Спілки письменників виключили «за наклепи на радянський лад і
національну політику партії та радянської держави», позбавивши засобів до
існування, Миколу Лукаша, Івана Дзюбу, Віктора Нєкрасова, Володимира
Чичибабіна, Василя Захарченка, Олеся Бердника, інших? Жили вони, а часом і
вмирали, здебільшого в глибокій суспільній ізоляції, й навіть на їхній похорон
не приходили високі літературні чини. Наприклад, Дмитро Паламарчук, котрий
карався в таборах разом з Григорієм Кочуром, був похований за рахунок міста
Ірпеня, де йому було дозволено жити. Нині там успішно діє культурологічне
товариство його імені. Чому не було прийнято до Спілки Ігоря Калинця з його
чималим тоді доробком? Це ще не все! Як же наші 
полум’яні «правозахисники» – Дмитро Павличко, Іван Драч, Володимир
Яворівський (останнього в довіднику немає) – примудрилися  адресувати Юрію Андропову листа з вимогою
нещадно карати ворогів радянської влади? 
Цей документ розтиражований у пресі, тож зайвий раз його цитувати не
варто.

Який був психологічний клімат у Спілці письменників за
радянських часів, відомо кожному, хто мав щастя належати до цієї організації:
якщо на чиєсь ім’я  падала, як тоді
казали, «тінь Хіросіми», то  від цієї
людини колеги починали шарахатися, бува, й на інший бік вулиці переходили, щоб
не привітатися з крамольною особою. Письменницька братія і без спущених з ЦК
«чорних списків» (а вони були!) так дбала про своє благополуччя, що доля тих,
на кого «органи супили брови», була вирішена. Ненароком це відбито і в
довіднику: наприклад, у тексті про Богдана Климчака констатовано: «неможливість
не тільки опублікувати, а й будь-кому показати свої твори, спонукає К. до
бажання покинути СРСР».

Часи змінилися, та не змінилися ані колективна мораль,
ані дії цієї організації, створеної для контролю творчих особистостей  та розправи над неугодними руками колег,
лиш  тепер вона  має дуже віддалене відношення до
літературного процесу.

 Скільки премій у
Юрія Мушкетика, Івана Драча чи Віталія Коротича, скільки премій! «Від 1956
протягом двох десятків років працював у ред.-ції ж. «Дніпро» відповідальним
секретарем, через 10 р. став його гол. ред , – читаємо про першого в
Енциклопедичному довіднику…  – Робота в
р-ції сприяла зверненню М. в літ. творчості 
до укр. історії та тематики «гарячих» проблем сучасності».

Але всі ті «гарячі» проблеми сучасності розв’язувалися на
рівні секретаря райкому партії, як у романі «Позиція», удостоєного Державної
премії ім. Т.Г.Шевченка (1980), перед тим же пан Мушкетик здобув премію М.
Островського (1965р), задля якої теж необхідно було повислужуватися перед
радянською владою. Про такі деталі в довіднику, звичайно ж, не йдеться, та й
які саме твори удостоєні цих високих відзнак, не вказано.

1966 року Мушкетика й справді було знято з посади
головного редактора журналу «Дніпро». Та страждав цей письменник,  який з перших кроків у літературі звик до
привілейованого  становища, недовго. Бо
незабаром виринув в апараті Спілки письменників, де й осів на ціле життя. З
1986 до 2001 року був головою цієї організації.

«Злет» з посади головного редактора журналу ЦК ВЛКСМ –
оце і все, що дає підстави прилучити Юрія Мушкетика до правозахисників. Нехай
він «учасник укр. нац-культ. відродження», але до чого тут рух опору?  Що ж до його низки творів, де письменник
«стояв на виразних укр. національних позиціях», то в певних межах це  радянська влада заохочувала – аби тільки про
українську незалежність не йшлося. Межі ці порушено не було – інакше б не
вдалося так високо піднятися по кар’єрній драбинці, а відтак в упорядників
книжки не було б і необхідності тулити людину з величезним кон’юнктурним горбом
до стінки правозахисної діяльності. Якщо вірити «Енциклопедичному довіднику»,
то Ю.Мушкетик, Д.Павличко, І.Драч, В Коротич та їм подібні були такими
завзятими «учасниками руху опору», що більшовицький режим, з яким вони
«боролися», нагороджував їх орденами, преміями, високими званнями, службовими
посадами, розкішними квартирами, депутатством не інакше як з переляку. І КДБ, і
ЦК КПРС ну дуже вже їх боялися, якщо так жорстоко карали всілякими благами. І
хоч скільки читай допис про Андрія Малишка, все одно не зрозуміло, кого
захистив цей радянський класик, один з  
барабанів своєї епохи. Невже його включили до довідника за те, що до
нього звернувся у вірші  Володимир
Косовський, котрий одержав від радянської влади п’ятнадцять років таборів і
п’ять років поразки в правах («Зона», №2 за 1992р.):

Я вам пишу, поет
Тичина,

З тої далекої землі,

Де каторжник ламає
спину,

Де кров, де піт, де
мозолі.

Тут марш гримить під
ваші струни,

Від стогону земля
гуде,

ГУЛАГ і сталінська
комуна

Живі серця в труну
кладе.

Вітайте вашого
Сосюру,

В змаганні славте
Сатану

Лижіть… Дуріть…
Спасайте шкуру…

Привіт Миколі
Бажану,

Уклін і Рильському,
й Малишку…

Прославте
сталінський маршрут –

Колючий дріт,
собаки, вишки…

Комуна процвітає
тут,

Епоха нової споруди,

І вугіль з кров’ю, і
руда…

У землю лізуть пухлі
люди.

Зникають в тундрі
без сліда.

За такий вірш, коли б він потрапив до рук чекістів, автор
міг би одержати «гонорар» у вигляді ще кількох років ув’язнення.  Малишкові 
ж що загрожувало?

 А ось вам  приклади вже не такої жорстокої долі,
можливо, не менш талановитих людей.

«Поетом, не схожим на інших, оригінальним, сучасним –
назвав сумчанина Миколу Данька, котрий дебютував збіркою «Зоряне вікно», Борис
Олійник. За те, що «намагається відсіювати штампи двадцятилітньої давності, йде
своїм шляхом».

 Який життєвий шлях
довелося здолати цьому поетові й тяжкопораненому фронтовику, дізнаємося з
розміщеного в інтернеті нарису головного спеціаліста Державного архіву Сумської
області О.О.Клюєвої.  Там наведено
слова  Данька: «Коли я невдовзі
запропонував рукопис нових віршів, мені відверто сказали: конче потрібно, щоб у
поезіях було видно громадянське обличчя. Тобто обличчя брехні! А мені вже ой як
не хотілося обкурювати фіміамом фальшиві ікони». І  таки ж справді не обкурював. Натомість писав:

Хай буде проклятий
той хліб,

Зароблений
лакейством в ката,

І чорний чин, і
дачна хата,

І слави лицемірний
німб.

Саме те, чого прагнула більшість наших успадкованих від
радянської доби літературних класиків… Це талановиті люди, й  ми не ставимо під сумнів їхній творчий
доробок, принаймні якусь його частину, але до чого тут рух опору в Україні?

Книга поезій Миколи Данька «Червоне соло», – її
рецензував Леонід Череватенко, за що теж мав неприємності, – яка побачила світ
після «Зоряного вікна», була «заарештована» й негайно ж вилучена з продажу.

Втративши посаду головного редактора журналу ЦК ВЛКСМ
«Дніпро», Мушкетик, звичайно ж, «постраждав», нічого не скажеш. А як же Микола
Данько, котрого теж звільнили з роботи  в
обласній газеті «Ленінська правда», та ще й з відповідними «висновками»? Данько
заробляв собі на хліб вантажником, будучи готовим до «посадки» та пишучи «в
шухляду». Це неправда, що в українській літературі не було «шухлядної» поезії
та прози: ще й скільки було, лиш наші бонзи 
знати її не хотіли, бо вважали, що світ сходиться клином на їхніх
особах.  За радянських часів годі було
сподіватися, щоб хтось з них бодай поспівчував «отщепенцям» від компартійної
лінії, а про якусь бодай моральну підтримку 
й казати не доводиться. І думати про це не можна було! У Спілці
письменників було скільки завгодно таких, які й «постукати» на колегу були не
проти, бо й приймали туди через КДБ. Тим, хто не погоджувався на
співробітництво, доводилося довго «чекати черги» хоч би з яким доробком.

…Пам’ятаю, яким 
Микола Данько приїхав із Сум до нас з Данилом Кулиняком у село Лютіж.
Знав, що його готують «до посадки». Перед тим 
спробував пошукати підтримки в Спілці письменників, але там його ніхто й
слухати не захотів. Був такий зацькований, що ледь умовила його сісти до столу
та поїсти  в нашій хаті; подякувавши, що
ми від нього не відсахнулися, заплакав. Данилові Кулиняку, котрий працював риб­інспектором,
бо теж професійна діяльність його потрапила під заборону, вдалося таємно влаштувати
цього поета на кілька місяців на одну з баз відпочинку, яких тоді на Київському
морі було багато. І це його врятувало не тільки від переслідувань КДБ, а й від
повного відчаю, принаймні на якийсь час. Помер Микола Данько після слідства
сумського управління КДБ, під гласним наглядом «чекістів» у глибокій бідності в
дев’яностих роках, так і не ставши членом Спілки письменників, хоч мав кілька
книжок. А тоді вже нашим сановним «правозахисникам» нічого не загрожувало –
хіба що спокуса самим стати на місце тих, кого зрадили.  

Ось підсумок – словами цього поета, й він стосується
ситуації в цілій Україні.

І здійсняться, наче
сон пророчий

Неначе божі імена…

А поки що на карті
прочерк.

О доле проклята
сумна!

Ці рядки перегукуються з рядками ще одного поета Йосипа
Дудки, котрий ціле своє життя провів на Сумщині, над Сулою, на хуторі Широкий
Яр:

І усе щось негода
надворі,

Все щось доля
недобре пряде:

Не вписався в
єдиному хорі

Ані тут, ані там,
ані де…

 А що не каявся і
не хотів показувати «громадянське обличчя», то за життя не видав жодної книжки,
хоч поет був талановитий. Нині в пам’ять про нього на Роменщині проходять
Дудчині читання. Та певно ж, що він ніяких премій не доскочив, хоча й
заслуговує на них бодай послідовністю своєї громадянської позиції. «Органи»
проти нього теж  порушили справу, теж
перебував під слідством.

Скільки таких рятівників честі нашої літератури лишилися
незнаними для широкого читача! Уявляю, як боляче було чути Михайлу Іванченку,
авторові унікальних за своєю цінністю «Новел з неволі»,  докір від Олександра Сизоненка: «Що ви
зробили для літератури!» За обсягом справді небагато з огляду на те, скільки
років проведено в таборах, та чи не вартий той доробок кілограмів творів
радянських класиків? Хіба б не врятували ці письменники  авторитет української літератури, який саме
за часів незалежності впав до нуля, хоч ти скільки фотографуйся на унітазі,
їзди на Окружну дорогу продавати книжки повіям, піднімайся на повітряній кулі
та викидай інші екстравагантні штучки в стилі новітньої кон’юнк­тури, такої ж
низькопробної, як і радянський виробничий роман. Бо заклики любити українську
мову, патріотичні реляції з уст, які свого часу видали стільки фальші, народ не
сприймає.

У шістдесятих роках 139 діячів культури підписали лист з
протестом проти політичних репресій. Чому не названо прізвищ усіх, зокрема й
тих, хто того підпису зрікся? Чому немає в довіднику й згадки про Бориса
Плаксія – художника, котрий, ставши героєм скандалу навколо розпису кафе
«Холодний Яр», де він зобразив тодішніх дисидентів, свій підпис не зняв, а тому
навіть до Спілки художників не був прийнятий? Працював-творив під чужими
прізвищами, щоб якось з сім’єю вижити, йому треба було здобути світове
визнання, щоб  удостоїтися Шевченківської
премії вже за часів незалежності України.

А були тоді ж й інші заяви, відкриті листи й звернення з
протестами проти політичних переслідувань, про які упорядники довідника,
мабуть, навіть не здогадуються.

Та коли б і справді у тих, хто видає себе за патріотів і
демократів, боліла б душа за українську культуру, то перше, що вони б зробили –
це підняли оту не без їхніх старань потоплену Атлантиду, де є книжки і про
голод 33-го року, і про репресії, написані 
«по свіжих слідах», а не тоді, коли це стало  вигідною 
темою, і зробили б усе можливе, щоб довести до читача ці твори. Але ж
ні! Тільки вони за всіх часів і всіх політичних формацій мають пожати «врожай»
того, що виплекали,  вислужуючись перед
«честю і совістю епохи» – КПРС, фрондуючи – аби привернути до себе увагу – на
людях і падаючи на коліна у високих кабінетах, ставлячи свічку водночас і
сатані, й Богові, орудуючи патріотичною фразеологією як швець дратвою,
наповнюючи її різним змістом в залежності від політичних вітрів.

Ви ж подивіться, як гарненько побудував своє життя ще
один діяч «руху опору» – Іван Драч. Трохи пофрондував у середовищі літературної
молоді своєю справді новаторською поезією, а потім і  «дихав Леніним», і закликав «відступитися
геть»  від нього спокусникам «з-за
пагорба», і проклинав їх, і шельмував відступників від комуністичної ідеї,
компенсуючи збитки, які, коли вірити упорядникам Енциклопедичного довідника,
завдав комуністичній ідеології своєю «Одою чесному боягузові» (і рак стає
рибою, коли риби немає)… Крізь зуби у цій книжці  визнано: «Після винесення суворої догани на
чергових зборах СПУ Д. «засудив свої вчинки»… Не лише засудив, а й виступив з
відповідними заявами в пресі, й тим дисидентам, яких рихтувало КДБ, показували
ці його зречення, вимагаючи належної реакції, коли ж її не було, то до
непокірних і санкції застосовувалися. До слова, хто ж виносив ті суворі догани,
коли всі присутні тоді на зборах тепер виявилися правозахисниками?

 

Наталя ОКОЛІТЕНКО,

письменниця,

доктор біологічних
наук

 

Закінчення у наступному числі

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!