Відповідь наклепнику

101

На
нещодавньому засіданні Президії НСПУ до спілчанських лав було прийняте нове поповнення.
Членами НСПУ стали більше двадцяти літераторів, яких ми вітаємо і бажаємо творчих
вершин.

У числі
інших розглядалась також кандидатура Віталія Абліцова – людини, яку в письменницьких
і журналістських колах знають як фахівця високого рівня, досвідченого журналіста,
відомого літературознавця. Свого часу В.Абліцов очолював телеоб’єднання «Культура»,
газету «Український форум», журнал «Державна справа», працював заступником голови
Держкомтелерадіо. Нещодавно світ побачили книжки В.Абліцова «Василь Голобородько.
Листи…» та «Діалог через океан. Юрій Шевельов – Олесь Гончар», які викликали позитивний
резонанс у читацьких колах.

До
прийому в Спілку В.Абліцова рекомендували Іван Дзюба, Іван Драч та Микола Жулинський.

Кандидатуру
В.Абліцова одноголосно підтримали члени обох приймальних комісій – столичної і центральної.

Під
час засідання Президії його творчий доробок високо оцінили Петро Осадчук, Любов
Голота і Михайло Сидоржевський.

Здавалося
б, саме В.Абліцов був одним із найдостойніших із числа тих, хто мав того дня пройти
«чистилище» Президії.

Втім,
сталася несподіванка. Проти кандидатури В.Абліцова виступив Михайло Слабошпицький.
Колега звинуватив В.Абліцова у непрофесіоналізмі і плагіаті, чим фактично поставив
під сумнів не лише творчий доробок В.Абліцова, а і рішення знаних письменників,
котрі рекомендували його до вступу в НСПУ.

Вербальні
аргументи М.Слабошпицького принесли результат: думки членів Президії (переважна
більшість яких навряд чи були ознайомлені з творчістю В.Абліцова) під час таємного
голосування розділились навпіл (12:12), що не дозволило В.Абліцову стати членом
НСПУ.

Нижче
публікуємо статтю В. Абліцова з цього приводу

 

Той, хто має стосунок до
журналістської чи літературної творчості, добре знає, що найскладніша справа – виступати
в пресі із захистом власної гідності, спростовуючи цинічну брехню своїх недругів
чи антиподів. Одне – відстоювати честь і гідність сторонньої людини, зовсім інше
– свої. Тут щось є занадто потаємне, що обмежує можливості висловлювання (тривожить
думка «А чи не сприймуть непоінформовані читачі сказане тобою передусім як егоїстичне
прагнення непомітно перейти ту невидиму межу між добром і злом, правдою і кривдою,
щирістю й корисливістю, з метою будь-якою ціною вигородити себе?»).

 Ситуація, в яку я неочікувано потрапив внаслідок
дрібних інтриг та підкилимної жабомишодралівки, мені зрозуміла, звичайно ж, не до
кінця, хоча мотивація вчинків її конструкторів і натхненників, а особливо виконавців,
досить відома. Тим більше, що інсинуація (поширення лжі з метою заплямувати, знеславити
когось) на мою адресу була оприлюднена в пресі ще десятиліття тому (спраглі за високохудожніми
прозовими та поетичними творами читачі чекають книг, які покликані стати у центр
суспільної уваги, а в цей же час деякі навіть опремійовані діячі від літератури
займаються наклепництвом, провокуванням конфліктів, витворенням пліткарських павутинних
мережив тощо).

 Новим у розвитку порівняно давніх подій стало лише
те, що на сцені містечкового театру абсурду й підлості з’явилися досі не задіяні
герої з амплуа – маріонетка (лялька, що рухається з допомогою ниток ляльковода,
схованого від глядача; переносно – людина, яка є слухняним знаряддям у чужих руках).

 Саме таку роль, як не дивно, зіграв на недавньому
засіданні президії Національної спілки письменників України М.Слабошпицький, повторивши
вигадки і маячню безчесної компанії з оточення такого собі Грабовича – претендента
на роль модерного провідника вітчизняної літератури.

 Але, як кажуть, почнемо спочатку: відкриємо «таємниці»
окремих подій, які передували появі у виставі брехні й обмов згаданого Слабошпицького
(до речі, теж претендента на роль лідера певної групи «оновлювачів» сучасного літературного
життя).

  Без згадки про історію із нафталіновим запахом
не обійтися

 Є на світі людина, яку мені було б добре якось
побачити – таке місце проти мого бажання посіла вона у моєму житті. Звати її Б.Бердиховська
– польсько-український публіцист, ніби-то спеціалізується на політологічній тематиці
(у Польщі я ніколи не бував, щоправда, проїздив одного разу потягом у дорозі до
Берліна). Є у неї наполегливий натхненник – теж «широко відомий у вузьких колах»
фахівець з псевдолітературознавчої тематики, американський професор українсько-польського
походження Г.Грабович (з ним я бачився у Києві).

 І сталося так, що в один травневий день 2002 року
ці двоє людей непрошено взялися грати роль моїх затятих опонентів (зауважу, що не
лише моїх).

 І це зрозуміло, адже Грабович й згуртовані навколо
нього місцеві апологети (послідовники) завзято взялися до діла: «Просвітити, кажуть,
хочуть Материні очі Современними огнями. Повести за віком…» (Т.Шевченко «І мертвим,
і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє»).

 «Просвіщають» вже два десятиліття, але результати
невтішні…

 Особливо заповзялися «неофіти» за Тараса Шевченка.
А з письменників ХХ століття – за Олеся Гончара. Кожного, хто скаже добре слово
про автора роману «Собор», трилогії «Прапороносці» та інших творів з доробку видатного
письменника і громадського діяча, піддають остракізму (гонінню, цькуванню).

 2000 року за ініціативою І.Драча ми розпочали видавати
книги під гаслом «Український портрет». Одним з перших видань став «Катарсис» –
невідомі ще тоді щоденники Олеся Гончара. Через рік вийшла «Спрага», присвячена
70-річчю І.Дзюби.

 І ось тут і виникли, мов тінь батька Гамлета, на
нашому видноколі Грабович та його команда.

 2002 року у грабовичському виданні «Критика» з’явилася
запізніла реакція на «Катарсис»: опуси «Прапороносці непоганого минулого» та «Сповільнені
дії здобутків і втрат». Обидва виступи (до речі, з глузливими карикатурами) були
сповнені знервованих звинувачень на адресу, зокрема, В.Абліцова у захисті імені
й творчості Олеся Гончара (?!). Отоді вперше й прозвучало наклепницьке твердження
невідомої мені досі Бердиховської щодо плагіату (запозичення тексту з чужого літературного
твору). Стверджувалося, що я привласнив частину її інтерв’ю з І.Дзюбою з книги
«Бунт покоління» (автори Б.Бердиховська та О.Гнатюк). Зауважу, що назване видання
побачило світ не в Україні, а в Польщі – у Любліні 2000 року (український переклад
опубліковано 2004 року). Тобто, виходить, що я повинен був якимсь чином одержати
ту книгу (очевидно, злітати до Любліна), щоб, здійснивши акт плагіату, опублікувати
інтерв’ю Бердиховської з І.Дзюбою у підготовленій мною книжці «Спрага» (Київ,
2001).

 Через кілька років Б.Бердиховська повторила свою
неправду у книзі «Україна: люди і книжки».

 Довелось реагувати на поширення брехні.

 22 березня 2007 року «Літературна Україна» опублікувала
мою статтю «Європейськість – нове мислення, а не його примітивна імітація» проілюстровану
факсимільним відбитком заяви І.Дзюби, де сказано, що В.Абліцов записав своє інтерв’ю
з шановним Іваном Михайловичем влітку 1997 року (наголошу: на 3 роки раніше Б.Бердиховської).

Здавалося б, все було з’ясовано
й можна перегорнути сторінку. Але естафету від Грабовича та Бердиховської перехопили
Забужко і її «група підтримки», а тепер, виходить, ще й Слабошпицький.

 «І тут прийшов Кіндзюліс»

 Може, не всі знають карикатурного героя литовсько-польських
анекдотів Кіндзюліса, котрий завжди і всюди з’являється недоречно й невчасно. Я
згадав його, бо вже почав забувати тих діаспорних опонентів (чи як їх називати?),
як раптом знайшовся заповзятий продовжувач брудної справи ненависників Олеся Гончара
– згаданий вище Слабошпицький.

 26 лютого на засіданні Президії НСПУ під час розгляду
питання про кандидатів на членство у Спілці письменників Слабошпицький, нервово
розмахуючи перед аудиторією книжкою (чи книжками?) Бердиховської, переконував присутніх,
що В.Абліцов є плагіатором, компілятором і так далі, й тому подібне… Зрозуміло,
що учасники шановного зібрання, не знаючи суті справи (а тим більше, можливо, й
байдужі до підводних течій у морі київських подій), не могли судити об’єктивно про
мій творчий доробок. Хоча, коли б хтось з них замислився над питанням «Чи міг би
дати шановний Іван Михайлович Дзюба рекомендацію кандидату на членство в НСПУ, який
є плагіатором інтерв’ю з ним?», то, мабуть, зміг би прийняти самостійне й об’єктивне
рішення.

 Але сталось те, що сталося, і тим більше, що йдеться
сьогодні зовсім про інше – публічний наклеп! Тому для мене важливіше тепер спростування
неправдивої інформації, яку поширила людина, котра вважає себе письменником, а отже
покликана утверджувати правду й добро, а не навпаки.

 Поведінка Слабошпицького підлягає й під іншу оцінку,
зокрема, юридичну, оскільки мова йде про захист честі, гідності й ділової репутації
оббріханої ним людини та відшкодування завданої моральної шкоди.

 Що штовхнуло на підлий вчинок колишнього знайомого,
який дарував мені свої книжки, писав доброзичливі автографии? Як же це можна так
жити: посміхатися, дивлячись прямо в очі, й у цей же час тримати камінь за позухою?

Природно, що виникає для
когось, може, й наївне питання: «Що ж з нами діється?» Більшість, незважаючи на
справді жахливий час, у якому нам випало жити, все ж прагне зберегти у собі все
людське, а хтось по-рабськи піддається атмосфері аморальності, здирництва, заздрощів
та підлості, прояви чого сьогодні не такі вже й рідкісні. Особливо у лавах тих,
хто відносить себе до кола національної еліти.

 Шукаючи причин ницого вчинку Слабошпицького, я
пригадав один випадок. Якось він звернувся до мене з проханням подарувати йому підготовлену
мною до друку книгу «Петро Саварин «З собою взяли Україну». Півгодини я розповідав
прохачеві про цього видатного канадсько-українського діяча, навіть не поцікавшись
навіщо це йому потрібно. Коли ж з’явилася публікація в «Літературній Україні» (газета
від 22 лютого 2010 року) про П.Саварина та упорядковану мною книгу, виявилося, що
Слабошпицький привласнив авторство видання (ні разу не вказав, ким підготовлена
книга і виходило, що ним – всюдисущим Слабошпицьким).

 Не буду наводити інші приклади поведінки та творчості
нашого Кіндзюліса. Адже тут про такі речі, як мораль чи совість, говорити немає
сенсу.

 Що ж до звинувачень на мою адресу (точніше, про
оцінку моїх книг), то скажу одне: книга «Ностальгія», присвячена шевченкознавцеві,
художникові М.Бурачеку, підготовлена на основі дослідження його архіву, власником
якого я є; «Галактика «Україна» (енциклопедичний словник біографій 500 видатних
вихідців з України) – результат перекладів інформаційних джерел з англійської та
інших мов (в кінці видання вказані основні джерела, що використав автор); як продовження
«Галактики…» підготовлений 1100-сторінковий двотомник «Український ВСЕ-СВІТ». Дві
мої останні книги: «Василь Голобородько. Листи…» та «Діалог через океан. Юрій Шевельов
– Олесь Гончар» – теж результат дослідження, осмислення зібраного досі невідомого
читачам матеріалу, а не компіляції. Про інші свої книги говорити не буду – хай судить
про них читач, а не озлоблений й упереджений наклепник.

***

 Одну з своїх книг Слабошпицький подарував мені
з наступним підписом «З доброю душею. Щиро. Михайло. 6.YII 95 р.»

 Ще раз прочитав ці рядки й згадав інші слова, бо
вони більше пасують наклепнику: «Вивівши перше слово, поставивши кому і завершуючи
абзац, він вже точно знав, що готує фразу, наскрізь просочену підлістю і смердючою
брехнею» (М.Твен).

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!