Відповідь нації на глобалізаційні виклики

166

РОЗДУМИ НАД МОНОГРАФІЄЮ В.КРЕМЕНЯ І В.ТКАЧЕНКА «УКРАЇНА: ІДЕНТИЧНІСТЬ У ДОБУ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ (НАЧЕРКИ МЕТА ДИСЦИПЛІНАРНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ).—К.: Т-ВО «ЗНАННЯ» УКРАЇНИ, 2013. 

Звісно, до утвердження національної ідентичності треба
підходити конкретно, відповідно до нинішніх непростих умов. При з’ясуванні
теперішнього становища нації логічно виникає питання про її самоідентичність на
майбутнє, бо, як відомо, французький вчений Е.Ренан характеризував існування нації
як «щоденний плебісцит». Нині такий плебісцит наша нація підтверджує перед
цілим світом, захищаючи від російської агресії український Донбас.

 Українська
наукова думка переосмислює національні проблеми на основі європейського
досвіду. «Україна має пройти в «наздоганяючому режимі» дві фази суспільного
розвитку, притаманні індустріальній добі: 1) становлення громадянського
суспільства; 2) завершальний етап формування національної самосвідомості».
Виконання цих завдань пов’язане з викликами глобалізації, яка мимоволі породжує
витратну економіку, чим загрожує майбутньому людства на планеті. Повільне
формування громадянського суспільства в Україні, як зазначають дослідники,
спричинилося до заперечення проекту громадянської нації й орієнтації винятково
на етнічні основи її розбудови. За часів панування окупаційної
компрадорсько-сімейної бандоолігархії громадянську націю в нашій державі
«згуртовували» фактично на основі російської національної меншини, що
загрожувало державі і суспільству. Як наслідок народ здійснив Революцію
Гідності, об’єднавши україномовну і російськомовну частини українського народу.

 На думку авторів,
без збереження громадянського імперативу («територіального імперативу»)
неможливий ідеал людиноцентризму. Лише при такому підході національна ідентичність
«виступатиме в притаманній їй ролі самовизначення українців, які прагнуть
утвердження справедливості, соціальної солідарності й упевненості в
майбутньому». Саме так вдасться поєднати авторитет держави і довіру
суспільства, творчий потенціал політичної еліти й соціальну активність людності
чи, за термінологією монографії, «самодостатніх верств населення». Водночас
автори не приховують свого критичного ставлення до ліберальної теорії
«модернізації», погоджуючись з тими дослідниками, які застерігають від
беззастережного її уторування на американський досвід.

 Україна, на думку
дослідників, «зависла на стадії «дикого капіталізму» в його існуючій
олігархічній формі. Наш народ стоїть перед вибором моделі сучасного
капіталізму, бо «наївно сподіватися, що, перебуваючи у фазі олігархічного
корпоративізму, Україна має якісь значні шанси вільного цивілізаційного вибору
і радикального переходу до більш зрілих форм суспільного устрою».

 У монографії
порушена проблема темпів глобальної інтеграції, наголошується, що антиподом
ринкового фундаменталізму виступає культурно-ідеологічний фундаменталізм.

 Причину нинішніх
соціально-економічних і політичних негараздів у нашій державі дослідники
вбачають у «великій афері з ваучеризацією, коли мільйони рядових громадян
отримали паперові «фантики», а невелика група людей приватизувала левову частку
колишнього «загальнонародного надбання». Так наші громадяни стали «рабами
демократії», не дозріли до розуміння демократії, визнають галасливу юрбу за
народ, надають перевагу під час виборів популістам перед фахівцями. Ганджі
нашої демократії спричинилися до нинішньої суспільної зневіри, в якій можуть
потонути здобутки Революції Гідності, як були знецінені досягнення першого
Майдану. Фахівці виводять висновки на основі аналізу фактів, а факти – річ
уперта. Вони засвідчують, що реальна різниця в доходах наших громадян сягає
20-30 разів, цебто Україна перебуває на рівні латиноамериканських країн.

 Цим зумовлена
така стурбованість наших вчених, що «українська нація не є остаточно ідентифікована.
Тобто й нині ми чітко не усвідомлюємо того. хто ми, хто наші пращури. Коли
виникла українська нація? У цьому питанні є переплетіння і аратської, і скитської, і сарматської та інших концепцій. Немає також
визначеності з віком зародження нації: часові виміри коливаються від семи з
половиною тисячоліть до 500 років». Невизначеність спричиняє зневіру в
існуванні держави, побоювання, що Україна залишатиметься в майбутньому на
«цивілізаційній периферії».

 Нині «на перше місце виходить проблема співвідношення
національної ідентичності й суспільної безпеки». На межі двох останніх
десятиліть минулого століття розпочався новий етап забезпечення національної
ідентичності й системи безпеки. Насамперед подолано ідеологічне протистояння
комунізму й капіталізму, біполярна мілітарна система НАТО – Організація
Варшавського договору залишилась у минулому. Колишні європейські «союзні
республіки» відверто протистоять євразійським планам Москви. У такій
міжнародній констеляції московська агресія проти України не випадкова.
Незалежна Україна змушує росіян докорінно переглянути своє місце не лише в
глобальному, а й історичному аспекті.

У
монографії порушується питання про «суть того головного мейнстриму, який нині
визначає напрям суспільного розвитку». Його розв’язання залежить від відчуття й
міцності національної ідентичності та рівня національної консолідації,
здатності протистояти загрозам національного розколу та утвердження соціальної
верстви, яка спроможна сформулювати національну ідею, визначити національну доктрину,
обгрунтувати соціально-економічну й політичну стратегію.

 Автори намагаються уникнути однобічності й
упередженості при аналізі нашого державотворення. Вони пишуть, що «ціна за
незалежність України виявилася зависокою», бо «законодавці й чиновники стали
бізнес-партнерами, налаштовувалася торгівля повноваженнями, пільгами та
можливостями». «Комерційно-політичний ринок» поглинув судову й правоохоронну
систему. Як наслідок політична криза породила феномен Майдану. Рецензована
праця побачила світ майже за рік до Революції Гідності, яка підтвердила
слушність перестороги вчених. Доморощена окупаційна компрадорсько-сімейна
бандоолігархія, яка пограбувала народ, втекла під захист своїх наставників у
сусідній державі, що віроломно розпочала агресивну війну проти «братнього»
народу.

 У монографії стверджується, що «вибір
ідентичності – це насамперед вибір певного ступеню безпеки». Для України й
українців така теза набуває особливої ваги в нинішніх умовах, коли Росія не
приховує свого негативного ставлення не лише до нашої незалежної держави, а й
до українців як окремої національної спільноти, відмінної від росіян. Не
погоджуючись з тими доморощеними діячами, які протиставляють «етнічну націю» як
начебто безперспективну «нації громадянській» на основі індивідуалізму, наші
вчені посилаються на такі слова С.Гантінгтона: «Політичне кредо саме по собі ще
не створює нації. У нації може існувати кредо, але душа нації – це дещо інше, і
вона визначається спільною історією, традицією, культурою, спільними героями й
лиходіями, перемогами й поразками».

 На думку авторів, так званий «білінгвізм» веде
країну до розколу. Пересторога надзвичайно важлива для наших днів, коли засоби
масової інформації нав’язують формулу «Єдина країна – единая страна». Донедавна
пропагувалася така ж ідея іншими словами: «Два языка – одна нация». Читач
неодмінно задумається над питанням від авторів: «Чи вдасться зберегти єдність
України – питання, як на нашу думку, поки що відкрите. Навряд чи ми вже пройшли
«точку неповернення».

 Уболівання не випадкове, адже монографія
побачила світ, коли окупаційна компрадорсько-сімейна бандоолігархія
утверджувалася на роздмухуванні протилежності української людності на
міжрегіональному рівні. Революція Гідності довела, що українці, в тому числі
російськомовні, підтримують єдність нашої держави. Розрахунки кремлівських
агресорів на протистояння українських громадян за мовною ознакою зазнали
невдачі. Нині маємо підстави твердити, що воєнні випроби – це перехід
української людності через «точку неповернення».

 Як знаємо, вороги Української держави постійно
пришивали українським патріотам ярлик «национально озабоченных», звинувачували
в «насильницькій українізації», щоб оправдати своє українофобство і відданість
московській імперіалістичній ідеології. Насправді така «українізація»
передбачає відновлення історичної справедливості, цебто повернення
асимільованих українців до своїх прадавніх джерел. Позиція авторів монографії
чітка: «Безпідставними є звинувачення українських націонал-демократів, нібито
саме вони нав’язують суспільству однобічну й спрощену етнокультурну національну
ідеологію». Саме в пострадянський період було вилучено з паспорта графу про
національність, що, до речі, в нашому суспільстві оцінюється неоднозначно.
Причина в тому, що громадянами України стали відверті вороги нашої держави, які
не хочуть визнавати її чинної Конституції, зокрема правової норми про державний
статус української мови.

 Марно заперечувати, що національна
ідентичність – це не закостенілість, а динамічний об’єктивний процес.
Безумовно, українська ідентичність не може бути винятком: вона поєднує здобутки
минулих поколінь і нинішні новації інших народів. Подібні процеси переживали
інші народи, зокрема в дев’ятнадцятому столітті – італійці, а в середині
минулого століття – австрійці, які об’єдналися в одну незалежну державу.
Водночас вчені привертають увагу до субнаціональних, регіональних
ідентичностей, які в певних умовах можуть «перетворитися на фактор ризику»,
магнетуючи до «інтеграції з певними інонаціональними ідентичностями». Застереження
слушне, якщо проаналізувати мету так званого «політичного русинства», таких
сконструйованих «ідентичностей», як, приміром, «донбасситы», «одесситы»,
«новороссы» тощо.

 Аргументованій критиці в монографії піддані
твердження С.Гантінгтона, бо в Україні «немає ніякого фатального
цивілізаційного розколу (за С. Гантінгтоном), який нібито автоматично
перетворює її на країну з невизначеною, гібридною і фрагментарною
ідентичністю». Ставлення нашого народу до російської агресії засвідчило, що
українська національна ідентичність визначена, чітка й цілісна. Як зазначають
автори, гасло «Нас багато, нас не подолати!» на Майдані 2004-2005 рр.
підтвердило роль національної ідеї як чинника національної інтеграції, боротьби
за консолідацію національних сил, бо «на Майдан людина йшла в юрбі, а на
Майдані опинялася серед народу».

 Національній ідентифікації українців
протистоять нинішні російські імперіалісти. Автори згадують слова чеського
вченого М.Гроха, який порівнює нинішню поведінку російської національної
меншини в незалежних державах на пострадянському просторі з поведінкою
німецької меншини в інших країнах після приходу до влади Гітлера, і застерігає:
«Подібні історичні паралелі між становищем Volksdeutsche і становищем, так би
мовити, Volkrussen вражають і породжують тривогу».

Як
підсумок дослідження можна вважати такий висновок: «…У добу глобалізації
особливого значення набуває національна й геополітична ідентичність, що включає
в себе безліч компонентів, таких як світогляд, національна самосвідомість і
менталітет, національний характер, історична пам’ять етнонаціональні взірці,
національні традиції, навіть міфи й символи та стереотипи поведінки». Щоб
зберегти традиційну геополітичну ідентичність, Україна має неодмінно
самовизначитися цивілізаційно.

 м. Львів

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!