Відкритий лист до Тетяни Винник

362

Шановна Тетяно Анатоліївно!

Довго вагався відповідати чи ні на
Вашу репліку, звернену до мене і надруковану в структурі спогадів про Леоніда
Талалая. Вагаюся і зараз. І якщо не поталанить написати так, як хочеться, то
порву цього листа. Спершу думав звернутися приватно, але справа, про яку
йдеться, далеко не особиста. В.Коротич видав книжку листів, яку назвав «Цілком
особисте», хоча насправді все в ній далеко не особисте і коли читаєш її, бачиш
і позу, розраховану на ширший загал, і хитрість, і лукавство. Щоб виключити це
в себе хоча б частково, пишу відкритого листа.

Не знаю, чи захочете зрозуміти мене
і вислухати; гіркота і образа, яку відчуваєте до мене, може стати наперешкоді.
Але постараюся бути щирим. Як тільки я побачив у «Кур’єрі Кривбасу» отой свій
фрагмент денника, що стосується Л.Талалая, одразу пожалів, що написав його.
Адже це годилося б сказати поетові за його життя, а не після відходу, коли
слово сприймається гостріше і часто абсолютно по-іншому. Вдруге я пожалів про
скоєне, коли прочитав Ваші спогади «По тобі й мені», що друкувалися  в «УЛГ» з продовженням. Це написано так
відкрито, правдиво, оголено-болюче і чесно, що пронизує, як струмом. І головне
– це написано талановито. Мемуари поряд з листами і щоденниками – мій улюблений  жанр. Перелопачую їх сотнями. Але за останні
кілька років нічого подібного за силою виповіді не читав. Тому схиляюся перед
Вами.

Я не знаю Вас, ми ніколи не
бачилися. І те, що Ви написали про мене, звичайно, болюче й прикре. Ви
поставили мене в один ряд з усіма тими обмовниками, фарисеями і лжесвідками, що
паразитують на імені Поета. Не буду виправдовуватися, спробую тільки пояснити
свою позицію.

Але перед тим ще одне зізнання.
Збірку Талалая «Безпритульна течія» я справді тоді не читав і в руках не
тримав. Але прочитав усі подачі з неї в періодиці й гадав, що вони дають доволі
повне уявлення про книжку. Ви пишете: «Але якщо Ви, пане Петре, написали
неправильно назву навмисне, то логічно виникає підозра, що тут є щось все ж
таки особисте, хоч Ви й підкреслили навмисне, що особистого немає».

Зізнаюся, назву переплутав
випадково, через прикрий недогляд, але від особистого в цьому денниковому
пасажі не відрікаюся. Та і як можна обійтися без особистого в такому
сповідальному та інтимному жанрі, як денник? Це ж не повість, навіть не есей і
не публіцистика. Варто пам’ятати також, що денник – дуже вразливий і підступний
жанр. Він передбачає фіксацію свіжих вражень. Учора ти думав так, а через
місяць – інакше. Можна заднім числом бути мудрим, але я цього не хочу. І хай
мене б’ють за помилки і хиби, але я у цій неприхильній течії життя такий, який
є. І для чогось маю фіксувати ці свої думки і переживання, що переповнюють
мозок і серце. Це як вища приреченість, як карма.

Коли писав про критичне ставлення до
поезії Талалая, то саме так думав тоді. Моє сприйняття його текстів не
помінялося й нині. Це не означає, що вони мені нецікаві. Ні! Але глибинно не
зворушують. Хоча не заперечую, що може прийти час, коли рука знову потягнеться
до них, перечитаю їх, ахну, бо відкриється щось латентне, досі недоступне і
невідкрите, сприйняте цілком по-іншому. Багато залежить від того, в який час
потрапила в руки потрібна книжка. Так я відкрив для себе багатьох поетів, яких
до цього читав повсковзом і не міг зрозуміти та сприйняти. Що вдіяти? Так
трапляється. Навіть апостоли, які йшли в Еммаус з воскреслим Хрестом, не бачили
Його, бо «їхні очі були закриті». Я не кажу, що свідомий нині, що мої очі
«закриті» на велику таїну поезії Талалая. Але коли бачу як захлинаються у
похвалах люди, що є абсолютними нулями в літературі й присвячують його
пам’яті вірші, в яких ставлять себе поруч, то виникає природний протест.
Обурюють і ті, що розбазікують про велич поета, але коли кажеш їм: «Ану
повторіть напам’ять хоча б один вірша Талалая чи строфу», то вони знічено
никнуть і ховають очі. Це факт. Спробуйте перевірити самі.

Про особисте.

Кілька років тому якось особливо
легко і ненатужно ми зблизилися з Раїсою Харитоновою, тоді ще законною дружиною
Талалая. У нас зав’язалося активне листування. Потім ми зустрілися в Києві на
письменницькому з’їзді (один раз), і знову листи і телефонні дзвінки. Їхній
розрив з Леонідом Миколайовичем я сприйняв неймовірно боляче. Бачив, як ця
красива і яскрава жінка гине. І щось умирало в мені. Я полюбив Раїсу Петрівну
за спогади про Поета, що друкувалися в «Березолі». Погодьтеся, вони написані
дуже артистично і проникливо. Я навіть занотував собі  десь у деннику з легкою іронічністю, що
Л.Талалаєві пощастило на жіночі спогади – Ваші й Раїси Петрівни.

Я майже нічого не знав про особисте
життя Леоніда Миколайовича, а про ту драму, що розігралася, коли Ви увійшли в
його життя, чув тільки з чужих уст або від далеких друзів Поета. Ви закидаєте
мені, що стаю в позу судді.  «Не Вам,
пане Петре, – наголошуєте, – судити людей за їхні гріхи, і стверджувати, хто за
що і чим поплатився. Життя закінчується не завтра, як писала одна російська
поетеса. Ви не знаєте, у якій ситуації завтра опинитеся Ви чи Ваші діти».

Найменше мені хочеться когось
судити. І якщо в цьому щоденниковому фрагменті вийшло щось справді осудливе, що
зранило Вас, прошу вибачити. Так само прошу вибачення в Леоніда Миколайовича,
бо знаю, що немає межі між живими і мертвими, і якщо ми згадуємо когось, то він
поруч. Я не просто вірю у безсмертя душі, я знаю це, і тема безсмертя –
центральна у моїй творчості.

Найбільше, чого боюся в житті –
образити когось. Але Ви знаєте, що стиль нашого письма – похідний від стилю
життя. І невіддільний од нього. Є літературознавці, що стверджують протилежне і
для них існує тільки текст. Але щоб глибинно прочитати текст, треба знати життя
письменника. Мені завжди було цікаве життя великої людини. Може, я помиляюся.
Може. Але хіба можна зрозуміти останні вірші Талалая, не беручи до уваги ту
драму, що розігралася в його особистому житті?

Про це будуть писати і через багато
років. І Ви маєте бути готові до цього і реагувати не так чутливо і дражливо.

Ще про той фатальний трикутник.

Ви описали свої болі та муки і я
повірив Вам. Ви багато страждали. А про страждання не можна говорити зверхньо.
Як це у Сковороди: «Нема іншого і гіркішого нещастя як болить душа». Я знаю це.
І про душевні муки і страждання написав немало. Тому й спроможний зрозуміти
іншу людину, навіть якщо вона молодша од мене на ціле життя, тому що міра
страждань од віку не залежить. Та й  хто
цього не звідав на землі? Я завжди кажу: людські долі бувають важкі або дуже
важкі.

Вам випали непрості випробування.
Але Ви зациклені тільки на власному болі. Це найбільш вразливе місце у Ваших
спогадах, адже є ще перша дружина Раїса Петрівна? Як бути їй? І біль у її душі
не менш пекучий, про що свідчать її вірші і сповідальні прозові твори. Я завжди
більше вболівав за  неї, ніж за Л.Т. Вона
ж справді полюбила його на все життя і віддала йому своє серце. Ви пройшли
через своє пекло, а вона через своє. І варто було б пам’ятати, що є десь поруч
жінка, яка прожила з коханим чоловіком десятки років і ось тепер втрачає його.
Ви наводите сильний аргумент: поет був полишений сам на себе, він ходив у
поношеній тридцятирічній одежі, спав на постелі, що просвічувалася від
старості… Але навіть якби його доглядав сам ангел, він іншим не став би і
вдяганки не поміняв. Справжній поет тому справжній, що випадає з цього світу і
ніщо матеріальне не цікавить його. Хіба не так жили-митарствували
В.Затуливітер, Ю.Гудзь, Я.Павуляк, В.Кашка, І.Козаченко, І.Царинний (дехто при
живих жінках), і хіба не так живуть сьогодні позначені Богом поети і теж при
терплячих і люблячих, але абсолютно безпорадних в таких ситуаціях жінках?

Ви знову скажете, що я повчаю,
осуджую чи гірше – пишу з чужого нашепту.

Так ось: після публікації денників
«Жезл і посох» у «Кур’єрі Кривбасу», де дозволив собі торкнутися Талалаєвої
драми, образилися на мене не тільки поетові пошанувальники, Ви, але й Раїса
Петрівна. Ні дзвінка, ні листа! Гробове мовчання. Принаймні до цього моменту,
коли пишу ці рядки. Тому народжується цей відкритий лист за велінням душі, а не
з чужої подачі.

Знаю, що це таке – прожити з
коханою людиною десятиліття і прикипіти до неї душею. Знаю, що таке втратити
її. Вже краще смерть.

Тепер, коли Ви так детально і
надривно проанатамували свої почуття, багато що відкрилося. А як було мені
думати тоді, коли перед очима стояв один голий факт: літній чоловік покидає
дружину, бо в його житті появилася юна поетеса?

Знаю також, як непросто чоловікові
встояти перед жіночою красою. Навіть у перейшлі роки, бо… душа не старіє. А ще
поетові. Однак більшість мудрих людей Вам скаже: Ви повинні були знайти в собі
сили відійти. Ви мали це зробити. І все – крапка.

Чоловікові легко звихнутися, така
наша природа. Але Ви – молода, красива, талановита! Хіба Ви не знали магічної і
руйнівної сили своєї краси?! Адже можна було втекти світ за очі…

Повторюю: це кажу не я, так думає
більшість, може, 99 відсотків людей, що утаємничені у Вашу нашумілу драму.

Та що тепер розводитися про це?!
Сталося те, що сталося. А наслідок? Розбите серце колишньої дружини, нема поета
(не врятували, не змогли!), боляче і важко Вам. Що варті Ваші співчуття і жаль,
уся ця велика жертовність (навіть любов, хоча до кінця в неї не вірю, бо любити
людину перейшлих літ немислимо, навіть якщо це добрий поет), коли нічого не
змінилося в стилі життя поета і тільки ще більше постраждали інші, бо є ще
доросла донька і підростає син…

Та, мабуть, справді є якась
фатальність, невідворотність і неминучість у наших вчинках. Думаєш одне – робиш
інше, хочеш одного – виходить цілком протилежне. Але, може, для того Господь і
ставить нас у такі ситуації, щоб ми думали і переборювали себе, піднімалися над
обставинами. Хоча, знову ж, осмикую себе – легко говорити.

Мені з очей не зникає образ Раїси
Петрівни. Коли я вперше побачив її, то не міг вийти з дива: яка це світлоносна,
ангелоподібна і вродлива жінка. Ми тоді сфотографувалися на пам’ять, і я часто
дивлюся на це фото: справді рідкісна краса. І з роками вона не перестає
вражати. Це тому, що в ній просвічується сяйво душі. А якою була замолоду!
Таких жінок не покидають, – сказав я собі тоді, кажу це і нині.

Я знаю, що таке присутність
красивої жінки. Знаю, як це прожити у сяйві краси. Але також знаю, що
чоловікові завжди кортить озирнутися на чужу вроду, і коли б мені сказав Ісус
кинути каменем у повію, то у мене не піднялася б рука, бо я також, як більшість
чоловіків, позбавив себе такого права. І не тому, що дозволяв собі відверто
грішити, а тому, що не раз і не двічі поглянув на жінку з неприхованим
бажанням, – а це вже гріх.

Людина слабка. Але є у нашому житті
моменти, коли треба думати не тільки про себе. Я не знаю, як у Вас складаються
стосунки з Раїсою Петрівною, ніколи про це не питав у неї, підозрюю, що вона
ненавидить Вас, як і Ви недолюблюєте її. Не хочеться давати порад, але мені
здається, що для Вас і для неї було б найкраще тепер, якби ви спробували
зблизитися і навіть здружитися. Це було б також найкраще для душі Леоніда
Миколайовича. Бо він, мабуть, страждає найбільше, хоча Вам здається, що
найбільше страждаєте Ви, а Раїсі Петрівні – що вона.

Ніхто ще не зарадив чужій драмі. І
це, що я пишу, очевидно, велика помилка. Боюся перечитувати. Але хай уже. Однак
не можу позбутися деяких питань, що накочуються самі собою. Одне з них таке.
Апостол каже, що після смерті двоє стають одним. Як це станеться – велика
таємниця, але маємо повірити, що саме так і буде. І я не можу не запитувати: то
з чиєю душею зіллється душа поета? Гадаю, що не помилюся, коли скажу, що з
душею першої дружини. Хоч Ви, можливо, любите не менше, ніж вона. Але Леонід
Талалай і Раїса Харитонова прожили в парі велике життя, яке у Вас ще попереду.
І те, що Ви ще облаштуєте своє життя, вийдете заміж за гідну Вас людину –
безсумнівно. А якщо ні – то це буде велика помилка і дурниця. Справжнє життя –
тільки в шлюбі, навіть якщо на злеті довелося стільки пережити і перестраждати.
Кажу знову: Ви – молода, красива, талановита, у Вас попереду велике життя. Тому
все ще буде добре. Повинно бути! Коли Господь наділяє когось талантом, то
подбає і про щастя та успіх. А от чи буде все добре в Раїси Петрівни, я
сумніваюся. Тому не думайте погано про людей, які обговорюють Вашу драму (не
всі вони базарні баби, як це Вам здається), бо люди бачать не тільки Вас, але і
всіх її учасників.

Гадаю, що Ваші спогади ще довго
будуть викликати резонансні відгуки, обговорення, можливо навіть переростуть у
запальну дискусію, бо надто болюче, гостро і надривно вони написані, до того ж,
багатьох людей Ви зачепили (кого безпосередньо, як мене, кого рикошетом, як
Ігоря Павлюка), тож треба бути готовою до всього.

Чи сказав я усе, що хотів? Чи сказав
так, як хотів?

Ні й ні!

Думалося одне, написалося інше. Але
що написалося, хай уже буде.

Назагал хочу тільки одного, щоб у
Вашій уяві не залишитися Талалаєвим ненависником і суддею. Щотижня молюся за
його душу і ставлю у церкві поминальну свічку, як, власне, за душі інших
письменників, з якими мене звела доля. У мене є така можливість, бо уже кілька
років у нашій Петриківській церкві щодня відправляється Богослужіння, а двічі
на тиждень заупокійна служба. Однак це не означає, що вважаю себе таким святим
і праведним, що прямо до раю. Знаю темні вивороти своєї душі, а на ті, яких не
бачу, прошу Господа відкрити мені очі. Моя молитва – не щит, яким прикриваю
себе, а тільки спроба порятунку. І сама по собі вона ще нічого не означає, бо
ось сумнозвісний Скуратов роками паламарював, а потім за намовою Івана Грозного
стинав людські голови. Чим ближче до престолу, тим більший тиск на людську
душу, тим більша глибина її можливого падіння. Може, те, що я написав про
Л.Талалая в «Жезлі і посоху», – мій гріх, моє засліплення, демонська атака, яку
не зміг відбити. Десь саме тоді я почав вести «Сердиті нотатки», так дістало це
наше життя, це літературне безчасся, той бедлам, що робиться в країні, але
тепер ось думаю, чи добре я зробив, чи сумісне це з намаганням жити праведно,
відсторонено і смиренно, чи можна поєднати пахуче кадило і гнівне перо?

Відповіді нема мені. І, може, не
буде. Може, проясниться усе тільки після Великого Переходу. І коли стану на
тому світі перед душею Леоніда (саме ім’я, а не прізвище носить безсмертна
душа), то буду горіти від сорому й ховати очі. А цього мені ох як не хочеться.
І Страшного суду боюся над усе і всі мої зусилля спрямовані на те, щоб зробити
його нестрашним. Саме тому пишу цього, значною мірою вибачливого, листа. Коли
змога, прочитайте не тільки те, що замкнено в рядках, спробуйте відчути те, що
поза ними і між словами. Буду вдячний. Я намагався бути чесним. Чи вдалося мені
це? Не знаю. Як не знав тоді до кінця того, що написав про Талалая, бо часто
пишу, що називається на випередженні думки. Так працювали старі японські
майстри. А мораль всього цього можна вивести таку: людина не винна за будь-якої
ситуації. І молитися завжди треба саме отак: «Відкрий мені, Боже, очі на мій
гріх!»

Петриківський
Ліс на Тернопіллі

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!