Відкритий лист до Мирослава Дочинця

123

На здобуття Національної премії України імені Тараса
Шевченка

Дорогий Мирославе!

Щойно перегорнув останню сторінку твого «Криничара» і маю
відчуття, що  перегорнув великий пласт
життя – свого, чужого, людського.  Щось
дуже значне, велике і вагоме залишилося позаду, прикрите обкладинкою книжки.
Таке трапляється нечасто. Як ненаситний читальник знаю, що для того, аби книжка
залишилася жити в душі,  недостатньо
написати її талановито, треба, щоб вона потрапила до рук у потрібний час. Все
значне на цьому світі залежить од часу і нагоди. Очевидно, моє серце було
відкрите навстижир, і добрий янгол, знаючи це, приніс в мою лісничівку твого
«Криничаря». Я читав цей тристасторінковий фоліант незвично довго – від суботи
до суботи – читав поволі, смакуючи, перечитуючи час від часу вже знане, хоча
зазвичай читаю дуже швидко і книжки такого обсягу мені цілком вистачає на
день-два.

Але є читання особливе. Так читав  я «Вічного Івана» Віктора Міняйла, «Білі
вечори» Василя Захарченка, «Писара Східних Воріт Притулку» Галі Пагутяк,
«Хутір» Андрія Кондратюка, «Залишенця» Василя Шкляра, «Столітнього Якова»
Володимира Лиса. Твій роман з того ж високого ряду, і я не випадково вишикував
його. Передусім для себе. Але і для тих, хто вболіває за українську літературу.
Бо це золотий ряд! Вважаю, що саме ці твори в першу чергу мають бути
перекладені іншими мовами, це та висока література, з якою треба виходити на
світові обшири. Нині, як відомо, пропагується інша лектура, «розкручуються»
інші імена. Вони відомі, тому не називатиму їх. Але навіть масовий читач знає,
що це письменники, які здебільшого ошелешують і шокують, як еквілібристи, але
не зігрівають серце, не засвічують в ньому безсмертне світло. А тут – глибока
національна сутність, уся душа народу.

«Криничар» відкриває нам незглибимий вимір народної
традиції, української  звичаєвості. Це
виявляє себе у всьому: мові твору, глибинному знанні звичаїв, пошані до
народної мудрості, любовно визбираній тобою по крихті, умінні прозирнути і
показати душу окремої людини як живої частинки світової душі… Зрештою, у
всьому.

Втім, аргументувати такі речі мені хочеться найменше. Я
відчуваю, що «Криничар» – велика книга, і все. Коли людина звідує надих Вищої
сили, то з нею стається якась переміна. Стається – і крапка. Хто це може
аналізувати? Аналізу такі речі піддаються найменше.

Ти написав цю книжку (книжку свого життя), а душу в неї
вдихнув Бог. Це Його прерогатива. Душу твого роману можна відчути тільки душею.
Хоча це не тільки роман серця, а й розуму. Я вже не надіявся знайти в сучасній
українській літературі таку річ, де розум і серце були б так міцно злютовані й
жодне не горувало над іншим. У нас є добра література. Може, навіть дуже добра.
Але впереваж це література мислі або переживання. А в тебе, як на аптекарських
терезах, все так тонко і точно зрівноважено. Як це тобі вдалося, я не знаю, і
гадаю, що не знаєш і ти, бо справжній письменник – завжди медіум, олівець у
Господніх руках. Секрет написання таких книжок сам автор забуває одразу після
завершення роботи, і знову повторити не зможе. Колись у давнину, щоб архітектор
не намагався продублювати свій шедевр, його навіть осліплювати.

Талант – завжди тайна. Це тільки геній міг собі усміхнутися,
що немає загадки таланту, а  є  вічна загадка любові. Зрозуміло, є талант од
Бога, а є від лукавого. Скільки людей пише з ненависті. Яскравий приклад
Ю.Нагібін з його сумним зізнанням: «Єдине активне відчуття, що в мені не вмирає
– ненависть». З ненависті постав чималий пласт світової лектури. Світ
дуалістичний. Але ти – письменник любові, світла, краси і добра. Хоча письмо
твоє жорстке, тверде, часто холодне, як діамант. Бо любити – не означає
насичувати своє письмо зменшувальними суфіксами. Бог з великої любові до людини
піддає її чималим терпінням. «Праведного Господь випробовує..». Ти теж
нещадно  випробовуєш своїх героїв,
пропускаєш через такі огненні кола, що душа терпне. Золото випробовується
вогнем. Але це не тільки проба, це загартування. Бо для чогось душа приходить у
цей неприхильний світ, для чогось готується. Інакше навіщо все це?

Великий візіонер Даніїл Андреєв каже нам, що великі образи,
створені геніальними митцями, живуть і в позасвітті, як душі живих колись
людей. Там можна зустріти Робінзона і Гулівера, Дон-Кіхота і Анну Кареніну… Я
вірю в це. Бо наділив Бог людину здатністю творити. І мені добре від думки, що
я колись – після Великого Переходу – зможу потиснути руку твоєму Криничареві, а
можливо, і Жизі, Божому Симкові, горбаню Земку, який, звичайно, скине на небі
свій ненависний горб… Твої герої усі живі, вони мають примітну плоть і живу
душу. Талант не дозволяє тобі пускати в світ големів. Ти ліпиш усіх любовно і
дбайливо, ревно і ретельно. Так Вседержитель творить нас із глею. Як
народжується яскравий і повнокровний образ, ти показав на прикладі маляра Жиги,
який з такою солодкою мукою працює над ликом 
Спасителя. Це робота, що дає крила і накидає власяницю.

Тобі немає за що потерпати. Твої герої – то твої великі
заступники перед Богом. Але вони моляться не тільки за тебе, а й за Україну.
Коли я читав (впивався) твоїм романом, то серце моє переповнювала радість за
українську літературу. «Нарешті!» – казав я собі. Бо з такими книжками міцніє і
духовна аура Батьківщини. Великі твори мистецтва спроможні зробити більше, ніж
ми можемо собі уявити. Франко це знав, тому й сказав, що Шевченко зробив для
України більше, ніж сто переможних армій. Я не знаю, скільки армій замінить
твій «Криничар», це покаже час, але те, що він наша сила і міць – поза всяким
сумнівом. Мені досить заплющити очі і перед внутрішнім зором постає фільм,
створений за «Криничарем». Ах, яка це буде картина! Вона випрамлятиме хребти і
просвітлюватиме голови. Як, власне, другий великий твір нашого розірваного часу
– «Чорний ворон» Шкляра.

«Криничар» – це вмістилище мудрості. Зізнаюся, що мене спершу
насторожило, що всі твої герої такі просвітлені та  говорять як справжні філософи: і жид Мордко,
і маляр Жига, і Божий Симко, і старий гончар Галас, і Данило-копач, і отець
Симеон, і китаєць Лінь та, власне кажучи, всі інші. Їх мова не просто виважена,
образна, вагома, а винятково велемудра. Так у житті не буває. Так говорили,
очевидно, тільки Сократ і Сковорода. Але теж не завжди, а в хвилини особливого
просвітлення і осяяння. Та згодом я збагнув: це тому, що ти не копіюєш життя і
не наслідуєш його, а твориш свою реальність, як і має робити справжній митець.
Якби ти скотився до голого наслідування минувшини, то ми отримали б ще один
(може, і добрий) історичний роман, яких немало в нашій літературі. Але ти
вийшов поза межі часу, став над ним. Та й простір у тебе досить умовна річ,
хоча географічні назви виставляються на щит, і ті країна та міста, в які доля
закидає твого героя, змальовані досить колоритно і зримо. Але  якимось дивним чином ти зсуваєш часові пласти
і розмиваєш відчуття простору, може, це вдалося тобі тому, що сам мандрував
шляхами Овферія Криничаря і писав то в Мукачеві, то в Будапешті, то у Відні, то
в Єгипті, то в Єрусалимі, то знову в Мукачеві… а насправді був на небі чи,
точніше, – носив небо у грудях. Ти жив життям свого героя і водночас проживав
своє життя. Твій герой вів діаріуш, а ти свій денник, і ні його, ні тебе не
зміг спіймати лихий час, хоч проводив через голодні халупи, ядучі псарні, глухі
в’язниці, ясирницьку неволю… Вашим провідником і  добрим янголом-охоронцем була Мудрість.

 Власне, твій роман –
це гімн Мудрості чи, точніше, – похвала Мудрості. Тут її не просто напхом
напхано (кожен раз запитував себе: де, де можна було накопати стільки золотих
злитків?), тут дихає нею кожне слово, ба навіть кожна літера і титла. З цього
погляду це, може, наймудріший художній твір сучасної української літератури. Як
справжній філософ-поет, ти ніколи не опускаєшся до голої дидактики, патетичних
повчань, лобових сентенцій і максим, твої настанови і поради випливають з
структури змісту, вони подані в шатах високої образності, є тим замісом, на
якому тримається текст.

А ще твій роман наскрізь притчевий. Усе в ньому дихає
народними повір’ями і звичаями, легендами і переказами. Ні, це не збірник
легенд і притч, але вони – його  повітря
і водночас легені.

Щось є в твоєму стилі від Маркеса і Коельо, Амуса Оза і
Орхана Памука. Це не бездумне чи свідоме наслідування, а наявність їхньої сили,
чи, банально кажучи, творчий перегук. Я знаю, прийде час і ці майстри, як
рівному, потиснуть твою руку. Це не перебільшення. Ще будуть у тебе високі
європейські нагороди. Хіба би цей світ зовсім зніщотів та осліп.

 У «Криничареві» є
ніби якась магія, щось надлюдське. Я відчув це з перших сторінок і це відчуття
не покидало мене до останньої сторінки. Не знаю природи цього трему і щему, чи
як його означити. Це одна із загадок таланту. Але ця магічність появляється
тільки тоді, коли людина не може не писати. Все решта  – домена Бога.

«Криничаря» читати цікаво. Динамічний сюжет тримає в
нестихаючій напрузі, хоча деякі описи здаються задовгими, деякі деталі
надмірними, деякі ліричні відступи зайвими (ах, це з старої теки реалізму,
думаєш собі нетерпляче), але згодом, коли перед внутрішнім зором постає цілісна
картина і ти відчуваєш її могутній подих, розумієш, що без усіх цих
нагромаджень не було б відчуття величі, соборності, зрештою літургійності, якій
поквапність вадить.

Зрозуміло, що естетично підготовлений читальник шукає в
книжці не тільки вабливої фабули, йому більше йдеться про те як пише майстер.
Ти, Мирославе, пишеш, як дихаєш. Природно, легко, щасливо. Але знаю, яка за тим
стоїть праця, яка важка труждина. Дихаючи, ми не бачимо, як надимаються легені,
як серце гонить кров, як працює мозок з усіма його мільйонами клітин. Так і в
творі: читач ніби ширяє в горному воздусі (одне з твоїх улюблених слів), не
завдаючи собі труду подумати: а як це давалося авторові? Та й навіщо! Але ми,
книжники, знаємо що по чому.

А яка у тебе мова! Взявши за основу закарпатський діалект,
ти налив його міццю духа. Слово у тебе дзвенить і сміється, радіє і плаче,
журиться  і сипле іскрами… Бо кожне живе
і має душу.

Любов до слова, той величезний лексичний огром, яким ти
збагатив себе, дозволив  витримати весь
твір у високому ритмі й бездоганному стилі.

У цьому творі кожен знайде те, чого прагне: один – як стати
щасливим, інший – як розбагатіти, ще хтось – як здобути свободу чи добитися
любові,  і всі разом – як одрятувати душу
для вічності. Що більшого ще може бажати автор?!

 

З творчим вітанням –

Петро СОРОКА

м. Тернопіль

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!