«Відпливають ріками весняними, поскладавши весла у човни…». Пам'яті Василя Портяка

312

 
Галина КРУК
Помер Василь Портяк, один із найкращих сучасних прозаїків, глибокий, небагатослівний, справжній. В українській літературі справжньому треба померти, щоб його почали цінувати. Шанувати мертвих простіше, ніж живих.
Колись Василь Герасим’юк розповів мені про хлопчика, який малим бігав у гори шукати слідів свого загиблого батька, історію Василя Портяка, якого не стало:
 
ОСТАННІЙ ПАТРОН
як патрон береженого Бог береже
як у схроні останній патрон береже
хтось для власної скроні
за межею, що ділить своє і чуже
женчик-бренчик тобі насюркоче, що вже
син твій дибиться в лоні
заховайся у голці ялиці, в лиці
хлопченяти, що падатиме в ялівці
щоб тебе відшукати
у землі, що парує, в землі, що жива,
ти залишив для нього найважчі слова:
«батьківщина» і «тато»
батьківщина як те, що від батька йому,
замість батька такому малому йому,
що заплакав би кожен
«але, Господи, хай він відчує нутром,
що це він – мій насправді останній патрон
бережи його, Боже…»
 
Світла пам’ять!
 
… Василь Портяк – мистець, який на українськiй землі, – в себе вдома, – вже в титулах, мaє поважне iм’я – живе i працює в цьому часовому плинi i є пластовим характерним знаком цiєї iсторичної доби. Це годi зрозумiти, усвiдомити чи вiдчути. Це є. І вiд цього нiчого нема – жодних лiкiв. Це треба просто сприймати. І край. З оглядин на те, що ця вимучена зболена Україна – це стан. Неперейдений. Зсередини.

2017 рік. Українські новелісти на обійсті Григорія Косинки в селі Щербанівка, Обухівського району: Володимир Ткаченко, Михайло Карасьов, Ольга Довгоп’ят, Василь Бондар, Василь Портяк, Ангеліна Пономаренко, Любов Пономаренко, Василь Трубай, Михайло Горловий, Валентина Мастєрова...
2017 рік. Українські новелісти на обійсті Григорія Косинки в селі Щербанівка, Обухівського району: Володимир Ткаченко, Михайло Карасьов, Ольга Довгоп’ят, Василь Бондар, Василь Портяк, Ангеліна Пономаренко, Любов Пономаренко, Василь Трубай, Михайло Горловий, Валентина Мастєрова…

Стан – котрий планетою. Поза простором. Поза світом і часовим поступом. I це не можна взяти в руки або збагнути. То не дається – не нагнyти його, ба бiльше – не зламати. Власне, все це їх найбiльше дратує, не дає спати, вивертає, i чорно мучить – позаяк нiчого тут не переiнакшити…
Наразi, пiд «письмову» руку, эraдався мені Канів. I тамтешнi терени. Коли були загрузли на Володимирові Затуливiтровi дев’ятини – серйозною шляховою пригодою (з водієм, з доброї канівської кручі, хлопці – Василь Портяк, поет Михайло Григорів, художник Олег Коспа летіли «Джипом» долі)…
Попервах вечоровi, – а потому вже, й далеко за північ, – конкретні чоловічі клопоти: харківськими дизелями вивозити-пiдносити – в зимi, добрi морози були нагодилися, саме на Водохрещу – з долинових приднiпрових рельєфів – багатого на всі чотири приводи – але тоді вже безпомічного «японця». Уже в господі за столом, затишним товариством, хазяїн «Suzuki» з якогось дива зачепив «комсомольську» традицiю, назагал компартiю, обкоми, органи…
Я закипiв. Василь поклав руку:
– Старий, – мовив спокiйно до автомобiлiста, – ми тут разом обставинами, товариші. Але то – не руш. Тут у мене жива пам’ять. Жива кров. Tyт я крутий…
Портяк з Кривопілля. Верховина. Iвано-Франкiвськ. І про боротьбу хлопцiв з УПА знає не з книжок. Лісорубом, вантажником, такелажником довелося. І сценарії й золота, в розсипах, новелістика з історії УПА прийшла не з Шевченкового університету (1972-77рр.) і не з Вищих курсів режисерів та сценаристів у Москві (1986р.). То була вже школа. А тут родинне все.
«…Це особисте для багатьох з мого покоління, хоч ми і запізнилися на той «з москалями тан» наших батьків. Проте… З моїх друзів один – Василь Герасим’юк – народився на засланні, в Караганді, другий – скульптор Михайло Дмитрів – у львівській тюрмі, на Лонцького. Коли я народився, то моєму татові залишалося до загибелі під час чекістської спецоперації менше двох місяців, а за два тижні до того впав мамин брат, улюбленець роду. Другий мій дядько, хорунжий «Хмара», досить відомий попри не надто високий ранг, розстріляний тут, у Києві. Це лиш кілька з двох великих родів, що їх кості розсіяні по Карпатах, у Сибіру, десь під міськими асфальтами…», – це слово самого Василя Портяка про кревне в родині – про УПА…
Отож, там – свiй погляд. Доконечна позицiя. I своя правда. Без жодної протекції. На ту чи ту полiтичну ситуацiю. З оглядин на це, є що і про що писати. Що ставити. І фiльмувати…
Знову ж таки: од роду, з крові: СТОЯТИ!
Згадується весняна подорож Затуливітровою Сумщиною. Виступи: повна університетська заля, потому – російська гімназія ім. Пушкіна, де майже всі діти (сьомий клас) – українці. Микола Литвин, кобзар, режисер Михайло Ткачук, керівники фонду Вол.Затуливітра – Любов Снісар, Ніла Підпала, Вадим Бородін – завели дитячу авдиторію. Не забуду, як по закінченні гімназисти, плачучи, цілували Миколині кобзарські руки. А гімназійний директор підглядав за цим дійством у ледь прочинені двері: «Ви што іх там к востанію готовітє?» – запитав він трохи злякано.
«Майже», – достойно відповів Портяк.
Далі було Яблучне – рідне село Володимира Івановича, – то окрема тема, власне, як і кожна тут згадка. Нарешті – вертали вже назад, до Києва, – зупинились у Великій Писарівці. Столуємо: розмірна вечірня розмова, і раптом наш супроводжувальний (від обласної держадміністрації) підвівся і наступально повів про російську імперію, Катерину ІІ, фаворитів…
«Так не буде – тут усе наше. І Конотоп. І Глухів. І сумські собори», – підвівся Василь. Повернуло до Сонця. Українського. Точніше, до Місяця. Бо вже вечоріло.
«Се остання вiйна, се до бою чоловiцтво зi звiрством cтaє…». Бо ідея без діла мертва.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!