Відеочужинство

90

У глядацьких залах нашої середини здебільшого
безлюдно. Або – мало б бути безлюдно, позаяк ділити з кимось  (навіть в кінотеатрі) печаль чи радість од
того чи того  кінодійства не вельми
гречно. Та й не потрібно: те, що смакує тобі, не обов’язково смакує сусідові. А
що смакує всім –  є   на момент всезагального  плачу  
чи   реготу маспродуктом.  Параноїдальний   захват соцартівськими «шедеврами»  зразка «Волги-Волги», «Чапаєва» чи й навіть
довженківського «Щорса» мав, безперечно, у собі щось інтенційно корисне. Для
ідеології, яка у приватному 
«секторі»  людського  духу порядкує хіба на ролі
дорадника-поліціянта, але не  вдумливого
співрозмовника. Та й життя – то не балачки, а життя, мистецькі мови якого
зчитуються не одним мозком. Тим більше що останній багато чого в
інтерпретаційних справах передоручає емоціям, «чистій» естетиці, але боронь
боже Духові, з яким ratio побило горшки ще в біблійні часи. З Христом воював і
по сей день воює не світ Віри, а світ приписів, до яких не варто долучати
Науку, яка прагла і прагне знати. А інтелектуалізоване неуцтво – мати.

Сучасні
телевізійні ток-шоу, інтерв’ю, гала-концерти здатністю до меркантилізації
цивілізаційного поступу теж пожиткуються досить широко і, можна твердити, хижо:
режисери, продюсери, спонсори сучасних теледійств  при 
мистецькому і позамистецькому букетуванні чи й не кожного телекадра
займаються більш ніж цілеспрямованим шарлатанством. Коли, приміром, той чи той
депутат сам по собі дурнуватий, вони цю його якість ще й коронують на щось од
суто людської цієї вади більше. Так народжується вилоносний «переможець»
Путіна, безголосий вишиваний павич, карликовий кандидат чи кандидати у
президенти. Чи передбачалися вони на час масмедійних своїх дебютів саме такими
– сказати важко. Не стану твердити, що буквально усі наші шоумени з України й
українців сміються, проте багато чого у їхньому поводженні з підручним, так би
мовити, матеріалом до цієї думки підводить. Інакше на якого біса підтримувати
цілу індустрію позорищ з аудиторією, де що не обличчя – аномалія. Психічна,
жировідкладна, розумова, бо ж регочуться місцеві споживачі російського «гумору»
найперше з себе. А вже потім – із штатних сміхачів ще радянського засолу,
новоприбульців серед яких – нуль. Є підозра, що наш глядач розглядається
метикуватим (а зараз і збандитизованим) сусідом у якості концертного звалища,
за чиє утримування інфраструктурно доплачує 
держава, яка за «самостійності» звикла не мати нічого свого. Тих кілька
сотень українофобів з російської мистецької еліти, що підтримали Путіна, чітко
вказали, за кого вони наш 
патріотизований загал мають – потребуюче негайної зачистки бидло.
Приклав до цього позолочену свою ручку і уряд Азарова-Януковича, серед
стратегічних злочинів якого повна втрата інформаційного та
культуронарощувального простору належить до злочинів № 1. Але я наразі  не про те.

Далекий
від думки, що мене вірно зрозуміють, звертаю увагу не на що, а як телебачення
руйнує, доруйновує або починає руйнувати зміст і вміст соціально-психологічної
передовсім новизни нашого часу, де сьогодні і завтра відчайдушно відбиваються
від чужинської учорашності ідеалів, формованих в  надрах есересерівської імперії і для потреб
цієї імперії. Варто лише порівняти кількість передач, а з тим і відібраного
ними в народжуваної України часу, про Сталіна, маршальський перебіг останньої
світової війни з тою мізерією, яка припадає на духовний спожиток передач про
Бандеру, Коновальця, Петлюру, рух українського спротиву таборам і в таборах, і
мимоволі закричиш пробі. Бо «братськи» перебовтана і перетворена на одне
державницьке пійло соціо-історична 
й   історієсофська  телепропаганда есенгівського штибу себе
тільки підсилює тим, що грається в демократизм. А залишається московитською і
за завданнями, і по суті, героїзуючи Котовського, Ковпака, Медведєва, Сабурова,
які одразу й безальтернативно бачили в гітлеризмі ворога. А Бандера, Мельник,
Шухевич, Бульба-Боровець, Теліга, Ольжич кого? Ворога ще страшнішого ворога, проте
це вже націоналізм. Бо українська справа – це в геополітичних розрахунках
Кремля    продукут абсолютно зайвий. По
сей день і навіки. Тоді дозвольте нам такою самою зайвиною вважати
євроазійство. Не можна. Не положено.

А
що ж положено? Віддавати себе, свою історичну пам’ять, свої історичні набутки,
надії, духовну й інтелектуальну енергію омосковщеному панславізму, маючи не
когось іншого, а Івана ІV, Петра І, Катерину ІІ не руйнаторами, а вершителями
історичної нашої долі? Але ж  це
брутальна брехня, що переодягає малоросійство в новоросійство, не залишаючи у
майбутньому місця для реалізації державних першопотреб, ознаменованих іменами
Мазепи, Орлика, Грушевського, Коновальця, Бандери, Шухевича, Чорновола.
Тяглість українських борсань в імперському болоті  довкіл справ, «звершень» і прожектів дому
Романових усталила  не що інше, як
ворожість і цього дому, і його спадкоємців до нас як його альтернативи. Саме
тому цей дім і його іміджмейкери не прощають нам нас як осібної гілки
східнослов’янського дерева, чия віра, культура і політична інтенціональність
виключали  ортодоксію, тиранію,  загребущість. Недарма в героях національного
мелосу у нас віддавна ходили не примножувачі, а охоронці рідних земель, не
Єрмаки, Суворови, Потьомкіни, а Сагайдачний, Дорошенко… Хотілося б цей список
продовжити Петлюрою, Махном, Бульбою-Боровцем, але зупиняє тенденція, яка,
власне, й спричинила цей нарис. Йдеться про кількасотлітню, свідому і
по-своєму  скажену дегероїзацію
українського в українстві царатом, сталінщиною і ось тепер путінщиною. Мазепа,
Петлюра, Бандера – це не соціополітичні, а клінічні маркери боротьби Росії з
феноменом України. До речі, нової як і в часи Великої Литви, так і в часи  Першого Гетьманату, у якого з реформами Петра
І спільного не було нічого. Та й хто зна чи воно було потрібним для республіки,
якою Україна себе Конституцією Орлика мислила, але якою не стала. Причини
виносимо за дужки цієї розмови, оскільки ми усе ще є.

Телебачення
(повернемось до нього) в Україну прийшло за часів легалізації    «нової історичної спільноти  – 
радянського народу». Цей пропагандистський артефакт перетворив росіян і
усе російське на чи й не зразкові симулякри за Марксом безнаціонального, а за
цекакапереесним нажимом єдинонаціонального цивілізаційного викидня «живої»
радянщини, з якого у всесоюзну свідомість делегувалися Давидови, Маресьєви,
соцартівські Болконські, герої Симонова, Айтматова. Лячно, але треба серед цих
делегатів усесвітнього майбутнього також назвати героїв невимовно болючої і
невимовно талановитої російської сільської прози. Солженіцинський Іван
Денисович теж був росіянином, але, на одміну від автора, він не знав і знати,
зізнаймося, не потребував про тих, хто ставав прототипами романних персонажів
Барки, Осьмачки.  Як до них поставилися б
Распутін, Астаф’єв,  Бєлов, одному Богу
відомо. Але серед здобутків нашої літератури російська література й
літературознавство визнавали лише перейняте їхнім духом і задухою
малоросійство. Підігрували чи ні їм у цьому Гоголь, Куліш, Драгоманов, Мирний,
Головко, Яновський, Вишня, Гончар, Дрозд – розберуться майбутні покоління
українців післямайданного гарту і чину. Наразі 
найбільш тривожним продовжує залишатися звична симбіозність ідеального
пантеону української і російської культур з однаково любленим «Тарасом
Бульбою», пушкінською «Полтавою», операми «Князь Ігор»,  «Запорожець за Дунаєм», «Білою гвардією»
М.Булгакова, поезією Мандельштама, Пастернака, Цветаєвої. Суто мистецьких
зауваг до напохватного цього списку  нема
і бути не повинно, проте тішити себе думкою, ніби у читача-сусіда поруч з
виданнями названих авторів і томами Гете, Байрона, Еліота, Лорки, Неруди  спивають кабінетну тишу академічні і ще не
академічні зібрання творів Плужника, Вінграновського, Костенко немає ні жодних
надій, ні жодних підстав. Для інтелігентного росіянина-гуманітарія
самодостатньо цікава і, може, й сильна (Франко, Стефаник, Коцюбинський,
Українка, Винниченко, Григір Тютюнник) українська література, переконаний,
існує. Але для читача імперської виучки, якого в Росії і в сателітних
культурних ареалах тьми і тьми,  подібне
переконання неприпустиме. Власне, й ідея вічної підлеглості  України Росії базується на живучості думки,
ніби  мистецтво першої з них як
взорувало, так і продовжує взорувати на велику і для світу значущу творчість
Толстого, Достоєвського, Чехова, Рахманінова, Чайковського. Проте не слід
забувати, що поняття «величі» мігрувало і мігрує  з країни в країну не за бажаннями росіян,
французів, англійців, американців, а з огляду на реформаторський вплив на
художню свідомість людства англійського романтизму, французького імпресіонізму,
латиноамериканського магічного реалізму тощо. Велич як естафетна паличка і
велич як політизований жупел – то поняття малосумісні. Це доводить і  сучасна російська поезія, проза, драматургія,
де трапляється чимало цікавого, але мистецьки не революційного. Скорше,
зважаючи на потоки російської кінобридоти, навпаки. Мистецтво, що не соромиться
мавпувати, взагалі вибуває з континіуму артефактів конструктивного наповнення й
змісту, що – нарешті дістався до головного – не
заважає йому почуватися в Україні як вдома. Лакмусовим папірцем саме такого
стану речей є океанічні потоки російської, зросійщеної і підросійщеної
телемакулатури, якою зомбується глядацький наш загал і тоді, коли дивиться,
приміром, «круглий» стіл чи теледійство на чолі з деміургом Куликовим.
Вслухайтеся в інтонації цього вічно насупленого ведучого, який самовідданно
працює на враження, ніби він знає усе наперед. А його гості – ні, що й дозволяє
їх осадити, врозумити, змусити замовкнути. За яким, питається, правом?
Успадкованого, відповім, від СРСР цензурованого диктаторства, екранний
образ якого нам подарували сусіди. Щоб ми або виглядали провінцією, або нею
якомога довше залишалися. Не у власних, звісно, очах: ми ж копіюємо
висококультурного сусіда.

Хіба?
Згадайте вибачливу усмішечку іншого ведучого і його нагадування, що він «обязан
дать место рекламе». Зрозуміло, для чого – заробітку, заради якого він і
ощасливив нас своїми телегамбургерами з обов’язковими Шуфричем, Герман,
Олійником, Богословською, що мало б виглядати демократією. А виглядає
холуйством навіть тоді, коли герої його телешоу кардинально міняють переконання
чи поступаються місцем людям новим.

Утім знову ж таки – хіба? Що нового приніс на телеекран
піднесенно й солодкувато позитивний Парубій? Або не вельми красномовний, із
синтаксисом провінційного вчителя Шкіряк? І це при тому, що жваві, дотепні,
гострі не на язик, а на розум молоді громадяни не учорашньої, а завтрашньої
України, на багатьох телеканалах з’являються. І – щезають. Бо не прагнуть бути
собою, а собою є, що політичній еліті, безперечно, не подобається. Тоді… Так –
треба цю еліту  з-перед очей України
гнати. Нещадно. Разом з порядками, при яких вона переходить із партії в партію
і меле язиками, меле. На радість, очевидно, народу. Принаймні, того, що  нічого не робив і не  робить.   

А тепер про найголовніше. Здискредитований телеекран рано
чи пізно починає дискредитувати і тих, хто має його за місце праці. Нові
Президент і Прем’єр-міністр просто змушені чи не щодня вступати у бій з
позерством, марнослівством, яке у вищих ешалонах влади вважається чи й не
обов’язковим.  Зрозуміло, не всіма і не
скрізь, але  українське телебачення  звикло саме до авторитарного балакунства тих,
що залюбки вживалися і вжилися в  образи
безневинного піонера (Кравчук), симпатяги-інтелектуала (Ющенко), лощеного
бандюка (Янукович), елітного злодія (Азаров), ученого з-під державної поли
(Литвин). Телекамери  цим  різноталановитим і. водночас, безталанним
людям підігрували, маючи за приклад такі самі ігри  в когось і щось, якими тримаються на
екранному плаву блазень Жириновський, партай-шовініст Зюганов,  циніки Лавров і Путін. Не приведи Господи,
щоб нові наші поводирі стали урешті-решт керованими не критеріями обов’язку й
честі, а  слави. Телебачення прагне
робити і успішно вже робить їх обаяшками, що небезпечно ще й тим,  що у фарватері подібного іміджмейкерства
товпляться все ще алкаючі президентства Мороз, Тимошенко, Гриценко,  безнадійно хворий на себе Тигіпко, вже
згадуваний  «Нептун» Ляшко. Йти до Європи
означає йти від політизованої тріскотні, зацикленості на замашному, але все ще
пустопорожньому вигукові «Слава Україні!», до України самокритичної, робочої, а
головне – не кампанійської. Зверніть увагу, з якою насолодою малограмотний в
принципі Шуфрич користується правом бути русскім серед решти «інтелігентно»
русскіх на корчмарському телешоу пана Шустера. За збігом історичних обставин
йому й десяткам інших політичних вискочок і хапунів в одній особі  російська мова рідніша. Те саме стосується і
багатьох людей з теперішнього президентського оточення, в державному
патріотизмі яких не виникає жодного сумніву. І в їхній перейнятості ідеалами
європейського вибору теж. Однак це зовсім не означає, що державна наша мова, а
з нею і мова наших душі і духу, нашої все ще рахітично однобокої культури
повинна бути принесеною в жертву якимось там хартіям, деклараціям і моді.
Росіянин може і навіть повинен розмовляти російською мовою. І в побуті, і на
телеекрані. А ви, мужі і хлопці (маю на увазі людей з твердою українською
ґенетикою), звольте знати   у повному
робочому обсязі мову рідну. Це не патріотизм, а 
обов’язок. Тим більше, що у надделікатному і болючому цьому питанні є з
кого брати приклад: Кучма, Кузьмук. Не можу не віддати належне і людині, чий
капітал, наскільки мені відомо, живить масмедійне русскоязычие. Маю на увазі
Рабиновича. Зрозуміло, що це було зроблено з певним політичним розрахунком, але
йшов він в українські президенти в українській вишиванці. На одміну від
Тигіпка, Добкіна, Симоненка і К*. Цим самим я стверджую самоочевидне:
російськомовний український патріотизм – річ абсолютно нормальна і навіть
спроектована в майбутнє, коли у нас усталяться 
й інші європейські мови. Крім російської як державної.

Чи
стосується це телебачення? Безумовно. Коли з нього повиполюють всі імперські й
проімперські бур’яни, коли при перегляді телеканалу «Україна» жодного разу не
зрине думка про творче його холуйство перед телеканалами «великого брата», де й
Росії, правду кажучи, не дуже багато. Але то вже проблема інша. Поки що мова
йде про шовіністичний імперський сурогат. З ідеалами «великої Росії».

Великої,
як Путін?

Тоді
я співчуваю Росії.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!