Відповідь невігласу

231

 
 

Загребельний- молодший, який пише, як заявляє він, мовою мами і не пише мовою батька, нині постійно   критикує все, що зветься українським, як і його однодумці   Ростислав Іщенко, Олександр Чаленко, Володимир Корнілов, покійний Олесь Бузина, Мирослава Бердник та інші представники п’ятої колони в Україні.

Замість епіграфа

 
Свідок Всевишній, що я три роки мовчав і не хотів звертати уваги на того, кому варто лише поспівчувати. Я три роки не опускався до такої ницості, до бессарабських пліток і взагалі не хотів мати справу з невігласом, циніком, сучасним Павліком Морозовим, який не лише рідну країну продасть заради себе коханого, а й рідного батька, не кажучи вже про сестру. Йдеться про сина Павла Загребельного. Павла Архиповича, якого я глибоко поважав і посмертно поважаю. Про людину, яка у моєму житті, окрім добра нічого злого мені не зробила. Про це я написав і в спогаді, який вийшов у видавництві «Фоліо». Нині із задоволенням написав би і про його сина Михайла, але, як ви розумієте, ще не час. Я поважав і поважаю цю родину. Дружину Павла Архиповича – Еллу Михайлівну. Гарну, милу, добру, інтелігентну жінку, її доньку Марину. Однак в сім’ї, як кажуть, не без виродка. Саме цьому білялітературному персонажу і майбутньому прототипу сатиричного роману присвячую свою відповідь. До цього додам ще й члену кооперативу «Конча-Заспа» і великому поклоннику Едуарда Лимонова, Лева Троцького та дрібніших типів   Олександра Чаленка, Володимира Корнилова на чолі Ростиславом Іщенком, які тепер опинилися в московському екзилі за своє українофобство і вже звідти поливають Україну й українців, як фашистів і бандерівців. Мишко ж, він же – Загребельний-молодший чомусь не втік до Москви, як це вчинили його однодумці після революції Гідності. Невідомо з яких саме причин, але він залишився тут. Очевидно, як представник п’ятої колони. Комусь же потрібно  працювати і «в тилу ворога». Та Мишко не пішов у підпілля. Навпаки, зі своїми українофобськими матеріалами продовжує активну боротьбу з українською державою, українською мовою, літературою у стилі своїх однодумців Затуліна-Колісниченка та вищеназваних московських колаборантів.
А тепер щодо відкритих листів, адресованих мені, які вийшли з-під пера Загребельного-молодшого. Кілька років тому автор цих творів був обраний головою письменницького кооперативу «Конча-Заспа», в якому живе і персонаж мого есе. Під час одного із засідань уже згаданий член «письменницького хутора», забажав трішки більше земельки, аніж виділила йому родина. Усім по 10 соток, а Мишку захотілося 20. Губа не дура! Десять соток виділили і його рідній сестрі Марині, яка власноруч подала на ці сотки заяву. До речі, написала українською мовою. Мабуть, і це дуже обурило Мишка, взяло за живе. Мишко подав протест і доніс на свою… сестру. Викрив її. Мовляв, як можна громадянці іншої держави, яку він безмежно любить, виділяти землю в… Україні. Безмежно любить, очевидно, не сестру, а московську державу і московську літературу і не визнає її в Україні зарубіжною. А його рідна сестра, яка вийшла заміж за московита, набралася нахабства і захотіла в Україні землі, у тому ж кооперативі, що й Мишко, будучи… громадянкою РФ. Ще не він – вона, сестра!
Формально правильно. Однак це рідна сестра. Голова кооперативу намагався нагадати донощику, як таланту у цьому жанрі, що в світі є ще людська порядність, совість, честь родини, авторитет покійного батька. Одне слово, йшлось про певні морально-етичні норми. Десь приблизно так ми „колгоспом” переконували упертюха з душею куркуля у його найгірших традиціях.
Та такі мої словесні переконання на Загребельного-молодшого не вплинули. Він довгий час не мав нагоди за таке рішення мені помститися. Але ось така нагода несподівано трапилася. Поміж 20 письменників України автор цих рядків отримав почесний диплом «Золотий письменник України». Десь тоді з’явився на світ удруге мій роман «Гроші з неба», але під іншим заголовком – «Самогубець за покликанням», переназваний редактором наступного видання. До речі, за визначенням колишнього тестя Михайла Загребельного – Дмитра Павличка – це один із найцікавіших і найоригінальніших романів в українській літературі. Теж саме стверджує і Микола Жулинський у передмові до 15-томного видання автора. Мишко накатав на це інтернетівський пасквіль у вигляді відкритого листа до автора роману. Я не надав тому ніякого значення, оскільки не вважав за потрібне виправдовуватися і принижуватися перед неуком і хронічним прихильником епохи Троцького, якого він так любить, як Едуарда Лимонова,  і промовчав. Хотів було промовчати і цього разу, бо не вважав за потрібне опускатися до його рівня. Але він мене змусив.
Мишко Загребельний пише не мовою тата – українського класика, а мовою, як він заявляє скрізь, мами. Очевидно, мами Москви. Хоча, може, Мишко має на увазі якусь іншу маму. Я в цьому не розібрався. Та й це мене не болить. Це його право. Хай пише хоч на хінді, хоч на санскриті. Йому в цьому ніхто не заважає і в Україні не переслідує, хоч Мишко заявляє на різних українофобських засіданнях, в інтернетівських інтерв’ю, що це далеко не так.
У цьому році, 21 серпня, Президент України нагородив мене орденом Ярослава Мудрого. Мишко від задоволення потер руки. Він згадав свій трирічної давності відкритий лист, адресований мені, й знову продублював його, посилаючись на давні коментарі читачів роману   Спіженюка та Оленки Чухрай. Читач Спіженюк, цитує М. Загребельний, стверджує, що новий роман «Самогубець за покликанням», виданий у 2012 р. і повністю повторює попередній твір Олега Федоровича   «Гроші з неба»: «Новими є кілька сторінок на початку і в кінці книжки… Мабуть, саме за це «Просвіта» висунула Чорногуза на Шевченківську премію?!» Далі П. Загребельний додає, що львів’янці Чухрай в гостроті вислову не відмовиш: «У нас студенти таким чином реферати ліплять зі старих курсових. Мабуть, і Олег Чорногуз згадав молодість та зліпив нового романа з того, що було! Йому треба було не на Шевченківську висуватися, а до Вовчика Зеленського у шоу «Розсміши клоуна».
Якщо вже бути точним, то нагадаю львів’янці Оленці Чухрай, що у Вовки Зеленського є передача «Розсміши коміка», а не… клоуна. Але це між іншим. Перейдемо до звинувачень. Авторові роману «Гроші з неба, або Самогубець за покликанням» дорікають, як бачите з листів і коментарів, у переробці свого роману. До відома невігласів: це авторове право! Автор може його переробляти сотні разів і ніхто йому цього не заборонить. Саморедагування, або поліпшення художнього твору, до відома примітивів і злостивців –  це не плагіат. Це удосконалення власного роману, повісті, оповідання або вірша. Навіть після того, як твір побачив світ, автор ще довгі місяці, роки живе цим твором. Якщо у нього виникають якісь сумніви, якщо йому здається, що в тому чи іншому абзаці щось не так, чи потрібно було підсилити або послабити той чи інший епізод, автор повертається до раніше написаного чи навіть надрукованого. Автор також може змінювати заголовок твору.
Так трапилося з кількома моїми романами, двома повістями. У 1974 р. газета «Правда», орган Політбюро СРСР, пером Зінаїди Голубєвої піддала компартійній критиці мою сатиричну повість «Голубий апендицит». Її було знято з тематичного плану видавництва «Молодь», але вона була перекладена російською Леонідом Ленчем і видана уже під іншою назвою. Я змушений був змінювати заголовок твору, оскільки «Голубий апендицит» стояв у «чорних» списках цензури. Повість вийшла в Москві, а вже згодом і в Києві. Аналогічна зміна трапилася й з сатиричним романом «Примхи долі». Цей роман спочатку називався «Таке життя», але несподівано автору роману «Примхи долі» надіслали книжку з Дніпра для рецензії із такою ж назвою «Таке життя». Я одразу змінив назву свого роману, щоб й не пахло повторенням. Теж саме можу сказати і про свій роман «Гроші з неба». Так, я його переробляв і, мабуть, ще перероблятиму. Бо, наприклад, згаданий уже Дмитро Павличко радить героя мого роману не вбивати, а залишити живим. Твір від цього тільки виграє. Така його думка. Можливо. Я ще над цим міркуватиму.
Щось подібне трапилося і з моєю «Притчею-казкою про козака Нетака». Редактор, не попередивши автора, випустив у світ цю «казку» під іншим заголовком і повністю переписав (на власний розсуд) кінцівку твору. Звісно, я згодом розставив усе на свої місця. Якби вийшло краще в редактора, аніж в автора, то, можливо, я виправлення чи таке редагування й залишив за собою. Тарас Григорович Шевченко, якого згадує Загребельний-молодший у відкритому листі до мене, з таким виправленням погоджувався. Згадаймо і виправлення Пантелеймоном Кулішем відомих рядків «Наша пісня, наша слава не вмре не загине». Таке літературне життя.
В «Аристократі із Вапнярки» цензура і відділ пропаганди та агітації при ЦК КПУ порадили написати зовсім іншу кінцівку, якщо я хочу, щоб твір побачив світ. І автор погодився з цим, щоб побачити роман надрукованим, оскільки твір вважався антирадянським. Завдяки Павлу Загребельному роман побачив світ. Про це я пишу у своїх спогадах. До відома невігласів: саморедагування власних творів — звичайнісінький процес чи не кожного письменника. Лев Толстой переписував свої романи десятки разів, правив, відшліфовував, удосконалював. Великий українець і геніальний російський письменник Микола Гоголь постійно правив свої твори, погоджувався з видавцями, редакторами на ту чи іншу правку. Його твори мають безліч редакцій. Зокрема, безсмертна повість «Тарас Бульба». Цього чи то не знає, чи то не розуміє пильний читач із кооперативу «Конча-Заспа» Мишко Загребельний, автор двох відкритих листів до мене. До речі, двічі перероблених і кон’юнктурно змінених. Оскільки попередній інтернетівський лист майже нічим не відрізняється від цьогорічного. Оцей, м’яко кажучи, дивак когось дорікає в тому, чим сам грішить. Він помітив зміни в широкоформатному творі, а не помітив змін у своєму сантиметровому листі. Та повернемося до роману «Гроші з неба».
Він побачив удруге світ, коли я перебував за кордоном. Твір вийшов під іншою назвою – «Самогубець за покликанням». Чесно зізнаюся, назва роману мені сподобалася, але сенс роману таки в моєму першому заголовку – «Гроші з неба». Тому у третьому виданні роману я повернув попередню назву, але й залишив нову, і твір вийшов з подвійною назвою «Гроші з неба, або Самогубець за покликанням». Так він увійшов і в моє 15-томне видання «Вибране». Я втретє перевидав його для того, щоб такі примітиви від літератури, як Мишко Загребельний, не приписували мені того, у чому мене звинувачують. Мовляв, автор хотів мати на своєму рахунку, завдяки різним назвам, одразу два романи. Я такого і уві сні не допускав. У мене достатньо романів і без цього. Деякі із них («Аристократ із Вапнярки», «Претенденти на папаху», «Вавилон на Гудзоні», «Ремезове болото», книжки «Веселі поради»), нагадаю заздріснику, чи, краще й точніше сказати, наклепнику на рідну сестру, стали бестселерами і досі користуються попитом навіть у Московії. Мої романи, новели і статті друкувалися польською, англійською, російською й іншими мовами. Деякі твори перекладені Віктором Паюком (Чикаго) на есперанто і читаються цією „штучною мовою” у 16 країнах світу. Саме за ці досягнення і громадську діяльність автор цих рядків і отримав почесний диплом «Золотий письменник України» та (до відома Загребельного і йому подібних) не один, а два ордени Ярослава Мудрого. Жаба Мишка Загребельного може води напитися, але перед цим хай ковтне трішки свіжого повітря, бо захлинеться.
Однак історія цькування на цьому не закінчилася. Цього року до відкритого листа Загребельного-молодшого підставила свою лапку для підкови щастя і популярності якась Ірина Магрицька. Виявилося, вона викладач української мови й літератури. Однак, судячи з її коментаря під листом М. Загребельного, вона не обізнана з українською сучасною літературою, як і зрозумінням окремих слів іншомовного походження. Очевидно, вона й словників у своєму житті не гортала. Якщо ж вона справді викладач, то б мала знати, що означає слово плагіат. Та вона чула дзвін, а… далі за текстом цієї приказки. Від себе І. Магрицькій скажу: плагіату у самого себе не буває! Плагіат, це коли одна особа списує в іншої. До такої ницості автор цих рядків у своїй творчості не опускався А от вірний брат свої сестри і син рідної мами Москви   Мишко Загребельний   опустився, і нарвався на ось цю мою відповідь. Потрапила сюди і Магрицька, вчителька, котра також розписалася в повному своєму невігластві. Цю даму зачепило, що письменник – автор перших сатиричних романів в українській літературі (а їх аж 7), один із засновників Всесвітнього форуму українців, один із перших рухівців при Спілці письменників України, колишній редактор сатиричних журналів «Перець», ВУС (видання українських сатириків), журналіст, громадський діяч, лауреат численних літературних Міжнародних, державних, республіканських премій, нагороджений орденом Ярослава Мудрого. Замість того, щоб заглянути хоча б у Вікіпедію, познайомитися з автором романів і повістей, вона, ні в чому не сумніваючись, пише, точніше дорікає Віктору Леві, який став на захист романіста, мовляв, і ви сякий-такий. А втім, дамо слово цій вчительці української мови і літератури (!!!??? – знаки оклику мої – ОЧ): «Ви на боці цього письменника – плагіатора (???!!!) і довіреної особи комуністки Оксани Калетник?» Отакої. Ні сіло, ні впало. І комуністка тут. Оце припекло жабу на сонці. Хоч у холодну воду стрибай!
А може, пані чи товаришка І. Магрицька випадково упала з драбини сторч головою і вгнулась підлога. Відповім і про Калетник, оскільки з «плагіатором» власних романів Магрицька, разом із Мишком Загребельним, розібралися і, як бачимо, дуже легко. Так, ніби плюнули собі в обличчя, не враховуючи напрям вітру. А що ж тут порадити І. Магрицькій?! Читати потрібно!
Так от. Я й справді був довіреною особою кандидата в народні депутати Оксани Калетник по Ямпільському округу № 16 (Вінницька область) у 2012 р. Я навіть дещо писав у програмі майбутнього «слуги народу» у спідниці. Зокрема, таке: а) єдина державна мова; б) євроінтеграція; в) підтримка українського села державою; г) паритетні (рівні, рівноправні, до відома пані Магрицької) відносини з РФ. Оксана Калетник, балотуючись, на той час не була комуністкою!!! Обиралася, як безпартійна. Саме тому я підтримав її і її програму. Знаючи Оксану, як заможну жінку, я навіть не припускав, що така пані буржуа раптом стане товаришкою, а точніше плюс «тушкою» або, кажучи ідеологічною фразою, – «політичною повією». Отримавши блакитно-жовтий значок, Оксана Калетник у Верховній Раді, відверто кажучи, продалася. Вступила в ряди «більшовиків» і таким чином ввійшла до складу комуністичної партії, яку очолював Петро Симоненко. Далі більше – у Баку не осудила агресію Російської Федерації і єдина із делегатів ПАРЄ не визнала Московії агресором, як і Мишко Загребельний і його команда однодумців, що перелічені в епіграфі. Цим самим вона, Оксана Калетник, зрадила не тільки себе, а й мене, моїх земляків-вінничан. Я одразу здав своє посвідчення, як її довіреної особи, надіславши його з повідомленням до апарату Верховної Ради. Щоб І. Магрицька у цьому пересвідчилася перед тим, як писати коментарі, нічого не перевіривши і ні в чому не сумніваючись, я раджу їй прочитати цього разу не словник і Вікіпедію, а «Могилів-Подільську правду». Якщо вона ще й в Інтернеті так само розбирається, як у словах іншомовного походження, то наведу (аби вона не мучилася) уривок своєї статті: «Дорогі мої земляки! Я хочу низько схилити перед Вами голову і вибачитися. Ніколи не думав, що у 2012 р. на виборах до Верховної Ради України буду довіреною особою та агітатором людини, яка після виборів та перемоги зрадить своїх виборців і проводитиме антиукраїнську та антидержавну діяльність – Оксани Калетник».
До своєї ж відповіді ще додам. Цим принциповим вчинком (а не пустопорожніми, неперевіреними словами) усе сказано. Один із дописувачів у своїх коментарях написав: «За таке б’ють по морді». Цілком згоден із Ярославом Трінчаком. Я б із великим задоволенням. От тільки інтелігентність і мій вік цього не дозволяють.

Олег ЧОРНОГУЗ

№17 (179) 2 вересня 2016

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!