«Відчайдушно станеш над собою»: Богдан Рубчак

199

У
Богдана Рубчака не раз бачимо інтерсуб’єктивність життєсвіту ліричного героя,
ігрову свободу часового і просторового перевтілення, що дає або драматичні
виміри буття, або втіху ілюзорної всеприсутності в ньому. Крайню міру цього
апофеозу втішної всеприсутності (чи містичної – але, парадокс,  раціоналізовано-містичної! – пов’язаності з
усім сущим) бачимо в присвяченому В.Барці вірші „Іскри мене”. Ліричний герой
лежить „у високих сухих шуварах самоти”, але це якась всеоб’ємна самота: він
так само лежить і „в очах юнаків, що ще молодими померли”, і „в шпальтах старих
пожовтілих журналів”, і „в шпиталях, у в’язницях, в окопах, і всюди, де сум”, і
„в серці дівчини, що підкладає міни під рейки”; на його устах радість молодої
матері, у кінчиках пальців біль клена, що зронює листя, „у ніздрях пах пралень,
брудних ресторанів, троянд на роялі”, „на бровах зневіра людини, що ліжка не
має” – розмаїтий каталог прикметних феноменів життя. Це, власне, і є уявний
життєсвіт поета („За всіх скажу, за всіх переболію” – це інший поет). Це іскри
себе самого, які поет розсипав у світ і які його з тим світом мали злучити. Але
приходить ніч – „мовчазний екзекутор” (ми вже бачили, що саме вночі чиняться
незворотні розрахунки) і –„списує всю мою власність,// списує всі мої сни, за
які я не міг заплатити”. Не те щоб банкрутство, але… твереза ніч списує денні
марення. І – „завтра буду шукати себе в холодних обличчях прохожих, // шукатиму
іскор себе, які я сьогодні розсипав”.

    Тобто, втеча в уявлений великий досвід, в
інобуття свого „я”, у свою поетично заспокоювальну всеприсутність не може бути
універсальним розв’язанням. Тож у багатьох випадках ліричний герой залишається
окресленою особистістю в межах хоч і „активованої”, але реальної ситуації;
тоді   пошукується саме соціальної
комунікації і відповіді на вічні „кляті питання”:

 

 …Приходиш: Де моя Даліла?

Питаєш: Де моя весна?

 

Тягнути будеш жорна днів;

з кутів уявних вперті гноми

дражнити будуть: Хто ми? Хто ми?

 

Такі
запитання, звичайно ж, залишаються в поезії без відповіді; власне, вони
викликають екзальтовану реакцію, метафоризовану 
в плані світоглядному, аж до неясної візії судного дня:

 

 Ти станеш, суде, сірий цвіллю,

в останнім з чуд над чад кадил,

і скотиш дощ скульптур і брил

на гріб сваволі і насиллю.

 

Хвала святому божевіллю.

 

(Колись
Горацій, посилаючись на Демокріта й Платона, говорив, що без божевілля немає
справжнього поета, але тут – про „божевілля” вищої справедливості).

 Звернімо увагу на  густий звукопис, відповідний екзальтованості
мінімонологу. Інколи ж маємо, сказати б, „тяжкопис”, коли напружена
рефлексія   виражається в ущільненій
іменниковій кладці з мінімальними прийменниковими – рідше дієслівними –
склейками: „По холоді злім – хвилі злив, відлиг,// а потім – плід з квітіння, з
поту, з труду днів…”. Богдан Рубчак взагалі, здається, „іменниковий” поет, що
відповідає його онтологічному настановленню. Прикладів цьому багато.

Низка
віршів Богдана Рубчака – це плин напруженого, але мимовільного осягання людиною
себе, змісту свого життя і сенсу чи безсенсовості світового буття. Це осягання
чиниться ніби саме собою, за власними кодами, з виходом думки за межі
раціональних схем. Поет не ставить мет ні для себе, ні для свого думання („без
мет” – часте в нього позиціювання), він скорше підвладний його ігровій магії.
Хоч інколи укладається мізансцена, в якій присутня і верховна сила („Марна
втеча”).

Усупереч
цьому, хоч і дуже зрідка, рефлексії самопізнання набирають у Богдана Рубчака
форми прозорої риторики:

 

Світ розколовся мудрими Мінервами,

за тебе мислить спритний
Пісістрат,

а ти чутливими своїми нервами

шукаєш слід розсипаних утрат.

 

Чекай і слухай! Бо якою з’явою

огорне дні непевність самоти,

душа здригнеться золотою лявою

і кликне в рань душа: Людина ти!

(„Людина ти”, 1956)

 

Тут
Богдан Рубчак мимоволі попередив славетне Симоненкове: „Ти знаєш, що ти
людина…”, – хоч полемічні імпульси від життя були в  обох 
неоднакові.

Знайомі
нашим „шістдесятникам” були б і такі ось, приміом, гіркувато-саркастичні нотки
на теми суспільної моралі, хоч і в інакших категоріях представленої:

 

Затулюєш очі намарне:

ти не закриєш їх.

Хтось говорив про гріх

п’яний в брудній каварні.

 

Про вірність хтось говорив

ротом ярким повії.

Сажу Злий Ангел навіяв

на білість твоєї пори.

 

А
ось уже трагічний гротеск на тему еволюції, а власне деградації людини в
людстві й життєсвіті, конвульсійних борсань її думки і безнадійної втрати
власної гідності й верховної благості, зрештою – сумних перспектив і жалюгідного
гонору претензій:

 

„Я вимагаю повних прав”, сказала
тінь.

Затріскотів довкола сміх сухих
комах,

і кондор прошипів нечистий жарт.

 

Неповоротливе безсилля спілих книг

і тлінь покійних днів і тіло й
кість

не є вже брамою. У павутиння ткані

вмерла мисль. Осталася лиш снасть

затопленого в морі корабля.

 

Осталася лиш твань.

І Чоловіколюбця розп’яли.

Пуста естрада. Хто,

хто знову випустить ласкавих
голубів?

 

(На моря дні

молюск вишіптує скелетові свій
гріх.)

 

Тремти!

Вже наступає полк

смертельних, безпощадних муравлів.

 

…”Я вимагаю повних прав”,
сказала тінь…

 

Тут поет чи його ліричний герой, сказати б, трохи
відсторонені від цього світового мініапокаліпсису. А ось у іншому вірші
ліричний герой саме в центрі його, більше – це його особисте, його збуджена
візія, наснажене думкою марення. У першому фрагменті „Імпровізації” (Богдан
Рубчак часом фрагментує свої поетичні тексти, створючи свого роду невеличку
драматичну композицію з мініатюрних актів рефлексії)  – у першому фрагменті ліричний герой сповідається
в своєму розпачі: „Мій ум сьогодні порожній: я не знаю жодної пісні”, – і якось
це мовби саме собою пов’язується із загальним станом світу:

 

Позбуте значення небо:

воно не співає блакитну
присутність Бога,

не гримить воно про шаленого
Сатану;

воно безстороннє й нудне,

як мутний непогляд

сіроокого трупа.

 

Непомітно приходить,

нечутно стукаючи ціпком,

сліпа мряка.

 

…Наступна книжка Богдана Рубчака виходить у Нью-Йорку
1960 року. Назва знову досить парадоксальна (чи, швидше, оксюморонна):
„Промениста зрада”. Слово „зрада” в українському вжитку, зокрема у вжитку
української еміграції,  дуже „сильний”
негативний маркер – емоційно, етично  і
політично. А тут ще й „промениста” – ніби світла ознака. Полемічний виклик? Але
у віршах Рубчака не йдеться ні про політичну зраду, ні про зраду в коханні, а
промінність – це швидше яскравість, разючість („промінність невмолимо біла” – у
„Спомині про місяць”). Мотив зради, що звучить у багатьох  віршах збірки (інколи обертонами), стосується
призначення людини і людства, їхнього відступництва від своєї місії на
Землі  („ти зрадив світ”; „світу зрада і
заглада”), їхніх далеко не боговгодних діянь. Або ж відмови від нав’язаної
несправжності.  Звісно, це висловлено не
в категоріях моралі, а так, як воно реально явлено, – в борсаннях і мученнях
людської совісті, в боротьбі людини із самою собою, в самозапереченні, в
максималізмі самоти (як волі до звільнення від усього накидного й до осягнення
власної сутності?), в покаянні перед собою – собою нездійсненим. У відкритті
нової якості світу й себе самого дорогою випробувань, втрат і падінь.

 

Треба більшої самоти,

ніж та, що в чотирьох стінах,

треба, щоб в собі ти

назавжди впав на коліна.

 

Так багато треба прощань

 з 
веснами, з ніжністю, з світом,

щоб торкнути променів грань

хоч раз льодовим своїм літом.

 

І треба так довго йти

в непростимо яснім промінні,

і 
в пустинях німих самоти

собі говорити тіні,

 

і падати в тьми обрив,

де овоч і ангел падав,

щоб у тінях, що ти освятив,

зацвіла промениста зрада.

 

Не
скажеш, що вірш ясний для раціонального прочитання – в ньому швидше
ірраціональні візії індивідуального досвіду з виходом на світоглядне
узагальнення. Але, може, не варто дошукуватися всіх нюансів поетичного (а не
якого іншого!) звучання слова „зрада”, а просто відчути цю енергію розгортання
рахунків до себе самого і звагу проектувати себе на власну „тінь”?  Зречення світу і самозречення в пошуку своєї
істинності?  Чи слабкість, духовне
банкрутство? – Ні, вони  не мають такого
темпераменту самооскраження.

Це
перший, заголовний вірш збірки. По-інакшому, хоча також не зовсім традиційно,
постає тема зради в наступному вірші – „Гетсиман”.

 

Вкруг дерева живого обвилась
ліяна:

скорботного Христа цілує сильний
Юда.

Осанну виспівали спадкоємці кволі,

а крамарі крикливі вимагають чуда.

 

Одставим меч, одставим гріх свій,
гордий Петре,

куняти будемо у наших чорних
норах,

і будем думати про Вчора вільний
вітер:

найтяжча кара Господа – покора.

 У цій інтерпретації біблійного сюжету
наголошено не так поцілунок Юди, як формалізацію Христової справи „спадкоємцями
кволими” – з алюзією на непрості перипетії християнства. А от у „Зраді ангела”
– прозоріший сюжет неспроможності зануреного в сучасність божого посланця нести
свою місію, втрати питомих орієнтирів, спокушеності земними принадами, а відтак
утрати свого високого статусу і колишніх можливостей:

 

Втомились плечі від незручних
крил,

таких, як на старих дереворитах.

В куточках уст – усмішка сибарита,

і на сандалях – тротуарів пил.

 

За те, що землю взяв за небосхил,

земля забрала зависокі мита:

єдина справжність міту вже
закрита,

і уявити лет немає сил.

Однак адаптуватися до нових
обставин і земного полону нелегко істоті неземній:

Та хоч привабив світ ночей
гостинцем,

хоч прикував тебе речей тягар –

останешся ніяковим чужинцем:

 

ясніють у очах знаки незмиті,

і заважають крила, і пече

сліпучий спогад першої блакиті.

 

Отже,
зрада свого покликання мститься подвійно: і невизначеністю нової ролі в житті,
некомфортністю компромісу, – і непозбутністю пам’яті, болісними згадками про
втрачений статус.       

Гостріше
і прозоріше присуд моральній капітуляції перед злом звучить у вірші „Мовчи”:

 

Мовчи! Нехай уста роздушать міти,

і з тінню хай не борються вони.

По всій землі зійшли отруйні квіти

твоєї найчорнішої вини.

 

Тепер не час для птиць
блакитногрудих,

що їх ти ніс крізь повінь і крізь
мор,

бо кожну птицю здавлюють споруди

тобою рукостворених потвор.

………………………………………………………….

…ти зрадив світ, і світ твій
умирає –

тож в край мовчання оберни свій
сад.

 

Наївно дошукуватися якогось конкретного адресата цього
пристрасного картання, хоч, може, такий адресат і був, – адресатом є (і
залишиться!) саме явище ренегатства чи – ширше – зневаження етичного стрижня
самоздійснення і, відповідно, втрата права на самого себе колишнього. Інакше –
йдеться про занепад і самокомпрометацію ідеалів. Тому кожен може тут з якогось
боку побачити  й себе. Зрештою, може
йтися про духовне банкрутство людства.

Мотив окриленості й знекрилення – теж один із наскрізних у
Богдана Рубчака.  Зречення крил не тяжіє
над людиною абсоютною неминучістю, – іншим абсолютом є потреба крил, мрія про
крила, жага ризику.

 

Над стрімким обривом співає юнак,

нагий юнак, безіменний юнак.

Під ним вода чекає, вістря скелі
чекає,

хмари летять, дерева летять:

полетить він?

 

Може, й не полетить. Про світовий драматизм цього
наміреного чину каже „Крило Ікарове”. Міф античний наклався на міф біблійний.
„Кристальний первопочаток устав у шостому дні”. Був світ, був хлопчик.
„М’якостопо // світом новим ступав. Семизорий звір // правду йому співав”, і
„ангел був ще молодий”. Світ росте, і юнак з ним росте. Він уже муж. Перше
слово здобув. І всесвіт узнав. І от захотів „на вітрі залишити карб свого
доброго імені: летіти”. На цьому кінчається магія світотворення, магія занурення  хлопчика-юнака-мужа в первосвіт. І
починається інший акт. „Кристальний первопочаток упав у сьомому дні”. Світ
деградує. „Зло розлилося”. День упав, лишилася ніч. „…До лжесвящеників, до
крамарів кровистих пішов юнак, // первобажання своє глибоко в очах заховавши”.
А пізніше „правнуки рибалок знайшли // розбите крило в кущах”.

Магія первопочатку обернулася неканонічною притчею про
сьомий день… Після якого лишилася ніч. Треба думати – велика Ніч.

Принаймні, ця велика Ніч рефреном звістує себе в дивній інсценівці,
яка зветься: „Незнайомому старшому 
панові, що його автор часто зустрічає в парку”. Мотив знаменних
зустрічей різної міри важливості – як відтінення і драматизація теми самотності
– характерний для низки віршів Богдана Рубчака, що ми почасти вже бачили.
Здебільше ці зустрічі одномоментні й однозначні. Але в цьому випадку дивна
зустріч – як обрамлення картини зіткнення двох епох, зламу „архаїчного” світу і
настання нового, чи не останнього. Старий пан, як він уявляється, живе добрими  пережитковими сентиментами: його погляд
причаровують клюмби, його уста шепочуть про „тихі речі”: про квіти, про
„структури сніжинок”, про  „стримані
струни Моцартових концертів”, про місяць – „він сьогодні, мов медовий демон”. Цієї
старосвітчини вистачило на одну шестирядкову строфу, – і різкий перехід до
сучасної реальності як вона бачиться мовчазному компаньйонові „старого пана” –
авторові:

 

Але там –

за резедним серпанком,

за акантами клюмбів,

в сутеренах, в мансардах,

у виритих в мурах печерах, у
вирвах,

у норах,

в кошмарах ангарів –

лицеміра розрахована цнота,

конспіратора контур протертий,

вбивств жадоба угвинчена в мозок

чавунний

миролюба, увінчана словом
слизистим,

крові хіть у знівеченім серці
пророка,

гвалтування в бубнявих очах
філантропа –

Мародера Держава.

 

Ця Держава невідхильно прямує до зради світу, до заглади
світу. Авторові перехоплює дух, і він, задля повноти розгляду, переходить на
прозову каталогізацію ознак близького Армагеддона – ніби кадри з фільму жахів:

Над магістралями просвистять круки й кондори й брудні сови.
Над лисинами лжесвящеників затріпочуться кажани, зарегочуться  старці сірими яснами, і настане Велика Ніч.

Кров’ю спливуть крилолюби. Прометеї грудьми припадуть до
холодних скель, під поштою жебрачка викручуватиме старосвітський вальс  на руїні катеринки, потім стане дуже чорно,

 

І прийдуть примарні сни.

 

З балькону коконом звисне
збатожений труп. Його ноги ніхто не обмиє. Під ним лише став грамофон і плаче і
плаче і плаче, а байдужі прохожі топчуть ікону його.

 

Темніше й холодніше вечорами.

 

Йде Велика Ніч.

 

Але ще вона не настала. Це був страхітливий антракт між
двома з’явами  „старшого пана”. Автор має
закінчити мовчазну розмову з ним – власне, він уже швидше авторове уявлення,
припущення.

 

…Невже обман ти? Уста, що
шукають,

невже злякались конечного слова?

 

Рука боїться торкнутися серця,

а очі  не хочуть глядіти в очі.

Конечне слово ще не прозвучало…

Не прозвучало воно, очікуване, і в
драматичному етюді „ Прощання і привіт” – але тут ця ретардація трохи
оптимістичніша.  Богдан Рубчак (або його
ліричний герой) часом не задовольняється монологічною мовою і шукає
співрозмовників, що ми почасти бачили. Тоді бувають у нього вірші-діалоги або й
вірші-полілоги; інколи персонажна об”єктивація робить їх актом драми. Таким є
„Прощання і привіт”. Перший персонаж сповідується в роздвоєності свого
рефлективного світу: між пульсуванням барв денного життя, що „натякають на
свята” й „обіцяють майбутні привіти”, – і нічними видивами „остаточної
конечності”, „подорожі в край без кохання, захоплення, // без страждання і
болю, без розмов і мовчань, // без гераній, горіння – // у край без ядра і без
грані”(звернімо увагу на оце звукове 
самопородження слів, які провокують одні одних: гераній – горіння –
грані…). Другий страждає від усвідомлення минущості своєї молодості й життя
взагалі: „Я був юний колись – чистий, як гостія, як космос, // ясний, як
сторожове багаття (…) Все пливе, все проходить. // Стою над хланню
знесилення, над хланню заглади, і світ мій // втікає крізь пальці, світ втікає
крізь пальці”. Пристрасний монолог Третього – це безнадійне шукання справжнього
себе у насиченій палітрі життя і болісне розчарування у виснажливій „грі
немудрій під гарячим шатром”, що не дає відповіді на жодне з питань. „І коли
нас торкнеться зеленими пальцями смерть, \\ що ми побачимо в дзеркалі смерті?
Що побачимо там?”. Гаму нерозв’язних  і
тому безадресних запитань есхатологічної міри доповнюють голоси Чоловіків і
Жінок  (дов’язують „павутиння  питань”). 
Античний координатор філософського круглого столу Хор  не так коментує чи врівноважує ситуацію, як
роз’ятрює напружену свідомість, переадресовуючи містично акцентовані запитання
верховному поетичному арбітрові – Зорі: „Скажи, зоре: // день є дорога // з
якого серця в яке серце?”; „Скажи, зоре: // смерть є дорога // з якого серця в
яке серце?”; „Скажи, зоре: // як жити // під корінням дерев?”; „Скажи, зоре: //
як жити // під джерелами рік?”; „Скажи, зоре: // як жити // на струменях
вітру?”. І нарешті головне – просто: „Скажи, зоре: // як жити?”

Перше і останнє слово Зорі, сповнене обурення на людську
безпорадність  і зверхнього  відкидання людських мірок, поетично
прекрасне  метафоричною насиченістю
виходу в трансцендентність, варте того, щоб його зацитувати повністю:

Не ведіть мене в олив”яні свої
кімнати,

не розпинайте мене на вашу химерну
криву,

бо навіть найчутливіші апарати

не зміряють струменя, що ним я
горю, живу.

 

Тіло моє склорізне не розложать
ніякі

кислоти,

не зрозуміє ніхто з вас складність
стокутних призм.

І ваші маленькі примхи жорстоко
буде

колоти

мій великий Егоцентризм.

 

Тож покиньте скарби години,
забудьте слова години, 

надлюдським зусиллям зречень
переступіть межу,

 і слухайте серцем чистим, безмежним серцем
дитини

те, що я вам скажу.

 

Але, власне, нічого більше сказано не буде. Це все.
Потрібне ретроспективне переслухання вже сказаного…

Продовження в наступному числі.

На фото: Богдан Рубчак і Богдан Бойчук. Чикаго, США. 2004 р.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!