Років 20 тому, коли на телебаченні (і
українському, й білоруському) лише зароджувалися неформальні молодіжні ток-шоу,
приїхавши в гості до батьків на Полісся (місто Дубровиця на Рівненщині, 30
кілометрів від кордону з Білоруссю, тож за наявності нормальної антени можна
спокійно приймати телесигнал від сябрів), в одній із подібних програм я почула
пісню, яка зачепила мене до глибини душі. Молодий і щирий чоловік з гітарою (авторська
пісня тоді ще була особливо актуальною), проникливо дивлячись в очі молодій
аудиторії, запитував: «Я – нефармальны беларус. А вы навокал – хто вы?». Ця
пісня довго ще бриніла в моїй пам’яті, і я зловила себе на тому, що хочу
поспілкуватися з її автором – білоруською. Доти я білоруську спеціально не
вивчала, а тут слова самі наче зринули з глибини душі, відгукнувшись на той
біль і надію, з якою співалася пісня.
Друге відкриття автора цієї пісні,
білоруського поета і барда Сергія (по-білоруськи Сяржука) Соколова-Воюша,
сталося зовсім недавно – на сторінках книги Михася Скобли «Вільна студія» із
серії «Бібліотека Свободи. ХХІ століття», яку видає білоруська редакція «Радіо
Свобода». І не лише його: у книжці зібрано 50 інтерв’ю із знаковими для сучасної
Білорусі особистостями, яким болить білоруська спадщина, культура, мова, які,
попри всі кон’юнктурні вітри, мають сміливість лишатися вірними собі і своїм
принципам. Серед них багато імен, що стали леґендами: Станіслав Шушкевич, Янка
Бриль, Риґор Бородулін, Ніл Гілевич, Геннадій Буравкін, сучасні письменники,
художники, культурологи, краєзнавці Олесь Рязанов, Володимир Некляєв, Андрей
Хаданович, Алесь Пушкін, Павло Северинець. І кожна розмова – це спроба пошуку
відповіді на сокровенне запитання, актуальне і для нас: хто ми, для чого живемо
на цій землі, що таке національна ідея: міф чи якась ірраціональна реальність,
яка, всупереч усьому, перетворює населення на народ?
«Найважче було вибрати із 500 інтерв’ю,
які назбиралися за одинадцять років існування програми «Вільна студія», лише
50, – каже автор передачі, поет, перекладач, публіцист Міхась Скобла. – Про що
ці розмови? Про свободу і творчість. Про владу і покору. Про відстоювання
правди і звільнення від страху. Про найновіші течії в мистецтві й тисячолітню
Литву. Про Біблію і релігійну толерацію. Про національну мімікрію і Кастуся
Калиновського. Про Куропати, Хатинь, Дражне…». А ще, додам від себе, – про те,
як залишатися вільною людиною в не зовсім вільній державі (рецепти, які й нам
можуть стати в нагоді).
Ця книга відкриває для читачів зовсім іншу
Білорусь, ніж подає офіціозна хроніка: щиру, зболену, відверту. Бо де ж іще
дізнаєшся про особисту драму першого президента незалежної Білорусі Станіслава
Шушкевича, мама якого до кінця життя товаришувала з білоруською поеткою Еді
Вогнецвіт, а батько при всіх казав, що бачив її доноси на інших письменників?
Чи про те, як уплинув на становлення Янки Бриля як письменника і як людини його
брат-священик? Чи про те, як художник Алесь Пушкін, організатор багатьох «антидержавницьких»
перформенсів, що нерідко закінчувалися буцегарнею, з ідейних позицій відмовився
писати портрет одного чиновника, хоча гроші йому пропонували непогані? Чи про
те, як білоруський скульптор Геннадій Лойка різьбить скульптури з піску і принципово
створює навколо себе білоруськомовну «особисту територію»?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
До речі, білоруськомовність – принципова
позиція і самої передачі «Вільна студія». І за весь час її існування виняток
було зроблено лише один раз – для Олександра Ірванця, який 2005 року презентував
у Мінську книжки «Ходильці» Василя Бикова та «Реквієм для бензопилки»
Володимира Орлова в перекладі українською. Тоді в ефірі мінської студії Радіо
«Свобода» чи не вперше українська мова звучала протягом усієї програми без
синхронного перекладу – і всім усе було зрозуміло. А ось у книгу це інтерв’ю
увійшло білоруською.
Загалом, книга Міхася Скобли «Вільна
студія» – це захоплююча мандрівка у світ непересічних особистостей, знайомство
із кожним з яких – це велике відкриття як свого часу для самого автора, так і
нині для його читачів. І це – лише невеличкий зріз історії ХХІ століття, яка
продовжує писатися на наших очах. Історії Білорусі, яка, правду кажучи,
набагато ближча нам, ніж може здатися на перший погляд.