Відчуття коріння роду і народу

223

Добре
пам’ятаю, як високий стрункий чоловік в письменницькому клубі підходив до
мікрофона, вступне слово говорив українською мовою, а далі читав свої
російськомовні вірші, яскраві й самобутні. Це був Леонід Вишеславський.

Перша
поетична книжка майбутнього видатного поета «Здравствуй, солнце!» вийшла у світ
1938 року, а книжка «Українська сповідь» опублікована 2004 року, на другий рік
після того, як поет трагічно загинув за обставин, що досі не з’ясовані. Між
цими двома книжками – велике творче життя, освячене сонцем віри у призначення
людини на землі.

Через
вісім років після першої у Л. Вишеславського виходить друга книжка – «Чайка»
(1946). Знання, набуті до війни у спілкуванні з природознавцями і ентологами,
поет використовує, звичайно, не в прямому значенні, а через переосмислення,
образне втілення у віршах, що входять до нової книжки. У творчій лабораторії
поета трансформується, звичайно, й те, що побачив, пережив і відчув на війні.
Знову поезія здіймається в небо на крилах метафоричних осягнень. Нерівнокрила
чайка у вірші стає символом неминучого повернення воїнів, що в 1941 році
змушені відступати під ударами підступного і сильнішого в своїй підступності
ворога.

 

Вот, кажется, нету спасенья –

и чайка забьется в волнах,

но мощный закон возвращенья

заложен

в неравных крылах.

Не может она не вернуться!

Такой уж она создана.

 

Чисто
природниче знання поета використовується ним для художнього узагальнення, у
якому зафіксовано велику історичну реальність. «Нам было дано возвратиться», –
не голослівно стверджує поет, а шляхом втілення своєї думки через наукове
спостереження, ентологічний закон, за яким нерівнокрила чайка рухається, як
бумеранг, і, отже, повертається туди, звідки вилетіла.

Книжку
«Українська сповідь» поет готував сам, плануючи випустити її в світ ближчим
часом. Не встиг. Однак розділи «Витоки років», «У Павлівці біля Богодухова» і
«З Кобзарем понад шляхом», насичені всіма бажаними авторськими подробицями,
все-таки завершив. Три розділи «Вище – лише небо!», «Минуле і майбутнє» і
«Оповідання» складають художні твори Л. Вишеславського: одні з них написані
українською мовою самим автором, інші подані в перекладах з російської, що
зроблені були його сучасниками. Далі йде цікавий фото-розділ «Альбом: люди і
місця, що створили мене…». Завершує книгу надзвичайно цінний і змістовний
розділ «Біографія. Основні дати життя і творчості Л. М. Вишеславського», що
займає в книжці 63 сторінки, – уклав його онук Гліб Вишеславський. Вважаю за
можливе і необхідне в тих випадках, коли виникне така потреба, посилатися на цю
документальну роботу, цей життєпис поета, переказувати чи цитувати ті місця,
фрагменти і рядки, без яких не обійтися в моїй 
статті.

Після
вступного слова Івана Драча «Щастя Леоніда Вишеславського» подано вірш поета,
написаний ним українською мовою, який варто повністю зацитувати, аби цим
проілюструвати і уточнити деякі важливі аспекти життя і творчості видатної
людини, що є предметом розгляду моєї статті.

 

У селі слобожанськім, на волі,

де життя мого ранній причал,

в дивно рубленій, пам’ятній школі

я Тарасову мову вивчав.

Пощастило мені, Україно,

у надіями сповнений час

захопити, бодай на хвилину,

твій – двадцятих років – ренесанс.

Тільки все було знищено знову,

все невдовзі зійшло нанівець,

та Йогансена і Хвильового

я для себе обрав за взірець.

Як хотілося справжнього слова!

Як ми після пекельних боїв

ту нев’янучу слухали мову,

що лунала, як ангельський спів!

Україна, де сонце і морок,

де жита від села до села,

кров’ю, працею, голодомором

і дитинства чаруючим колом,

наче Всесвіт, крізь мене пройшла.

Хуртовим, скаженіючим злетом

йшов за роком розбурханий рік…

Називавсь я радянським поетом,

називавсь я російським поетом,

та назвавсь українським навік!

 

Особливих
коментарів цей вірш не потребує. Це щира сповідь на вершині життя.

Ще
в далекі радянські часи, 1973 року, коли наше національне коріння, кажучи
словами сміливого українського критика, підривалося всіма засобами землерийної
техніки в руках відомої ідеології, Л. Вишеславський писав: «Как поэт я рос в
среде украинских писателей, во всем опираясь на их поддержку. Хочу назвать
таких выдающихся мастеров, как П. Тычина, М. Рыльский,      Л. Первомайский, В. Сосюра. Среди них был
и Николай Ушаков, по праву возглавлявший весьма самобытную киевскую группу
русских поэтов. Они учили меня культуре стиха и умению находить свое место в
искусстве».

В
квітні 1955 року Л. Вишеславський був учасником всесоюзної наради поетів у
Москві. Як зафіксовано в його «життєписі», додатку до книги «Українська
сповідь», Л. Вишеславський на одному із засідань виступив на захист української
мови і сказав, що досить уже грати у старшого та меншого братів. Якимсь чином наступного
дня виступ передало «вороже» у ті часи радіо Бі-Бі-Сі. Після повернення до
Києва поета було піддано дошкульній критиці в пресі з висунутими ідеологічними
звинуваченнями, що на той час становило 
небезпеку для подальшого творчого життя. В газетах з’явилися статті, де
була така «вбивча» фраза: «Хотів поет того чи не хотів, але він лизнув чобіт
Уоллстріту».

Син
української землі, він знав собі ціну. В умовах, які склалися, писав прекрасні
вірші російською мовою, дружив з великими інтелігентами, як російськими, так і
українськими, і вибрав життєву і творчу дорогу, яку підказала йому душа,
виплекана в родинному колі, у справді духовному середовищі, що випало на долю
майбутнього поета з дитячих років.

В
есеїстичному сповідальному творі «З Кобзарем понад шляхом», написаному на схилі
років, Л. Вишеславський згадує про те, як у дитинстві читала йому мама
«Кобзаря» Т. Шевченка. Це було в селі Павлівка на Харківщині, де її батько –
протоієрей Харлампій правив службу Божу у сільській церкві. Мати, що після важкої
операції ще не зовсім одужала, пише поет, «незважаючи на слабість, часто читає
мені книгу, яка лежить у кутку під іконами і великим рушником, на якому вишито
портрет Шевченка». Після  зацитованих,  прочитаних давно  мамою 
Леоніда Миколайовича поетичних рядків: «Ішов кобзар до Києва. Та сів
спочивати. Торбинками обвішаний його повожатий…» в спогаді Л. Вишеславського
зворушують  слова, які багато чого
пояснюють: «Я слухаю і дуже ясно уявляю собі цю картину. І мені здається, що це
я іду з кобзарем понад шляхом. А йти далеко-далеко… Мені завжди уявлялось, що
йду понад життєвим шляхом не як повожатий старого, незрячого, а як супровідник
Кобзаря безсмертного, який усе розуміє і все бачить. Шевченко скрізь був зі
мною, а я – з ним».

Сприймаю подальші думки Л. Вишеславського в цьому
сповідальному есеї саме «Як супровідника Кобзаря безсмертного»: «Багато хороших
книг існує на світі. Але серед них є такі, що значать незрівнянно більше, ніж
просто хороші книги. Це святі, великі книги. В них – душа народу – мужня,
поетична, віруюча в перемогу людської правди. Серед таких книг – «Кобзар»
Тараса Шевченка. У цій дивовижній книзі – цілий світ: козацька доля і доля
жіноча, монументальні картини – справжній станковий живопис «Гайдамаків»,
романтичні «бувальщини», оповіді, балади і найпроникливіша лірика». Принагідно
зазначу, що в цьому зізнанні Л. Вишеславського – його душа як людини і як
поета. Він з дитинства увібрав у себе такі святощі у ставленні до людей і
навколишнього світу, прийняв сповна такий духовний заряд, що на все життя
зберіг віру в перемогу людської правди.

Промовистий
факт, зафіксований в згаданому «життєписі», – організоване Л. Вишеславським ще
влітку 1952 року паломництво всієї його родини до могили Тараса Шевченка в
Каневі. До того сам він там бував не раз, а тут надумав очолити паломників, як
то заведено у набожних людей гуртом ходити в святі місця і поклонятися своїм
найбільшим святиням. І восени цього ж року, ніби розвиваючи шевченківську
традицію в суспільних умовах, не вельми позначених громадянськими свободами,
поет під час поїздки на археологічні розкопки у м. Ольвія пише вірш «Гезлев»,
де тогочасне життя порівнюється з невільницьким ринком давніх років.

Публікується
твір не зразу, але ще за радянського часу входить до поетичної книжки
«Садовник» (1968 р.). Збірка була високо оцінена Ушаковим, тодішнім метром
російської поезії в Україні, як така, в якій людина пізнає світ, наче садівник
пізнає свій сад. Поет малює картини природи, що стають відображенням пейзажів
свого часу. Це той випадок в художньому освоєнні дійсності, коли змальований
поетом пейзаж, завдяки мудрому підтексту, говорить читачеві більше, аніж він
здатний побачити в живій природі.

Родинне
коріння і справді духовна, інтелігентна атмосфера в широкому сімейному колі не
могли не вплинути на розвиток, виховання і творче становлення письменника, що
замолоду визначив свої морально-етичні й творчі орієнтири.

«Життєпис»,
укладений Глібом Вишеславським, онуком поета, та ще й при зіставленні з
творчістю, в якій добре проглядає громадянська позиція Леоніда Миколайовича,
багато чого прояснює.

Народився
Л. М. Вишеславський 18 березня 1914 року на околиці міста Миколаєва в сім’ї
Миколи Дмитровича Вишеславського (1888 – 1980), на той час студента Донського
політехнічного інституту, і Клеопатри Харлампіївни Платонової (1892 – 1939),
доньки священика. Молоде подружжя замешкало в будинку при храмі Марії Магдалини
(Інгульська Слобідка), де правив службу Божу отець Харлампій і де був охрещений
Люсик (так в родині прозвали новонародженого). В цьому ж будинку, як і раніше,
жили мати й батько Клеопатри Харлампіївни – Еврідіка і Харлампій Платонови.
Бабуся Леоніда (Люсика) з античним ім’ям Еврідіка, дівоче прізвище Цицільяно,
гречанка за походженням, належала до княжого роду і була улюбленою племінницею
відомого мера міста Одеси – Г. Г. Маразлі. Варто зазначити, що Л. Вишеславський
народився в той самий день і рік, коли О. Блок написав свій вірш «Шалеет
снежная весна». Це нічого б не означало, якби сам поет не усвідомив цього факту
і не надав йому особливого значення у виборі власної літературної долі.
Зрештою, його поетична книжка «Снежная весна» (1981) багато чого пояснює.

Після закінчення Донського політехнічного інституту в
січні 1917 року батько Люсика отримує призначення на посаду інженера-механіка з
електрообладнання в Кривому Розі. До нього в службовий будинок переїздить
дружина з сином. Тоді професія інженера мала високий статус. Крім будинку,
обладнаного телефоном, в розпорядженні інженера були: сад, садівник, кухарка,
екіпаж і кучер. Красномовні під кінець 1917 року ознаки привілегійованого
класу, за якими більшовики визначали своїх ворогів.

Певно, п’ятирічний Люсик, опинившись весною 1919 року в
Одесі, куди батько приїхав на відновлення електростанції, виніс повчальний урок
на все подальше життя з пригоди, яку там пережив. Батько змушений був ховатись
від переслідувань після чергової зміни влади, тому сина залишив у знайомих.
Вночі тих людей разом з Люсиком схопили і повели на розстріл. Хлопчик дивним
чином врятувався від смерті, заховавшись у нічній темряві серед розщілин
одеських оповзнів, тоді як знайомих його батьків всіх, кого тоді схопили,
червоні провісники світлого майбутнього розстріляли.

В грудні 1921 року, після багатьох пригод і випробувань у
вировищі громадянської війни, вся родина – батько, мати, Люсик, родичі батька –
прибувають у Миколаїв. Позаду – арешт батька як «класового ворога», під час
арешту його ледь не розстріляли.

Життя у храмі закінчується тим, що з наростанням
революційного насильства храм св. Марії Магдалини, як і багато інших церков,
войовничі атеїсти спалюють, а отця Харлампія з його рідними поселенцями
виганяють на вулицю. Знову непростий переїзд. Клеопатра Варлампіївна з сином
знаходить притулок у родичів, що живуть у Харкові. Люсика в квартирі Леоніда
Платонова дивує незнаний світ: скрізь – на стінах, на підлозі – геологічні й
зоологічні експонати, колекції. Йому вісім років, він захоплюється побаченим,
незабаром почне писати. Не випадково перший вірш Л. Вишеславського,
написаний  в 11 років, мав назву
«Природа».

Родинне оточення, особливо материнське, з боку
Платонових, формувало світосприйняття майбутнього поета і, на мій погляд,
зіграло свою роль у життєвому виборі та його творчих шуканнях.

Перший «подарунок» революції, який смертельно відчули на
собі трудящі, «гнані й голодні», в 1921-1923 рр. схопив за горло кістлявою
рукою голоду і Харків, тодішню столицю Радянської України. На щастя для Люсика
і його хворої матері, в Харкові жили тоді брат отця Харлампія – юрист Гавриїл
Платонов і його дружина Емілія Юнг та їхні діти – Євгенія, Ніна, Наталія,
Ольга, Юрій і Леонід. Рятівниками великої родини виявився муж Ольги Гаврилівни
– Яків Юрковський. Агроном за фахом, він заснував агрошколу у Гутах на
Слобожанщині. Важко тепер сказати, в який спосіб, але, незважаючи на атеїстичну
владу, цей діяльний чоловік домігся того, що отця Харлампія призначили
священнослужителем в селі Павлівка, поряд з агрошколою в Гутах. Влітку 1922
року туди переїжджає Клеопатра Харлампіївна з сином. Вони поселяються у будинку
священика при храмі. Люсик іде до першого класу в Павлівській сільській школі,
де навчається українською мовою.

Дитинство – стартовий майданчик життя, звідки ракета
перших вражень і набутого початкового досвіду несе до неба високих надій юності
й зрілості.

Свої духовні витоки, першоджерела самоусвідомлення Л. Вишеславський
осмислює в есії «Вище – лише небо», що входить до книжки «Українська сповідь»:
«Сім перших років мого життя пройшли на околиці міста Миколаєва, на березі
Інгулу, біля церкви святої Марії Магдалини, де правив Божу службу мій дідусь,
отець Харлампій. Потім під час голоду він з родиною переїхав до синів у Харків
і одержав нову парафію у церкві села Павлівка коло Богодухова на Слобожанщині.
Павлівка! Ось де відкрився для мене справжній світ України!

 

Українське
лагідне село,

наокіл занесене пісками,

у єдиний
круг мені звело

всі скарби, злеліяні віками.

Це у
ньому, як живу росу,

в барвах вишень, губ, стрічок дівочих

мови
української красу

увібрав я, ніжну і урочу[1].

 

В статті Н. Ушакова про творчість Л. Вишеславського заторкнута проблема
взаємодії поезії і науки, наголошувалося на тому, що «существует не научная
поэзия, а рождаемые знанием удивительные образы». Запам’яталася мені точна
фраза: «Земной поэт, хотя и поэтический разведчик космоса, он не прибегает к
космизму». Ця думка аж ніяк не знімає автора «Звездных сонетов» з його
космічної орбіти в поезії. Здається, давня тема про фізиків і ліриків, аж надто
«розкручена» в 60-ті роки XX ст., спокійно розтлумачується літературознавцем Н.
Мазепою на матеріалі творчості         Л.
Вишеславського: «Многие
исследователи настойчиво искали в лирике Вышеславского признаки так называемой
«научной поэзии». Конечно, его интерес к точным наукам сделал его особенно
наблюдательным и проницательным. Но при сравнении с другими поэтами, например,
Леонидом Мартыновым, становится очевидным, что факт науки не становился
предметом стихотворения. Л. Мартынов мог назвать свои стихи научным термином
«Расширяющееся пространство» и подчинить все стихотворение этой идее.
Вышеславскому это было чуждо, даже посвящая стихотворение Нильсу Бору, он
оставался в лирической стихии, раскованно, свободно преображая мир своей
поэтической фантазией».

Можна погодитись із цим слушним міркуванням. Однак, варто підкреслити, в
поезії майстра виразно проглядає тяжіння до знання, до науково увиразненого
погляду на світ, що увінчується точністю вислову, опертого на знання. Звідки це
у поета? Де корені його заглиблення в саму природу явищ і процесів у
дивовижному світі, поетично освоєному               Л. Вишеславським?

Біографія поета пояснює все. Син інженера-механіка, він після закінчення в 1930
р. середньої школи вчиться на робфаці при електро­технічному інституті, бере
участь в будівництві Харківського тракторного заводу, доменної печі в Донбасі.
Закінчивши робфак, вчиться в Харківському електротехнічному інституті,
продовжує навчання, перейшовши на біологічний факультет Харківського
університету. А вже аж у 1935 р. переходить вчитися на філологічний факультет
Харківського університету, факультет, який згодом переводять до Києва. Спочатку
захоплення дитинства і юності, те, що взяв від родичів, Леонід Миколайович
розвиває і наповнює знаннями з точних наук, а вже потім зосереджується на
філології, збагнувши, що вона йому буде не менш потрібна в літературній роботі.

Набуті точні знання, спостережливе око дослідника життєвих процесів і
соціальний досвід супроводжують з року в рік творчі шукання поета і яскраво
позначаються на його художніх відкриттях.

В 1933
році, будучи студентом електротехнічного інституту, він пережив голодомор,
бачив знетямлених від голоду студентів і опухлих, мертвих людей у спустошених
селах. Справа в тому, що студентів примусово відправляли на збирання врожаю, і
він був серед них, тих хлопців і дівчат, що заміняли знесилені селянські руки.
Страшна трагедія народу вразила            
Л. Вишеславського, і в часи накладеної заборони на тему голодомору він
один із перших написав і пізніше надрукував у книзі «Садовник» (1968) вірш
«Где-то на Украине…», і в подальші роки з болем торкався цієї страшної теми в
своїх творах і спогадах.

1937 рік ударив по душі і нервах поета так, що те життєве випробування
мусіло залишитися в свідомості до кінця його днів. Про це читаємо детальну
інформацію в «життєписі»: «Під час терору, за доносом сусідки по кімнаті
гуртожитку, почали переслідувати Агнесу. Інкримінували їй те, що вона читає
книги французькою та німецькою мовами. Почалась типова для тих років процедура.
Зібрання студентів і викладачів з осудженням контрреволюційної діяльності. Л.
Вишеславський  виступив на
захист зі словами – Агнесу не можна підозрювати, бо вона «моя дружина», на що з
залу гукали: «І до тебе ще дійде черга». Цей процес був одним із сотень в
університеті. Його наслідком мало бути виключення з університету, арешт і
ГУЛАГ. Списки виключених щодня поновлювалися. На жах, там з’явилось ім’я Агнеси
Балтаги. Страшна ніч пройшла в чеканні на найгірше, але зранку вони дізнались,
що Єжова зняли як «ворога народу». Всі незавершені переслідування було
анульовано, і А. Балтагу поновили в університеті. Це було чудо».

Єдність людини і природи, землі і всесвіту – провідні мотиви, що втілюються
в різних формах і переходять із книжки в книжку упродовж цілого і цілісного
життя. Про це вже була мова, але варто її продовжити, заакцентувавши на тому,
який вплив на поета ще з ранніх років формування його світогляду могло мати
релігійне середовище, насамперед, його дід по материнській лінії Харлампій
Платонов. В березні 1926 р. нове керівництво району руйнує церкву в селі
Павлівка і виганяє з будинку отця Харлампія, який згодом отримує нове
призначення до храму Успенського монастиря в Одесі, на знаменитому Великому
Фонтані. Вже в квітні того ж року, на Пасху, туди їде до свого дідуся Люсик із
матір’ю. Це повторюється щоліта неоднократно. Люсик в Одесі не просто
відпочиває, обласканий промінням південного сонця, він допомагає у вівтарі під
час служби Божої в храмі, співає в церковному хорі. Його захоплює гармонійне
поєднання музики і природи – вітру, шуму морських хвиль. Його вражає контраст
між тим, що він бачить в монастирі і в школі. Але це ще не все з того, що
впливає на юну душу і формує світосприйняття. Люсик знайомиться з настоятелем
монастиря Владикою (Митрополитом) Ювеналієм, в миру –                            В. К. Машковським,
входить з ним у тривалі контакти, під час яких високий церковний ієрарх вчить
хлопця малюванню, літературі, культурології та французькій мові. Такі
взаємовідносини, певна річ, не минають безслідно і позначаються на світоглядних
позиціях людини.

Влітку 1929 р., в останній рік служби отця Харлампія у храмі, Люсик знову
приїздить до свого дідуся і активно спілкується із Владикою Ювеналієм. Той
знайомить п’ятнадцятирічного хлопця з творчістю               Ж.-М. Де Ередіа, П. Верлена, С.
Маларме. Учить свого підопічного малювати. У червні того пам’ятного літа Леонід
присвячує Владиці Ювеналію вірш і дуже сумує з приводу майбутньої розлуки. Коли
десь в середині 80-х р.р. я перекладав серед інших вірш Л. Вишеславського
«Вулиця Амундсена на Великому Фонтані», то не здогадувався що за ним стоїть,
яка вдячна пам’ять водила пером поета через роки, через випробування:

 

Бухту схили глиняні зігнули,

береги
під жаром сонця мліють,

стіни монастирські про минуле,

маяком
освітлені, біліють.

 

 В заключних рядках цього вірша прихована туга
не тільки за дитинством і юністю, а й за тим, як тепер розумію, що спізнав поет
за монастирськими стінами, де завдяки своєму дідусеві-священнослужителю брав
перші уроки справжньої духовності: «Про минулі дні з їх радістю і мукою тут не
пахне навіть жодним слідом… Вирушав колись я звідси внуком, а тепер сюди
вернувся дідом».

Так повелося в родині Вишеславських-Платонових, що в середині та в другій
половині 20-х р.р. Люсик літо проводив частково в Одесі з дідусем Харлампієм,
частково в Криму – з вітчимом Леонідом Гавриловичем. І от повертаємо стрілку
часу назад, з 1929-го в 1925 рік, і можемо уявити собі    11­-
річного Люсика, який уже почав писати вірші, на Карадазькій біостанції в Криму,
де вітчим працює над вивченням планктону. Там допитливий хлопчина спостерігає
працю багатьох учених – біологів, геологів, астрономів. Карадазька біостанція
того часу стає справжнім центром наукового світу в державі, що будується на
засадах соціальних ілюзій і великих сподівань безоглядних романтиків. Того літа
Люсик знайомиться з видатним вченим, академіком і мандрівником Л. Лессінгом.
Біостанція в Криму приваблює поета і в роки літературної зрілості. Скажімо,
влітку 1977 р. не вперше їде з донькою Іриною і онуком Глібом на відпочинок в
будинок творчості письменників «Коктебель», здійснює походи в кримські гори і
відвідує Карадазьку біостанцію, розповідає онукові про єпископа Ювеналія, про
різні релігійні системи – християнство, магометанство, буддизм, юдаїзм,
парсизм. З початку 80-х рр. XX століття, як свідчить «життєпис», у Л.
Вишеславського поступово зростають релігійні почуття. Для нього творчість,
віра, любов не протистоять одне одному, а навпаки, знаходяться у гармонійній
рівновазі. Його улюблений храм знаходиться в Києві на Подолі. Він відвідує
церкву Іллі Пророка, як тільки виникає можливість, кожного тижня всі наступні
роки життя. Вона нагадувала Л. Вишеславському Успенський монастир в Одесі, де
пройшли роки його дитинства. З особливою приємністю Леонід  Миколайович відзначав, що в цій церкві співав
Григорій Сковорода, коли ще був спудеєм Києво-Могилянської академії. А ми згадаймо
принагідно книжку Л. Вишеславського «Сковородинський круг», в якій поет, що жив
у тоталітарній системі, намагався рятувати душу шляхом духовного поєднання
філософії Сковороди і спогадів про дитинство в селі Павлівка: «У селі
слобожанськім, на волі, / де життя мого ранній причал, / в дивно рубленій,
пам’ятній школі / я Тарасову мову вивчав».

Церкви і храми постійно були притягальними, духовними об’єктами для поета.

Влітку
1938 р. Л. Вишеславський закінчує Київський державний університет. Завдяки М. Рильському
та О. Копиленку при розподілі випускників університету залишається в Києві, а
не їде на три роки в село, як було заведено в радянські часи. Молодий
спеціаліст в 1938-1941 рр. працює викладачем літератури в Київському
педагогічному інституті. В цей період свого життя стає членом Спілки
письменників. З перших же днів війни в червні 1941 року відправляє дружину і
доньку Ірину в евакуацію, а сам добровольцем іде на фронт.

Серед численних критичних ситуацій на війні, де він перебував на грані
життя і смерті, певно, найбільш значущий епізод – тяжке порання під  м. П’ятигорськом і тривале лікування після
того. Л. Вишеславського евакуювали до м. Махачкали, а далі санітарним літаком
доправили до Ленкорані. Там він захворів на тропічну малярію, дуже ослаб і
потребував тривалого лікування, яке невідомо чим би ще закінчилось. Він
розминувся зі смертю завдяки турботі місцевих добрих людей – старого чоловіка
та його доньки, що працювала в госпіталі й можливо сподобала собі молодого
офіцера. Вони вивезли Леоніда на тачці до свого дому і там довго доглядали,
поки він повністю не одужав. Це було в серпні 1942 р., а за станом здоров’я Л.
Вишеславському тільки весною 1943 р. дозволили повернутися до лав воєнних
кореспондентів.

Л. Вишеславський не просто повернувся до життя, він у роки воєнного
лихоліття залишався повноцінним воїном. Разом з бійцями, що перейшли вбрід
Сіверський Донець, штурмом визволяв м. Зміїв. Брав участь у форсуванні Дніпра і
визволенні Києва. У складі першої гвардійської армії     Л. Вишеславський пройшов дорогами України,
Польщі, Німеччини і закінчив війну в Чехословаччині, в Судетах. За бойові
заслуги був нагороджений багатьма орденами і медалями, отримав гонорове звання
гвардії капітана.

В повоєнні роки якийсь час Л. Вишеславський викладав теорію літератури у
Київському педагогічному інституті та Київському державному університеті,
захистив дисертацію і став кандидатом філологічних наук, був головним
редактором журналу «Радуга» і на цьому посту в 1960 р. зазнав ідеологічних
утисків і «головомойок» за публікації творів, що не вписувалися в тодішні
компартійні нормативи.

Поет багато пише і публікує нові книжки, що виходять у світ одна за одною.
Серед них: «Чайка» (1946), «Подвиг мечтателей» (1949), «Молодость мира» (1951),
«Родство» (1955), «Простор» (1956), «Лирика и героика» (1957). Найбільшого
розголосу набула поетична книжка «Звездные сонеты», яка тріумфально, ніби
космічна ракета, збурила поетичний небокрай, оснащена передмовою першого в
світі космонавта Юрія Гагаріна.

Послідовна
прихильність літературної критики до нових публікацій     Л. Вишеславського, що на той час щедро
заповнювала журнальні сторінки і газетні полоси, можна сказати, відпочивала
порівняно з тими оцінками і славетним розголосом, який феєрверковим ореолом
оповив «Звездные сонеты».

Н. Ушаков шанобливо віддавши належне космізму в поезії, виявився точнішим
за інших і підмітив, що книжці притаманна природня приземленість сонетів і що
до неї увійшли вірші, сповнені земних людських почуттів. Це ліричні вірші про
дівчину, що весною пливе в човні назустріч материнському щастю, про сиву
самотню жінку з сигаретою, що ніби заспокоює її своїм вогником, і про жінку –
як узагальнюючий образ жіноцтва того часу! – що несе воду на коромислі:

 

Она идет
устало в гору, в гору,

на плечи небо звездное взвалив.

 

З відстані часу сьогодні,
здається, виразніше і людяніше в «Зоряних сонетах» промовляють до читача саме
ті вірші, що наповнені земними турботами і печалями, як, скажімо, сонет,
присвячений пам’яті друга, що вивершується проникливими рядками:

 

Останется со мной твое горенье,

как молодости давней повторенье.

Останется со мной в моей судьбе

не скорбное отчаянье, не горечь,

а небо – бесконечное, как горе,

и светлое, как память о тебе.

 

В поетичній книжці, що славить космічні перемоги людини, яка зухвало стукає
в зоряні двері всесвіту, виникає образ неба, безкінечного, як горе.

Певно, Л.
Вишеславський як поет, чий талант з дитинства освячений у храмах його дідуся –
отця Харлампія, був насамперед «земной специалист по небесам». І це переконливо
підтверджують його наступні книжки «Лоно» (1972), «За голубым кордоном тишины»
(1979), «Сковородинский круг» (1980), «Снежная весна» (1981). Всього тут не
перелічити з того, що написав Л. Вишеславський за життя і що стало довгою
дорогою в безсмертя. У вірші Л. Вишеславського про Т. Шевченка, перекладеному
Петром Засенком, є рядки, які можуть бути в певному сенсі переадресовані самому
авторові:

 

Умів за
життя він грядуще прозріть,

він бачив крізь роки судьби поколінь.

Як можна
очима обняти весь світ!

 

Охопити таку широчінь! Ритми
поезії Л. Вишеславського – це ритми часу, мелодії життя народу і людини, що
«міняється, оновлюється, рветься», постає в несподіваних формах, знову
повертається до своїх першопочатків, але незмінно залежить від землі, від земного
тяжіння і від високих зірок у небі, що ваблять і кличуть – не дають життю
цілком заземлитися, запірнути в чорні безодні повсякдення і буденщини…  Поет, що прожив не тільки довге, а й велике
життя, увібрав у себе різні поетичні віяння, школи, формотворчі захоплення, але
зумів їх так переосмислити і переплавити в створеній ним самим образотворчій
системі, що переконливо довів: класична традиція, стикаючись із новими віяннями
в поезії, тільки збагачується, вияскравлюється, відроджується у буйному
розмаїтті стильових прийомів і модерних новацій. Правомірно Н. Ушаков свого
часу сказав, що                     Л.
Вишеславський «один з перших пробував показати незнайоме через знайоме і
небесне з допомогою земного».

Як же ішов поет через різні стильові і формотворчі пошуки – до свого
творчого самоутвердження? Чиїм літературним досвідом збагачувався, щоб стати
неповторною особистістю в світі визначних поетів?

Після
закінчення школи, як зафіксовано в «життєписі», майбутній поет 1930 року в
Харкові відвідує літературну студію ім. Еллана-Блакитного, буває на всіх
виступах поетів-футуристів – Хлєбнікова, Кірсанова, Уткіна, Асєєва,
Маяковського та інших. Маяковського «обожнює». Його смерть пережив як особисте
горе – сів на тротуар і плакав. Він купував всі поетичні збірки футуристів і
запам’ятовував прочитані вірші, які зберіг у пам’яті на все життя. Не дивно, що
через кілька десятиріч, як згадує онук Гліб, влітку 1973 року, під час
відпочинку в Ірпені, Леонід Вишеславський називає рослини, птахів і комах
назвами, що прийняті в науці і читає йому під час прогулянок в лісі чи на човні
напам’ять поеми Єсеніна, Клюєва, Блока, Пастернака, Маяковського. Засвоєне в
юності, те, що було творчою школою для поета, він зберіг в пам’яті і проніс
через усе життя. Як і не забув занять в літературній студії в будинку ім.
Еллана-Блакитного, які вели М. Бажан,     
Л. Первомайський, В. Сосюра, А. Асєєв, С. Кірсанов, І.
Сельвінський,            І. Уткін. Різні
поетичні захоплення, різні літературні вчителі зіграли свою роль у становленні
й формуванні таланту, який ввібрав усе найкраще і неповторне, але не розчинився
в чужому розмаїтті, а тільки збагатився розмаїттям, виріс, змужнів і зберіг
власне, ні на чиє не подібне обличчя:      
Л. Вишеславський не став ні футуристом, ні акмеїстом, ні символістом, ні
барабанщиком революції, він став Леонідом Вишеславським, сином свого часу…

Пригадую, як у 1974 році з нагоди створення Миколаївської обласної
письменницької організації проходив літературний вечір в переповненому залі
тамтешнього Будинку політосвіти. Мені випало сидіти в президії того святкового
дійства поряд з Леонідом Миколайовичем: – Гляньте, – сказав тихо поет, – в
першому ряду зліва від нас сидить сивий чоловік. То мій батько – йому скоро
90!  Останні слова прозвучали з гордістю.

Батько Л. Вишеславського помер у віці 92-х років. Не менше прожив би і його
син, життєрадісний і бадьорий, якби не трагічний випадок.             20 грудня 2002 року, після
урочистого засідання Миколаївського земляцтва в Києві, о 21 годині 06 хвилин,
відмовившись від автомобіля, який йому запропонували, він подався додому.
Кажуть, сів у маршрутку, але не в ту. Помилився. Леоніда Миколайовича знайшли
на околиці міста, непритомного, побитого, з травмою носа, пограбованого. Його
забрали до лікарні, де лікарі наполегливо боролися за життя поета. Через два
дні, вночі, в реанімації, серце Л. Вишеславського зупинилося. Він так і не
приходив до тями після досі нез’ясованої, страшної пригоди посеред ночі.

Леонід Вишеславський пройшов разом із XX століттям весь шлях від першого
аероплана до міжпланетних кораблів та інтернету. Він був свідком цього
дивовижного прориву людства і осмислював його в своїй творчості. Але він не
забував і те, що минає. Проводжав із сумом старе.                          Л. Вишеславський
говорив, що не був свідком, як вимирали динозаври, але був свідком того, як
зникали воли – один з образів минулого України.

Любити
старе та захоплюватись новим – у цьому проявлялась велика гармонія натури  поета…

У Л.
Вишеславського опубліковано багато віршів у перекладі українською мовою. Крім
того, на схилі віку він писав і по-українськи, відзначивши якось, що ця мова
«назавжди стала мені другою рідною мовою», і вона органічно звучала в його
поезії:

 

Того села довіку не забуду,

де над ставком стояли верби вряд,

де вперше
я побачив справжнє чудо –

святковий, сонцем вишитий наряд.

Через майдан з піснями йшли дівчата,

в огнях зорі була одна із них…

Вчарований, побіг наздоганяти

я жар
стрічок і стьожок розписних.

 

 Ім’я і велика творчість Л. Вишеславського належить
як російській, так і українській культурам. Всім нам належить його зоря,
невелика планета, названа на честь поета – Вишеславія. Коли поет в одному з
віршів, написаних в останні роки життя, «назвавсь українським поетом навік», то
він, думаю, мав на увазі насамперед свою велику любов до України, до того
глибокого духовного коріння, що вросло і в українську землю, і в серце поета,
сповнене відчуттям щастя жити на землі Шевченка і Франка. Лауреат Національної
премії ім. Т. Г. Шевченка, Л. Вишеславський щиро зізнавався: «І тепер,
намагаючись по-шевченківськи охопити все своє життя від перших прозрінь на
піщаних вулицях Павлівки до нинішнього дня, я усвідомлюю, що нема більшої
честі, як бути удостоєним премії, що носить ім’я великого Кобзаря». Воістину так!
У поета було глибоке, органічне відчуття коріння свого роду і народу.

 


[1]  Вірш переклала Тамара Коломієць

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!