Свого часу Освальд Шпенґлер порівнював культуру
епохи бароко з парком осіннього періоду. «У далині простір стає часом, – писав
він. – Горизонт означає майбутнє. Парк бароко – це парк пізньої осені,
близького кінця, падаючого листя… Тільки перспектива викликає в пам’яті
почуття чогось тимчасового, миттєвого, останнього». Певно, справді душа осені й
душа бароко мають багато спільного: це і тиха самозаглибленість, і
непередбачувана мінливість, але в усьому цьому – одвічна мудрість і світлий
ледь уловимий сум. А надто, коли йдеться про бароко українське, яке до цього
часу лишається непрочитаною книгою… Не так давно професор Леонід Ушкалов
зазначав, що в Україні досі не створено, на жаль, жодної академічної монографії,
присвяченої творчості наших давніх авторів. Тим часом про таких письменників як
Дмитро Туптало чи Стефан Яворський можна видавати по кілька книжок на рік, – а
втім, цей перелік «недоосягнутих» нами інтелектуалістів можна було би подовжити
не на один рядок.
Але якщо православному «табору» бодай трохи пощастило,
то наші католицькі автори тривалий лишалися поза рамцями наукових зацікавлень
вітчизняної гуманітаристики, або ж їхня спадщина поділялася на «хорошу» й «погану»;
до першої категорії належала та, яку було писано до прийняття унії, до іншої –
після. Така доля спіткала й одного з найбільших інтелектуалістів тієї доби,
письменника, з якого, згідно з Дмитром Чижевським, бере витоки українське
бароко, – Мелетія Смотрицького.
Новий погляд на цю непересічну особистість
запропонував другий випуск «Львівської медієвістики», видавши монографію Сергія
Бабича «Творчість Мелетія Смотрицького в контексті раннього українського бароко»
(Львів: «Свічадо», 2009).
Уплив Мелетія Смотрицького на свій час (та хіба
лише свій!) годі переоцінити. Його «Граматика…» десь аж до початку ХІХ століття
була першим підручником з вивчення азів мови спочатку в Україні, а перегодом і
на російських терен6ах (пригадуєте рядки Ломоносова, про «врата учености»,
якими для вченого стали «Математика” Магницкого, да „Граматика” Смотрицкого»),
а його «Тренос» настільки сколихнув суспільство, що цей текст українці навіть
заповідали класти з собою в могилу. Він був блискучим інтелектуалістом,
обізнаним із тогочасною філософією, що випливає, бодай, із рясного покликання
на Еразма Роттердамського, Саванаролу, Мюнстера, а поезію Петрарка він
перекладав особисто.
Власне література й була отим полем, де Мелетій
Смотрицький моделював свою візію тогочасного життя й шукав виходу (нехай не
прямо) для тогочасної України, – бо церква, чи, точніше, східний обряд (якого
він, до речі, ніколи не зрікався), долею якого він так пристрасно опікувався, й
означали під ту пору Україну. Еволюція поглядів та специфіка художнього стилю Мелетія
Смотрицького й стали об’єктом кандидатської дисертації Сергія Бабича (монографією
вона вже стала завдяки зусиллям друзів і колеґ, які на пошану пам’яті Автора
здійснили це видання).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Проблема творчої особистості письменника в
контексті епохи й модифікація дійсності в контексті літератури стали
магістралями дослідження. Коли ж зважити на те, що під ту пору для
інтелектуаліста «жити» й «творити текст» були ледь не абсолютними синонімами,
то запропоноване дослідження дозволяє зіставити взаємовплив епохи на людину, а
людини на епоху. Власне творчість Смотрицького відстежується у «контексті
естетичної та релігійної культури епохи раннього бароко», аналіз здійснюється у
річищі міфокритики. Так, образ Церкви-Матері та візія ідеальної родини, що
передавали ідею релігійної єдности є актуалізацією міфу про автентичну вірую. З
огляду на це, особливо цікавими видаються міркування дослідника стосовно
містифікації, до якої вдається Мелетій Смотрицький у своєму «Треносі» та топосу
мандрів ув «Апології».
Відтак ключовим засобом через, який автор осмислює
світ є метафора, що водночас є для нього й засобом сакралізації світу, адже
саме через неї оприявнюються одвічні істини та виокремлюються ідеали до яких
має прагнути людина. Власне через метафору, як провідну стильову ознаку текстів
Мелетія, сама творчість цього автора потрактовується в річищі раннього бароко.
У студії йдеться про нові етичні віяння, що їх
засвоїв Смотрицький під час навчання в Європі (зокрема ідеї ренесансу й
Реформації), які яскраво оприявнилися в його творах і які, власне, й відіграли
вирішальну роль у долі нашого богослова, який, керуючись любов’ю до людини, намагався,
як слушно вказує дослідник, здійснити «безнадійну спробу об’єднати дві
культурні концепції – західної та східної цивілізацій у своєму світі».
Тож доля Мелетія Смотрицького, – це доля
інтелектуаліста, що випередив свій час. Монографія Сергія Бабича «Творчість
Мелетія Смотрицького в контексті раннього українського бароко» наближує нас до
цього розуміння – і хочеться сподіватися, що вона стане новим поштовхом до
подальшого вивчення доробку цієї непересічної особистості.