Відчути родову праотчість

Тарасові Сализі – 75

 
Ярослав ГАРАСИМ
доктор філологічних наук,
професор, проректор
Львівського національного
університету імені Івана Франка
 
У мистецькому світі, на жаль, уже покійного Шевченківського лауреата Романа Лубківського «світлосяйною зорею» виблискує лірична перлина «Янгол у снігах» – національно-екзистенційна медитація, що глибиною релігійного вчуття та сакральністю поетичної символіки проникає у найпотаємнішу сутність українського історичного буття:
 
Щось там біліє, щось видніє,
Щось десь кудись торує шлях, –
То мов тьмяніє, то ясніє, –
Напевно, янгол у снігах.
Кому несе святі глаголи?
Господню вість несе – кому?
Безрідне перекотиполе
Перетинає шлях йому.
 
Достатньо наведених лише цих двох строф, аби зануритися у містерію Святовечірньої казки та опинитися в координатах Різдвяного простору, який здатний з легкістю подолати тісні межі земної реальності чи вислизнути з обіймів всевладного повелителя – часу. Проте будь-яке герменевтичне розкодування естетичних тонкощів цього художнього шедевру (а такі вже з’явилися) буде сухим і безликим, якщо залишити поза увагою той промовистий факт, що цю поезію автор написав 2002 року і присвятив її своєму духовному побратимові – львівському характерникові Тарасові Сализі – у день його 60-літнього ювілею на саме Різдво.
Образна стихія поезії насправді виростає з документальної автопсії, тобто з того родючого грунту спогадів та життєпису об’єкта присвяти, котрий недноразово у спілкуванні зі своїм близьким приятелем і сусідом з письменницької Наварії – головою Львівської Спілки – розповідав про суворі галицькі зими з понадметровими сніговими заметами, у яких Викторівський господар Юрко Салига прокладав вузьку стежку до школи у сусідньому селі для свого сина Тараса, аби він зміг вивчитися, як виявилося згодом, на авторитетного літературознавця, професора філології. Є у цьому біографічному епізоді щось вийнятково українське, закорінене ще у повчальній Мономаховій дидактиці Київської Русі і консекветно оприявнене у Стефаниковій мемуаристиці, а саме – непереборне прагнення українських батьків за всяку ціну дати можливість своїм дітям здобути освіту. Зрештою, атмосфера низькотемпературного холоду не залишиться у фізичних широтах зимового паломництва до віддаленої шкільної будівлі, а супроводжуватиме Тараса Салигу й у суспільно-політичному просторі комуно-більшовицької імперії аж до відродження державної незалежності України. Як наслідок, кагебістські переслідування за зберігання самвидавчої лектури та принагідні зустрічі з проскрибованими Іванам Світличним і Панасом Заливахою, блокування  вступу до аспірантури Інституту літератури та штучні перепони на шляху до захисту кандидатської дисертації, тиха ізоляція від праці у рідному Львівському університеті. Крізь це густе сито життєвих випробувань він проходить з честю, а «його серце, нагріте ще у вогні шістесятництва, продовжує палати тим вогнем ідеалізму й любові до рідної землі та її культури, без якої людина не може бути повноцінною» (Валерій Шевчук).
З настанням перебудовних часів доцент Львівського Політехнічного інституту та член Національної спілки письменників діяльно включається у вир громадсько-політичного чину як енергійний творець Народного Руху України, довірена особа кандидата у народні депутати Івана Драча, палкий трибун велелюдних зібрань львівського вічевого майдану. 1991 рік стає роком повернення до своєї alma mater – Франкового університету, де, сповнений патріотичних сил і стратегічних задумів, він стає завідувачем кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка, а згодом і деканом філологічного факультету, збільшивши його структуру за період свого перебування на посаді (1995–2004 рр.) щонайменше вдвічі. З ініціативи Тараса Салиги й у монолітному управлінському тандемі з ректором професором Іваном Вакарчуком утворено нові кафедри, науково-дослідницькі інституції і культурно-мистецький факультет, присвоєно почесне звання «Doctor Honoris Causa» Дмитрові Павличку, Іванові Драчеві, Іванові Дзюбі, Ліні Костенко, Леонідові Рудницькому, Євгенові Сверстюкові, Ігореві Калинцеві, відкрито меморіальну таблицю видатним ученим-філологам на фасаді університету, бібліотеку діаспорних видань ім. П.Ґоя, запроваджено нові спеціальності, спеціалізації, факультативи, організовано університетський дівочий хор «Ліра». Такий далеко неповний перелік реформаторських звершень тодішнього декана став можливий завдяки сталевому гарту його непоступливого характеру, у якому, за влучним спостереженням професора Івана Денисюка, «закладений ґенотип життєпружності, вітальності, енергія підсніжника, що пробиває кригу. Енергія таланту…».
Попри те, що організація факультетського освітньо-наукового процесу потребує чималих зусиль та забирає багато часу, максимальна внутрішня мобілізація ученого дозволяє йому не занедбувати професійної літературознавчої ниви. Як яскравий репрезентант і продовжувач традицій філологічної школи легендарного академіка Михайла Возняка, він усвідомлює неообхідність  забезпечення студентів і хрестоматійним матеріалом, і його ґрунтовним тлумаченням, опертим на міцний фактологічний фундамент та методологічну тяглість. На щедрій покуті літературно-критичних та історико-літературних ужинків за чвертьстоліття невтомної дослідницької праці Тараса Салиги розташовано книги, розвідки і видання: «Право на себе» (Львів, 1983); «У глибинах гармонії» (Львів, 1986); «У спектрі поетичних жанрів» (Львів, 1988); «Продовження» (Львів, 1991); перевидання трилогії Р.Купчинського «Заметіль» (Львів, 1991); антологія поезії національно-визвольного резистансу «Стрілецька Голгофа» (Львів, 1992); твори Є.Маланюка (Львів, 1992); твори Б.Кравціва (Львів, 1993); листи о.А.Шептицького (Львів, 1994); «Високе світло» (Львів, 1994); «Імператив» (Львів, 1997); антологія української релігійної поезії «Слово Благовісту» (Львів, 1999); «Відлитий у строфи час» (Львів, 2001); «Вокатив» (Львів, 2002); «Вогнем пречистим» (Львів, 2004); «Петро Скунць. Всесвіт, гори і він» (Ужгород, 2007); «Франко – каменяр» (Ужгород, 2007); «Воздвиження храму» (Львів, 2009); «Розкуймося, братаймося» (Ужгород, 2009); «Екслібриси Евтерпи» (Львів, 2010); «…Світ. Поет і його слово… Голобородькознавчі студії» (Львів, 2013), «… І той вогонь, що не згаса… Маланюкознавчі студії» (Ужгород, 2013), «… Голос мій не відлюбиться… Вінграновськознавчі студії» (Львів, 2014).
Реалізовуючи своєрідну культуротворчу стратегію з повернення імен «важливих письменників «другого ряду», тих, що формували «гнучку суцільність» національної літератури, її «полісинтетичну» здатність визрівання попри всі удари свого часу, і всотування у величний ландшафт естетичного світовідчуття» (Олег Баган), Тарас Салига започатковує авторську текстологічно-джерелознавчу серію «Розсипані перли», у якій за короткий час з’являються тексти з його передмовою: Вадим Лесич «Вибрані поезії» (Ужгород, 2010), Василь Хмелюк «Поезії. Малярство» (Ужгород, 2011), Михайло Дяченко (Марко Боєслав) (Ужгород, 2011). Про важливість такого роду студій, зокрема широку популяризацію Боєславових віршів, свідчить епістолярна репліка Івана Дзюби, який у листі до упорядника від 12 грудня 2016 року наголошує: «Цю книжку б (цю поезію) бійцям «АТО», молоді, в бібліотеки. А про неї знає тільки дехто з літературознавців…»
Науково-публіцистичні та теоретичні розвідки Тараса Салиги з боку наративного мають підкреслено діалогічну структуру. Проте це є унікальний діалог. Його репліки потребують реакції не вербальної, а діяльної. Учений вдало поєднує постійну особисту присутність у тексті з не менш постійною сторонністю у ньому, яка проявляється в основному через майстерно дібраний фактаж – фактаж живий, здатний іноді доступніше й емоційніше промовляти ніж закликові гасла чи академічні оратори. Крім того, відчуваємо неповторний, майже цілком оксиморонний «моноліт роздвоєння» «велеліпного ритора». У своїх аналітичних узагальненнях Тарас Салига одночасно перебуває у двох іпостасях – він, той, що апелює, і, однаковою мірою, той, що сприймає. Звідси подвійне переживання «ганьби рабської сучасності, сорому національної деградації, національної зради, втрати людської гідності».
Спорудження монументального культурологічного храму української духовної культури, що його невтомно здійснює потужним літературознавчим хистом Тарас Салига, відбувається нерозривно з полемічно гострим критичним обстрілом, під який потрапляють і відверті, неприховані українофоби, й ті, чия ненависть до українства замаскована, прикрита позірною науковою об’єктивністю чи психологічними пасажами про звільнення від комплексу меншовартості. Обтрушуючи «прах невірства» зі збайдужілих облич українців, він апелює до нас рідним словом, рідною культурою, максимально використовуючи при цьому горду поставу велетів нашого національного духу, зокрема апостольський чин Івана Франка.  На урочистому вшануванні 150-літнього Каменяревого ювілею у стольному Києві львівський характерник одверто промовить до вимогливої авдиторії: «Наше страдництво, понівеченість наша, що вигодовувались хлібом імперсько-комуністичної неволі, найстрашніші тим, що ми й зараз не прагнемо, не хочемо, а часто і не вміємо увійти у космос Франкової величі, у храм його Слова і Духу, аби причащатися, освячуватись ними, аби, пізнаючи геній Франка, прокладати дороги до самих себе, чути свою кров і плоть та родову праотчість». Без сумніву, можемо цілком солідаризуватися зі згаданим уже професором Іваном Денисюком, що «є щось у тих усних посланнях Тараса Салиги до живих від глибини проповіді «Слова о законі і благодаті», творчості українських письменників-полемістів і гнівного патріотизму Євгена Маланюка». А ще є у них його власний, особистим життєвим змагом яскраво проілюстрований категоричний імператив національної етики і державотворчої філософії: «Відчувати родову праотчість», чесно пронесений  до 75- літнього ювілею – чергового етапу нестримного наукового поступу та творчої зрілості.
 
Редакція «Української літературної газети» долучається до привітань, які надходять на адресу відомого українського письменника і науковця, нашого постійного автора Тараса Юрійовича Салиги з нагоди його ювілею!
Міцного здоров’я, невтомності і нових творчих вершин, шановний пане Тарасе!
 

№1 (189) 13 січня 2017